В бульбашці

Чоловіка знудило. Він сперся рукою на криву вишню. Блювотні маси нестримно зникали за декоративним кущем. Випорожнивши вміст шлунка, п’яний все ще стояв у такій позиції кілька хвилин, ледь похитуючись та даючи волю спазмам. Зненацька з під’їзду вибігла жінка.

– Славік, боже, ось де ти!

Було важко триматись, ноги підгинались, однак він боровся із алкогольним передозуванням. Слова жінки ніби нашатирем вивели із дискомфортного забуття. Відштовхнувся, повернувся до неї блідим неголеним обличчям. За мить його наче вдарила невидима хвиля. Чоловік захитався та гепнувся на лаву.

– Слава… ой… – жінка підхопила його. Це пом’якшило приземлення.

Він глибоко дихав, а тоді заходився обмацувати себе.

– А… де? – вичавив та скорчив невдоволену гримасу.

– Що? Цигарки? – тихо вилаялась. – В хаті.

Раптом з вечірніх сутінок виринули чоловік та жінка. Сусіди. Пройшли повз них, навіть не привітались. Лише із-за дверей під’їзду долинуло гостре «Знов набухався, атошник той.»

Жінка підхопила чоловіка під руку.

– Ходімо додому.

В’ячеслав задихав натужніше.

– Оксан, хочу ще побути. Мені в хаті якось д-д-дихати в-в-важко. Нема кисню.

Дружина дістала вологу серветку та заходилась витирати обличчя ветерана, а потім його заплямоване поло.

– А-а-а ті… – кивнув у бік дверей Славік. – вони нічого не… – гикнув. – …не розуміють, якби вони там були, якби вони побачили те, що бачив я… та… – махнув рукою, ударивши об лаву. Беззвучно скривився від болю та продовжив. – Ти це…, вибач м-мене, а то я, бачиш, поки не вмажу, то з-заснути не можу н-нормально!

– Та знаю, боже… – вона притулилась до нього.

В’ячеслав вкотре зробив глибокий вдих.

– От Льоня, розумний брат в мене, взяв – і втік собі в Штати. Як чув ще тоді одним місцем, що тут почнеться! Все на зірки дивився у той свій теодоліт.

– Телескоп.– поправила Оксана. –Повезло йому з тим грантом. Як було не використати такий шанс? А тут не знайшов би собі місця з такою професією.

– А-а, – відсахнувся Славік, – а я, значить, знайшов! Знайшов, бляха, своє п-призвання! – хвильку помовчав, сапаючи повітря та злегка кривлячи лице. – То він не міг витримати, що я тебе забрав, заучка замизганий! Ну, скажи, Оксана, хто придумав це в-все? – його рука несподівано сіпнулась вбік, наче намагаючись окреслити щось неосяжне. – Тепер вже навіть, якщо виїду з-за кордон, все одно воно в м-мене з голови не піде!

– Я ж тобі вже казала сто разів! – підвищила голос жінка, гнівно свердлячи від чоловіка поглядом. – Якби не такі як ти, війна була б вже в нас! А імперія навіть своїх людей не жалкує! То що зробили б з нами?

Голова чоловіка гирею спала на груди. Він зітхав і мовчав.

– Не ти її придумав, ту війну! – продовжувала дружина. – Так було завжди! І досить нити! В тебе є я і дитина! Он в інших взагалі нікого немає, як їм важко, і нічого – живуть! Он дехто навіть бізнес свій відкриває… А ти цілий повернувся!

– Так. – мовив за хвилину В’ячеслав, – добре, що в мене є ти. – він міцно притулив дружину до себе.

***

Леонід відірвався від монітора. Скельця блиснули серед темені кімнати. Чоловік встав, увімкнув світло, зняв окуляри та на кілька секунд втопив вказівний та великий пальці в очних ямках, намагаючись промасажувати. Потім різко розплющив розчервонілі очі. Кортіло знову присісти до роботи, та мозок бажав перетравити щойно прочитане.

Останні спостереження вкотре підтвердили неймовірні дані. Апекс Сонця – точка, куди воно рухається на небесній сфері, змістився на цілих дві кутових хвилини! А власний рух зорі Барнарда уповільнився!

