Сутінки богів

"Навіщо я тут? Що я тут роблю? Я втомився від цього всього. Влада - це важкий тягар. Якби я знав це раніше, я би не прагнув так посісти на цей трон". Такі думки роїлися у голові чоловіка, який сидів на троні. Трібхуванадит'я, махараджа імперії Камбуджадеша, прискіпливо розглядав незнайомця, якого привели до нього вартові.

- Цей чоловік збурює народ своїми дивними проповідями. - сказав начальник варти. - Він каже обурливі речі про богів і нашого правителя!

Обличчя незнайомця - вкрите павутинням дрібних зморшок, довге, з довгим носом та трохи розкосими очима, залишалося спокійним. Все що на ньому відображалося - легка цікавість та очікування.

— Хто такий? Звідки прийшов до нас? Ти з країни Чола, які межують з нами на заході? Це наші друзі, ми ведемо з ними вигідну торгівлю. Чи ти прийшов з імперії Сурьяджайя? Це наші вороги, тоді ти і наш ворог!

— Я ні з ким не дружу та ні з ким не ворогую, Володарю! - відповів незнайомець. — Я простий араван. Що значить - проповідник істини. Я розказую людям світу, що є істина та як відкрити очі своєї душі, щоб відчути що таке істина, та осягнути її!

Магараджа голосно засміявся, та захитався на троні, тримаючись за поручні.

— Чи не забагато ти на себе береш, волоцюго? Скажи мені, що таке істина? Якщо не скажеш - я накажу відрубати тобі голову!

Трібхуванадит'я нахилився вперед, ніби хижий птах, який нависає над жертвою, та встромив свій жорсткий погляд.

Араван спокійно та с посмішкою витримав погляд, та відповів:

— Істина це те, що все, що ти бачиш навколо - омана! Все це ілюзія, мара, майя! Наші власні очі, наші вуха, та навіть наші руки обманюють нас. Вони не показують нам весь Всесвіт. Ми не бачимо того, що існує насправді, і бачимо та відчуваємо те, чого нема!

— Ось воно як? — цар розсміявся. Він встав з трону. - Тоді покажи мені те, що є насправді! Ти можеш це зробити?

— Можу. — араван кивнув. — Візьми мене за руку, Володарю. Я покажу тобі Всесвіт.

Цар наблизився та протягнув аравану руку із перстнями та браслетами.

— Заплющ очі та дивися! — наказав йому араван. — Що ти бачиш?

— Нічого! Лише темряву! - відповів цар.

— А тепер дивися уважніше! Бачиш ці цяточки світла? Бачиш як вони зливаються у єдину ріку? Бачиш цей потік, який з'являється з нічого, тече та зникає в нічому? Це і є Всесвіт, яким він є насправді!

Цар відкрив очі та озирнувся.

— Нічого не змінилося! Я знову бачу свої палати. якими вони й були!

— Бо ти повернуся у той світ, до якого ти звик! - пояснив араван. — Щоб навчитися бачити світ яким він є, треба щоб серце навчилося бачити. Істину можна побачити не очима, а серцем!

Цар знову сів на свій трон, а араван опустився перед ним на циновку.

— Якщо ти все бачиш, як воно є, тоді скажи мені, про що я думав, коли тебе привели до цієї зали? - спитав магараджа.

— Я не читаю думки, як ти можеш вважати, - відповів араван. — Але я бачу серця людей. Ти страждаєш, бо ти досяг всього, чого ти хотів. Ти отримав усе, що ти бажав, та переситився цим! Ти більше не знаєш, чого ще бажати! Ти хотів безмежну владу, і отримав це! Це хотів найкрасивішу у світі жінку, яка має обличчя, груди, та стегна, як найкрасивіша із апсар! Ти й це отримав. Хоча ціною цього була довга війна із сусіднім царством. Ти захотів найкрасивішу храмову танцівницю, яка знає вчення сотні зітхань та шляхи насолоди і сліз, і ти отримав її. Але ти отримав лише їхні тіла, а не серця та душі. Бо їхні серця та душі вони вирішили віддати іншому. Це тебе непокоїть та обурює найбільше.

— Це правда, араване. Звідки ти знаєш стільки всього про мене? Може ти опитував слуг та служниць перш ніж потрапити до мого палацу?

