Світлі почуття

Світлі почуття

«Як йому вдається? Та він геній!» – подумки дивувалася я.

Георгій натхненно виводив складні формули, що здавалися мені майже ельфійською магією. Більше того – відчувалося, як він отримує неабияке задоволення від цієї лютої криптографії!

Викладач лише задоволено кивав йому головою. А я уважно слідкувала за кожним символом, що народжувався з-під впевнених Георгієвих дотиків до сенсорної поверхні. І все більше заглиблювалася в стан відчаю! Оскільки це жахіття потрібно якось здати на іспиті.

Через певний час Георгій успішно завершив своє завдання:

– Іване Володимировичу, теорему доведено!

Викладач натиснув у додатку на найвищий бал:

– Відмінне виконання!

Трішки вище над сенсорною дошкою засвітився віртуальний графік особистого рейтингу. Навчальний показник Георгія досяг захмарного значення в дев’ятсот дев’яносто вісім балів.

– Ну що, Валю? Знову він скинув тебе з Олімпу? – хихикнула Ніна.

– Не вигадуй. Георгій – мій друг! І я ним пишаюся!

– Тоді чому так моторошно посміхаєшся?

– Ніно, а ти що, забула? Уже через два місяці – підсумковий проект та іспити! А я майже ні в зуб ногою щодо сьогоднішньої теми!

– Ой! Це все – ще не скоро! У тебе передчасно їде кукуха!

– Ніно, будь ласка, не смійся з мене. – я засмучено відвела погляд на свій компілятор.

І продовжила кодити відповіді на завдання. Вірогідно, з суттєвими помилками. Від усвідомлення того, яке катування мене ще очікує попереду, тяжко зітхнулося.

– Та не бійся! Ти ж відмінниця! – промовила Ніна.

Від її слів, чомусь, стало ще гірше.

Несподівано я відчула на собі погляд Георгія. Сповнений глибокою добротою. Він лише на мить посміхнувся мені, а потім знову відволікся на слова вчителя. Але стало значно легше дихати!

Георгій завжди рятує мене в вирішальний момент.

***

На наступний день:

– Валю! Я в розпачі! Цього разу Вітя точно мене покинув!

– Ніно, отакої! Та ви ж з ним тільки два тижні тому помирилися! Що вже сталося?

– Все як завжди! Слово за слово… Врешті решт, Вітя попросив видалити контактні дані та більше не турбувати.

– Ніно, а я тут до чого?

– Як це «до чого»? Валько, допоможи мені!

– Агррх… Та в мене ж хлопця навіть ще не було! Що я зможу тобі порадити?

– Ну ти ж розумна! Вигадай хоч щось!

– Ох, Ніно… Стоп! З’явилася в мене одна ідея…

Я швидко вдягла гарнітуру телекодера. Подумки відкрила ремінісцентний додаток свідомості. Завантажила кілька гігабайтів приватних даних до нового візитаріуму.

– Ніно, а в тебе поповнений баланс?

– Авжеж.

– Тоді заходь до візитаріуму: я тобі щойно відправила посилання.

– Добре, Валю. Вже підключаюсь до твоєї свідомості.

У моєму віртуальному візитаріумі з’явився аватар Ніни – рожеве Котенятко.

– Ніно, бачиш ці чарунки?

– Ого, скільки! Валю, що в них?

– Все це – мої вірші. І всі вони – про світлі почуття. Ти можеш обрати якийсь із файлів і перекачати собі в свідомість. Правда, у багатьох віршах заримовано ім’я «Георгій»… Тому, якщо припаде тобі якийсь такий до смаку, ми разом підкоректуємо на «Вітю». Але вже в реалі. Добре?

– Георгій? Валю, ти що, закохалася в нашого одногрупника? Та він кумир майже всіх дівчат нашого факультету! Ти, звичайно, хороша. І фігурка в тебе доладна. Але ж…

Я на це лише тяжко зітхнула.

– Валю, ну і скільки тут твоєї поезії?

– Десь на п’ять гігабайтів.

– А взагалі в додатку?

– Багато. …Не важливо!

– Валю, а чому ти все ще не зізналася?

– Ніно, якщо хоч комусь скажеш про мої почуття до Георгія – приб’ю!

– Що ж… Я – могила! Але все одно не розумію, чому не розказати йому? Звичайно, Георгій тебе відразу інтелігентно відшиє… Однак, так хоч не тішила б себе марними сподіваннями!

– Відшиє?

– Хм… Георгій – діамант! Але хіба інкрустують діаманти в залізо?

