Варта

Над замком пронеслися тисячі одноденок, розтанувши у верхньому морі.

Тисячі їх зійшлися у центрі велетенської бурі і зникли у ній, затягнуті вирвою вітру. У стіни вдарили декілька зарядів. Більшість славетних захисників вже давно загинули, ще до штурму, в одній із кровопролитних битв циклу, коли темноокі чудовиська розірвали їх на шматки, не помилувавши нікого.

Зараз їх зустрічав лише Теоден. Єдиний захисник Замку на Першій Границі. Він тримав у руках свого улюбленого меча, Іскристу Зірку. Перетворившись на потік світла, хлопець швидко пройшовся рядами ворогів, знищуючи їх один за одним. Врешті-решт, він лишився один, серед понівечених замкових стін та розтрощених будівель, знесилений після витвору своєї найсильнішої магії.

Десь далеко піднялось Воно. Велетенське та нездоланне. Теоден вийшов за стіни, аби побачити його прихід у всій красі. Він підняв свого меча вгору і крикнув щось уже неважливе. Весь замок накрило чорна тінь. Теоден загинув у ній, не спроможний зробити хоча б щось.

…

Чудової днини, коли всі чотири сонця світили із усіх сторін світу, плекаючи землю теплим промінням, Теоден прокинувся на своєму ліжку, схопившись за голову через болісні спогади, що вдарили немов ковадло по його свідомості.

Він швидко зібрався, не створюючи зайвого шуму, адже ніколи не хотілося зачіпати Забутих, що страждали у коридорах замку. Вони сиділи скрізь, у будь-якому коридорі, вдивляючись кудись у порожнечу. І все ж зовсім порожніми вони ще не були: їм завжди заважав навіть найменший шум, адже він ніби говорив їм: «Світ ще досі існує. Він все ще є, і ви все ще в ньому, слабкі та жалюгідні».

Єдине, що він дозволяв собі у їх присутності, це легка розмова, аби лиш підтримати. Мало хто таким займався. Більшості молодих було на них зовсім начхати. Але на те він це він. Його ж створили саме таким. Що вже поробиш, не відмовлятися ж від внутрішньої суті. Навіть попри те, що ці розмови лише гнітили його.

Частіше за все, Забуті йому не відповідали, або лише щось стогнали у відповідь, змушуючи його щораз поневірятися у власних намаганнях.

Лише один із них намагався вчепитися в нього, схопити за рукава своїми синіми пальцями, що колись давно метали блискавки, і щось йому сказати.

– Чому вони більше не вірять у мене? – спитав старий дід із запаленими очима.

– Не знаю, а ви як думаєте?

– Я був величним. Я був сильним. Я міг спопелити їх, спопелити усіх чудовиськ! – гарячково промовив старий.

– Ой, діду, заспокойся. Може про тебе ще згадають, життя мінливе, – усміхнувся йому Теоден.

– Вони мене пам’ятають, дурне ти маля, але більше не вірять! Чому їхні кумири тепер такі, як ти?

– Дійсно, чому? – іронічно відповів Теоден, образившись на слова старого.

– Допоможи мені. Ти зараз маєш владу, я знаю, ти можеш. Іди і верни мені силу!

– Можливо, якщо ти нормально попросиш, я спробую щось зробити.

– Що? Я? просити?

– Так. Ти. Просити, – повторив Теоден, виділяючи кожне слово.

Мовчанка.

– Ну гаразд, будь ласка, допоможи мені, – з явним зусиллям промовив дід, заледве вичавлюючи слова.

– А у Варті мені допоможеш натомість?

– Який же ти нахаба… Добре, як хочеш, допоможу. Моє ім’я…

– Та знаю я твоє ім’я. Побачимось, – Теоден силкувався якнайшвидше завершити цю розмову, розуміючи, що вже і так наобіцяв зайвого.

– Сподіваюсь, ти виконаєш обіцянку, малий нахаба.

– Сподіваюсь, ти до того часу не сконаєш, діду.

Хлопець більше ні з ким не хотів говорити. Пройшовся кварталами і двориками, аби побути на самоті і заспокоїтись, а тоді направився на зустріч у замок.

Його зустріли із почестями. Але який в них був сенс? Адже вони все одно програли. Він опинився тут зовсім недавно, і знав він тільки те, що його хтось створив. Створив аби битися з чудовиськами? Це цілком зрозуміла мета, та і він не ставив багато питань, перед тим як кинутись у цей бій. Але що як він зрозумів усе неправильно.

