Вчитель

- Ласкаво прошу вас до дому, мої шановні гості, - громовито промовив заможний та шанований магнат Ян Закованський, широко розкривши обійми назустріч своїй молодшій сестрі Єві. Тендітна красуня радісно пірнула в огрядне братове тіло, повиснувши в нього на шиї. Її чоловік, пан Злотницький, зі спокійною гідністю схилив голову перед господарем. Той привітав його недбалим рухом долоні, та, випустивши сестру з обіймів, запросив гостей до обідньої зали.

- Скільки ж ми з тобою не бачились, дорога моя сестричко? - завів він розмову. - Здається, багато років. Аж відтоді, як ти покинула дім Закованських.

- Правда, любий братику, аж від самого мого весілля. Тільки це було всього лише минулої осені.

- Справді? - здивувався той. - А мені здається, то було ледь не століття тому. Хоча ти в мене зовсім не змінилась - красунею була, красуня й залишилась. І як тобі воно - бути подружньою жінкою?

- Дивовижно, братику. Ніхто тобі нічим не докоряє, ніхто за тобою не слідкує, ти сама собі господиня. І господиня власного будинку також ти, а не якась пихата панянка, що окрутила твого батька. П'янка та безмежна воля.

- То он воно як для тебе, сестричко? Балуєте ви її, пане Злотницький, балуєте, - жартівливо докорив він зятеві. - Дивіться, як би вона так зовсім не зіпсувалась.

- Золото не псується, пане Закованський, - відповів йому гість. - Особливо таке чисте, як ваша чарівна сестра.

- Та годі вже вам про мене балакати, - обурилась пані Злотницька. - Поділіться, краще, новинами. Я чула, ви нещодавно найняли Маркові нового вчителя.

- Теж мені новина! - реготнув господар. - Вже рік як мій син у нього навчається.

- Як же швидко лине час! - здивовано ахнула пані Злотницька. - Вже цілий рік. І як ваш синок? Подейкують, цей ваш пан дуже йому подобається.

- О, так, - підхопила пані Закованська. - Марко прямо розцвітає на його заняттях. А як виходить, то тріскоче про урок, не замовкаючи. Ще ніколи з ним такого не було.

- Розкажіть хоча б, як його звати? Сподіваюсь, за кілька років нам також знадобляться його послуги, - попросив пан Злотницький, зміривши ласкавим поглядом свою зашарілу дружину.

- Вільгельм Брайєр, - відповів господар. - Виходець із Фрайбурзького університету. Дивак-диваком, але свою справу знає.

- Чому ж він дивак? - спитала пані Злотницька, зручно вмощуючись у кріслі. - Щось виробляє? Або щоразу на повний місяць тричі облітає храмову дзвінницю?

- Ні, моя люба, такого я за ним не помічав, - знову реготнув господар, і собі облаштовуючись поруч. - Інакше не він би вчив Марка, а його б самого повчав якийсь перевірений екзорцист. Книжки постійно читає, бурмоче щось дивною мовою, слова якісь незрозумілі вставляє… Та, в цих університетських розумників свої вибрики, легше вже не зважати.

- А чи не забагато цей ваш диво-вчитель бере?

- Дивно, але він бере не набагато більше за тих шарлатанів, що хворостинами вбивали в Марка віршики мертвих греків і порожню балаканину. Та й до того ж, - прихилився він до сестри, понизивши голос, - від навченого спадкоємця неабияка економія.

- Економія? Звідки? - здивувалась вона.

- А от звідти. Того місяця латали дах у нашому маєтку, так зі слів Марка ми закупили рівно стільки черепиці, скільки на дах і пішло. Ані більше, ані менше.

- І що, пане Закованський, - подав голос пан Злотницький, - невже жодної не розбилося?

- І розбивалася, і ламалася, і в руках тріскалася, - відмахнувся господар. - Але мій синок примудрився врахувати й це. Уявляєте? Він знав, скільки черепиці поб'ється, ще до того, як за дах взялися. У це взагалі можливо повірити?

