У гонитві за дружбою

Присвячується найкращій подрузі Ані

“Истинный друг - величайшее из земных благ, хотя как раз за этим благом мы меньше всего гонимся.” - Ф. Ларошфуко

Шалений блиск очей. Розчерк колючого погляду.  Тремтячі, однак міцно , аж занадто, зціплені кулачки.

- Ти Хто ? – голос не тремтить. Проте кулачки зчіплює ще сильніше.

Невже знову не впізнала. Господи скільки це буде продовжуватись ? 

- Друг. – промовляю ледве не пошепки.

- Брешеш собако !, – виривається миттю з її ще зовсім дитячих вуст.

Дивно чути брудну лайку від дитини . Скільки їй ? Десять, чотирнадцять, а може навіть дванадцять… Чорт .

- Не бійся, мала,  я тобі допоможу, - намагаюсь надати голосу якомога більшої лагідності. Декілька кроків уперед. Повільно виймаю руки з кишень джинсівки… - Як тебе зву….

- Стій тварюко ! – біляве дівча підхоплюється. Мимоволі змахує скуйовджену прядку. Але через мить вона знову лізе малій у очі.

Щось боляче б’є у самісіньке плече. От же ж спритне чортеня. Навіть не помітив, як вона жбурнула в мене підібрану каменюку.

Мала нітиться назад, забивається у самісінький кут вищербленого підвалу. Мабуть колись її блузочка була білою. Тепер же, лиш обірване шмаття, мало чим вирізнялося з поміж сіро-брудних кольорів підземного лабіринту.

 Однак очі. Очі блискотять двома світлими маячками у морі безпроглядної     темені.

- Тобі мало ? Хочеш як минулого разу ? – посміхається дівча. Недобре так. Зовсім не по дитячому…Та й , що там казати далеко не кожний дорослий повинен мати таку посмішку…

Ось! Тепер згадала. Може цього разу усе вийде ?

- Стривай ! Скажи як тебе звати ?

- Поліна , - в її руці з’являєтсья новий камінець ,- але це тобі не допоможе Байстрюк !

Не помічаю замаху. Лише кулька з золотистим ореолом стрімко збільшується. Тупий біль трохи нижче грудей. Падаю долілиць. Фарби втрачають колір…

- Не утікай ! – останнє , що я спромігся видавити з себе.

Знову безпроглядна темнота.

* * *

Сонце пече в чоло. Другий день чалапаю крізь чагарник . Під ногами хижо чавкає багнюка. Зранку перестав докучати різкий запах сірки – приївся. Поряд має бути болото. Відчуваю, та й місцина підходяща.

Десь там попереду, у болотяному очереті, а може на острівку схованому поміж мережева затхлих  заплав притаїлася Поліна. Так мені підказує серце. Воно не збреше. Ще жодного разу не обманювало.

- П-о-о-о-ліна – кажу сам до себе.

Ніби куштую на смак ім’я . Ось значить як тебе звуть сіроока бестіє? Лише після п’ятої зустрічі ти відкрила мені своє ім’я. Завжди знаходжу, і щоразу мені не вдається з тобою побалакати.

Б’єш лозиною по коліну, виливаєш на голову кухоль води, жбурляєш пригоршню піску у очі, кидаєш дивний камінь . І щоразу , так саме щоразу я здоровий парубійко – втрачаю свідомість. Мале дівчисько з легкістю вирубає мене. Раніше, у іншому житті, я напевне вибухнув би з люті, а чи сорому. Не тепер.

   Якимось незбагненним чином опиняюсь зовсім не там, де настигав Польку в останнє. П’янка савана , піщане узбережжя невідомого моря, непрохідні бурелом лісу, брудні лабіринти зруйнованого чорт зна  чим мегаполісу – шалений калейдоскоп. Тепер ось болота.

- Хрум ! – натруджені ноги підводять, - оступаюсь на вологій гілляці, - ще трішки і точно вивихнув би гомілку. Цього мені тільки бракувало.

Пити хочеться нестерпно. Сонце підіймається все вище, а поряд жодного деревця, яке б подарувало блаженну тінь. Навколо усе неначе просякло вологою, проте води придатної для пиття ані краплі – лише брудна багнюка.

Чергова посмішка Долі ? Мені не звикати.

Треба , кров з носу як треба знайти дівчинку. Спробувати їй пояснити усе. Я їй не ворог. Навпаки друг. Але часу, щоб це довести залишається все менше… Лише шість спроб. Про це мене попереджали з самого початку. П’ять позаду. Залишилася лише одна. Останній шанс ? До болю банально , але справи це не міняє.