У великій залі, де вони зазвичай засідали, сьогодні була лише Лореляйн та якийсь невідомий йому чоловік.

– Це хто?– промовив Теоден до жінки, що саме роздивлялася мапу із накресленими укріпленнями.

– Не знаю, сказав, що хоче тут поседіти. Не гнати ж його.

– Добре, – лицар просто сів навпроти неї, вдовольнившись цим поясненням.

– Гарна була битва. Чи не так?

– Так, особливо момент, коли нас усіх розірвали на шматки.

– Особливості професії, – саркастично відповіла Лореляйн.

– Бачу, сьогодні крім нас і цього дивака, ніхто не прийшов.

– Теодене, всім крім тебе, невеликої купки таких же молодих бовдурів і, частково, мене, давно уже байдуже. Змирися.

– Ця війна не має ніякого сенсу, перемогти неможливо. Не розумію, нащо ви займаєтесь цим. Заради чого? – раптом промовив чоловік, що сидів у кутку.

– А я думаю, що в цьому всьому є якийсь сенс. Адже для чогось нас створили? Ну не просто ж так ми стоїмо тут. Говоримо про усе це?

– Молоді…– пробубніла собі під ніс Лореляйн.

– До речі, до мене тут причепився один дід, із Забутих. Хоче, щоб я йому допоміг повернути віру в нього.

– І ти справді хочеш йому допомогти?

– Він, звісно, не дуже приємний чоловік. Патякав про мене усіляке, але я б хотів йому чимось зарадити. Аби тільки знати як.

– Піти за одноденками до воріт. І спробувати поговорити з творцями, щоб вони згадали його.

– Що? То весь цей час можна було просто поговорити з творцями? Чому ти мені не розказувала про це? Я ж тільки недавно з’явився і не знаю всіх цих речей.

– Треба було більше питати. А просто так тобі все розповідати ніхто не буде. Я не наймалася у якості гіда. З часом всі самі розбираються. І, до речі, тобі не сподобається те, що ти там побачиш.

– Та байдуже, я хочу поглянути.

– Ходи. Я не буду тебе вести. Мені там робити нічого.

– Добре, в будь якому разі, дякую. Може є ще щось, що я маю знати про це місце?

– Відчепись, малий, – відрізала Лореляйн.

Теоден лише буркнув і мовчки пішов до дверей, махнувши рукою на байдужу Лореляйн. Із незнайомцем він навіть не став прощатися. Власне, він і імені його не знав.

…

Одноденки. Чим довше за ними йти, тим більше вони нагадували суцільний білий потік, що вливався у велике прозоре коло, як водоспад, що впадає у річку.

Цією річкою були Ворота, що зараз лише віддзеркалювали верхнє море, але ж одноденки зникали у ньому, наче їх і не було.

Теоден торкнувся рукою до однієї із одноденок, і в голові у нього пролунав чийсь голос: «Треба купити новий телефон»

«Якась нісенітниця, як і завжди», – подумав хлопець і кинувся вниз, просто усередину прозорих воріт.

…

Невисокий, худий чоловік, побачивши Теодена, закричав із усієї сили та навіть впав із свого крісла, мало не зруйнувавши ще і невеликий столик та дивну коробку із світлим квадратом, схожим на портал, мабуть, якийсь магічний артефакт.

– Трясця! У мене що, галюцинації почалися? Треба таки частіше виходити на свіже повітря, – сказав чоловік, коли врешті зміг підвестися.

– Та ні, я справжній, якщо ти про це, – відповів Теоден, все ще шокований від вигляду цього дивного чоловіка.

– Зрозуміло, пити мені теж треба припиняти…

– Не знаю, що ти там п’єш… Послухай, я шукаю свого творця, аби хоча б того, хто його знає.

– Теодене, це що, ти?

– О, ти мене знаєш, це полегшує справу, я шука… А, то це ти, – Теодена осяяло розуміння, хоча це і не було таким вже приємним відкриттям. Він очікував чогось зовсім іншого.

–Зі мною говорить персонаж моєї книги. Здуріти можна. Хоча я все ж схиляюся до думки, що ти галюцинація.

– Не треба мене називати такими словами, якщо це образливо. Справді, ви всі мене вже дістали таким відношенням.

– А, вибач, ти тільки меча не діставай, – нервово посміхнувся чоловік. – Чаю, хочеш?

– Ні, давай одразу до справи.

– А я думаю, що якщо з’їжджати з глузду, то хоча б з чаєм. Власне, більше мені нічого поки не можна пити.