Спочатку Леонід вважав, що помиляється. Як справжній астроном, ніколи не розкидався порожніми словами та перевіряв усі гіпотези. Все почалося зі спостережень на їхній обсерваторії «Кітт Пік» в Аризоні. Дані інших обсерваторій та космічного телескопа «Гайя» давали один і той же результат – змінилися значення червоних та фіолетових зміщень найближчих зірок. І Арктура, і Веги, і Альфа Центавра, і Сіріуса. А це свідчило про те, що змінились швидкості та напрямки! Поки що не надійшли відповіді від Мануа-Кеа на Гаваях та Параналу з Чилі та інших астрометричних інструментів про власний рух інших зірок (на це піде мабуть добрий рік або два!), але він уже знав, що дивина відбувається не так з тими зорями, як із Сонячною системою!

Вона змінила курс!

Крім того, нещодавно збільшилась активність Сонця, сталося кілька потужних коронарних викидів. Це теж збіглось із часом встановлення аномалії!

Леонід почав повільно масажувати скроні. Не міг змиритись з цими фактами. А ще із дечим, що просто не піддавалось поясненню.

Чоловік зайшов на кухню. Дістав з холодильника йогурт, відкрив пляшечку та почав пити великими ковтками. Заливатись на вечір молочкою не входило до його звичок, однак зараз йому хотілось вчинити щось нелогічне та навіть абсурдне. Наприклад, вилити той йогурт собі на голову.

Спершу вчений намагався зрозуміти, від коли почалась аномалія. Потім встановив різницю в показниках спектрів за останні півтора-два роки. І логіка невблаганно підвела його до однієї слушної думки. COVID.

Останні три тижні аналізував дані спостережень за останні пів століття і нічого не знайшов. Він вивчав результати спостережень за післявоєнний час і нічого. Дивно. Тож були теж епідемії та війни, катастрофи! Карибська криза, наприклад, Холодна війна, в решті-решт. Можливо, аномалія не відбувалася, коли події наставали поступово? А можливо хтось…

Тоді натрапив на статтю про подібні відхилення. Припущення про них зробив один нікому невідомий астроном у 2010 році, але тоді його гіпотези ніхто не сприйняв серйозно. І ніхто не підтвердив експериментально. Науковець зауважував, що, можливо, астрономи помиляються у визначенні 3D-карти цієї частини Галактики, і пожартував, що економічна криза 2008го збурила увесь Всесвіт. Однак від того жарту Леонід не міг спокійно спати.

Так, на Землі відбувалось багато чого шокуючого, але це все не було глобальним! І ось лише під час всесвітніх та тривалих подій спостерігалися відхилення! Цікаво було б побачити дані під час і після Другої Світової! Але ж тоді не було ще «Гіппаркоса», «Гайї», Слоунівського огляду неба та інших обсерваторій.

Отже, як глобальні події можуть вплинути на зміщення у спектрах?

Зненацька пікнув смартфон. Повідомлення на вотсап. Оксана. Леонід облизав губу.

«Привіт, як життя? Як Америка? Хотіли б з тобою поспілкуватись.»

А за кілька хвилин мовчанки прийшов новий меседж.

«Славіку зносить дах після звільнення з армії. П’є. Може б ти з ним поговорив? Ти ж колись був для нього авторитетом.»

Леонід ковтнув слину, задивився на аватарку миловидної української жінки. Жінки свого брата, а не його. Так і не признався їй у свій час, так і не поборовся за своє щастя. Так і не спробував серйозно ні з ким іншим. І залишився сам. Чуже суспільство, суспільство великих можливостей – дало йому кар’єру та улюблену роботу. І свободу. Занадто багато свободи, але не особисте щастя. Тому і дзижчить зараз так пронизливо тишина в його домі, в якому так і не грались діти, і не буяли запахи жіночих парфумів.

Оксана. Так, він їй відповість. Звичайно, йому не все одно, що з його братом. Її чоловіком. Але не відразу. В Україні зараз ранок, а в Штатах настає ніч. У нього є кілька годин, щоб поміркувати.

Леонід опорожнив йогурт. Потім довго витрясав звідти останні краплі густої рожевуватої рідини. Але скільки б не трусив, все одно, здавалось, що ті краплі не закінчуються. Він знав, що якщо перекинути ту пластикову пляшку на кілька хвилин, то йогурту назбирається ще на добрих пів ковтка.

