Учень чорнокнижника

Ніч, порожня дорога, в світлі фар автомобіля латаний-перелатаний асфальт. Старенький опель «кадет» досить жваво біжить по дорозі. За кермом: невисокий, щуплий хлопець в потертому светрі. Вадим впевнено веде автомобіль, хоча, його думки зараз далеко: і від керма, і від дороги. Перший самостійний «вихід в поле» - ще та подія. Щоб вгамувати хвилювання він старанно пригадує першу зустріч з учителем.

Це відбулось давненько, майже три роки тому. Тоді він, ще студент четвертого курсу, що тільки влаштувався на роботу в фірму «Максименко – юридичні консультації». В супереч очікувань, що це контора «рога і копита», фірма виявилась справжньою. Жіночки, немодельного вигляду, консультували серйозні, на великі суми, контракти. Та й шеф виявився професійним юристом, та ще й адекватним керівником. І так як Вадим нічого не розумів в юриспруденції, а шеф нічого не розумів в інформаційних системах, вони спрацювались. Кожний займався своєю справою. І, хоча, спочатку прийшлось добре попотіти, та й ніде правди діти - вивчити пропущене, щоб встановити і наладити необхідні програми, результат був того вартий. Оцінивши нові можливості, шеф розщедрився і Вадим отримав першу подяку в вигляді непередбачуваної премії, та відгул на два дні. Відзначити таке неждане щастя він вирішив подорожжю до Києва. Саме тоді і сталася та зустріч. Вадим повертався електричкою, ну не розрахував він свої витрати в столиці. Як все чудово починалося і як паскудно закінчилось. Не подорож, а знущання: на телефоні розрядилася батарея, електричка запізнилася. Вона вибилась з розкладу і зупинялась тепер, здавалось, біля кожного стовпа, пропускаючи зустрічні потяги. І на останок, сильно боліла голова, і якби-то на похмілля, а то з невідомих причин. Настрій з піднесено - щасливого, перетворився на пригнічено - роздратований. Нудьгуючи і шаленіючи від цього, Вадим не знав куди себе подіти. Тоді і сів на якійсь зупинці, сивий чоловік невизначеного віку, в довгому темно-сірому, дорогому плащі з сумкою через плече. З під плаща виглядали джинси та брудні кросівки, які зовсім не пасували до верхнього одягу. Проігнорувавши погляди Вадима та інших небагатьох пасажирів вагона, він дістав з сумки товстого зошита, і почав вивчати якісь намальовані від руки схеми. Вадим зазирнув в зошит, зображений там малюнок не мав нічого спільного з алгоритмами програмування, чи іншими відомими йому схемами, не був він і малюнком ні про що. Відчувалась залізна логіка і суворі закони по яким будували ці лінії зв’язку та підпорядкованості.

- У вас завжди болить голова перед грозою? – Вадим не відразу зрозумів, що це питання незнайомець задав саме йому.

- А.., а що буде гроза?

- Невже ви не звернули уваги на таку закономірність? – пильно дивлячись на Вадима перепитав незнайомець. Погляд темних, карих очей здавалось проникав в думки Вадима, перебираючи там спогади і відчуття. Він відчув полегшення коли незнайомець відвів погляд, і почав щось шукати в сумці.

- Відкрий і понюхай, – незнайомець протягнув, невеличку склянку з темного скла. Згадавши уроки хімії, Вадим відкрив склянку та помахами руки направив загадкове амбре до себе. Приємно пахло якоюсь травою.

- В основному сік любистку, з домішками інших трав, – промовив чоловік. Він зацікавлено спостерігав за Вадимом, його погляд втратив свою проникливість і зробився майже привітним. Незрозуміло чому засоромившись, Вадим підніс склянку до носа і зробив глибокий вдих. Запах виявився більш сильний, ніж він очікував, здавалось, пахощі розійшлися по всьому тілу, заполонили все всередині, витіснивши біль кудись за межі свідомості.

- Ви не бажаєте зайнятись.., демонологією? – пролунало питання, яке змінило все подальше життя Вадима.