— В мене немає для цього потреби. Бо я черпаю знання з того джерела, з якого його отримують боги. Для мене нема таємниць. Я знаю, що ти страждаєш. І знаю чому...

— І чому же? - спитав цар із недовірливою посмішкою.

— Бо ти сам не знаєш, чого ти прагнеш. Не знаєш, чого бажаєш. А твої бажання, які ти не розумієш, отруюють твою душу та розум як отрута змії.

— І що мені потрібно, щоб припинити мої страждання? — спитав цар.

— Щоб припинити страждання, треба вирвати у змії «три отруйних зуба»: незнання істинної природи речей, пристрасті і егоїстичні бажання, а також гнів і нетерпимість. Змирися з тим, що тобі не належить, та поступися тим, що тобі належить, але на що мають право інші! І тоді ти отримаєш спокій у серці, мир у душі та ясність розуму!

— Ти дуже красиво все це говориш, араване, - відповів цар після довгого мовчання. Але те, що ти мені пропонуєш, не підходить мені! Я приклав багато зусиль, пролив багато поту та крові, щоб досягти те що я маю, та здобути все це! Чи ти пропонуєш мені відректися від майна та влади, щоб пізнати істину та отримати мир?

— Ні, царю, - відповів араван. - Я пропоную тобі не бажати того, що не твоє. Це приносить зайві страждання тобі самому! Треба зректися від цього бажання, і ти зменшиш своє страждання. І не позбавляти інших того, чого вони прагнуть - тоді ти позбавиш страждання інших людей!

— Це неможливо! — відповів цар. — Я нічим не поступлюся моєму брату! В нас спільний батько, але різні матері! Я народжений від цариці! А він - від наложниці! Я відправив його у далекий похід, з якого він, я впевнений, не має повернутися живим! На цьому розмову закінчено! В темницю його! Нехай посидить в казематі. Поки я знову не надумані порадитися з ним!

Могутні вартові тихо підійшли до аравана з двох боків та зв'язали йому руки мотузками. Він не чинив спротиву. І дозволив провести себе до каземату у підземеллі палацу…

***

Минув приблизно тиждень з того часу, як його посадили у темницю. Араван креслив риски на стіні, але коли наглядач побачив це. він заборонив дряпати стіну. Лише через маленьке віконце у стелі проникало трохи світла з вулиці. Умови були пристойні - сухі та чисті циновки на підлозі, виложеній черепицею. Сухі та чисті стіни без цвілі. Камера добре провітрювалася. Непокоїли лише шури. але навіть їх вдалося приборкати та використовувати їхні очі щоб дізнаватися про те, що відбувалося у палаці. А відбувалося багато цікавого. Генерал Нагарджуна, командуючий військом царя, прибув із перемогою над володарем царства Харiпундждайя. Він привіз богату здобич, а також данину, якою обклав переможеного царя, якого залишив при владі. Навіть маючи втричі менше військо, він примудрився перемогти та швидким штурмом захопити ворожу столицю. Він дозволив своєму війську грабувати та палити вороже місто. Замість цього він взяв данину та спадкоємця царя у заручники, та привіз його до палацу свого володаря.

В палаці був святковий настрій. На честь переможця влаштували величезний бенкет з театром, піснями і танцями і рясною їжею і випивкою, хоча через довгу посуху раніше мешканці Нокор Вату не могли собі цього дозволити. Лише сам Трібхуванадит'я не був радий цій перемозі, та він не вважав за потрібне це приховувати. Його обличчя було похмуріше за грозові хмари. Він похмуро мовчав і скупо відповідав на всі привітання. А вночі, коли він намагався усамітнитися зі своєю наложницею-девадасі, він вибіг зі своєї спальні червоний від гніву. Потім він повернувся, побив наложницю та володів нею силою. Лише після цього він заспокоївся та вирішив навістити аравана у казематі. Звісно, коли до нього посеред ночі прийшов цар, араван уже все знав.