– А хіба те, що я з простої сім’ї – це погано?

– Валю, викинь уже свої рожеві окуляри! Тут майже всі студенти – це діти бізнесменів, зірок та політиків! І Георгій – не виключення.

– То й що?

– Охохо! Ну, звісно – ти молодець: потрапила в наш університет лише завдяки власній наполегливості та високим оцінкам у атестаті! Але в цьому житті соціальний статус частенько відіграє важливу роль.

– Та нормальний в мене статус!

– Валю, тобі пора подорослішати! В очах сім’ї Георгія ти завжди будеш вертихвісткою, яка шукає легкої фінансової наживи!

– Ніно, я не така!

– Знаю. Але переконана, що тобі з ним нічого не світить!

– Давай краще змінимо тему для розмови?

– Як хочеш, Валю. Що ж… Ти справді віриш, якщо відправлю Віті гарний вірш – це допоможе нам помиритися?

– Мабуть, варто спробувати.

– А можна я собі виберу не один, а два-три твоїх вірші? Про всяк випадок?

– Так. Перекидай, будь ласка, які забажаєш.

Ніна почала відбір через віддалений доступ у візитаріумі. А я, тим часом, повністю повернулася в реал. Знявши гарнітуру телекодера, тужливо поглянула в вікно.

Від сумних думок мене чомусь відволікли сонячні зайчики: вони весело мерехтіли в шибках та на студентських столах. Також золоті промінчики вільно проникали крізь холодні об’ємні проекції, що виводилися над сусіднім компілятором Георгія. Було надзвичайно приємно спостерігати за поєднанням природного та синтетичного світла. Потім моя увага ненароком переключилася на те, як відблискувало його хвилясте волосся:

«Він такий незрівнянний, коли сконцентрований! Він – той, хто робить моє життя більш радісним та свіжим!».

Певний час несвідомо милувалася ним. Аж раптом Георгій поглянув на мене. Я відразу відвернулась на свій дисплей компілятора. Марно. Георгій легенько хихикнув. Тому я зрозуміла, що він все помітив:

«Знову я спалилася! Та що ж це діється? Чому я не можу поводитися адекватно?».

***

Викладач оголосив про велику перерву. Хотілося пити. Тому я швидко попрямувала на вулицю. Вже з мінералкою присіла біля навчального корпусу.

Незважаючи на глибоку осінь, це був по-справжньому теплий день! Вітер просочився легким ароматом вогкого листя. І так радісно горіли різнобарв’ям клумби! Однак, моє задоволення тривало не довго. До мене підійшли двоє незнайомців. Які ні з того, ні з сього почали говорити грубощі:

– Поглянь! Це ж та подружка нашої Нінки! – сказав один до другого.

– Слухай, лялько, поділись з нами АйДі-кодом твоєї знайомої! Вона нам гроші винна!

– Не маю бажання! Пробачте. – я рішуче встала з наміром якнайшвидше повернутися в навчальну аудиторію.

Але один із них боляче схопив мене за передпліччя й добряче тряхнув:

– Кажи, де вона!

– Ану відпусти Валю! – погрозливо промовив Григорій.

Я навіть не помітила, коли він підійшов.

– Щезни, задроте миршавий! – сказав йому другий.

Григорій окинув їх байдужим поглядом:

– Валю, це твої знайомі?

– Ні! Я їх вперше бачу! Вони Ніну шукають…

– Зрозуміло! Хлопці, отже вам Ніна потрібна?

– То ти знаєш таку?

– Знаю. Тому облиште Валю! І ходіть зі мною. Я вас проведу.

Григорій непомітно мені підмигнув. Не зовсім зрозуміло, чому.

Він пішов з незнайомцями в напрямку до сусіднього гравітаційно-дослідницького корпусу. Та я побачила, що всередину вони не ввійшли. А завернули за будівлю…

– Що це Григорій утнув? Та вони ж його там вдвох скалічать!

Я стрілою полетіла до охоронців корпусу. Петро Петрович, прихопивши з собою електрошоковий пістолет, погодився піти зі мною.

Коли ми з ним теж зайшли за будівлю – побачили тих двох зі скривавленими мармизами. Один сидів, потираючи ногу. А інший лежав весь у багнюці на землі, тримаючись за ребра.

«А де Георгій?» – спантеличено подумала я.

– Агов, що тут сталося? – суворо гукнув до них Петрович.

Однак ті, щойно побачили нас, швидко піднялися й чкурнули в невідомому напрямку.