Так за спогадами, непомітно, він і під’їхав до місця своєї практики. Невеличке містечко, чи скоріше велике село, розмістилося між пагорбами в низині. Було надто рано, навіть для села. Будинки стояли з темними, сонними вікнами, тільки десь в центрі світилася вітрина магазина. Дві години ночі. Будень. Саме час для таких як він. Вадим зупинив автомобіль перед спуском в низину, дістав з багажника свої речі. «Поїдеш і на місці з’ясуєш, що там відбувається. Якщо що – дзвони» - згадались слова учителя. Треба бути готовим до всього. Він почав неквапливо розкладати на задньому сидінні всі свої гаджети, інструменти і еліксири. «І так, що ми маємо», - почав звично аналізувати ситуацію Вадим.

В цьому містечку зник місцевий демон, а можливо з ним щось сталося. На Вадимове - «Ну й що з того, і причому тут ми?» Учитель прочитав коротеньку, всього на пару годин, лекцію. Якщо стисло, то зміст в наступному: Людські емоції не зникають безслідно, вони накопичуються невідомим, ще для великого світу, полем. Коли щільність цього поля значна, воно починає впливати на людей, на їх поведінку, робить їх більш емоційними та агресивними – «ефект натовпу». Найбільше чутливі до цього поля відьми та чаклуни. Навіть при не великій щільності, вони просто п’яніють, перестають усвідомлювати та контролювати свої вчинки, поведінку, здібності. А це викликає непотрібну увагу до них, з боку великого світу. Досить теплу увагу - на сухих дрівцях. Демони харчуються цим полем, тим самим зменшуючи його щільність. А демонами займаються демонологи, за відповідну плату. А платять відьми та чаклуни. І платять немало, і не тільки грішми. А ще була погроза зайнятися академічним навчанням Вадима, щоб не задавав непотрібних питань.

- Якщо демона прибили місцеві екзорцисти - самоучки, прийдеться дзвонити учителю, - тихенько промовив він сам до себе, налаштовуючи пошукову зірку. – Мені ще зарано робити «виклик» самому.

 Дзвонити не довелося. Маятник впевнено відхилився від центру, показуючи напрямок до місця перебування демона. Демон на місці. Але чому поле зростало?

- Може демон наївся? - Вадим посміхнувся, якби вчитель це почув, то від академічного навчання він би не зміг відвертітися. Ситий демон - це те, чого дійсно не буває.

Прийнявши еліксир чорної білини, з домішками цілого гербарію різних трав і не тільки трав. Він вже звично сприйняв хвилю судоми, що пройшла тілом. Кольори зникли, все стало сірим, але тепер він міг бачити те, що людина як правило не бачить. Сірий туман різної щільності навколо, був тим самим полем «лейм-лайн». Часті поштовхи серця, прискореним метрономом, почали відбивати час в скронях Вадима. Він знав, що змінився його запах, колір шкіри став білий з синюватим відливом, але основне - він перестав випромінювати енергію, став невидимим і не цікавим для демонів. В такому стані він мав вигляд хворої людини чи людини після багатоденного запою. Тільки очі видавали його: роговиця зблідла, зробилася майже непомітною на фоні білків, та зіниці перетворилися на тонкі вертикальні щілини. Вести автомобіль в такому стані було важко, хоч пусті вулички містечка дозволили йому доїхати без пригод, навіть з вимкнутими фарами. Він зупинився в провулку. Повісив сумку з ноутбуком на плече, впевнено пішов до темної, напіврозваленої будівлі. Ноут він взяв з собою заради сумки, старенький «Аміло» був надійний, але навряд чи йому випаде можливість ним скористатись, а ось сумка була напрочуд практична і зручна. Весь його арсенал знаходився в ній, а пасок сумки, ніщо інше, як ланцюг чорного срібла обшитий шкірою.