- Уявляю, це дійсно вражає, - замислено промовив Злотницький.

- До речі, за пару тижнів до нас приїжджає настоятель монастиря святого Себастіана, - продовжував вихвалятись пан Закованський.

- Невже? - здивувалась його сестра. - І що ж змусило його податись у таку далечінь?

- Ні за що не здогадаєшся, моя люба сестричко. Він просить Марка полічити, скільки йому придбати мармуру, золота та фарби для оздоблення нової каплички. Їхня скарбниця надто схудла на попередній церкві, щоб знову замовляти їх навмання.

- Але ж, мій милий брате, неможна такі коштовні знання роздавати направо й наліво.

- Не переймайся за мене, люба сестричко, я ніколи не забуваю отримати гідну подяку. Час юного спадкоємця Закованських вартує золота. Немало золота, - гордо повторив він. Потім прислухався і радісно промовив: - І, здається, він саме зараз зможе нас трохи озолотити.

І дійсно - з бокового коридору прожогом вискочив юний, але вже високий хлопчик, притискаючи до грудей альбом з записами. Слідом за ним, трохи горблячись, наче від сорому, повільно увійшов височенний вчитель.

- Мамо, батьку, я вже закінчив! - радісно вигукнув він. Але, помітивши гостей, він миттю виструнчився та схилив голову: - Доброго дня, шановні гості.

- Доброго дня, Марко, - усміхнено привіталась пані Злотницька. - Пане Брайєр, - привіталась вона з учителем. Той уклонився у відповідь.

- Пане Брайєр, - заговорила пані Закованська, - сьогодні до нас на обід завітала моя невістка з чоловіком. Ви їм дуже цікаві. Чи не складете нам компанію, і не розповісте побільше про свою чудернацьку науку, у яку ви вводите нашого Марка?

- З величезним задоволенням, шановна пані. Проте не настільки дивні знання, як ви кажете, - скромно завірив її вчитель. - Ними володіє професура кількох відомих мені провідних університетів.

- То ви навчаєте мого хлопчика тому, чим мордують студентів університети?

- Майже тому, - сором'язливо погодився вчитель. - Хіба що, трохи іншими словами, та більш послідовно.

- За що ви так мучите моє дитя? - картинно ахнула пані Закованська.

- Мамо, я не мучаюсь, - відповів за нього Марко. - Мені з ним дуже-дуже цікаво. Він - най-найкращий учитель з усіх. Він мені стільки розповідає цікавого, показує багато всього. І ми з ним дуже-дуже багато всього конструюємо.

- Здається, конструювання тобі подобається найбільше, - усміхнено відмітив пан Злотницький.

- Так! - хлопчик закивав головою так завзято, що можна було здивуватись, як вона ще не відірвалась. - Це - найцікавіше з усього.

- Сину, з цікавості грошей не віділлєш, - вальяжно промовив господар.

- А от і ні! - зухвало відрізав Марко. - Ось подивись сюди, - він витяг із свого альбому якийсь листок і протягнув його батькові. - Якщо ми оцю штуку поставимо на твоїй фабриці, то вироблятимемо вдвічи більше тканини.

- Що, прямо таки вдвічи? - все ще недовірливо перепитав господар, втім, дуже уважно дивлячись на малюнок.

- Так! Тоді за одним верстатом сидітиме лише один, а не двоє. І ткатиме він швидше. А решту людей можна буде посадити за інші верстати, і тканини в тебе буде вдвічи більше.

- Давай ми з тобою поговоримо про це пізніше, - вже серйозно промовив пан Закованський до сина. - Не обтяжуватимемо наших жінок чоловічими проблемами.

- Ось, я ж тобі писала, - прихилилась пані Закованська до невістки. - Будь-що готовий втілити, якщо Марко йому щось за це пообіцяє.

- Тату, та це ж ще не все, - заохочений батьковою цікавістю продовжив Марко, витягаючи новий листочок. - А ось ця машина дозволить що завгодно кудись перевозити. Так далеко, як захочеш. Наприклад, твої товари.