– Валю, то де твій друг, про якого ти говорила?

– Не знаю… Але дякую вам, Петро Петровичу! Здається, ваша допомога вже не потрібна.

***

Коли я ввійшла в навчальну аудиторію, Георгій вже сидів за своїм столом. Наче й не було нічого. Я схвильовано до нього підбігла. Уважно поглянула на його обличчя: на мій щирий подив, синців не спостерігалося.

– Гоша, як ти?

– Добре. А що?

– У тебе нічого не болить?

– А має?

– Ну ти ж щойно спілкувався з ними!

– Валю, ми просто домовились, що вони тебе більше не доторкнуться! Ось і все.

– Але я ж не… Вони ж Ніну шукали!

– І борги твоїй подружці вони теж уже пробачили.

– Як це?!

– Скажімо так: вмію вмовляти.

До нас підійшла Ніна в дещо схвильованому стані:

– Валю, пробач мене! Георгій все розповів! Тобі зі мною одні проблеми!

– Ні, все нормально. Зізнавайся, Ніно, ти в когось позичала гроші, та не віддала?

– Валю, я давно все віддала! Та навіть кілька разів надсилала їм кругленькі суми – аби відчепилися. Але ті хлопці лише частіше почали погрожувати. Особливо протягом останніх кількох місяців!

– Ніно, але навіщо ти в них позичала? У тебе ж батько – генеральний директор рекрутингової компанії!

– Хех! Мій старий з виховною метою іноді блокує кредитку… – поморщилась Ніна.

Георгій доброзичливо поглянув на мене:

– Це вже не важливо. Валю, вони вас більше не потурбують!

Раптом Ніна злегка потіснила мене й грайливо посміхнулася до Георгія:

– Гошо, скажи: ти майстер бойових мистецтв?

– Та ні. Просто захоплююся Джиу-джитсу. Ось і все.

– А в тебе є дівчина? – продовжувала вона.

Георгій скептично підняв брову:

– Ніно, а чому це тебе стало раптом цікавити? Ти ж, нібито, зустрічалась з кимось?

– Ой, Георгію! Не згадуй мені про того невдаху! Ми з Вітькою давно розійшлися!

– Це ж сталося кілька днів тому! – випадково випалила я.

– І що? Валю, я маю право знайти собі гарного хлопця? – вона роздратовано поглянула на мене.

А потім красномовно посміхнулася до Георгія.

Здалося, що від нестерпного болю моє серце почало стискуватися в точку сингулярності:

– Маєш. Ходімо за наші столи: Георгій, напевне, хоче підготуватися до наступної пари…

– Ну то йди, Валю!

– Прошу тебе, Ніно. Давай зараз не будемо йому заважати?

– Ні! Ну що стоїш, Валю? Йди вже! Я ще хочу поспілкуватися з ним. Особисто!

***

Ніна вже давно мене уникає. З тих пір, як Георгій почав зустрічатися з нею, його навчальний рейтинг з кожним днем падає все нижче… Ну а я знову найкраща студентка факультету. Тільки радості це не додає.

– Чудово, Валю! – викладач виставив мені найвищу оцінку.

Мій рейтинг засвітився над сенсорною дошкою: дев’ятсот вісімдесят два бали.

Але я важко зітхнула. Тому що це нагадало мені, що в Георгія зараз біля шестиста... Голову заполонили тяжкі думки:

«Так довго продовжуватися не може! Але ж Гоша сам знає: якими б не були багатими батьки та міцними їх зв’язки, однак… Студенти, оцінки яких опускаються нижче відмітки п’ятиста балів, – покидають ці стіни! Та ще й постійно відбуваються поглиблені аудити підсумкових навчальних проектів – оскільки наш університет видає дипломи для космічних пілотів та бортових програмістів. Ні! Його не відрахують! Максимум – переведуть до іншого університету!».

Я не могла пасивно спостерігати за його вільним падінням у прірву. Але моя допомога була йому зовсім не цікавою. Кажуть, Георгій вдався до регулярних алкогольних пригод на фоні нічних розваг з Ніною. Тому й занедбав своє навчання. На парах він майже не кодить. Іноді навіть компілятор не вмикає...

На перерві я обережно запитала в Георгія:

– Як твої справи з підсумковим проектом? На скільки відсотків виконано?

– Валю, хоч ти не діставай мене цим! Мені вдома з батьками і так лайки вистачає!

– Добре. Вибач.

Я тихенько відійшла. Але не відступилася! Всім серцем хотілось хоч трішки його підтримати:

«Не можна, щоб держава втратила справжнього генія! Я мушу щось зробити!».