Чоловік подумав, що йому б іноді теж хотілося випорожнити свої страхи та спогади до кінця. Та вони все одно не закінчувались. Все одно він відчував їх вагу всередині. В голові громадились думки, від яких не допомагав повністю позбавитись навіть психотерапевт.

Важкі думки!

Леонід розкрив рот у беззвучному напівкрику, який так і не вирвався з грудей. Ліва рука опустилась, щоб поставити пляшку на стіл, але промахнулась. Незакрита тара затарабанила по підлозі, рясно всіявши її дрібненькими цятками. Вдарившись об стілець та ніжку столу вона ще покрутилась навколо невидимої осі, наче барабанна стрілка, що вишукувала фартове поле. За секунду стукіт влігся, та чоловік продовжував стояти з виряченими очима, втупившись у чорноту вікна. Звідти почувся шурхіт: ішов рясний літній дощ.

Леонід вийшов на ґанок. Струмені рясно огорнули, змочуючи одяг та посивіле волосся. На доріжці, викладеній плитами, уже сформувалась невеличка калюжка. За нею можна було оцінити інтенсивність дощу. Краплі нещадно дратували її поверхню. Чоловік спустився з ґанку та став над нею. А тоді ступив туди ногою. Від такого збурення береги калюжки розійшлися далеко за свої попередні межі. Він забрав ногу – поверхня заспокоїлась. І знову - хаотичний еквалайзер дощу.

Леонід підняв обличчя вгору, підставляючи його прохолодному природному душу. І зареготав.

***

Оксана закрила вотсап та відклала телефон. Вони спілкувались з Леонідом дуже рідко. Колись давно, коли вона ще не увірвалась вихором в життя двох братів, як розповідав В’ячеслав, на шість років старший брат завжди підтримував його: витягав з бійок, допомагав з навчанням, разом вони заробляли перші копійки. І менший слухався. Довіряв. Вони були різними: Славік – активний, пробивний та навіть нахабний, а Льоня – тихий, посидючий та замкнений. Проте їх єднав міцний зв’язок, що виник після смерті батьків, коли В’ячеславу було двадцять.

Часи змінювались. Зростали можливості та поглиблювались кризи. Леонід все більше розчаровувався в житті та впадав у депресії. Тим більше, що у нього нічого не складалось на особистому фронті. На відміну від В’ячеслава. Тому повезло відразу. Знайти таку виважену та вродливу дівчину – це була удача, якою бог обділив старшого.

Леонід, на противагу авантюрному Славіку, був дуже обережним начитаним студентом фізико-математичного, добре знав англійську. Останній же часто ризикував, та уже на четвертому курсі економічного починав свої маленькі аферки «купи-продай». І хоча причиною виїзду старшого стали радше перспективний грант та вічна українська криза, все ж Оксана здогадувалась, що закоханість у неї зіграла в цьому не останню роль.

Однак пройшло стільки років, що навіть найбільші романтики стають значно прагматичнішими зі своїми почуттями. Щоб вплинути на чоловіка, зараз потрібно було підключати інших авторитетних осіб. А їх в її оточенні не можна було порахувати і на пальцях однієї руки. Вірила, що Леонід може сказати йому потрібне, підтримати, може не так, як у давні часи, але хоча б якось. Принаймні вона спробувала.

***

Леонід встав із-за письмового столу, потираючи руки. Прикусив нижню губу. Очі живо сяяли. Запит їхньої обсерваторії на проведення детальної симуляції прольоту Сонячної системи у Місцевій бульбашці схвалено! Тепер суперкомп’ютер дасть можливість наочно показати ідеї вченого. І тоді його праці нарешті визнають! Проте на це треба час. Та десь глибоко в мозку просочувалась настирлива думка: «а якщо ні?»

А якщо симуляція не дасть очікуваного результату, і він не зможе довести правильність своїх припущень, то це означатиме новий провал. І його голос не буде почутий астрофізиками планети. Скільки ще потрібно буде працювати, що отримати новий шанс? Та після такого його ніхто вже не сприйматиме серйозно. Лузер, тай годі.

Ноутбук втомився чекати на активність господаря та перейшов у сплячий режим. Леонід оговтався. Згадалися повідомлення з України. Через багато років та тисячі кілометрів почувся запит на його потрібність. Не як астронома-професіонала, а як … брата. Як людини.