– Гаразд, не буду сперечатися з творцем, хоч ти і зовсім не такий, як я собі уявляв.

– Ну вибач, я сьогодні не при параді. До речі, мене звуть Андрій.

– Мене ти знаєш.

– Ага.

Андрій швидко приготував дешевий чай, запросивши Теодена сісти за маленький кухонний столик.

Лицар тим часом заворожено спостерігав у вікно за потоком машин, велетенськими будинками, та іншими чудесами.

– Ось, сідай, тобі скільки цукру?

– Що це? Цукор? – здивувався Теоден.

– Тоді дві ложки, – байдуже відповів Андрій.

Вони всілися з різних боків столика, фізично випромінюючи всю незручність ситуації, коли людина у піжамі та людина у лицарських обладунках п’ють разом чай на маленькій, брудній кухні.

– Це, мабуть, повне божевілля, питати таке у галюцинації і таке інше, але… Чому ти, власне, тут?

– Хотів поговорити з творцем. Дізнатися, нащо мене взагалі було створено. Розумієте, я з’явився один, серед зовсім іншого світу. Знайшов там таких же, як і я. Мені особливо нічого не пояснили, а допитуватись я особливо не люблю, тим більше, що на словах мене просять питати, а самі вічно тікають від будь яких пояснень. По суті, мене просто поставили перед фактом. Фактом безкінечної війни, у якій ми всі маємо приймати участь, і я досі не розумію, в чому її сенс, але ж він має бути. Принаймні якийсь.

– Чесно кажучи, я взагалі нічого не розумію. Гадки не маю ні про який інший світ, – розгублено відповів Андрій, сьорбнувши свій чай.

– Тобто ви не знаєте відповіді на мої запитання? – засмутився Теоден.

– Я просто написав книжку, де ти був головним персонажем. Мені важко було її видати, але врешті-решт, я натрапив на гарне видавництво. А потім вона сподобалась людям. Мушу визнати, я не очікував на такий успіх. І от зараз, ти з’явився тут. Матеріалізувався просто посеред моєї скромної оселі. Це все, що я можу розповісти.

– Книжка значить. Я бачив книжки. Чомусь навіть вмію читати їх.

– Бо я написав тебе як грамотного. Взагалі, ти саме такий, як я собі уявляв. Тобто, в усіх деталях. Ти наче і є той Теоден, якого я вигадав.

– Мабуть, так ви і створюєте нас. Вигадуючи. Але це, вірогідно, відбувається несвідомо.

– Так, згоден з тобою. Взагалі, я теж про все це подумав. Абсолютно теж саме. Круто! Ми думаємо однаково. Мабуть, через те, що я тебе створив, несвідомо передаючи тобі свої власні риси та манеру міркувати.

– А що це взагалі за світ? Що тут відбувається?

– Гм… Це світ людей. Тут майже так само, як і у вас, постійно десь ідуть безкінечні війни. Люди живуть заради чогось. А потім помирають. Думають про щось, мріють. Частіше за все це повна маячня.

– Одноденки…

– Що?

– Та байдуже, – Теоден нарешті спробував трохи гарячого чаю, від насолоди він навіть трохи посміхнувся.

– Смачно, егеж. Я чай люблю.

– Дякую, що приготували. Певно, мені потрібно повертатися, якщо ви більше нічого не знаєте.

– На жаль, сказати і справді більше нічого. Але тобі не обов’язково йти, можеш лишатися скільки хочеш.

– Я не впевнений, що перебування тут для мене безпечне. Та і сенсу в цьому немає. Це не мій світ.

– Тоді як ти потрапиш додому?

– Покажіть мені книжку, де написано про мене.

Андрій швидко підвівся, зник десь у нетрях квартири, поки Теоден намагався якнайшвидше допити свій ще гарячий чай.

– Ось, мій власний екземпляр,– Андрій поклав на стіл красиву книжку, із яскравою обкладинкою. «Пригоди Теодена». Що ж, лицар навіть усміхнувся своєму карикатурному зображенню на ній. В житті все було зовсім не так яскраво.

– До речі, я маю вам дещо сказати.

– Так, слухаю.

– Є один старий. Його звуть Зевс. Він втратив свої сили, бо творці більше в нього не вірять. Ви не могли б написати ще одну книжку, або, може, повірити у його сили.

– Зевс? Тобто грецький бог? Такий із блискавками?

– Мабуть він.

– Ну гаразд, просто зараз і сяду до роботи, якщо ти просиш.