- Синочку, - промовила мати, - навіщо мучитися з усіма цими машинами, якщо в нас є коні?

- Пан Брайєр каже, що ця машина буде набагато швидша за коня. І в десятки разів сильніша.

- Сильніша навіть за нашого Титана? - іронічно спитав батько.

- У сотню разів, - гарячково вигукнув Марко. - Він зможе тягати десятки сталевих возів у людський зріст, заповнених вщент.

Пан Закованський не витримав і розреготався, витираючи сльози своїми товстими пальцями.

- Ні, ви це чули? Мій власний син вигадує машину, кращу від коня, що обійшовся мені у невеличкий маєток! Певно, я зовсім розучився витрачати гроші. Любове моя, ти тільки подивись, що пропонує тобі твоя рідна кров, - він передав малюнок своїй дружині. - Чи не правда, коням з цим навіть тягатись не варто?

Амелія обережно взяла листочок і старанно придивилась до всіх цих штришків, паличок, коліщаток та клубочків пару, що розбивались об якісь круглі штучки. Та, на жаль, вони не викликали в неї нічого, крім сором’язливого замішання. Як вона могла щось про них сказати, коли вони були настільки несхожі на картини не лише  її улюбленого Долабелли, а й трохи моторошного Шульца? Мило та ніяково посміхаючись, вона повернула малюнок чоловікові.

- Ой, дорогенька, що з тобою робити? - закотивши очі, вигукнув пан Закованський. Він оглянув гостей, вишукуючи більш вдячного співбесідника. Тут його очі зупинились на мовчазному зятеві.

- Пане Злотницький, - запропонував він, - ну хоч ви гляньте на цю вигадку.

- З превеликим задоволенням, - відповів той, забираючи малюнки в господаря. Ледве його погляд зупинився на першому ж листочку, його і без того спокійне обличя стало геть серйозним. Споглядаючи, як уважно вивчає малюнки Марка гість, пан Закованський розвеселився ще більше:

- То що, пане Злотницький, мені вже зараз починати розпродаж моєї конюшні? Чи ще можна почекати до завтра?

- Я б настільки не поспішав у будь-якому разі. Але те, що я тут бачу, є вкрай цікавим, - відказав його гість.

- Ого, навіть не уявляв, що такого обізнаного добродія, як ви, можуть зацікавити вигадки мого сина, навіяні дивакуватим, хоч і старанним вчителем. Пане Брайєр, а ви могли таке припустити?

- Винахідників завжди вважали диваками, - відповів за нього Злотницький. - Особливо ті, хто потім їхніми винаходами користувався.

- Це ви вірно кажете. Був у нас нещодавно один геній. Його навіть діти між собою окрім як “юродивим” не називали. І, ті ж самі діти тепер його винаходами на ярмарку граються.

- Яне, любий, навіщо це ти про цього блаженого згадати надумав? - взялась благати його дружина. - Ми ж в шановному товаристві, негоже так.

- А що не так з тим божевільним? - необережно спитала пані Злотницька, та миттю потонула у голосах подружжя, які жваво взялися перебивали один одного у відповідь.

Пан Злотницький мовчки сидів посеред загального гвалту та уважно розглядав малюнки Марка.

- Перепрошую, шановні, але чи є в вас ще запитання до пана Брайєра? - несподівано подав голос він. - Я б хотів його у вас забрати на кілька хвилин.

- Запитання? - відволікся пан Закованський. - У мене немає. Всі запитання я йому задаю тоді, коли мені зручно, а не коли в мене у гостях сидить моя люба сестричка. Шановні пані, - повернувся він до жінок, - може, у вас щось є?

Жінки похитали своїми чарівними голівками.

- Ні, немає. Забирайте його, пане Злотницький, у повне своє володіння, - махнув рукою господар.

- Щось трапилось, пане? - звернувся вчитель до гостя. - Я чимось вам не догодив?