— Ця невдячна дівка, ця шльондра посміла відмовити мені! Вона мала нахабність визнати. що вона мене не кохає, що їй огидні мої обійми! Я змусив її зізнатися! Вона зраджувала мене! Зраджувала мене з моїм братом Нагарджуною! Виявляється. він був знайомий з нею ще з того часу, як її навчали у храмі, і він робив її статую для нашого храму на честь Парваті! З неї ліпили образ самої Парваті! Богиня, мабуть, карає мене за невігластво! Це покарання за неповагу! А вона здавалась мені такою прекрасною, такою чистою як справжня небесна діва-апсара! Що ти скажеш на це, мудрий араване? Може даси мені якусь мудру пораду? Тоді я можу відпустити тебе!

Араван зітхнув та відповів царю:

— Звісно, я можу тобі дати пораду, і навіть кілька порад. Але чи слухатимеш ти мене? Я вже казав тобі: не слідуй своїм бажанням, бо ти раб своїх бажань, а має бути навпаки. Відпусти цю діву, подаруй її твоєму братові як нагороду за його славетну перемогу. Ніхто не засудить тебе за це! Якщо її серце належить йому, а не тобі, навіщо насилувати дівчину та завдавати страждань їй та твоєму братові? Кому та яка з цього користь?

— Ти не тямиш що верзеш, старий дурню! — цар розлютився, і вдарив у двері ногою так, що захиталися грати. - Я цар! Я взяв цю дівчину собі як наложницю як я того захотів. Я мав на це право! І це мені вирішувати, кому вона належить! Її доля - служити тому. хто купив її у храму! Мій брат був бідним, майже жебраком, поки я не здобув цей трон! Він просто невдячний покидьок? Чому я повинен поступатися йому. а не він мені? Він в усьому краще за мене! Він красивіший, молодший, сильніший! Його люблять всі жінки! Що в ньому є такого, чого я не маю!

— Я бачив його лише раз, і лише здалеку, - сказав араван. - Він завжди веселий, привітний та посміхається всім - навіть шудрам. В нього чисте серце, та полум'яний дух! І він розважливіший за тебе! Він не впадає у лють та б'є слуг та служниць, якщо в нього поганий настрій. І не бере жінок силою, якщо вони цього не бажають!

— Бо всі жінки які його бачать самі готові лягти перед ним! — вигукнув цар.

— Можливо, саме йому було би краще стати царем? А тобі відійти від справ, взяти собі якесь князівство, та тихо керувати ним, подалі від прикрощів великого світу? Може це не твоє, цар? Може тягар великої імперії - занадто важкий для тебе?

— Мовчи, старий бовдуре! — закричав Трібхуванадит'я, та тупнув ногою. — Ти або не розумієш, що ти верзеш! Або занадто знахабнів, та навіть темниця не повернула тебе до тями! Всипте йому дюжину ударів батогом! Наступного разу ти будеш ввічливішим!

Цар розвернувся та пішов до східців. які вели з темниці нагору…

***

Минуло ще кілька днів. Араван проводив час у роздумах, молитвах та медитаціях. Здавалося, що його місія із навернення цього царства до Вчення Просвітлення зазнала невдачі. Але було навпаки: вся варта уважно слухала його проповіді. і навіть ув'язнені у сусідніх камерах слухали його дуже уважно. Вода камінь точить. Він розкидав насіння, яке мало прорости. Нехай не одразу, не скоро, але проросте неодмінно, бо ґрунт для цього був сприятливим…

Наступного разу аравана викликали до палати царя. Там йшов суд над Нагарджуною та Ашею Індраварі - дружиною царя. Палата була заповнена заможним та шляхетним людом у їх найкращому у святковому ошатному вбранні. Всі мовчали. Ніхто не промовив жодного слова. Говорив тільки цар. А цар не соромився в виразах. Він називав брата зрадником та невдячною тварюкою. Він назвав свою дружину брудною шльондрою.

Араван спитав, що трапилося. Спитав він це лише для пристойності. Бо варта у темниці розповіла йому усе, як було. Ображена на власного чоловіка за його неуважність та ігнорування подружнього обов'язку впродовж довгого терміну, Аша сама навідалася до Нагарджуни. Генерал був обурений тим, що цар відправив у в'язницю свою наложницю та його кохану. Він довго нікуди не виходив до людей. І коли Аша почала благати подарувати йому кохання тьа ласку, якої вона була позбавлена довгий час, він не втримався. Але цариця була не обережною. Хтось підгледів за нею та доповів про все царю. А далі генерала та царицю звинуватили у державній зраді та ув'язнили. Були зібрані сім брамінів, які достеменно знали закони та звичаї. Вони пропонували позбавити Нагарджуну його чоловічих принад. А Індраварі мали закопати живцем у землю. Але Трібхуванадит'я щахотів зноу спитати поради у аравана. Араван не міг не скористатися нагодою.