Стара будівля виявилась покинутим будинком піонерів, типові товсті колони піднімались до неба, дах який вони колись тримали давно розібрали і розтягли. Вибиті вікна та двері теж зникли в невідомому напрямку. Навколо стояв непролазний ліс з висохлого бур’яну. Вадим обійшов навколо будівлі відшукуючи стежку, що повинні були натоптати безхатченки в пошуках притулку. Стежки не було. Він добре відчував кислувато-солодке амбре демона з цього будинку. Нарешті, побачив ледве помітний слід з зламаних стебель амброзії - хтось недавно тут проходив. В останню мить він завагався. Зупинився, згадалися настанови вчителя. «Запам’ятай основне - у демона немає власної волі. Всі його вчинки це відображення: твоєї волі, твоїх думок, страхів, очікувань. Побачиш в ньому монстра, що здатний напасти і роздерти – він нападе і роздере. Побачиш зайця, що тікає - він втече зайцем. Демон істота нематеріального світу, його основне відчуття - емпатія. Зір, слух, запах для нього нічого не варті. В демона нема інстинктів, лише рефлекс: скоритися сильнішому, або з’їсти слабшого. В цьому його сила і слабкість одночасно, для того хто це розуміє, і має сильну волю, він найкращий раб. Для того, хто не вміє контролювати свої думки, рано чи пізно, він стане катом,»

Вадим згадав заняття в підвалі заміського будинку вчителя. Прості демони, чимсь схожі на напівпрозорих та невагомих гусениць, що реагували на емоційні команди, як на удар батога. Це були найслабкіші з тих хто міг прийти на виклик, вони реагували мляво з запізненням. Інші «сколопендри», вкриті бронею, з наростами в вигляді вусиків та лапок, реагували швидко та агресивно. Вони вже мали здатність змінювати форму своїх кінцівок, хоч і відбувалося це повільно і досить в невеликих межах. От «морфи», слідкуючий вид демонів, це були найсильніші, якщо не враховувати вищих демонів. Вони постійно змінювали свій вигляд перетікаючи з однієї форми в іншу, відтворюючи в дійсності багату уяву молодого демонолога. Це було дуже захоплюючи, і моторошно, тим більше, що уява постійно намагалася виліпити монстра: страшного, хижого, нездоланного. Знову згадалися слова вчителя – «Бути монстром, це не його вдача, це вади нашої психіки. Це нам простіше уявити страшного монстра, ніж щось інше. Для того щоб уявити щось лагідне, добре нам потрібно прикласти зусилля. Запам’ятай, одночасно з виглядом в демона змінюється і характер, і поведінка.»

- Маю надію, тут нічого крім гусені не буде, - промовив він до себе і зайшов до будівлі. Пройшовши коридором повного сміття, він зайшов до просторої кімнати, яка колись була актовим залом. Зупинившись на порозі, він подивися на залишки сцени. Вадим з жахом зрозумів, що ні гусені ні навіть морфа тут не може бути, і учню демонолога тут зовсім не місце. На сцені, на незрозуміло як вцілілому стільці, за столом на трьох ніжках - сидів вищий демон.

***

- Заходь, зміїокий, - промовив демон, щось пильно роздивляючись на столі. Він мав вигляд класичного біса; сіре довге вбрання чи то накидка, чи то плащ, чи то згорнуті крила, біс їх знає тих бісів. Довгі, гострі свинячі уші, такий же свинячий ніс, на людському правильному обличчі. Маленькі закругленні ріжки, чомусь яскраво рожевого кольору, що навіть після прийняття еліксиру, яскравою плямою виділялось на сірому фоні. Волосся відкинуто за плечі доходили до середини спини, і продовжувались далі, досить помітним енергетичним каналом. По якому демон рівномірно поглинав життєву силу. Ось чому поле зростало. Як би Вадим був спостережливішим він би помітив цей канал коли обходив будинок ззовні. І на маятник потрібно було звернути увагу, значна амплітуда відхилення вказувала, що там не слабка гусінь…

- Чому стоїш? Проходь, коли прийшов, - Демон підняв погляд. Вадим миттєво відвів погляд від обличчя біса. В піднятій руці, в тонких пальцях з гострими, великими пазурами була затиснута шахова фігурка пішака.