- Ні в якому разі, шановний, - заперечив той. - Мушу зізнатися, маю пристрасть до науки. Та до новітніх відкриттів. Ледве чую про якесь із них, просто-таки втрачаю терпець. Зараз я бачу, що мені раптово випала рідкісна нагода поспілкуватись із ученою людиною. Я просто не можу її впустити. А щоб не обтяжувати та не турбувати ласкавих господарів та мою чарівну дружину, я пропоную нам побалакати на самоті. Що ви на це скажете?

- Я не смію відмовити вельмишановному панові, - схилив голову пан Брайєр. - Втім, я не впевнений, що зможу бути вам чимось корисним.

- О, про це не переймайтесь, - весело відповіла пані Злотницька. - Мій чоловік здатен вичитати щось цікаве йому з мовчазного каміння. Годі вже казати про мудру та освічену людину.

- Якраз можете усамітнитись у навчальній кімнаті, - запропонував господар. - Пане Брайєр, покажете її гостеві?

- Так, ласкавовельможний пане, - схилив голову вчитель. - Прошу, - вказав він панові Злотницькому на коридор.

- От що є справжньою загадкою, люба моя Еві, - промовила пані Закованська, ледве чоловіки пішли, - це питання, чому ти вийшла заміж за цього Злотницького? Дивний, мовчазний, відлюдькуватий, на прийомах не буває. А ці слова, що він іноді використовує? Як я їх чую, в ту ж мить шаріюсь, і не знаю, чому. Обличчя в нього таке невинне, що наче й не лається, а в мене навіть язик не зламається так, щоб це вимовити. За тобою стільки блискучих кавалерів впадало, а ти обрала саме його. Що в ньому такого, зізнавайся?

- Дорога моя Амеліє, - розсудливо відповіла невістка, - якби я точно знала, що, то не була б його дружиною.

- О, так, звичайно. Проте хоча б, чим він тебе вразив, можеш сказати?

Пані Злотницька трохи помовчала, кокетливо покрутила пасмо волосся та відповіла:

- Він неймовірно розумний. Він знає таке, про що я навіть не могла здогадуватись. Я можу годинами його просто слухати і відчувати, як мені відкривається цілий світ, якийсь далекий, величезний і невідомий. Були десятки чоловіків, від яких я могла чути пишні слова. А він такий був лише один. Думаю, я просто не могла обрати когось іншого.

- Мила, з тобою все зрозуміло. Ти просто в нього закохалась, - аж розсміялась від задоволення пані Закованська. - Дуже романтично. І так само дуже нерозумно.

- Мила моя Амеліє, я думаю, я можу дозволити моїй сестрі вчиняти нерозумно, - з неприхованою гордістю промовив її чоловік. - Та й, врешті, я й сам не проти з ним побалакати. Коли, звичайно, на це знаходиться час та кілька келихів молодого вина.

***

Пан Злотницький впевнено переступив поріг навчальної кімнати слідом за вчителем та міцно затулив за собою двері. Його увагу привернув письмовий стіл, все ще не прибраний після останнього уроку. Злотницький підійшов до нього та погортав залишений розкритим здоровений фоліант ботанічного довідника. Дійшовши до останньої сторінки, він затулив книгу та замислився.

- Пане Брайєр, навіщо ви це робите? - спитав він.

- Ви про що, шановний?

- Про ваші заняття. Нащо це вам?

- То ви питаєте, навіщо я вчу хлопчика наукам? Я - його вчитель. Я лише роблю те, що маю. Те, за що мені платять гроші.

- Ні, пане вчителю, ви мене не зрозуміли, - розвертаючись, відказав йому Злотницький. - Я вас питаю, - він звернув у очі вчителю свій пронизливий погляд, - навіщо ви даєте хлопчикові знання, молодші за нього на сотні років?

Від несподіванки Вільгельм аж хитнувся. Він придивився до господаревого зятя та раптом помітив, наскільки той вищий від людей, яких він вже звик бачити навколо. Майже настільки, як і він сам.