— Все, що тут було сказано. було сказано мудрими людьми. Ці люди знають свою справу. Вони говорили про те, що знають краще за всіх. Їхнє судження здається справедливим. Але… Є карма! Хіба той, хто підштовхує на злочин, не є більше винуватим, ніж той хто цей злочин здійснив?

Тиша вибухнула гучними вигуками, обуреними криками, криками і тупотом ніг. Всі кричали одночасно, намагаючись перекричати один одного.

— Всі замовкніть! — проричав цар так потужно, що здригнулися стеля та стіни. Присутні у залі люди поступово замовкли, та зі страхом дивилися на магараджу. Цар нахилився вперед, оглядаючи залу у пошуках тих, хто співчував засудженим. Дехто сором'язливо опускав очі. Дехто відвертав погляд. А дехто з викликом дивився на царя. Трібхуванадит'я ні в кого не бачив ні співчуття, ні підтримки. Він знав, що він не такий популярний, як Нагарджуна. Він розумів. що Нагарджуну простий народ та шляхетні люди люблять більше, ніж його. Але коли встало питання кому більше співчувають: йому, могутньому та всевладному царю, чи цьому вилупку, сину наложниці, який не мав би право на шляхетне звання, якби він не став би царем! Невдячне плем'я, невдячний народ, невдячні родчиі та близькі! Вони всі його потай зневажали, всі його ненавиділи, сподіваючись, що колись його брат сяде на трон.

Цар повільно встав з трону. Його очі налилися кров'ю.

— Зрадники! Невірні, невдячні, здрадливі та пихаті! Ви не гідні того, щоб я був вашим царем! Але я доведу вам, що я гідний! Я доведу, що я маю право на трон! Нагарджуно, мій братику! Я викликаю тебе на бій! Хай це буде чистий бій, чесний, сам на сам, без обладунків! Нехай браміни окреслять коло, і дадуть нам кігті та ножі! Цією зброєю ми битимемся! Хай боги нас розсудять! Хай боги вирішують. хто з нас гідний керувати Камбуджадеша? Чи хтось є тут хто проти?

— Я би сказав дещо, але не хочу нікого тут ображати, - подав голос араван. — Суд Богів — що може бути краще та справедливіше?

— Ще слово від тебе, араване, та я накажу тебе стратити! - вигукнув цар. Що скажете? Чи правильно я вирішив? Хіба я не справедливий? Не мовчить! Кажіть що-небудь!

Люди невпевнено відгукнулися. Почулися несміливі ствердні вигуки.

— Ну тоді, нехай буде так! Завтра на площі перед храмом Вішну опівдні буде двобій! Бій буде на смерть. Залишиться лише один! Нехай брахмани проведуть всі потрібні ритуали! А я хочу добре виспатися перед боєм!

***

Вранці, коли тінь від полуденного сонця стала найкоротшою, залунали труби та забили барабани. На майданчик перед величним храмом, присвяченим богу Вішну, вийшли два чоловіки. Один носив на стегнах червону пов'язку, а на грудях намисто із амулетом у вигляді голови буйвола. Другий носив білу пов'язку та намисто у вигляді голови слона.

— Зброю! — гукнув чоловік у червоній пов'язці. Слуги винесли на піддонах дві пари залізних рукавичок з кігтями та два бронзових кинджали, покритих зеленим нальотом.