Нажаль, кодити проекти можна було лише за університетськими компіляторами. Звичайний комп’ютер такі великі операційні навантаження не потягне. Але в мене вже з’явився хороший план!

Промайнув навчальний день. Всі почали розходитися. А я без поспіху розгорнула обгортку улюбленого шоколадного батончика. Із задоволенням відкусила смачний шматочок.

Мої одногрупниці помітили, що я нікуди не йду:

– Валю, ти чому не збираєшся додому?

– Дівчата, не хвилюйтеся! Мені викладач дозволив ще трішки попрацювати. – задоволено приплямкувала я.

–Ти що, свій рейтинг до тисячі добити хочеш?

– Ні! Просто хочу попрактикуватися! Адже зайві навички ніколи не завадять! Чи не так?

– Шалена! – засміялися одногрупниці. – Успіхів тобі, Валю!

– Бувайте!

Коли з навчальної аудиторії всі вийшли, я підійшла до Георгієвого стола та рішуче ввімкнула його компілятор.

Система вимагала пароль. На щастя, я його знала.

Колись Георгій терміново поїхав до батька в лікарню (прихопило серце). Тому він попросив мене вивантажити для нього деякі дані.

Пароль Георгієвого компілятора не змінився: це дев’ять цифр числа Пі.

– Три. Один. Чотири. Один. П’ять Дев’ять. Два. Шість. П’ять.

Вхід відбувся успішно. Тому без зайвих труднощів відкрила його підсумковий проект. Остання дата оновлення – двадцять два дні тому. Георгій виконав всього вісім відсотків. А мав вже бути на завершальному етапі!

– Що ж… Вперед!

Залишалось мало часу до автоматичного генерування фінальної версії та надсилання на оцінювання. Тому працювати потрібно було швидко та ефективно.

Щоб полегшити собі завдання, я підключила свій телекодер до його компілятора. Через ремінісцентний додаток почала прописувати коди – прямо зі своєї свідомості. Зазвичай, на парах викладачі забороняють студентам такі хитрощі: має розвиватися навичка універсальності розуму і таке інше… Але ж хто мене зараз присоромить?

Минали години...

Я несподівано прокинулась від того, що хтось мене штурхає в плече:

– Дитино! Вже пора додому! Навчальний корпус зачиняється!

Я підняла голову, протерла очі. Переді мною стояв охоронець Петрович:

– Валю, це ви? Що ви тут робите? Вже майже північ!

– Ой-ой! Пробачте! Тікаю!

Зберегла зміни. Вимкнула компілятори. Швидко одяглася. Зачинила навчальну аудиторію своїм студентським квитком: приклала картку до магнітного слоту біля замка. Пік-пік, клац! Замиготів червоний індикатор замість зеленого. Я задоволено посміхнулась.

А потім ще раз легенько смикнула ручку аудиторії. Щоб пересвідчитись, чи двері успішно заблокувалися.

З легкою душею попрямувала до ліфтів. Тепер підсумковий проект Георгія виконано на сорок чотири відсотки!

***

Я продовжувала таємні вечірні посиденьки за Георгієвим компілятором кілька днів підряд. І ось вчора завершила – сто відсотків! Можливо, якість мого кодування була нижчою, ніж якби він зробив це сам. Однак втішало те, що тепер Георгію нижче п’ятиста балів за поточний семестр точно не виставлять!

А сьогодні дописала своє. Тому настрій – чудовий!

Після пар я мовчки склала речі до сумки й почала обмотуватися шарфом. Побудувала солодкі плани на прогулянку повз кондитерську… І помітила, що тепер вже Георгій не збирався додому.

– Гошо, ти не йдеш? – привітно посміхнулась я.

– Ні, Валю. Завтра згенерується підсумковий звіт, тому маю дещо доопрацювати. Але чи встигну? – він сумно зітхнув.

– Встигнеш! Гарного тобі вечора!

– До завтра, Валю!

Я раділа: адже Георгія очікував приємний сюрприз. В якому я йому ніколи не зізнаюсь. Не хочу, щоб він почувався ніяково.

До того ж, добрі справи потрібно зберігати в таємниці!

***

Минуло ще кілька днів.

Георгій агресивно ввійшов в аудиторію. Він відразу попрямував до мого стола:

– Валю, мені потрібно серйозно з тобою поговорити! Один на один! Завантажся, будь ласка, в мій візитаріум!

– Зараз?