- То ви також?.. - ошелешено промовив він і запнувся.

- Отже, я вгадав. Так, пане Брайєр, я теж не звідси, - люб’язно підказав Злотницький. - Точніше, не з сьогодні. Тож розкажіть мені, чому ви розповідаєте йому те, що не буде відоме нікому ще років сто?

- Менше, пане Злотницький. До змін у старій Британії залишилось зовсім небагато.

- Гаразд. Та ви мені не відповіли. Скажіть мені, чи ви щось замислюєте? Чи хочете ви перевернути історію, або підкорити якийсь народ за допомогою ваших знань?

- Ні, пане, що ви? - щиро злякався вчитель. - Я старших посад боюся, що вже й казати про панування над цілою країною?

- Тож що тоді? Навіщо ви вкладаєте це все в голову юного захопленого багатого спадкоємця?

Пан Брайєр зняв окуляри, нервово покрутив їх, кілька разів протер і знову одягнув їх на носа. І тоді дещо нервово заговорив:

- Не думаю, що ви мені повірите, пане Злотницький, та все ж розкажу вам правду. Я хочу допомогти всьому людствові. Не завоювати його, ні. Допомогти йому обійти час. Прискоритися, полегшити своє життя, змінити світ в решті решт. Розумієте, все життя мені видавалось несправедливим, що людство так повільно накопичувало знання. Чому від теореми Піфагора до теореми Ферма минуло понад дві тисячі років? Вони ж близькі, мов рідні сестри. Чому паровий двигун винайшли лише у вісімнадцятому столітті? Я вже не кажу про двигун внутрішнього згоряння. Чому аж до старого дивака Еддісона людство коптило світ мільйонами свічок? Чому вимирало від хвороб, які згодом і не помічатимуть? Це все здавалось мені таким дивним та безглуздим. Тому, як тільки доля невідомо як закинула мене сюди, я вирішив, що мій час настав. Я можу подарувати людству те, чого йому так довго не вистачало - світло прогресу.

- А чи не здавалось вам, пане Брайєр, що людство має доростати до нових знань? І що, прискорюючи хід подій, ви можете роздати автомати дикунам?

- Вибачте, що роздати? - не зрозумів вчитель.

- Кулемети, - виправився Злотницький. - Або гвинтівки. Не так і важливо, що саме. Я бачив цілі країни, куди ешелонами завозили зброю. І тепер вони переповнені злиденними обірванцями, що не вміють користуватись мотикою, але гордовито походжають з автоматами на брудних шиях. Вони пустили під ніж квітучі сади не ними посаджені, а тепер вимагають, щоб ті, кого вони вбивають, їх годували. І це ж всього лиш зброя. А ви хочете їм дати дещо більше. Ви хочете дати їм знання. Технології. Вміння. Кулемет може зламатись, проіржавіти, загубитись, в нього можуть просто закінчитися набої, і він стане моторошною та нікудишньою іграшкою. І про нього можна буде забути. Але знання так просто не забудуться. Людина, що може зробити кулемет - от, що страшно. Бо вона може зробити один, може два, а може й тисячу. Знищте людину - і за справу візьмуться її учні. Не буде учнів - знайдуться невігласи, що прочитають її записи. Технологія не пропаде. Вона житиме. І колись потрапить у руки тих, хто готовий озброїти цілі армії. Хто скаже, чи не розв'яжуть вони бійню, якої людство ще не бачило, і яку воно може не пережити?

- Таку бійню розв’яжуть і без мене. Ви чули щось про Велику Війну?

- Велика Війна? Тобто, Перша Світова? - уточнив Злотницький.

Вчителеві знадобилось пару хвилин, али оговтатись.

- Так, думаю, ми говоримо про те саме. Тоді й справді воював весь світ.

- Я чув, що її колись називали Великою. Скажіть, де ви її провели?