– Дякую.

Теоден обережно відкрив книжку приблизно посередині. Поглянув на текст, прочитавши його по діагоналі.

– І що далі? – спитав письменник.

– Якщо це ворота, то вони подіють, щойно я захочу пройти.

Раптом книжка засвітилася яскравим білим сяйвом, затягуючи у себе Теодена.

– Бувайте, Андрію!

– До побачення хлопче, радий був тебе бачити!

Теодена швидко затягло у книжку, і сяйво одразу припинилось.

Книжка так і лежала на столі, наче це не вона тільки що поглинула в себе аж цілого чоловіка.

– Що ж, як тільки викину всі свої пляшки з горілкою, одразу сяду за написання. Хіба можна не послухати власну галюцинацію? – подумав про себе Андрій, сьорбаючи залишки чаю.

…

Ну то як, бачився із творцем? – з насмішкою у голосі промовила Лореляйн, зустрівшись поглядом із Теоденом.

– Так.

– Досі бачиш сенс? Хочеш і далі битися?

Теоден повільно сів навпроти неї і погялнув і очі Лореляйн, знітивши її.

– Я досі багато чого не розумію. А ще, мені цікаво, нащо тоді ти тут? Чого досі займаєшся цим?

– Я?

– Так, чому ти відмовляєш мене, а сама продовжуєш?

– Бо ти не заслужив цього.

– А ти?

– А я не надто хороша людина, Теодене. Не така, як ти.

Назовні, у замковому дворику, вдарила велетенська блискавка.

Лореляйн і Теоден одночасно підбігли до вікна, намагаючись побачити, що там відбулося.

Старий дід, Зевс, радісно метав блискавки у небо, стрибаючи від щастя. Схоже, Андрій вже встиг написати щось.

– Я піду з ним поговорю, – швидко промовив Теоден.

– Я б не радила, – відповіла Лореляйн, але було вже пізно. Хлопець вибіг із зали не послухавши її.

…

– Привіт, Зевсе, як твої справи?

– А, малий дурник, вітаю. Якщо це твої рук справа, то я тобі вельми вдячний. Справді.

– Моїх. Бачу, сили цілком до тебе повернулись.

– Не зовсім, я слабший аніж був колись, однак, відчуваю такий приплив енергії! Давно мені не було так добре.

– То ти допоможеш мені у битві? Коли буде наступна варта нашого замку? Тепер ти знову можеш спопелити чудовиськ.

– У битві? – розсміявся Зевс, – нащо це мені? Я хочу помститися тим, хто у мені зневірився. Люди — ось хто тут істинне зло! Ось хто справжні чудовиська! Вони всі відчують силу моїх блискавок, як колись. Ера Зевса вертається!

– Ти хочеш нашкодити людям за воротами? – схопився за меч Теоден.

– До тебе тільки дійшло? Дурний, як я і казав. Відійди, мені треба йти до воріт.

Теоден дістав із піхов Іскристу Зірку. Її енергія іскрами розлетілась в усібіч.

– Будеш мені заважати? Та нащо тобі ті люди? Ти все одно не зникнеш, не переймайся. Молодих довго не забувають.

– Я не думаю, що шкодити людям це правильно.

– О, скільки жалості до цих виродків, яким зовсім начхати на нас. Якщо так їх так любиш, то маєш бути готовим померти за них! – Зевс метнув у хлопця велетенську горизонтальну блискавку, що відкинула його до стіни. Лицар не встиг ухилитися. Понівечений ударом, він опустився на землю, заледве тримаючи меч.

«Андрій перестарався у написанні образу» – подумав Теоден, намагаючись підвестися.

– Ти мене не зупиниш, малюче, просто зникни, не заважай мені. Я змилуюсь, якщо попросиш. Все ж таки, це ти мені вернув силу.

– Бачу, що дарма, – розгнівано відповів Теоден.

– Тоді у мене немає вибору. Все одно ти оживеш.

Ще одна блискавка полетіла просто в лицаря. Він приготувався до смерті, не в змозі ухилитися, але хтось опинився перед ним, піймавши блискавку рукою.

– Ти? – здивувався Теоден.

– Привіт, давно не бачились, – відповів незнайомець, якого він бачив у замку.

– Тільки не ти… приперся сюди рятувати виродків?! – заревів розлючений Зевс.

– Вгадав,– посміхнувся незнайомець,– а тепер відпочинь, діду, – одним рухом долоні, незнайомець відправив у Зевса стільки концентрованої енергії. Що старий бог просто розчинився у ній, не лишивши по собі навіть пилу.