– Так! Давай швидше, тому що до початку першої пари лишилося не більше 15 хвилин!

Його погляд був настільки гострим, що по спині прокотився озноб.

Давно мені не було настільки дискомфортно:

«Він знову вчора розпитував в друзів про проект. Може здогадався, що це я кодила на його компіляторі? Але невже я настільки погано виконала, що він отримав негативну оцінку? Та не може такого бути! Мені вже виставили «відмінно». А для нього я працювала ще більш старанно, ніж для себе!».

Тим не менш, я з острахом одягла гарнітуру свого телекодера, очікуючи почути від Георгія щось по-справжньому неприємне.

Ввійшла до його візитаріуму свідомості. Аватар Георгія – полум’яний Дракончик – здався ще більш страхітливим, ніж він сам в реалі. Долаючи себе, наблизилася ближче.

– Валю, це правда, що ті вірші Ніни – насправді твої? – суворо промовив він.

– Що? Я… не зовсім розумію. Про що йде мова?

– Хех! Не розумієш? А ось про це!

Гоша роздратованим жестом завантажив документи. Переді мною з’явилося три кольорові значки з розпакованими нижче файлами. Я прочитала. І впізнала свою поезію.

Я вирішила, що він приревнував Ніну до Віті, тому й гнівається:

– Так, їх написала я. Але Ніна на той час з тобою ще не зустрічалася, тому ці проблеми тебе не стосуються.

– Дивно. А я думав, що Ніна написала їх саме мені! Вона під час суперечки примовилася, що ви з нею просто добряче потішилися з мене!

– Що? Ні, Гошо! Це якась помилка! Прошу твого дозволу на перенаправлення!

– Підтверджую.

За мить ми опинилися в моєму візитаріумі. Я терміново завантажила свій відео-спогад останнього візиту Ніни, де вона обирала вірші для Віті. Негайно ввімкнула відтворення перед Георгієвим аватаром.

Він уважно переглянув мій віртуальний запис. А після завершення просто втупився на мене та багатозначно мовчав.

Нажаль, під час відтворення власних відео-спогадів неможливо витерти інші свої думки, які були в той час на внутрішніх рівнях. Це свідомо зробили розробники ремінісцентного додатку на випадок судово-слідчих дій над користувачами. Тому Георгій дізнався абсолютно все про мої світлі почуття до нього. Вкупі з моїми тривогами та комплексами.

Тиша стала нестерпною:

– Гошо, чому ти мовчиш? Я ж нічого поганого не хотіла…

– Валю, я це вже зрозумів.

– А що у вас з Ніною сталося?

– Ми вчора розійшлися.

– Розійшлися? Чому?

– Ахах... Друзі давно мені говорили, що періодично бачать Ніну в компанії якогось заможного діда. А я все не вірив! Доки сам не застукав її з ним в ліжку…

Я мала зрадіти – тому що Георгій тепер вільний. Але в мене заболіла душа.

Іноді неможливо зрозуміти певні вчинки. І я не могла зрозуміти вибір Ніни. Адже Георгій – ідеальний!

А ще… Георгій – моя висока й недосяжна мрія! Він дійсно немов унікальний діамант надзвичайної чистоти! Яким можна милуватися лише на фото престижних онлайн-сторінок.

Коли Георгій знаходився поруч – я боялась в його присутності дихати. Боялась на нього підняти погляд! Тому усвідомлення, що хтось знехтував ним, перетирало моє серце в дрібнозернистий кривавий фарш.

– Валю, викладач вже в аудиторії. Ми обов’язко поспілкуємося пізніше. Добре?

– Так. – я завершила віртуальний сеанс і недбало поклала гарнітуру до сумочки.

Мені хотілося плакати. Адже Георгію зараз дуже боляче. Однак, сьогодні викладач розіслав важкі завдання. Тому мені довелося відволіктись на компіляторне програмування.

***

Минув тиждень.

Зненацька мій телекодер відобразив індикатор про приватне повідомлення. Від Георгія!

«Прочитати!» – я двічі кліпнула очима на відповідний значок у правому куточку зорового поля.

І в моїй свідомості завантажилося відео з привітним полум’яним Дракончиком:

“Валю, сьогодні о дев’ятнадцятій в конференц-залі фізико-математичного корпусу відбудеться щорічний турнір з настільного тенісу. Якщо бажаєш, можеш прийти подивитися на моє змагання!”.

Я розгубилася. Але моє серцебиття приємно пришвидшилося.