- В окопах. Потім у шпиталі. А потім знову в окопах. Це було якесь божевілля, якому не було кінця. Мені пощастило - я вижив. І навіть залишився практично неушкодженим. Але я наче помер всередині. Мені нічого не було цікаво, ніщо не могло мене захопити, усе здавалось якимось фальшивим, млявим та безглуздим. Але коли я опинився тут… Я наче народився наново. Я відчув, що можу все змінити, - від хвилювання вчитель почав походжати кімнатою з боку в бік. - Що, підштовхнувши прогрес вперед, я зможу зробити людей цивілізованішими. Добрішими, мудрішими, обережнішими, людянішими. Настільки, що це зможе відвернути різню.

- Не зможе. Лише прискорить, - відмітив пан Злотницький.

Учитель наче його не почув. Мовчки пройшовши від стіни до стіни ще кілька разів, він нарешті трохи заспокоївся та зупинився біля столу:

- Ви називаєте її “першою”. Невже ви хочете сказати, що була й друга?

- Була. Тобто, буде. Дуже скоро. І куди кривавіша та завзятіша. У ній горіли цілі народи. Це буде війна вже не за територію, а за остаточне винищення.

- Невже людство нічому не навчилось? - гірко посміхнувся вчитель.

- Людство, шановний пане Брайєр, взагалі ніколи не вчиться. Хоча ні. Є одна річ, якій воно навчається охоче. Як вбивати інших. Тут воно досягло дійсно вражаючих результатів. У давні часи вправний воїн міг одним рухом вбити кількох ворогів, у ваш час від повороту одного вентиля гинув цілий полк, а у мій бомба у сто кілограмів здатна була зрівняти з землею ціле місто.

- Вражає, - погодився пан Брайєр. - Але то - тактика. А як щодо стратегії? Тут людство хоч щось розуміє?

- Розуміє, звичайно. Приблизно стільки, скільки посередній, але вкрай самовпевнений учень. Воно може визнати та виправити дрібні помилки, та вперто не помічає найголовнішого. І з війнами так само. Її розпалювачі раз по раз впевнені, що вже цього разу вони точно переможуть, і знищать ворогів до останнього. Тобто, - додав він, трохи запнувшись, - тих, кого вони призначили собі ворогами.

- Тож бійня знову буде. А хто її почне?

- Не думаю, що ви зрадієте, коли дізнаєтесь.

- Німеччина?

- Так, почне саме вона. А інші їй це дозволять, і потуратимуть їй. Саме зі страху, що війна почнеться. І, замість короткого приборкання скаженого пса, спалахне пожежа на кілька континентів.

- А що ви скажете про хвороби? Невже ви вважаєте, що я і тут не повинен нічого робити?

- Боюся, що саме так, - відповів Злотницький.

- Чому? - ледь не пошепки скрикнув Брайєр. - Чому мільйони людей мають померти від віспи, коли порятунок у них прямо під носом? Чому слідом за війною моєю Землею має прокотитись скажена іспанка? І чому я, маючи таку можливість, не можу їх врятувати прямо зараз?

- Пане Брайєр, на жаль, ви не зможете врятувати світ, давши йому вакцинацію. Вам просто не повірять.

- Ви в цьому впевнені? Навіть якщо я при всіх поріжуся віспяним ножем та не захворію?

- Я радше повірю, що вас приймуть за темного мага. Або прислужника Диявола, якого він боронить від хвороб. Крім того, уявіть собі: вам говорять, що ви ніколи не захворієте на холеру. Але для цього вам потрібно буде з’їсти шматок гнилої плоті холерного покійника. Чи підете ви на це?

- Ви жартуєте? Звичайно ні.

- То чому ви впевнені, що вам дозволять вносити в рани чужі хвороби? Особливо хвороби тварин?

- Бо збудник може й не прижитись, а от від трупної отрути точно сконаєш.

- Це ви знаєте. Але не вони. Та й до того ж, ви ж розумієте, хто першим згодиться на вакцинацію, як тільки у її силу повірять? Вельможі, королі, імператори… І серед них будуть і тирани, чиє свавілля змогла зупинити лише смерть. Або навіть не дала дістатись до влади. Чи готові ви подарувати і їм життя? І дати їм забрати ще тисячі чужих?