Супротивники взяли рукавички та ножі. Вдарив гонг. Спочатку супротивники кружляли навпроти один одного, вдаючись до обережних атак. "Червоний" чоловік зробив кілька вдалих випадів, але молодший "білий" чоловік легко ухилився від ударів, натомість зробив пару успішних випадів, подряпавши шкіру супротивнику. У Червоного по шкірі двома темними доріжками потекли два струмки крові. Чоловік розлютився і пішов в блискавичну атаку, зробивши три потужних випади. Один випад виявився успішним, обдряпавши груди чоловіку у білому. Людина в червоному зупинився, важко дихаючи. Чоловік у білому пішов у атаку. Але його випади були невлучними, але всі його атаки пройшли повз цілі. А потім він почав слабшати. Скориставшись цим, чоловік в білому завдав удару пазурами, а потім встромив ножа у горло супернику. Чоловік у білому повільно осів на пісок, захлинаючись кров'ю. Спочатку, вражений побаченим, натовп мовчав. А потім почула обурені крики, обурений натовп кричав та верещав. Крики "так нечесно" "його отруїли", "вбивця!". "покидьок!" та "геть тирана!" вже лунали звідусіль. Розгублена і ошелешена стража відступала і задкувала під напором найагресивніших глядачів, прагнучи прикрити та захистити свого володаря. Трібхуванадит'я, а це саме він був у червоній пов'язці на стегнав, поспішив сховатися у паланкіні. Сильні слуги швидко побігли, та понесли його у палац. а з боків паланкін прикривала варта…

***

Араван бачив весь бій очами одного з вартових. у чию голову йому вдалося "вселитися". Він відкрив очі та підвівся. Араван відчував, що незабаром цар знову викликає його до себе. Так і сталося.

Цар сидів на троні. Досі у одній пов'язці на стегнах.

— Вони мене ненавидять, — промовив цар до самого себе, навіть не дивлячись на аравана. — Вони всі мене ненавидять. Вони зневажають мене, у них відраза до мене коли вони мене бачать! Всі - простий люд, вельможі, та навіть армія! Моя власна армія ненавидить мене! Що ти мені порадиш, араване? Чи можна ще щось виправити?

Араван похитав головою.

— Боюся, що ні, володарю! - відповів він. — Я давав вам гарні поради. Я радив вам, як вчинити правильно. Навіщо питати мене про пораду, якщо ви чините навпаки?

— Невже ти хочеш розвалити все? Мою державу, мою країну? — роздратовано спитав магараджа. Він опустив голову на груди та тихенько заплакав. Вартові зніяковіло опустили очі.

— Володарю, ви самі зробили все, щоб розвалити свою державу! Якщо я хотів би, мені би не довелося нічого робити! Я давав лише мудрі поради. з якою метою ви все робили навпаки?

— Що мені робити з цими жінками, які зрадили мене? — спитав цар.

— Я гадаю, відпустити їх, та дати їм спокій. Вони ненавидять вас. За те що ви їх поневолили, брали їх силою та позбавили їх кохання. Жодна жінка таке не пробачить. Вони помстяться.

— О так! — магараджа вскочив та засміявся. — Вони помстяться мені! А щоб вони не помстилися — вони мають бути мертві! Вони не вважали мене за чоловіка - нехай підуть за тим, кого вони вважають своїм чоловіком! Саті! Я влаштую Нагарджуні царське поховання. Розкішне, святкове. І вони підуть у вогонь разом з ним! Хай возз'єднаються з ним у вічності!

Цар зареготав, як божевільний.

— Писарі! Записуйте мій наказ! Влаштувати моєму братові Нагарджуні царський похорон! Разом із царицею Ашкою та моєю наложницею Путрі! Хай підуть у вогонь вслід за коханим!