– Як відновиться, поговорю з ним нормально.

– Ого! Звідки в тебе стільки сили? – нарешті підвівся Теоден, спираючись на меч.

– В мене велика кількість фанатів. Я ідея Добра, приємно познайомитись.

– Ти якийсь не аж занадто добрий, – скептично промовив хлопець.

– Який є. Ми всі лише абстракте відображення колективної свідомості людства. А люди, переважно, вважають що добро має бути з кулаками.

– Щось не дуже розумію.

– Ти, я. Ми лише певні ідеї. Цей світ — це дзеркальне відображення матеріального. Люди дуже неоднозначні істоти. Вони створюють у цьому світі дуже багато зла, адже і самі творять багато чого злого. Але і добро тут є. І будь які інші ідеї.

– А війна? Чому ми маємо битися?

– Ця війна безкінечна. Допоки існуватиме людство завжди буде існувати якесь умовне зло та умовно добро. Вони стикаються у їхньому світі. Стикаються і у нашому. А воювати ми мусимо для балансу, адже і наш світ може впливати на їхній. Все взаємопов’язано. Якщо зло заполонить тут усе, воно заполонить і їх світ. Однак, я не можу змусити нікого битися. Якщо не хочете, або не маєте змоги, то і не треба. Тому я і казав тобі, що це не має сенсу, щоб перевірити, чи справді ти цього хочеш. Спочатку ти погодився битися лише інстинктивно. Я б ще тоді тобі все пояснив, при першій зустрічі, але Лореляйн попросила мене дати тобі можливість розібратися самому. Думаю, вона вважає, що я б тебе схиляв до участі в битві, а їй би цього не хотілося. Ти їй сподобався, і вона б не хотіла, щоб ти страждав. Якби ти подумав, що все це зовсім беззмістовна дурня, і не шукав далі відповіді, я б прийняв це як твою відмову. Або ж, якби ти розчарувався у людях. Власне, твоєї відповіді я все ще не почув.

– Сподобався Лореляйн!? А, тобто, зараз я маю сказати, чи справді я бажаю битися у цій війні?

– Так, чи готовий ти помирати безліч разів за тих, хто тебе створив, хоч і не знає про це. За баланс у світі. Ми, ідеї, давно перестали ходити до їх виміру. Все змінилося. Люди забувають когось, а когось створюють, як от тебе наприклад. Я існую тут майже із самого початку і пам’ятаю кожен цикл. Були часи, коли Лореляйн ненавиділа людей, і була на іншому боці, але вона змінилася. Можливо ти, наприклад, припиниш потім воювати. Може, тебе взагалі забудуть і ти втратиш свою силу, або зникнеш назавжди. Ніяких гарантій немає.

– Тим не менше, ти продовжуєш битву.

– Продовжую, бо я такий. Я зникну лише разом із людством. Навіть якщо я лишуся сам, я буду боротися.

– Я теж буду. Мені хочеться захищати людей. Хоч вони і не найдостойніші творці з усіх. Коли тільки тут з’явився, я кинувся у бій, хоч і не знав усієї суті. Зараз я знаю усе, і бажання не стало меншим.

– Це добре, але не я мушу тобі сказати, що ти не зможеш захистити усіх, зробити щось надзвичайне. Ти можеш лише допомагати тримати баланс. І таким чином, виконуват свою скромну роль.

– Добре, це я і мав на увазі. Виконувати свою скромну роль.

– Я радий, – посміхнувся Добро, – вибач, за усі незручності, мені справді шкода.

– Так і знала, що ти погодишся, – сказала Лореляйн, що саме підійшла до них, зістрибнувши із даху якогось будинку, – схоже, мені доведеться прийняти це. Шкода вас, малих.

– Та який я тобі малий, я тільки що ледь не помер, а до цього мені не так пощастило! Думаєш після цього я все ще просто молодий дурник?

– Так, – чесно відповіла Лореляйн.

…

Замок зруйнували за лічені хвилини. В цьому циклі, зло якесь аж занадто сильне. Але теоден все одно вийшов уперед, із своїм мечем у руках. Воно знову було перед ним. Таке ж саме велетенське, таке ж саме нездоланне. Десь далі, на інших рубежах стояв той, хто зможе його зупинити. А що може він? Затримати на кілька секунд, якщо пощастить. Теоден міцніше взявся за руків’я меча та перетворився на потік світла. Сьогодні він помер іще один раз.