Коли сонце почало котитись до небосхилу, кидаючи золотаві промені мені у спину – підібрав палицю. З нею надійніше . Тим паче болото все ближче. Потрібно чимось перевіряти оманливу ряску. Чимчикувати стало значно легше.

Майже стемніло, а болото лишень винирнуло у низині під пагорбом. Широке і моторошне у сутінках розкинулось на багато кілометрів уперед. Десь там серед квакання жаб, окриків нічних птахів , одна однісінька тендітна білява дівчинка. І начхати на її знущання. Все одно знайду і зможу зламати кригу відчуження. Але, це буде завтра. Зараз треба знайти місце для ночівлі. Спускатись у болото перед приходом ночі – самогубство. Загинути за пів кроку до мети - ворогу не побажаєш. У мене  немає таких здібностей як у Поліни. Я звичайна людина. Усього на всього Байстрюк.

*   *   *

За місяць до того

- Руки за спину ! І без жартів Байстрюче, ти ж не хочеш , аби я розгнівився?, - шепоче мені у самісіньке вухо старий церемономейстер. Сіді кудлаті брови смішно ворушаться над чорними, зовсім молодими очима. Жартує старий. Хто посміє чудити на прийомі Патріархів? Особливо знаючи на що здатний вірний пес благословенних. Дурних немає .

- Авжеж Кліо. Я все добре зрозумів. Жодних жартів. - відповідаю цілком серйозно. Мені не до жартів. Досі не збагну, навіщо така нікчема здалася Патріархам. Дивні шляхи твої Господи.

- Для мене це велика честь, - видихаю виходячи з передпокоїв, - а чого від мене хочуть наймудріші?

- Не базікай, бовдуре. – зовсім не сердито відповідає стариган., - залишилось недовго, і все сам дізнаєшся. Тільки борони Боже перебивати Патріархів.

На мить Кліо замовк і провів пальцем по горлу. Погляд церемономейсера не віщував нічого доброго. Саме зараз усвідомив, хто стоїть за моєю спиною. Стало насправді страшно. Мало хто міг похвалитись,  що бачив розгніваного Кліо. Не міг ,оскільки, зазвичай відчував над своїми уже холодними мертвими грудьми півтора метри сирої земельки.

Я сковтнув. Легкий поштовх у спину. Хвилин десять блукаємо похмурими кордорами палацу Патріархів.

Старий зупинив мене перед невисокими дверима. Темно-вишневі, з витертою до блиску численними дотиками круглою ручкою. Зовсім нічим не вирізнялися з поміж десятків братів-близнюків, що ми минули за останні хвилини. Кліо притримав мене за плече. По індюшиному обійшов навколо оглядаючи. Хотів засвідчитись, що я виглядаю достатньо пристойно, аби постати перед поглядами Патріархів.

- Коли зайдеш у залу, низько вклонись. Мовчки сядь на приготований стілець. Нічого не питай. Не перебивай. Взагалі Байстрюче не розтулюй пащечку, доки Патріархи, не дадуть знати, що хочуть почути твій жалюгідний голос, нікчемо !- відчинив переді мною двері, і злегка підштовхнув уперед.

- Без жартів, малий. - зовсім іншим тоном кинув мені навздогін Кліо.

Однак я його вже не чув. Ступив у світлу кімнату. Доволі аскетично оздоблену, без особливих викрутасів. Лише мармурова долівка гулко відбивала мої нерішучі кроки. Звичайні оббиті дерев’яним шпоном стіни, невеличке вікно у дальній стіні , грубо збитий стіл трохи ліворуч і низенький стілець перед ним. Та погляд був прикутий до чотирьох чоловіків, що сиділи за столом. Ще зовсім молоді, майже мої ровесники спокійно дивились на мене. Одягнуті у однакові ситцеві накидки з чорною каймою. Я очікував побачити, якщо не старих посічених усіма вітрами дідусів, то хоча б загартованих не в одній битві чоловіків. Мабуть я розгавив рота. Не пам’ятаю.

– Сідай . - посміхнувшись промовив рудий парубок.

Тисячу чортів, Кліо мене точно закопає . Перелякано міркував я, вмощуючись на стільчику.

- Заспокойся , - узяв мову Патріарх, що сидів по ліву руку від рудого.- Тобі не потрібно боятись за свою шкуру. Принаймні поки що. Ти знаєш чому тебе нарекли Байстрюком ?