- Може в шахи зіграємо? – запитав демон, не приховуючи знущаючись з Вадима. – На бажання?

Вадим грати в шахи не вмів, ні він знав як ходять шахові фігури, як потрібно їх розставляти на шахівниці, але оті всі ендшпілі та міттельшпілі, не для нього.

- А, що, демони завжди грають в шахи? – спитав він, щоб просто не мовчати.

- Мені сказали «сиди грай в шахи», я й граю. Так що, на бажання? – Демон показав затиснутим в пальцях пішаком на шахівницю. На старій пошарпаній шахівниці стояли фігури зібрані з остатків різних комплектів, поряд лежала вирвана з книги сторінка з якоюсь шаховою вправою.

- Хто ж так, наказав? – Вадим ніяк не міг оговтатись і вибрати модель поведінки.

- Відьма.

- А для чого їй це?

- Не знаю. Відьма звеліла одне, бажаючи зовсім протилежного, я не зміг виконати. Вона наказала грати в шахи, а сама пішла.

Не маючи змоги придумати нічого кращого, учень демонолога рушив на найстрашніший іспит в своєму житті. Обходячи зламаного стільця, він притримав рукою сумку з ноутбуком. «Ноут, там є гра в шахи», - він навіть зупинився від цієї думки. Гра простенька, але це краще ніж грати самому, в чому Вадим неодноразово пересвідчувався. І тепер більш впевнено пішов далі.

- Давай краще тут, - він дістав ноут поклав на стіл, і ввімкнув. Пересвідчився що батарея заряджена, на півгодини повинно було вистачити.

- Це чаклунство? – запитав демон, вгледівши шахи на екрані.

- Ні.

Вадим роздивлявся демона, енергетичний канал, що він помітив раніше, не був продовженням бісового волосся. Це ошийник покори продовжувався повідком, через який демон і тягнув енергію з свого господаря. І судячи з рівномірності поглинання життєвої сили, на тому кінці були в непритомному стані, а то й при смерті.

Демон отримав мат в сім ходів, Вадим виконуючи команди «оцим, сюди» мав змогу обміркувати свої наступні дії.

- Моє бажання, твоє ім’я з цієї миті Дівайс, - мовив він.

Ледь помітна хвиля пройшла по тілу біса, ошийник з повідком повільно розтанув в повітрі. В ту ж мить обриси його попливли, втративши сталість обумовлену чужою уявою. Напружуючи свою уяву Вадим ліпив новий вигляд демона, доки той здивовано роздивлявся отриманий мат. Вузенькі, покаті плечі, завелика голова при невеликому зрості, маленький ніс, пухлі губи – все, що зовсім немає асоціацій з агресією.

- Граємо ще, - демон підняв погляд на Вадима.

Тепер він грав більш зосереджено, обдумуючи кожний хід. Але програма виявилась не такою вже й простою. Наступний мат він отримав на десятому ході. Здивовано роздивляючись розташування фігур, демон здригнувся коли почув.

- Своє бажання я скажу іншим разом, Дівайсе.

Не відриваючи погляду від шахівниці він провів пальцем по щоці і там залишилась подряпина. Через декілька хвилин до неї добавилась ще одна, коли він отримав ще один мат, на цей раз дитячий. А потім демон виграв.

- Моє, - він накрив рукою ноут і потягнув до себе.

Вадим очікував таке бажання демона. Він мовчки дістав з сумки зарядку, що – що, а віддавати сумку він не збирався - там весь його арсенал, а потім за звичкою запитав.

- Користуватися вмієш? – Промовив і прикусив язика, але було вже запізно.

Демон рвучко підняв погляд від ноутбука і промовив.

- Обмін, - замислився на мить і продовжив. – Вміння відкривати шлях між світами на вміння користуватись цим, - його погляд знову спинився на ноуту.