Тому що це вперше від Георгія мені надійшли не конспекти, не профільні методички і навіть не навчальні матеріали! А персональне відео-повідомлення!

Прийти до тями від радощів вдалося не відразу. Я сфокусувала погляд на клавіші «Відповісти» та двічі блимнула. Подумки почала диктувати текст, а в потрібних моментах уявляла посмішку – щоб додати емоційності. Двічі блимнула на клавішу «Відтворити». Результат згенерувався без багів. Мій аватар – в цьому місяці я обрала Тістечко з вишенькою – покірно сформував потрібну інтонацію та посміхався саме там, де я й хотіла:

“Звичайно прийду! Спасибі за запрошення Хай змагання принесе тобі задоволення! P.S. Не стримуйся: розірви їх там усіх! ”.

Двічі блимнула, сфокусувавши погляд на клавіші «Надіслати». Завершила сеанс і відклала гарнітуру.

Георгій ввійшов в навчальну аудиторію й доброзичливо мені посміхнувся. Він сховав свою гарнітуру в рюкзак та бадьоро увімкнув компілятор.

До початку наступної пари залишилося всього п’ять хвилин. Я обережно перевірила вміст своєї сумки з метою впевнитися, що мій подарунок не зім’явся:

– Гоша! – погукала я, зібравши крихти сміливості докупи.

– Що, Валю? – він ще більш тепло мені посміхнувся.

Я підійшла до нього. Але тепер вже не вдавалося змусити себе промовити хоч слово... Як можна за кілька кроків розгубити всю рішучість?

– Валю, такий зосереджений погляд мене трохи лякає, – весело промовив він, – що сталося?

– Я... хотіла... Просто віддати. – мій голос тремтів і часом самовільно пересідав на шепіт.

Тим не менш, задкувати було пізно. Тому глибоко вдихнула і подала Георгієві подарунковий пакет з печивом:

– Це тобі!

Георгій допитливо заглянув всередину:

– О! Чудовий аромат! – він дістав один із заповнених мішечків.

– Ось це, що в твоїх руках – зі шматочками полуниці. А там ще є з шоколадом – у формі квадратиків, та апельсинове – воно кругленьке...

– Мені? А що, сьогодні якесь свято? – запитав Георгій, поклавши до рота шматочок.

– Не зовсім. Просто вчора був вихідний. І кілька днів до цього так понуро дощило… Тому й напекла: вирішила, що тобі буде приємно. Ну... З чаєм або з кавою – після прохолодної дороги додому.

– Спасибі. Я, чесно кажучи, не очікував! Ну що ж, тоді зустрінемося в конференц-залі?

– Так.

– Валю, ти після останньої пари на мене не чекай, а відразу йди на турнір і займай собі місце. Мене наш вчитель попросив перед змаганням зайти в викладацьку. Тому я приблизно через п’ять-десять хвилин теж підійду.

– Добре. Він, мабуть, хоче, щоб ти поїхав на студентську конференцію?

– Не знаю, Валю. Але скоро дізнаюсь.

– Пробач, Гошо, але викладач щойно ввійшов. Я повернусь за свій стіл, доки він не розгнівався?

– Так! Звичайно, Валю.

***

Після пар я відразу помчала до конференц-зали, де мали відбутися турнірні змагання.

“Ого, скільки людей!” – подумала я, ввійшовши всередину.

Через певний час учасники почали проходити процедуру реєстрації.

Однак, минало все більше часу, але Георгій не з’являвся.

І я почала нервувати:

“Та де ж він? Невже в Івана Володимировича немає совісті?”.

Ретельно роззирнулась довкола знову. Мабуть, двадцятий раз за останні п’ять хвилин ввійшла в свій ремінісцентний додаток свідомості. Але, нічого не змінилося: телекодер Георгія перебував поза доступом.

«Чому ж ти його зараз заблокував?» – я не знаходила собі місця.

...Дев’ятнадцята тридцять. Турнір давно розпочався. І я усвідомила, що Георгій вже не прийде.

Раптом тяжка туга різнула душу:

«Невже це все через моє печиво?».

Від такої здогадки мене щедро оросило холодним потом.

Спроби приборкати паніку роздумами типу: «Ні! Я й моя сім’я теж їли печиво: нікому нічого не сталося!» – виявилися абсолютно марними.

Я негайно піднялася й швидко покинула приміщення:

«Сподіваюсь, Георгій все ще спілкується в викладацькій, на кафедрі інформатики! Інакше я помру від сорому!».