А що він є як людина? Вивчає мапу розподілу темної матерії, а свої темні сторони все ніяк не може нащупати! Скільки заархівованих злостей, заздрощів та страхів містилось у його тіні?

Захлопнув кришку лептопа, наче звідти мало б вискочити щось потворне з минулого. Леонід мусив чесно сказати собі, що крім занять спортом, таких-сяких подорожей північноамериканським континентом та походів до психотерапевта за всі ці роки нічого не робив, щоб вийти за межу. Так, ніби щось важливе обрубалось тоді в Україні, коли він ще був такий молодий, і коли ще спілкувався зі Славою. І був окрилений тими, зараз кумедними, а тоді – глибоко романтичними почуттями до Оксани.

Надходив день Незалежності США. Багато хто брав відпустки. Програми зупинялись та відкладались. У його колег за межами обсерваторії були сім’ї, альтернативне життя. Та чому альтернативне? Просто – життя. А чи є воно в нього? Чи здатен він на щось більше, ніж просто бути правильним бігуном до американської мрії та нескінченних таємниць Всесвіту? Адже їх усіх ніколи не розгадати, а життя лише одне. Йому б ще розгадати свою душу!

Леонід активував вотсап та ще раз перечитав повідомлення від Оксани. Міцно стиснув губи. Закрив очі та стояв із смартфоном серед кімнати добру хвилину. А коли розкрив, то його осінило однією навіженою думкою.

Він полетить в Україну.

Якби ж він у свій час більше погуглив про науковця, що жартував про вплив кризи 2008 року на зміщення спектрів, то натрапив би на шокуючу статтю, і скоріше за все не наважився б на трансатлантичний переліт.

Бо той вчений загинув під час автомобільної аварії незадовго після написання своїх заміточок у жовтій пресі.

***

– Ти хоча б поголився. – закинула Оксана чоловіку, що розпростерся на дивані.

В’ячеслав втупився в стелю та нічого не відповів.

Жінка нависла над ним. Тхнуло перегаром та потом.

– Ну що ти хочеш? Дай спокій. – бовкнув той.

– Льоня прилітає.

Очі чоловіка ожили. Лоб нахмурився.

– І перестань нарешті бухати, візьми себе в руки, хоч заради дитини! –попросила Оксана.

Славік повільно звівся з подушки, але залишився сидіти. Дивився спочатку в стінку напроти, а потім повільно перевів захмелілий погляд на дружину.

– Ти диви, чого це його так? Що трапилось?

– До Землі летить великий астероїд. – промимрила Оксана.

– Та іди ти! – відмахнувся В’ячеслав і знову влігся. – Он, погуляй з малою!

Оксана роздратовано вийшла в коридор. Звідти долинуло сухе:

– Через тиждень Льоня буде в нас.

***

– То кажеш, та темна матерія чи енергія вже десь біля нас, і ми кудись несемось, та невідомо – куди? Гм. – В’ячеслав неспішно відкоркував пляшку горілки та налив трішки собі та брату. – і куди ж оце ми летимо?

– Геть із бульбашки. Місцевої бульбашки. – відповів Леонід і поправив окуляри. – Це така назва зони нашої Галактики з розрідженим газом, через яку Сонячна система летить вже кілька мільйонів років. І ще летіла б стільки ж, але зараз певно вийде із неї швидше. По суті – це залишок наднової зорі, що вибухнула багато мільйонів років тому. Так ось, після отриманих нашою обсерваторією даних, невідомо, що керує цим процесом та наскільки значним буде відхилення.

– Наднової…, надстарої… Чесно, брате, не бачу практичності. Якщо ця твоя матерія ніяк не вплине на наше життя, – він на хвильку задумався. – не зупинить імперію, війну, наприклад, то яка з того користь? Мені головне, щоб дитина здорова була, спокійно жилось, он, щоб жінка любила. – кивнув на задуману Оксану.

Леонід завовтузився на стільці, намагаючись зручніше сісти, окинув стіл, щедро заставлений стравами, та пояснив:

– Практична користь з цього можливо з’явиться в майбутньому. Але те, що намагаюсь довести я та моя команда – це те, що ми, люди, творимо темну матерію думками! – він зняв окуляри, склав їх та акуратно поклав між чаркою та тарілкою з товченою картоплею. – Темної матерії у Всесвіті разів у п’ять-шість більше, ніж звичайної, і якщо припустити, що вона утворюється з думок розумних істот, то уявіть собі скільки цивілізацій уже існувало! – зненацька астроном почав жестикулювати. – А ще вражає те, що темна матерія знаходиться поблизу Сонячної системи, у нашій бульбашці! Та ще і в такій концентрації! Це немислимо! Якщо ми це доведемо, то наша космологія стане з ніг на голову!