І Вадим не зміг відмовитись, хоча добре знав, що потрібно, але сказати «ні» не хватило сміливості. Тому він мовчки кивнув головою. Руки демона видовжилися і він не піднімаючись з стільця взяв Вадима за скроні. Дотику не було відчутно, шкіра похолола і заніміла, волосся наелектризувалося і він вочевидь відчув як воно заворушилося. Вадим зустрівся поглядом з демоном і вже не зміг відвести очей. «Добре, що я під дією зілля.» - тільки і встиг подумати, втрачаючи свідомість.

До тями він прийшов миттєво, наче хтось ввімкнув світло. І зрозумів, що лежить на підлозі, а перед собою побачив - себе ж. Його копія стояла між перевернутими стільцем і столом і терла руками скроні. Саме цей жест, його звичний жест, і викликав панічний страх. Підняв долоні і поглянувши на них він побачив власні пальці, з острахом уявив як подовжуються і загострюються нігті - нігті залишились незмінними.

- Як багато всього, як багато, - промовляючи, його копія продовжувала терти руками скроні.

Вадим піднявся озираючись, переконався, що це просто демон прийняв його вигляд, і полегшено зітхнув.

- Цікаво, а де я візьму живлення до ноута? - Спитав у нього демон, переставши терти скроні, – а провайдера в пеклі не підкажеш?

Вадим знизив плечима, запитав у себе як побудувати перехід до іншого світу. І без зусиль уявив; і зірку переходу, і схему переплетіння енергій, і розрахунок кількості цієї енергії.

- А де я візьму енергію для переходу? – Питанням на питання відповів Вадим.

- Енергія не обов’язково повинна бути власною, хоча ти при бажанні зможеш і власну мати,- Дівайс замислено подивився на нього. – А це буде довгий шлях, довгий і важкий. Шлях довжиною в все життя, - демон всівся просто в повітрі, відкинувся наче в невидимому кріслі, продовжив. – І ніхто не дасть гарантій, що тобі вистачить життя його пройти. Я пропоную коротку дорогу. Обмін. Отримаєш силу відразу, і таку силу, що іншим чаклунам і не снилася.

- В обмін на душу? – Вадим дивився на біса вже без остраху. – І стати сліпим виконавцем чужої волі?

- Ти і тепер тут не за власним бажанням, - демон посміхнувся. – Я б краще сказав, будеш могутнім виконавцем. Так що, обмін?

- Ні, - Вадим повернувся до демона спиною і пішов до виходу.

- Даремно, - долинуло до нього.

Виїхавши на пагорб Вадим зупинив автомобіль на узбіччі. Налив собі трав’яного чаю з термоса, пив маленькими глотками. На сході сіріло, дія еліксиру закінчувалась, і в світ повертались кольори. Між зеленим листям на деревах вже подекуди траплялись жовті листочки. Початок осені. Містечко, що залишилося внизу, прокидалося. Десь загавкав собака, йому відповів інший. Засвітились декілька вікон. Десь там була відьма, Вадим мав надію, що він встиг, і вона залишилась живою. «Сильна» - з повагою подумав він. «Як біса скрутила. Тільки чомусь залишила можливість тому пити її життєву силу? Та й ще ця витівка з шахами.» - обдумував він події цієї ночі. «Підліток, і ненавчена» - раптом збагнув він. Згадав, що Ангеліна шукає собі ученицю. Вирішив, що розповість учителю, а той хай сам з нею розмовляє, йому і спілкування з демоном надовго вистачить. А Ангеліна не та відьма з якою можна розмовляти запанібрата. Вадим повернувся і подивився на містечко. Він знав, що повернеться сюди. Повернеться з учителем, щоб викликати демона і прив’язати його до цього місця. Вадим був переконаний, що Дівайса в містечку вже не було. Подався шукати собі душу. Тільки поглинувши людську душу, біс стає вищим демоном, і в нього з’являється свобода волі. Вони, демони, найбільше цінують те, чого не мають, те, що мають люди, але не цінують, можливість мати власну думку.