***

Похорон відбувся наступного ранку. Цар залишився у своїх кімнатах. Він доручив провести церемонію своїм радникам. Араван цей час знову провів у темниці. Він знову вдало "вселився у голову" вартового та все спостерігав його очима. Білий слон віз на спині величезну труну, вкриту червоним бархатом. Слідом йшла почесна варта та довга вервечка плакальниць. Це були девадасі, і всі вони плакали по справжньому, щиро, бо всі вони любили Нагарджуну. А потім… Коли труну опустили у вогнище, туди же вартові потягнули двох зв'язаних жінок. Царицю та наложницю. Вони тихо плакали, залишаючись байдужими до всього, і навіть не пручалися. Лише коли їхні тіла кинули у вогнище, вони закричали. Але тривало це недовго. Вони змирилися з вироком і самі прагнули возз'єднатися зі своїм коханим. Але це не сподобалося народу. Прості люди не розуміли чому магараджа вирішив відправити у поховальне вогнище обох своїх жінок. Натовп попер на варту. Варта спочатку відбивалася, а потім поспішно відступила до палацу. Розсерджений народ взяв палац магараджі у облогу. Армія, яку цар закликав швидко придушити бунт, відмовилася підкорятися його наказам. А потім сталося те, чого ніхто не очкував. Через чотири дні після облоги палацу прийшла звістка про те, що флот Царства Чампа на очлі з самим їхнім царем Джая Индрав'ярманом, рухаючись вночі вверх по річці, заплив у озеро Тонлесапа, і лише там його побачили вартові. Ніхто не встиг віддати наказ. А піздніше стало відомо, що військо принца Махапарамасаугати, племінника царя Джая Харівармана, якого колись скинув та вбив Трібхуванадит'я. рухаються до столиці, та будуть у її околицях за три чи чотири дні. було зрозуміло, що обидва вороги діяли за змовою. Військо Чампи захопить столицю та пограбує її, а військо принца зайде у пограбовану столицю як визволителі, щоб зайняти трон Камбуджадеша. Такий простий та хитрий план. І вже нічого не можна було вдіяти. Цар перебував в облозі у власному палаці. А військо без командування, розпорошене величезним містом, було приречено… Цар впав на підлогу та заплакав. А потім наказав позвати знову аравана...

***

— Що ти робитимеш, царю? - спитав араван. Він сидів на циновці навпроти царя. Магараджа сидів на своєму троні, опустивши голову.

— Я не знаю, араване! Я робив все, як вважав правильним. Але до чого це призвело?

— До чого це призвело? Ти втратив усе. Ти вбив брата, який здобував для тебе славетні перемоги над твоїми ворогами. А з ним ти також вбив коханку, яка тебе зрадила. Ти вбив дружину, яка марно чекала від тебе уваги. А ще ти вбив разом з нею свого спадкоємця! Бо вона вже була вагітна.

— Ні! Цього не може бути! Це був байстрюк!. Це мала бути дитина мого брата!

— На жаль, ні. - сказав араван. — Я завжди говорив тобі правду. Згадай ту ніч, коли твою дружину застали із твоїм братом. Згадай як ти, обурений зрадою. згвалтував її! Твій брат не встиг зробити свою справу. Ти закінчив за нього. А потім вбив свою дружину за власним наказом! Твоя династія згасне разом із тобою!

— Араване! Всі мене покинули! Навіть мої вірні воїни та варта, які клялися богам у вірності мені! Хоча би ти не покинеш мене?

— Не покину. Поки ти не наблизишся до свого кінця, — відповів араван.

Назовні було чутно звуки сутичок. Дзвеніло залізо, було чути зойки поранених та вбитих.

— Чампа! Кляті покидьки! Скільки разів їх бив мій попередник, та обкладали даниною! Мій дід захоплював їхню столицю Віджайю! Я сам топтав ногами їхнього царя перед його підданими! Хто завгодно, але не вони!

— Вони лише використали ситуацію, яку ти створив сам, ворогуючи зі своїм братом! — сказав араван. — Вони прийшли помститися за всі ті образи, які чинили проти них. Все повертається! Всі наші вчинки повертаються до нас. Або до наших дітей чи нащадків. Це карма. Прийми її гідно! Якби не смута, вони ніколи не наважилися на такий зухвалий напад. Тим більше через озеро Тонлесапа, де зазвичай миша не проскочить.

— Допоможи мені, араване! — цар встав з трону та наблизився до проповідника. — Ти маєш чарівну силу! Ти вмієш впливати на людей! Сховай мене! Зроби мене невидимим! Допоможи мені втекти з цього палацу! Я знаю, ти можеш! Благаю! Ось я встаю перед тобою на коліна! Проси що хочеш! — цар встав на коліна перед араваном.

— Мені дуже шкод, володарю. — араван похитав головою. — Мені нічого не треба, тому я нічого не буду в тебе просити. Я ніяк не зможу допомогти тобі, навіть якби міг. Карма невідступна. Ти маєш прийняти твою карму. Інакше порушиться гармонія Всесвіту. Навіть боги не можуть уникнути Карми. Рано чи пізно, карма настигне усіх. Навіть демонів та богів. Навіть боги вмирають, якщо вони заслуговують на це! Ніщо не вічне у цьому Всесвіті, і навіть сам Всесвіт колись припинить своє існування! Це коло життя!