– Ну, за космологію, коротше! – перебив Славік та випив чарку. Навіть не скривившись, вибрав з тарілки огірочка. Захрумкавши ним, почесав заросле підборіддя та спитав:

– А подруга в тебе якась є? Якась латиночка-мексиканочка, гм?

Леонід зніяковів.

– Ти пий-їж, Льоня, не звертай уваги, а то меле щось тим язиком… – свердлила поглядом чоловіка Оксана.

– А чого ти? Питаю по ділу!

Леонід і собі перехилив горілки, неспішно закинув до рота домашньої ковбаски та активно зажував. Напружив скули та відповів:

– Ні, я сам живу… Щось ні з ким не зійшовся.

– А приїхав до нас чого?

– Славік, ти… – прошепотіла жінка гнівно.

– Ні, все добре, я скажу. – Леонід шумно випустив носом повітря. – Я приїхав не підтримати вас, чи через ностальгію. Я приїхав, бо мені треба ваша підтримка. – він втупився в стіл. – я просто зрозумів, що, щоб осягнути всі ті зміни, всі ті відкриття, мені треба вийти за межу, за свою, як то кажуть, зону комфорту…

– Бульбашку! – перебив Славік з кривим усміхом та облизав губи.

– …а розмова на неприємні мені теми з вами – це і є отой вихід. – завершив думку Леонід, та продовжив. – Так, бульбашку, гарне порівняння. – вів далі Леонід. – Крім того, я усвідомив, що ви – мої єдині близькі люди. Більше я нікого не маю. В мене по факту є лише моя робота. Так, це справа мого життя, але щоб перезарядитись, мені потрібно почати з вихідної точки свої траєкторії, так би мовити.

– А в цій точці – повна дупа зараз. – перебив В’ячеслав.

Оксана сикнула.

– Досить верзти дурниці, Слава!

Той підняв брови. В його очах з’явилась волога.

– Нє, ну, що є, то є. Ти вибач, Льоня, що я так зачепив за живе. В нас є своя земля, тут, якби, наше коріння. Он, Ксюха каже, проси брата, хай нам допоможе виїхати в Штати, а я їй – не можу, вля, мене мої демони і там знайдуть! – він просльозився, схопив пляшку та розлив нові порції горілки.

Старший брат дипломатично змовчав, однак за секунду сказав:

– Виходити за межу можна і в себе вдома, просто треба змінити діяльність, соціалізуватись, подумати, що хочеш зробити для людей, і що можеш. Я в США вже не міг нічим займатись, треба було освіжити голову.

– О, це правильно! Так, щоб для душі. – підтвердила Оксана. – Можна завжди почати щось нове, просто все в наших думках! Кожен день – нова можливість! І я теж вірю, що в тебе, Слава, все вийде! – в неї теж забриніли сльози. – І в тебе, Льоня.

– Та не збираюсь я нікуди виїжджати! – розсердився Славік. – ти мене зараз хоч на Плутон закинь, я все одно буду кричати ночами та бухати!

Леонід замислено грів у руці свою чарку.

– Я не приїхав нікого лікувати. – він глянув брату в очі. – Знаю, що ти сильна людина, і сам знайдеш в собі сили пережити це. – кахикнув у кулак. – А ще я хотів загладити ту незручну ситуацію, коли я їхав звідси.

– Ой, то вже стільки води витекло! – відмахнулась Оксана.

– Так, але воно десь там ще сидить в глибині. І не дає мені розпростерти крила. – гість випрямився, голос затремтів. – тому простіть, що було, що казав, чи наробив. Я був тоді не на тому рівні усвідомлення. Добре, що Оксана тут є… – він зітхнув. – Я потім проаналізував все, що було в Україні, і зрозумів, що я не так тебе… тобто не так був закоханий в тебе, як просто… заздрив брату.

Кухню накрила тиша.

– Мені жаль, Льоня, правда, дякую за відвертість. – Оксана закрила обличчя, вперши пальці в лоб.