- Так отче. Я останній з старих людей. Останній з тих хто, не переродится після смерті. Якщо мене уб’ють, або ж я помру від хвороби, то не зможу прокинутись знову через дев’ять місяців трирічним малюком.

- Саме так , - схвально хитвнув головою чорнявий Патріарх.

- Завдяки цьому сидиш зараз тут , - підхопив рудий, - Тепер ти такий не один. Більше ні. 

- Як? –брови збентежено попвзли догори.

- Не забувайся !- гиркнув, досі мовчазний Патріарх.

Мої долоні спітніли від хвилювання. Віддав би усе, аби тільки опинитись подалі від цієї кімнати. Подалі від Патріархів, Кліо…Але… Я тепер не один.

- Тихіше Бернарде. Байстрюче, насправді, вона не зовсім така як ти. Так, дівчинка не прокинеться після смерті, як усі нормальні люди. Про це нам сповістили повитухи. Дитина при народженні кричала наче навіжена. А це може казати лиш про одне. Дівча прийшло в наш світ тільки заради одного життя.

Я сидів приголомшений. Дівча. Цікаво скільки їй ? Задавати питання більше не наважувався. Цікавість цікавістю, а життя воно одне. Нажаль. Чи на щастя, хто зна?

- Народилась дитина декілька років тому, скільки саме тобі знати зовсім ні до чого. Повір ти її упізнаєш, - все так же, як на початку посміхався рудий,- Дівча зникло позавчора. Звичайні пошуки не дали нічого.

Ага знаю я ваші “звичайні пошуки ”. Мабуть все перевернули догори дригом, і прочесали вздовж і в поперек.

- Найцікавіше , що наглядачку знайшли зовсім не на нашому острові. Самостійно опинитись там  вона не могла. До цього приклала руку дівчина. У неї є інша здатність, аніж у нас. Дівча може переносити себе і людей , які знаходятся поруч . Це вина наша. Ми вважали, що це почнеться не раніше її повноліття.

У мене відвисла щелепа. От тобі й сестра по крові. Така, та не така. Отакої.

- Мабуть, не терпиться дізнатись навіщо ти тут ? Ми дійшли висновку, що лише ти зможеш її знайти. Ти , Байстрюче, повинен як ніхто інший розуміти її. Лише тобі під силу втертися у довіру малій. Переконаєш її, що ти їй Друг. І найголовніше примусиш повернутись. Якщо ослухаєшся, то полювання влаштують на тебе. Ну а потім, тебе віддадуть Кліо . Зрозуміло ?

- Так.  

Що ще я міг йому відповісти? Прожити б принаймні  одне життя .

- Якщо, дівча так легко дременула один раз, що їй завадить зробити це ще раз?

- А цього тобі знати вже не треба. - процідив мовчань.

Аудієнція скінчилась. Розпочиналась гонитва за дружбою, гонитва ціною у життя.

*   *   *

Спантеличено оглядаю манюсенький клаптик сухої землі. Самотньо притулився кучугур чорнявим боком до височенних очеретяних чащ. З усіх сторін , наче в облозі, обступлений мінливою ряскою Якась чортівня. Готовий присягнутись образом святого Патріарха Ієремоха! Ще хвилю тому тут промайнув силует Поліни. Невже викрив себе передчасно ?

Поволі, болото не любить метушні, виходжу на тверду землю. Ноги по самісінькі коліна обліплені гидотною ряскою. Бррр. Примостився з самого краєчку. Присів .Треба перепочити хвилю. Знаєте блукання по болотам, воно стомлює. Сьогодні хмари з самого ранку сховали сонце. Лише час від часу визирає, наче в піжмурки грається.

Глухий гуркіт в очереті. Миттю підхоплююсь. Роздираючи  руками і палицею височенні хащі пробиваюсь уперед. Швидко не виходить. Зарослі занадто щільні.

Ще один удар. Ніби клацнули зуби. Переляканий зойк. Останні метри очерету. Попереду проступає торф’яний острівець. Шарудіння стихає. Добре чутно, як голосно, навзрид дихає Полінка. Мені не треба бачити малу, аби зрозуміти, що то вона.

Ще крок. Нарешті очерет позаду і я бачу брудне, зовсім здичіле дівча. ЇЇ погляд зосереджений не на мені. Очі пильно стежать за хижою ходою небаченої рептилії…

Хоча ні! У одній розшарпаній, але змилуваній часом книзі я бачив це чудернацьке створіння. Як же воно там було підписано…Кро-ко-дил. Ось , точно крокодил.