Араван підвівся.

— А тепер я мушу тебе покинути, царю! Час настав! Я мушу йти далі!

Цар заридав, впавши навпростець на циновці.

— Ти же обіцяв! Ти же обіцяв мені, що ніколи мене не залишиш!

Араван посміхнувся та похитав головою.

— Ні, царю! Я тобі обіцяв що не покину тебе до того часу, коли ти наблизишся до свого кінця. Цей час настав! Твій кінець вже близько! Якщо ти хочеш гідно закінчити своє життя, в тебе є твій меч. Використай його. Позбудься своїх бажань та страждань. Перерви колесо Сансари. Досягни просвітлення! І ти отримаєш прощення. Ти поринеш у ріку Вічності.

— Ні! - заволав цар, — не смій мене тут кидати одного! Я наказую!

— Ти не можеш мені наказувати, — відповів араван. Він зняв зі своїх плечей червону накидку, вишиту свастиками, та просто зник. Наче ніколи його не було. Цар підвівся. Хтось стукав у двері. Важке залізо прогиналося під потужними ударами. Ще трохи, і засуви впадуть. Вороги увірвуться у царські палати. І на нього чекатиме ганебна і болісна смерть. Трібхуванадит'я зітхнув та зняв із стіни свій меч. Він поставив руків'я меча в отвір для факела, та кинувся на нього всім тілом. Він заплющив очі, відчуваючи як гостре лезо пронизало його нутрощі. Він заплющив очі та почав вголос читати мантру, як вчив його араван. "Оме падме хум!" Він встиг повторити мантру лише кілька разів перш ніж він закашляв та через його рот хлинула кров… Його тіло охопили судоми - останні сплески життя, яке витікало з нього вслід за бризками крові. Свідомість царя згасла… Коли воїни Чампа та їхні союзники - бунтівні кхмери з війська принца Махапарамасаугати ввірвалися у царські палати, вони побачили лише мертве тіло, розпростерте над лезом меча...

***

Море тиші плескался у затишній печері. Тиша, така приємна, бажана та очікувана. Після всього, що він чув та побачив - це був такий необхідний відпочинок для тіла і розуму, як ковток свіжої води після шаленої спеки.

Шаваш зтягнув із себе біоскафандр, який імітував зморшкувату людську шкіру, та з насолодою пірнув у басейн. Світло ультрафіолетових ламп, як примарне сонячне сяйво його рідного світу, гралося і переливалося в лусочках його зеленуватої шкіри. Але насолодитися таким довгоочікуваним омиванням у воді, яка так нагадувала море його рідного світу, не вдалося. Браслет-комунікатор. який він залишив поряд із одягом на стелі, ледь помітно завібрував від вхідного виклику. Шаваш тихо загарчав, та натиснув третім пальцем правиці на перстень із "оком змія". Поряд із браслетом у повітрі виникла прозора постать самиці - трохи вища за нього, але морда менш широка та більше подовжена - те, що вважалося ознакою благородної Династії Вищих Нагів.

- Шаваш? Я тебе викликала дюжину раз! Чому ти не відповідав?

- Радий чути, тебе Саріші, - лестливо зашипів Шаваш. - Приношу вибачення Господині, але я не міг зреагувати, бо виконував завдання, знаходячись серед натовпу людей. Роль Жовтого Аравана далася мені дуже важко. особливо, коли люди голодні та злі, і готові порвати на шматки будь кого, хто не такий як вони…

- А, це ж ти ходів у машкарі сліпого проповідника Просвітлення. Рада, що ти залишився неушкодженим… Сліпі та немічні завжди викликали у цих жалюгідних створінь співчуття… На відміну від нас… Тому ми такі сильні...

- Довелося показати велич тих, хто стоїть на сторожі Учення Великого Колеса. Завдання виконано! Проект попередників дискредитовано. Майданчик під майбутній проект розчищено. Можна починати будівництво.

- Добре, дуже добре. Дякую, дуже дякую. - голограма Саріші на мить розплилася у повітрі, але знову набула чітких обрисів. - На жаль, стартовий майданчик доведеться змінити. Бо Агенти Змін вигнані з стартової локації, а населення через століття повернулося до віри у старих богів.