Менший брат підняв чарку. З його очей вже бігли сльози. Він поклав руку на плече Леоніду.

– Так, ми в молодості робили багато дурниць. – в його голосі відчулось полегшення. – Он я теж багато лайна встиг Оксані, і наговорити, і…, ну його! – Він випив залпом знову та прицмокнув. – Ти там казав, що наближається щось лихе…

Леонід вийшов із задуманого стану, випив і собі, зітхнув, і аж тоді відповів.

– Я нічого не стверджую, просто думаю, що під час глобальних подій саме відбувається активне творення темної матерії. Наприклад, якщо йде світова війна, і всі люди щодня, щохвилини думають про неї. Подібний ефект, але, значно слабший, був із коронавірусом.

– Тобто, неважливо про що думати, головне, щоб згуртовано. – підсумував В’ячеслав.

– А гроші? – озвалась Оксана. – люди ж завжди думають про гроші, увесь світ про них завжди думає!

– Слушно. – погодився астроном. – Я вважаю, що ця прив’язаність людей працює, як краплі дощу на поверхні ставка. Разом вони не створюють значного ефекту на берегах. Але якщо взяти і об’єднати ту всю воду та скинути її у водойму заразом в одному місці, то рибалки на березі згадають вас злим і нетихим слівцем. Можливо, такі спільні думки створюють певний ментальний фон, а можливо, що існують якісні відмінності між типами ментальних паттернів. Невідомо. Війна ж має найбільш потужний емоційний викид, або те, що стосується виживання. Однак це наразі, лише моя ідея, поки не підтверджена.

– Хе, класно бути вченим! – хмикнув менший брат. – висуваєш собі якусь гіпотезку, кажеш, що нічого не знаєш і не розумієш, а тобі за це ще і гроші платять! – і захихотів.

– Ми опираємось на дані спостережень. – заперечив Леонід. – Всі технології навколо – це сума кількасотрічної праці сотень тисяч вчених.

– А, так, і зброю ви теж придумали.

– І зброю, – зауважив Леонід без тіні роздратування. – і всі вакцини та медустаткування. У кожній діяльності десь проявляється темна сторона. Але наше завдання – навчитись її контролювати, якось вживатися, бо життя наше коротке. – його лице просвітліло. – Ти пам’ятаєш «Зоряний шлях» і варп-драйв? Це – гіпотетичний двигун, з яким зореліт може рухатися швидше за світло, тому що зминає простір. Потрібна негативна маса. А де її взяти? А тепер уяви, що людство навчилося б творити масу різного ґатунку – оту темну матерію або енергію, тільки концентровано, та опанувати її розміщення в просторі! Ми би створили справжні зорельоти!

– Ага, пам’ятаю. – зітхнув В’ячеслав. – Ти мені ще тоді спати не давав усіма тими розмовами. Це вражає, але чесно, мені якось не дуже віриться, вибач, зараз стільки всього винаходять – щодня в стрічці новин з добрий десяток повідомлень про революційні винаходи! А для чого їх використають у першу чергу, а? Отож. Для війни. – брат прицмокнув. – Ну що, по третій за любов? Що було, те було? Творімо білу матерію, а не темну! – випив та, закрутивши кришечкою пляшку, додав. – Все, досить цих всіх шмарклів! – чоловік зненацька встав. – і пити. Пити теж досить. Треба починати все з чистого, як то кажуть, листка. – сховав склянки у навісну шафу та повернувся до брата. – Я тобі ще мав сьогодні місто показати. – він рішуче втер замащене кетчупом підборіддя і додав. – і треба піти до батьків на могилу.

***

– Льоня скинув мені статтю, в якій пояснює свої теорії. – сказала Оксана, поправляючи зачіску біля дзеркала. – казав, що це чорновий варіант, і що це написано науково-популярно.

– Це як? Зрозуміло для нас, людей бізнесу?

– Так, для загалу. Та ще і українською, бо оригінал – англійською.

В’ячеслав сидів поряд, ритмічно вичищаючи взуття.

– Цікаво буде почитати, а то я мало що зрозумів з його маячні. Хоча, признаюсь, ідеї цікаві.

– Так, він там висловлює гіпотезу про загадку виникнення розумного життя на Землі, мовляв, воно збігається з часом входу в оту … бульбашку. Місцеву.

– Ого.

