Тотальне Мистецтво

Навколо була одна реклама. Їжа “насиченого смаку”, “незабутній” досвід та “заворожуючий” макіяж чи одяг. Взяти до приміру цей несправжній фруктовий сік. Кожен колір на реалістичній голограмі, так уважно підібраний дизайнером, кидався мені в очі та викликав спрагу на язиці. Однак звичайної води мені зараз не хотілось, а значить – маніпуляція.

Я так завжди і розпізнавав, чи прагнув чогось по-справжньому. Якщо не хочу їсти звичайного хліба, отже, я неголодний, а тому ці хімічні ласощі почекають трохи. Всі навколо стверджували про необхідність мати авто у місті, і подорожче, попрестижніше. Обов’язково з екологічним двигуном, щоб потім лицемірно зазнаватись: “Гляньте, мені не байдуже на природу!”. А про те, що вулиці забиті ними, вони забули, тому й не розуміли, чому я купив мінімалістичний ховерборд.

Система.

І саме тому я і став художником! Будь це відома картина, визнана всіма критиками світу, чи бризки стиглого помідора, який впав на підлогу моєї кухні, – я купався в кольорах і формах. Чи моє Мистецтво приходило у своїй найкращій, чи найгіршій формі, я завжди розчулено дякував всім силам Всесвіту, що все ще можу бачити. Один вигин всередину, трохи вигину зовні. Багатовимірні зображення, голограми, скульптури. І яскраві-яскраві кольори, якими я розфарбовував обличчя.

Я малював здебільшого портрети людей, звичайних, не тих, яких прискіпливо вибирали продюсери. Природно вродливі люди існували, саме вони пробивались у моделі, співаки, актори, тому саме їх досконалі обличчя висіли всюди, лише посилюючи ілюзію того, що якщо ти звичайний, то ти гірший.

А може, підеш до лікарів? Абсолютно безпечно зроблять тобі нове ідеальне обличчя. Щоправда, не задарма. От біда.

Ні-ні, я зображав людей пересічних, а тоді, поверх того, малював їх душі. Рожеві, блакитні, зеленкуваті, оранжеві, холодні й гарячі. В кінці вони, звісно, виглядали геть незвичайно й неприродньо, однак все одно красивіше тих зображень напівголої молоді в соцмережах, яка роздягалася на камеру не тому що хотіла – це я би прийняв, – а тому що це принесе гроші.

Гроші теж були ілюзією. Якщо десь їх більше, значить десь менше. Якщо хочеш бути багатим, значить хтось має бути бідним, а тому хтось страждатиме для твого задоволення.

Думаючи про це, я малював зі зневагою, майже з ненавистю до існуючого порядку. Руйнував інструменти об традиційну полотняну картину лютого тигра у фіолетових та білих тонах. Наводив чіткі лінії на оголених у вишкірі іклах та на гнівно примружених очах. Серце калатало. Ось вам Мистецтво!

Люди часто казали: “Наче на вершині світу!”, – але не мали на увазі Еверест або, тим паче, довгий та ризикований шлях на нього. Ні, вони мали на увазі, що якби зібрати всіх людей планети в одну купу, то опинилися б на самій її вершині. На вершині цієї купи. Пф, яка дурня!

В простіші дні я знав, що, по правді, існували і прекрасні речі у нашому суспільстві. Моя країна є дуже урбанізованою, і наше мистецтво швидко набирало популярність у світі, вже залишивши неабиякий слід в історії. Цілі мільйони моїх співгромадян важко працювали тими ж художниками, акторами, співаками, письменниками, викликаючи гордість в інших і збільшуючи притік грошей та туристів.

Водночас ця популярність відобразилась і на нас: молоді і старші фарбували волосся в яскраві кольори, чоловіки користувались макіяжем, кожен придумував цікавий одяг.

Відрізнятись від інших!

І це було геть непогано. Звісно, більшість так і зациклились на індивідуальності лише зовнішності, та вже ж були ті, кого це спонукало йти в мистецтво з новими ідеями та готовністю боротись до останнього. Сподіваюсь, що я є одним з них.