***

Вечірній дощ зустрів мене освіжаючою прохолодою. На зворотному шляху до сусіднього корпусу я ще кілька разів перевірила ремінісцентний доступ. Марно. Піднялася на третій поверх. Але, на мій острах, на кафедрі нікого не лишилося. Окрім лаборантки, яка карткою зачиняла останній вхід до аудиторій.

Паніка почала поглинати мій розум: «Це кінець! Мабуть, Георгій мене зараз проклинає! Десь в одній із кабінок студентського туалету... Ні-ні-ні! Але ж всі кафедри зачинено! Точно, лишилася тільки одна вбиральня – в холі! Потрібно якось перевірити!».

Я завжди поводилася пристойно. Тим паче, ніколи раніше не заходила в чоловічий туалет. Але жахлива ситуація змушувала зважитися на авантюру:

«А що як йому там дуже погано? І він зовсім один?».

Я зайшла до чоловічої вбиральні, помираючи від дикого збентеження:

– Георгію! Ти тут?

Ніхто не відповів.

Однак раптом пролунав звук змитої води. Відкрилися двері однієї з кабінок. Здавалося, в цей момент серце майже зупинилося.

– Валю? Що ви робите в чоловічому туалеті?! Негайно йдіть звідси! – промовив спантеличений Петрович.

Я стрімголов вилетіла з вбиральні. Пробігла кілька метрів, а потім призупинилася. Відхекалася й понуро покрокувала до виходу. Сьогодні все вдалося: осоромитися перед охоронцем і ще більше – перед хлопцем своєї мрії. Ніколи не знаєш, коли настане найгірший день у твоєму житті!

***

Минаючи відкриті двері до підвалу, мені здалося, що я почула звідти голос Георгія. Більше того, мені здалося, що він щойно зойкнув...

Я остаточно зупинилася:

«Ого, Валюхо, тобі вже вчувається, чи що?» – промайнуло в думках.

Обернулася та почала прислухатись. Звідти знову глухо доносилась якась балаканина. Раптом Георгій до когось прокричав: «Ні! Цього не буде!».

Серце осяяла слабка надія, що не все втрачено. Я негайно повернулася до дверей, які вели до підвалу.

Схвильовано поглянула в пітьму:

«Оце чого він туди проти ночі поліз? Макулатуру для вчителя шукає, чи що?».

Внаслідок моїх кроків від металевих сходинок зазвучало страхітливе відлуння.

– Георгію! З ким ти там розмовляєш? Та виходь вже! Не вистачало, щоб нас випадково в навчальному корпусі зачинили!

Внизу на підлозі крізь темряву відсвічував смарт-годинник.

Я швидко збігла по сходах і підняла його. В серце ввірвався жах: на дисплеї були густі скривавлені розводи.

– Георгію! – голосно прокричала я. – Ти де?!

Зненацька із погано освітленого коридору почувся жвавий шурхіт паперами.

“Та що там відбувається?” – я миттю помчала на джерело звуку. Підійшовши до кабінету з цифрами “нуль вісімнадцять”, де пролунало хрипле покашлювання. У мене не виникало сумнівів: це бухикання належало саме Георгію.

Сміливо штурхнула двері. І побачила, що він стоїть з геть побитим обличчям. А біля нього – велика мерехтлива конструкція, мультимедійні поверхні якої вщерть були розмальовані графіками.

Негайно підбігла до нього. Дістала вологі серветки з сумочки. Почала активно обтирати кров навколо носа та розсіченої брови, а також зсадини на руках:

– Що тут сталося? Бідний...

Він збентежено поглянув на мене:

– Валю, негайно йди звідси!

– Гошо, ти ж поранений! Пішли, я викличу тобі таксі!

Він прокашлявся й знову вказав мені на вихід:

– Валю, що я тобі сказав?

– Гошо, та облиш вже цю кляту штукенцію! Потрібно рани промити! – я знову міцно схопилась за його передпліччя, намагаючись силою вивести з кімнати.

– Ні! Мені негайно потрібно ще раз з ним поговорити! Валю, відпусти! – він роздратовано видерся з рук.

Георгій натиснув щось на панелі інструментів, після чого та штукенція потужно загуділа.

– Хочеш переговорити з Іваном Володимировичем?

– Ні! Не з ним! Валю, виходь.

– Приїхали… Гошо, а з ким? Та досить уже тицькати дисплей!

– Геть! – розлючено закричав Георгій. – Валю, негайно йди звідси! – він продовжив напружено набирати цифрові комбінації з якогось раритетно-пошарпаного записника.

– Добре. Добре! Я пішла. Бувай!