Буро-зелена тварюка ближче підступила до дівчинки. Полінка затравлено задкувала. Небачений досі талант. Талант вперше приручений людиною, був безсилим перед стародавньою, майже міфічною істотою.

Хвостатий кинувся уперед брудною блискавкою. Моя маленька бестія плигнула вбік. Страшна щелепа лише на секунду розминулася з тонкою ніжкою дівчинки.

Кров шугнула у голову. Два стрибки скорочують відстань. Відчайдушно, невміло починаю гамселити крокодила по голові. Нащось падаю зверху на нього. Змією вивертається і шматує мій бік. Перед очима попливли фіолетові круги. От і все. Наздоганявся. Несамовита біль здушує так і не прогорланений крик. З такими ранами не живуть. Перекушена на початку сутички палиця стирчить у оці мого убивці . Останнє , що я бачу перед смертю.

Спантеличений погляд білявої дівчинки вже ніколи не винирне з глибин моєї пам’яті. Боса й брудна вона стоїть віддалік, не вірячи здається, у те що відбулося.

*   *   *

Хм. Цікаво. Ніколи не думав, що у раю буде вечір. Чомусь мрії малювали сонячне світло, райські кущі, спів пташок, сріблясті водоспади. Знаю уяви мені завжди бракувало. Нікудишній з мене фантазер.

Місцина якась зовсім не райська. Скелясті відроги поза річкою. Вітер б’ється у полотнище намагаючись його розірвати. Починає дощити. Рукотворний намет залишає мене, якщо не у теплі, то сухим точно.

Спираюсь на лікті. Намагаюсь підвестись. Дарма. Різкий біль у боку примушує відкинутись назад. Пальці досліджують місце жахливої рани.

Дивно, лише затверділий рубець.

- Що за … ?

- Лежи спокійно Байстрюче. – чую до болю знайомий голос.

- Ти теж загинула ? Але ж крокодил мертвий.

Стриманий сміх. Шарудіння.

- А хто тобі сказав, що ти мертвий ?

Намагаюсь знайти Поліну. Як не крути головою, малу не видно.

- Не борсайся! Ще не вмію зцілювати остаточно. Доведеться трохи потерпіти. Ти ж наче чоловік. Поки що. Чи я помиляюсь ? – голос насміхається наді мною. Яка вона к бісу мала ?

- Цікаво, що наплели Патріархи споряджаючи у переслідування за мною ?

Мовчу. Соромно. Соромно розповідати , що спасіння власної шкури стало основним мотивом. Не прагнення знайти душу, яка знає мої проблеми. Душу, яка напевно пройшла через те ж, що і я. Лише з часом, я вирішив, що нізащо не видам її Патріархам. Нехай ціною власного життя. Та початок шляху  брудний. Чи є цьому виправдання ? Якщо ви можете домовитись із своєю совістю – щиро вам заздрю.  Я так не вмію. Я Байстрюк у цьому світі.

- Мовчиш. Ну то й не кажи. Все зрозуміло без слів. Одного не збагну. – Поліна замовкла на хвилину.   

- Якого дідька , ти кинувся на те страховисько ? У тебе ж одне життя. І цим ти не відрізняєшся від мене. Яке безталанне марнування. Напевно жалкуєш ?

- Я так схожий на ідіота ?

- Тобі чесно, чи як ? – пирскає Полька.

Тепер зрозуміло, чому за нею був такий нагляд з самого народження. Я жив звичайним життям всіма гонимого невдахи. Це мене врешті решт загартувало. Не відчувалося жодного тиску наглядачів. У Польки ж була не тільки вада одного життя, а й дар зцілення. Цікаве поєднання. Доля лабораторного пацюка. Я б не взявся судити, кому з нас було тяжче.

- Зроблено, те що зроблено. Вже не маленька. Колись зрозумієш, що мною насправді спонукало там, на болоті.

Сил пояснювати і виправдовуватись немає. Рана давала знати про себе. Нестерпно хочеться спати.

- Пам’ятаєш. Здається три дні тому .- Полінка перевела подих. Відчувалося , що слова даються їй тяжко.

- Ти у котре назвав мене другом. – Знову змовкла.

Через силу намагаюсь не провалитись у безодню сну.

- У тебе буде час це довести. Але навіть не сподівайся, що вбиті страховиська тобі допоможуть. – весело додала дівчинка.

З подиву навіть розплющив очі.

- Більше цей трюк не зарахується. Ти давай спи. Швидше одужаєш.

Біляве дівча підійшло до вогнища і задоволено посміхаючись примостилось поближче до пекучого жовтого танцюриста.