–

Мені було двадцять років, коли це сталось – по всіх вулицях, каналах телебачення та сторінках в Інтернеті з’явилась передвиборна кампанія від партії націоналістів. Принаймні, так вони назвались. Це була зграйка на диво молодих, начитаних та амбітних бевзів, що вселяли впевненість і возвеличували Мистецтво. В ЗМІ я знаходив їх доводи, чому будь-яка творча діяльність розвиває людину психологічно та інтелектуально і, звісно, покращує уяву, а це вже корисно впливає на всі сфери життя, навіть на фізичне здоров’я. І саме тому, вони казали, слід спрямувати всі сили на розвиток галузі Мистецтва.

Але не такий вплив мали їх логічні доводи, як образ їхнього Лідера, котрий і висувався на пост президента. Віком тридцяти п’яти років, з витонченим вузьким обличчям та молодіжною зачіскою, яскравим волоссям, пофарбованим у вогненно-червоний колір зі смужками оранжевого та білого. Хто-хто, а я відразу розпізнав барви нашого державного прапора.

На фото він завжди посміхався. Більшість наших політиків перед виборами заповнювали вулиці та мережу своїми серйозними пиками або ж обличчями такими солодкими-солодкими, що аж нудило. А він завжди просто посміхався, трохи криво, але так приязно та водночас з бісиками в примружених очах, наче ми щойно познайомились, а я вже знаю в яку халепу влип.

Я вже й не пам’ятаю, з якими обіцянками прийшли націоналісти, але легко згадаю дебати Лідера, як він граційно висміював суперників і самого себе, як використовував проти них тонкі аргументи та всі психологічні виверти.

Одного разу, вислухавши гнівну тераду у свою сторону, він, перш ніж оборонятись, зауважив недосконалість в одязі нападника, а іншого разу попросив його повторити свою критику ще раз і ще раз:

– Прошу пробачення, невже Ви маєте на увазі, що... – а тоді щиро зображав бажання дійсно зрозуміти нарешті. За четвертим разом доводи суперника звучали геть дурнувато, і той сам це починав розуміти, втрачаючи впевненість.

Він танцював проти інших політиків, точно як я навпроти картини.

Одного разу Лідер розказував, що з усіх видів мистецтва найбільше любить саме образотворче, тому в дитинстві мріяв стати художником, однак зараз вже майже не малює, тому що відчуває потребу допомагати розвиватись іншим митцям.

– Намалююсь на пенсії, – сміявся він. – Залишу це на особистий час винятково, щоб не псувати іншим настрій моїми “курка лапою”.

Отак, добавивши крапельку особистого, йому вдалось зробити обіцянки правдоподібними.

Що сказати, моє серце було продане. Як істота, котру легко вразити, а ще й художник, я не міг чинити опір прекрасному. Малюючи ночами, наче в лихоманці, я скоро почав викладати в мережу портрети Лідера, а що більше ріс його рейтинг, тим популярнішим ставав і я, б’ючи всі рекорди теж.

В нього закохались всі, і, як наслідок, Лідер був обраний президентом нашої держави у дві тисячі п’ятдесятому році, а незабаром і партія націоналістів зайняла більшість місць в парламенті.

Майже відразу низка митців та журналістів отримали гранти на розвиток. Як не дивно, до їх числа входив і я. Окрім того, Міністерство вклало гроші в два фільми, три музичні кліпи різних груп і одну манхву на запропоновані теми.

В мене з’явився фанат, який безкоштовно подарував мені AR програмку. Вибираєш орнамент в моєму стилі, наставляєш камеру на людей, а їх обличчя на екрані розмальовуються, наче це я над ними працював. Моє серце горіло від задоволення!

Повні натхнення, ми сумлінно працювали і з гордістю святкували, коли наш кінематограф отримав кілька світових нагород. На жаль, одна з тих нагород була вручена за еротичну сцену у серіалі, що сколихнуло ЗМІ та викликало неоднозначну реакцію в країні.

Скоро Лідер виступив з промовою, добиваючи рештки наших сумнівів:

– Ніколи наша славнозвісна держава не буде асоціюватись з тілесними гріхами! Що далі? Приїжджатимуть туристи та дивитимуться на нашу молодь як? Як?

Вони заборонили представникам всієї титульної нації країни зніматись у відвертих сценах нашої продукції. Не перегляд фільмів для дорослих і не саме їх виробництво. Саме так, наші вже існуючі студії порнографії знайшли вихід і натомість запрошували до праці людей інших рас та національностей. Цього влада не забороняла.