Враз заграв телефон. Невідомий номер. Чоловік прийняв виклик.

– Так! – за секунду його очі наповнились тривогою, а через десять рот привідкрився, а шкіра під щетиною пополотніла.

– Що там? – прошепотіла Оксана.

В’ячеслав заціпенів. Очі забігали, дихання почастішало. Він завершив дзвінок.

– Посольство… там літак розбився… Льоня… загинув.

І благенька щіточка в руці меншого брата хруснула.

***

Надходив день Незалежності України.

Вечоріло. В’ячеслав витягнув пляшку горілки, на дні якої, ще плюхкалась рідина, та поставив на стіл. Вийняв з шафи три чарки та розставив їх – собі, Оксані, а останню – на місце, де сидів Леонід, коли гостював у них.

Оксана дістала підсвічник зі свічкою. Славік подав їй запальничку. Чирк! – і полум’я розрідило напівтемінь кухні.

Вони сиділи та мовчали.

Врешті Оксана сказала умиротвореним голосом:

– Це ж та сама, що ви недопили тоді.

Ще хвилинна мовчанка. В’ячеслав перехрестився. Це саме повторила й Оксана. Зненацька вона потягнулась до пляшки.

– Ні, – зупинив В’ячеслав. – Не наливай. Хай буде там. – а потім тихо додав. – А я ж в нього навіть не встиг пробачення попросити. І його простити теж. – він глибоко зітхнув. – Почитай мені краще статтю, бо ще не бачив.

Жінка ковтнула слину, втерла сльози та взяла до рук планшет. Відкрила файл, повернула його в положення для читання та почала:

– Органели Галактики. Леонід Паламарчук.

Вона читала довго, та не закінчила, бо на кухню забігла п’ятирічна донька Даринка.

– Вам темно! – вона клацнула вимикачем.

Всі примружились. Тепер стало видно, що дівчинка тримала в одній руці пластикову колбочку, а в іншій – паличку з кільцем на кінці.

– А в мене є бульбашки! – дзвінко повідомила вона.

– Знайшла, все-таки… Доцю, ну, я ж казала, не в хаті їх пускати треба, а на вулиці! – нахмурилась Оксана.

Проте Даринка була іншої думки. Вправно вставила паличку у колбу, вийняла і з сяючими очима задула. Кімната заповнилась цілим роєм бульбашок різного розміру! Більшість з них не прожило і кількох секунд. Та все ж були і довгожителі. Одна з них – велика та боката – пролетіла над столом. Потрапивши в конвективний потік розігрітого свічкою повітря, вона зманеврувала до В’ячеслава. Сторожко наблизилась, ніби вивчаючи чоловіка. А тоді рішуче вдарилась об його кущувате підборіддя. І лопнула.

Дівчинка захоплено пискнула та зайшлась сміхом. Чоловік протер очі. Його суворе обличчя раптом розтало в усмішці. Оксана теж хихикнула. В розчервонілих очах відчулось полегшення. За мить вся сім’я заливалась легким реготом.

– А я казала, що бульки – то весело! – тішилась Даринка.

В’ячеслав пригорнув доцю та поцілував її в тім’я.

– Слава, – мовила Оксана. – Забула показати тобі дещо. – Вона зарухала пальцем по дисплею планшета. – Ось.

Чоловік поглянув на екран. Там була відкрита стаття наукового журналу із заголовком «Британські вчені визнали, що загиблий український астроном здійснив революційне відкриття».

– Потім почитаєш. – сказала жінка. – Славік, чуєш, я думала ще про дещо. Слухай, а може Льоня загинув не просто так?

– Тобто?

Вона втупила в нього тривожний погляд і прошепотіла:

– Може, його хтось прибрав, щоб він не розвивав свої ідеї?

***

Осіннє сонце неспішно підіймалось над заміським пустирем.

Група з кільканадцяти чоловіків та жінок стояла півколом біля підніжжя закинутого кар’єру. Більшість з них – в камуфляжі, але кілька – в цивільному одязі. Ще у декількох – автомати на грудях на схрещених руках в похідній позиції.

В’ячеслав стояв посередині. На голові – темно-зелена бандана та жовті тактичні окуляри. Права рука стискала цівку автомата M4, спертого прикладом об землю. Постава пряма. Сонце блиснуло на поголеній, намащеній кремом щоці.

– Всі? – спитав він.