- Повернулися? - по обличчю Шаваш пробігла хвиля здивування та обурення.

На обличчі Саріші не проглядалося навіть тіні емоцій. Як вища Нага, вона гарно вміла "тримати лице".

- Дикуни, яких ці розбещені зніженістю вельможі наймали на службу, влаштували переворот. Вони вбили та вигнали більшість монахів та проповідників Просвітлення! Вони звуть себе "сини царів", і це дуже потужна сила! Вони дуже популярні, та набули величезний вплив серед шляхетства та торговців. В нас вже немає часу та сил придушувати це заворушення. Часу до початку наступної фази Гри залишилося мало. Ми просто не встигнемо почати вчасно та програємо вже на старті. Мусимо квапитися. Будемо використовувати те що маємо на цей час…

- Чому не можна, як раніше, знайти якесь племя дикунів, навчити їх всьому, щоб вони підкорили сусідів, та створили нову цивілізацію?

На обличчі Саріші пробігла гримаса презирства та огиди.

- Бо у цьому світі залишилося замало диких племен. Та ще менше тих, хто здатен бодай на щось корисне для нас. Тоді хтось неодмінно почне будувати на руїнах… Та матиме перевагу над іншими. А головне правило Змагання - для всіх учасників- рівні умови старту.

- Важка це справа - гратися у богів, - сказав Шаваш. - Наші попередники просто відкрито використовували людей у власних цілях, й не ховалися ніде…

- Це була перша їхня помилка, - жорстко перервала його Саріші. - А друга помилка- вони стали занадто сентиментальними. Тому вони програли нам війну та змушені були піти. Нам не властиві сильні емоції, почуття не впливають на наші думки. Холодний розум - це наша сила! Ти же сам бачив, що буде, коли невдоволена юрба руйнує храми та вбиває жерців! Коли настають Сутінки, хто винуватий? Боги. Бо не зробили те, чого люди хочуть. Бо перестали їх рятувати, допомогти їм, вчити їх. А якщо нема богів, то весь гнів виплеснуть на тих, хто служить богам та тлумачить їх волю. Краще керувати людьми із сутінків. Краще бути незримими вчителями. Які керують та направляють, але не показуються на світло. Тому, навіть обрані, яким дозволено спілкуватися з нами, ніколи не побачать наших облич та наш істинний вигляд. Так було, і так має бути!

Шаваш видав приглушене довге шипіння, що означало схвалення.

- Володарка абсолютно права у своїй нескінченній мудрості!Куди мені направити Жовтого Аравана, і яке буде моє наступне завдання?

Саріші кинула на нього пронизливий погляд своїх яскраво жовтих очей із вертикальною зіницею. Погляд хижої самки, яка може тебе сжерти. якщо ти не задовільниш її примхи. тіло Шаваш ледве помітно затремтіло. Він завжди тремтів, коли Володарка дивилася на нього таким поглядом - як удав на кролика.

- Ти підеш на південь, до самого моря - відповіла Саріші. - Звідти сядеш на човен та попливеш на Великі Острови, які омивають два океани. Там ти будеш проповідувати Просвітлення та змусиш людей побудувати великий храм. Такий, який назовуть Дивом із всіх див. В тебе буде лише половина Великого Циклу - тридцять земних років. Ти маєш впоратися. Звідти новий світ почне свій поступ. Якщо все зробиш правильно, я надішлю тобі підкріплення. І наша команда ще може розвинути свій успіх, попри наші поразки на минулій фазі Змагань. Відпочивай. Після наступного сходження Місяця, можливо, Володарка навістить Шаваш, та даруватиме йому свою незбагненну милість. Це тобі аванс, щоб ти знав. що на тебе чекає, якщо наша команда переможе. Бувай!

Зображення згасло. Шаваш виліз з води, та завернувся у халат, поцуплений ним із царського палацу за добу до того, як він був захоплений розбурханою юрбою та спалений вщент.

"Час розкидати каміння, та час збирати каміння", - тихо пробурмотів Шаваш. Руйнувати завжди легше. Але справжня властивість розуму - будувати таке, чого ще не бачив світ. Що ж, гра варта свічок. І нагорода обіцяна чимала. Головне почати. Шлях в мільйон кроків починається з першого кроку.