Наступного разу нас чекала поразка. Якийсь недолугий режисер полінувався з фільмом і цілком заслужено отримав “Золоту малину”. Лідер теж тоді мав втрутитись, тому що той фільм розповідав про демона з нашої народної творчості і показав його в незграбному світлі. Щоб захистити фольклор, міфи, легенди, культуру загалом, ми вже не могли так просто вводити їх в мистецтво – тепер для цього потрібен був державний дозвіл. Пізніше закон доповнили, і він став розповсюджуватись і на конкретних історичних осіб, довгий список яких був оприлюднений в ЗМІ.

Ця остання поправка викликала невдоволення в країн-сусідів. Один з них колись захопив нашу державу і контролював якийсь час, а інший, насправді, був нашою другою частиною і намагався “возз’єднатись” шляхом військового вторгнення сто років тому. Історично території мінялись, а люди переїжджали, тому, як вони казали, “нам не слід привласнювати стількох діячів та митців саме собі, своїй історії”. Мовляв, вони наші теж, а то й лише наші.

Люди злились, роздмухували з мухи слона за лічені хвилини.

– Ну, й сидіть собі на півдні! Без нас! – кричав в екран родич моєї матері, який жив за кордоном. За тиждень в столиці вперше було побито іноземців лише за те, що вони – іноземці. А ще за місяць – ксенофобний мітинг.

Я, як міг, ховався від цих заворушень в майстерні, подалі від негативу, який усе-таки вихлюпувався на полотна у вигляді темніших кольорів. Я був впевнений, що зможу просто перечекати бурю за роботою, але якось хтось повідомив про бомбу в будівлі, де і була моя майстерня, тому нас всіх вивели.

Лідер скоро озвався:

– В такі часи ми можемо сумніватись в тих, кого називаємо співвітчизниками. Парламент обов’язково розгляне це питання.

І вони розглянули. Заборонивши тим, хто був громадянином менше двадцяти років, брати участь у всенародному голосуванні.

Я і не помітив, як наблизились нові президентські вибори, аж коли якось вранці мені зателефонували. Дівчина на іншому кінці не питала за якого кандидата я голосуватиму, а переконувала просто взяти участь у виборах.

Лідера обрали знову, з трохи меншим рейтингом, але таки обрали. Пройшло п’ять років, а більшість так же само була закохана в нього. Великі директори та власники поспішили вітати його з перемогою, чого не робили минулого разу.

Якось на з’їзді режисерів світу в столиці, все навколо оздобили національними кольорами. Це не були відверто прапори, але у збіги я не вірю. Скоро всі розважальні шоу і навіть офіційні ЗМІ почали використовувати ці три кольори: червоний, оранжевий, білий – у декорі та зовнішності. Малу-помалу, я не міг зрозуміти, звідки йде ця мода, але все частіше я бачив їх і на звичайних вулицях, на пересічних людях, а мої картини, виконані в інших кольорах, не набували такої ж популярності.

Потроху наставав мій жах художника. Я ж бо так любив сині та фіолетові відтінки, а на них буквально зникла мода. Узагалі.

Популярними стали браслетики зміни кольору - вдягаєш такі собі кільця на руки, ноги, пояс, шию, а ще білий одяг, тоді малюєш свою зовнішність на планшеті, і голограма дає тобі бажані барви.

Незабаром до мене дійшли чутки про введення націоналістичних уроків у школах. Я не був причетний до цього прямо, адже не мав дітей, але чомусь мене це збентежило. Ліберал до кінчиків пальців, я не бажав навіювання якоїсь необ’єктивної інформації недосвідченій молоді. Врешті-решт, італійці не проводять розрахунки у римській системі чисел, тому що ще потрібно дітям крім творчих та природних наук?

Цього разу до нових президентських виборів підготувались набагато ретельніше: мені не телефонували, а от просто прийшов до мене у майстерню чоловік мого віку, щоб переконатись, що я проголосую на виборах, і обов’язково за Лідера.

– Ще не знаю чи буду за нього.

– А за кого ще? – щиро здивувався він.

– За його влади з моди вийшли мої улюблені барви, а я ж художник, мені потрібен простір для творчості.

– Що ж Ви маєте проти національних кольорів?

– Нічого, але…

Якось розмова пішла не в те русло. Я зціпив зуби і запевнив, що проголосую за Лідера.

На виборчій дільниці була величезна черга, стояла спека, тому нам безкоштовно запропонували по пляшці води, ще й на вибір – газована чи ні. Після того як я взяв одну з рук усміхненої дівчини в “національних кольорах”, я таки стримав свою обіцянку дану агітатору.