Приглушена ствердна відповідь.

Ветеран зняв окуляри та окинув очима присутніх. Знайшов Оксану. Військова форма ідеально сиділа на ній та підкреслювала граційну фігуру. Тонкі брови злегка припіднялися, вона закрила на хвильку очі, ледь помітно кивнула. В’ячеслав почав говорити.

– Бажаю всім здоров’я, патріоти! Якщо ви тут, то вам небайдуже життя своїх близьких та України. Це наша перша зустріч з підготовки до територіальної оборони. Якщо імперія повномасштабно атакує, ми не знаємо, чи всі зможемо оперативно мобілізуватися. Не знаємо, які зрадники можуть сидіти при владі у той момент. Тим більше, невідомо, з якого напрямку вдарить ворог. Тому ми тут, щоб могти організуватися та чинити ефективний опір на своїй території, яку так добре знаємо. – раптом його тон зріс. – І щоб не сидіти вдома та не чекати, коли нас прийдуть вбивати, як свиней або гнати під дулами, наче гарматне м’ясо, проти наступного ворога імперії! Те, що ми сюди прийшли, і дехто навіть тримає в руках автомати, не означає, що ми хочемо когось вбивати! Навпаки! Чим більше буде таких, як ми, чим краще ми будемо навчені та озброєні та готові до війни, тим менша ймовірність її початку! – воїн стишив голос. – Від сьогодні для більшості з вас це стане новим хобі. Ніхто не зобов’язаний тут бути, нікому за це не заплатять грошей, не дадуть квартир, пільг або медалей.. – він зробив невеличку паузу та продовжив. – Ми не знаємо, що буде завтра, і хто керує виставою там, згори, ми ніби живемо у своїх… бульбашках. Важко боротися з невідомістю. Але життя не залишає нам вибору. Ми не можемо просто так втекти та сховатися. І коли незвідана темна сила починає кудись затягувати, нам просто треба бути готовим прийняти реальність і діяти відповідно. Без страху та паніки, але з думкою «Я на своєму місці, я на своїй землі».

В’ячеслав знову зустрівся поглядом з дружиною. Її очі світились твердістю, впевненістю та радістю. Свіжий вітер ледь пригладжував її заплетене назад каштанове волосся. Обличчя нарешті наче звільнилось від невидимого тягаря. І вона всміхнулась.

***

Галакт Мол неквапом розвертав свої рукави, коли до нього озвалась галакта Андра:

– Щось трапилось, коханий? Чого мовчиш?

– Заглибився в себе. Забагато паразитів бульболів з’явилось в моїх рукавах.

– Старіємо! Рано чи пізно спалахують наші цятки. – лягла на бік Андра. – А це незворотньо веде до утворення бульболиків. Ти лікувався?

Мол зморщив гало.

– Спочатку пробував струсити з рукава, але за мікровиток не вийшло, то мені набридло все, і я виростив біоту.

– О, навіщо так радикально?

– Не хочу втрачати свої цятки у тому рукаві! Бульболи ж енергію висмоктують, войд їх бери! А в мене вже два витки тому була гарна біотична заготівка.

– А гравітаційний струс пробував?

– Ні, це довго! Краще вже розумна біота: швидко і надійно. – хмикнув балджем Мол.– я обережно проводжу хірургічне втручання, хочу вивести здорові цятки з бульболиків. А ті без енергії цяток просто розсіються в рукавах. Так, біоту доводиться трішки пригнічувати.

– Я думаю, що біота – це останній засіб. Стільки мороки! Вони ж безконтрольно створюють забагато сутінкової маси!

– Імпактор в твій атрактор! – вилаявся галакт. – Ти ж сама в себе сотні таких біотичних кластерів вирощувала!

– Тааак. – запульсувала балджем Андра. – Але скільки їх довелося виводити камінням або припекти гамма-терапією! Бо дуже вже розмножувалися. Загноїли коротаційні зони аж у двох рукавах!

– Надіюсь, ця біота не буде норовистою. Тим більше, поки ми зіллємось, напевне зникне сама по собі. – раптом Мол зітхнув балджем та завібрував. – Хіба вони опанують сутінковий синтез та стануть частиною нас.

Андра задумалась, а тоді легенько струснула простір питанням:

– Ти дійсно хочеш дати їм шанс? Думаєш, вони навчаться?