Швидко вискочивши з підвалу, я побігла до сек’юріті-кабінету:

– Добрий вечір! Вибачте, будь ласка, там, в підвалі, мій друг поранений! Але, напевне, через розпорядження викладача він не може покинути той громіздкий прилад без нагляду. Я розумію: дорога університетська власність і таке інше... Але чи не могли б ви якось вимкнути? І все зачинити?

– Громіздкий прилад? – здивувався молодий охоронець.

– Валентино, в підвалі немає робочої техніки! – зітхнув Петрович. – Лише списані столи та зламані компілятори! Ну ходімте, подивимося, що там відбувається.

Він трохи розлючено на мене позиркував. А я вдавала вигляд, що не помічаю. Нажаль, у мене талант тренувати нерви пристойним людям.

Ми підійшли до дверей підвалу та разом спустилися по металевих східцях. Петрович увімкнув світло. І раптом я з жахом зрозуміла, що все навколо ІНШЕ. Скрізь стояли лише пошарпані столи та зламана навчальна техніка. А головне – зник коридор з кабінетами!

«Що? Де Гоша?» – мої очі знову й знову роззиралися довкола тісного приміщення. Сльози відчаю пекучим болем підступили до горла.

– Бачите, Валентино, тут немає ні техніки, ні людей!

– Немає? – запитала я, вказуючи тремтячим пальцем на пофарбовану стіну.

Петрович ще більш розлючено поглянув на мене:

– Валентино, ви, мабуть, трошки перевчилися! Повертайтеся додому й добре відпочиньте! Зрозуміло?

– Але там був коридор! – я знову вказала на стіну.

Петрович трохи від мене відійшов і почав шепотіти в свій комунікатор:

– Псс, Сашко! Знайди мені контакти психіатричної бригади.

– Та жартую, Петровичу! Хе-хе. Жартую! Просто хотіла вам сказати, що тут підвал відкритий...

– Щось зовсім не смішно, Валентино!

– З вашого дозволу, я піду. Можна?

– Так. До побачення!

Я вийшла на вулицю, глибоко дихаючи холодним повітрям. Але мені ніяк не вдавалось зрозуміти, що відбувається. А головне, що тепер робити:

“Ні, це – епічний капець! Де тепер Гоша? Може звернутися в поліцію? Але якщо комусь все розкажу, то мене точно внесуть до психіатричного обліку! А може я справді зійшла з розуму? Та-а-к! Додому! Додому!” – я швиденько покрокувала до зупинки.

Моя маршрутка чомусь довго не під’їжджала. Тому я придбала ароматної кави й солодощів, аби хоч трішки відволіктися. Зважаючи на свій знервований стан, не зчулася, як доїдала другий шоколадний батончик підряд:

“Ще раз завантажу додаток: може Георгій підключився?” – я повторно вдягла гарнітуру.

Коли опускала руку, випадково помітила, що на моїй манжеті лишилося кілька червоних крапель.

«Ні! Мені не ввижалося! Тоді де він?».

З осінньої пітьми до мене крокував якийсь незнайомець в елегантному пальто. Я уважно почала вдивлятися крізь нічний дощ:

– Гошо?

– Привіт, Валю.

– Куди ти зник? І чому... – раптом я завмерла від подиву.

На обличчі Георгія зникли рани. Але вони ніяк не могли так швидко загоїтися!

– Валю, я виглядаю трохи старшим? Чи не так? – він загадково посміхнувся.

– Ні. Скоріше... Просто трохи змінився... Ось, з’їж, будь ласка. Ти так сильно схуд! – я віддала йому ще не відкритий шоколадний батончик. – Не знаю, де ти був – але головне, що ти повернувся! Живий і здоровий. Адже я так сильно хвилювалася за тебе!

Георгій підійшов ще ближче. Ніжно прибрав пасмо волосся з моєї вилиці. І напівпошепки промовив:

– Валю, тепер все буде добре!

Після цього він одразу міцно обійняв. Ніби сумував. Ніби між нами промайнули не хвилини, а роки!

Я дозволила собі зануритися в його тепло. На повні груди вдихнула рідний аромат. Ці обійми зігріли мою душу – і я забула про весь свій розпач. Серце поступово наповнилося приємним спокоєм.

– Гошо, як добре, що ти тут, поруч! Хочу, щоб ти завжди був поруч ...зі мною.

– І я буду! – впевнено прошепотів він.

Його поцілунок був ніжним, немов подих весняного вітру з ароматом абрикосового цвітіння.