Наступний рік був невдалим для всього світу – знову розвинувся якийсь вірус, який легко поширювався і навіть інколи вбивав людей. Більшість держав закрили кордони, як і ми. Ми сиділи вдома, спілкувались та працювали дистанційно, деякі сфери життя занепадали, а деякі розквітали.

Через півроку кордони почали потроху відкривати, але в нас ввели жорсткий нагляд за всіма іноземцями – і тими, хто хотів затриматись ненадовго, і тими, хто вже жив тут без громадянства. Перших вводили в списки і дозволяли перебувати на території держави скупий відрізок часу залежно від мети прибуття. Найбільша кількість іноземців була туристами, котрі хотіли відвідати фестивалі чи свята.

А от за другими посилили контроль. До них додому приходили представники з посольства та нав’язували уроки мови, історії та культури, а після того і громадянство за невеликий внесок. Тих, хто відмовлявся, прирівнювали до першої групи і погрожували висилкою з країни за певний час.

Натомість тим, хто сам хотів виїхати та змінити громадянство на інше, чомусь це не вдавалось. Їм, і тим, хто виступав проти влади, потроху стало гірше жити. Їм не влаштовували конфронтації відкрито, але щойно цим людям щось потрібно було, то на їх шляху дивним чином з’являлись перешкоди: хтось втрачав роботу, хтось не міг її знайти, то чиїсь документи губили, або якісь юридичні процеси затягувались.

Наступні вибори взагалі чекали, як якесь свято: на диво, молодь відчувала, що бере участь в хороших змінах, якщо піде голосувати. Інші, можливо, були менш фанатичні, але їх влаштовувала нинішня ситуація, тому вони просто дозволяли Лідеру залишитись.

Стіни вулиць обмальовували неоновими вогненними написами.

Я не хотів йти, але ближче до вечора того дня мені зателефонували:

– Як це Ви досі не проголосували? Хутко біжіть зараз.

Я не хотів знати.

Після його чергової перемоги журналісти з держави-сусіда написали прикрашені карикатурами статті, що нібито ці вибори були сфальсифіковані. На жаль, я знав, що це було не так, однак саме через цю критику в нас вперше заборонили телевізійні канали та всі сайти цієї країни.

Натомість запровадили те, з чим мені було особливо важко миритись – націоналісти ввели цензуру на кольори! Поєднання національних барв багатьох ворожих держав заборонили взагалі, а от наші стали обов’язковими для держслужбовців та ЗМІ.

Обов’язкові та заборонені кольори! Подумати тільки. Вони б ще райдугу арештували…

Мені якось державники замовили кількадесят портретів Лідера. Бачте, колись вони в мене добре виходили, тому потрібно трохи в установи для людей, все ручної праці. Я побоявся відмовити.

Стільки років пройшло, а Лідер був досі таким гарним та молодим, з його вузьким обличчям та яскравим волоссям, а ще цією незмінною посмішкою. В мене сльозились очі від цієї краси, коли я з ненавистю малював його.

Смішно, як же смішно. Маніпуляції моди, торгівлі та екології, свобода вибору там, де нею зловживали, – раніше саме вони були моїми найбільшими проблемами. Найбільшими перешкодами для мого Мистецтва. А тепер я плакав за своїми фіолетовими тиграми, неспроможний вже ні битись, ні тікати. Хто б міг подумати, що у таку прогресивну добу демократію все ще можна знищити?

Для мене всі ці так звані “націоналісти” були одним великим паразитом, такий собі рак всього людства. Спочатку робили наче все як слід, а потім помалу-помалу і викрутили, що могли, під свою волю.

Здавалось, який шлях не вибереш, все одно у світі стільки дорослих злих підлітків, які будуть щодня штрикати палицею поранену тварину і звинувачувати у цьому її ж саму. Лише оптимізм митця досі тримав мене докупи, давав надію, що ще можна все змінити. Потрібен лише той, хто навчить нас тримати рівновагу.

Благаю, нехай хтось навчить нас тримати рівновагу.

Наступного разу, коли я стояв та дивився на виборчий бюлетень, моє серце ніби в чужому тілі стукало. Я не просто не міг повірити власним очам – мене всього охопив відчай. Безвихідь. Кожен, кожен кандидат. Виступав від Партії “Націоналістів”.