Схиливши голову, Вільгельм Брайєр розмишляв над словами цього дивного чоловіка. Він був дійсно хорошим вчителем, але зараз він не знав правильних відповідей.

Втім, і йому було, що сказати. Піднявши очі, він поглянув на співбесіника, і, ретельно добираючи слова, спитав:

- Скажіть мені, пане Злотницький. Ті знання, що я даю юному Маркові, кому передаються у ваш час?

- Я би сказав, більшості школярів. Поки вони не виростуть і не оберуть для себе щось головне.

- А скільки дітей ходять до шкіл?

- Мають усі.

- Тож ви хочете сказати, що всі дорослі у вашому світі створюють смертельну зброю?

- Ні, - обережно посміхнувся пан Злотницький. - Такого я вам точно не скажу. Не всім вдається навчатись. Хтось не може, хтось не хоче, а хтось просто не старається. А потім, виросши, лише поодинокі таланти присвячують своє життя науці та винаходам.

- Саме про це я і говорю, пане Злотницький. Ви перебільшуєте потяг людини до знання. На жаль, або, як скоріше скажете ви, на щастя, майже нікому воно не потрібно. Та й врешті, я всього лише людина. Кого я можу навчити? Ну, Марка. Ну, його друзів. Ну, може, ще сотню-другу дітей. Та й то навряд чи -навчання тут зовсім не модне явище. І хай би які знання я би дітям не передавав, навряд чи вони покинуть коло з десятка-двох обдарованих і заповзятих диваків.

- Може, я і перебільшую потяг до знань. Але я точно не применшую людську ж жагу до влади. Тут не потрібно багато вчених, - для катастрофи достатньо лише щоб один винахідник почав працювати на одного фанатика.

- Їм для цього потрібно принаймні раз зустрітись. І, навіть тоді, я думаю, що пиха фанатика не дозволить йому розпізнати діамант, що йому трапився. Врешті, хіба тирани так вже й часто опікуються геніями?

- Не часто, - відповів Злотницький. - Іноді буває навпаки. Знаю я одного юдофоба, який через свою манію примудрився виставити найвидатнішого вченого свого часу аж за океан. Проте тими, кого він вважав за своїх, він опікувався, наче вовчиця дитинчатами. І знаєте, це було страшно.

Брайєр трохи помовчав, потім знехотя кивнув головою на знак згоди та продовжив:

- До того ж, пане Злотницький, якби все було так, як ви кажете, то у мій час людство мріяло б не про інші планети, а про інші галактики. Технологію втратити набагато легше, аніж ви думаєте. Китайці знали порох ще тисячу років тому, але Чорному Бертольдові довелось над ним страждати від самісінького початку.

- Китай далеко. А ви, пане Брайєр, зараз майже в центрі Старого Світу. Серед людей, що готові платити за знання, і готові давати життя новим технологіям. Вони не дадуть померти нічому, що б ви не випустили в цей світ.

- Ваші слова гріють моє серце. Але боюсь, більшість моїх знань так і загубиться, не покинувши поріг цього дому, бо панові Закованському нецікаво нічого, що не пахне золотою монетою. А Марко не наважиться віддати себе науці. Він - чудовий хлопчик, здібний. Але проти волі батька він не піде.

- Я готовий молитися, аби все сталось так, як ви зараз кажете, - відказав йому Злотницький.

У кімнаті запала тиша. Чоловіки мовчки дивились один на одного. І кожен бачив перед собою наївного ідеаліста.

Із зали почувся жіночий голос. Злотницький дослухався до нього.

- До обіду закликають, - промовив він.

- О, як це чудово, - стрепенувся учитель. - Просто вмираю від голоду. Сподіваюсь, Марія спекла сьогодні свій чудовий мазурек.

- Я, скоріше, надам перевагу її пончикам. Вони просто тануть у роті.

Чоловіки ввічливо посміхнулись один одному та пішли до обідньої зали.