Суперменом бути легко

- Олександр Філіпченко. Газета «Словеса», - представився журналіст.

- Професор Культуроніки. Олійник Олексій Петрович.

- Певен, що багато наших читачів ніколи не чули про культуроніку.  Що вона вивчає?

- Вивчає? Культуроніка радше проектує. Нові типи релігій, філософські системи, нові стилі поведінки, нове мистецтво.

- Мистецтво? Як можна спроектувати нове мистецтво?

- Нові технології обов’язково спричинять виникнення нових видів мистецтва. У це важко повірити, але так і буде. Поява кінематографа  зумовлена досягненнями науки  й техніки в області хімії, оптики. То чому ж сучасні технології не можуть синтезувати нові види мистецтва?

 - Здається не мистецтво ви проектуєте. Вгадав?

 - Так.

 - Тоді що? 

 - Нові відносини у родині. Молодята перед тим, як зареєструвати шлюб проходять комп’ютерну корекцію мозку. Це допоможе уникнути розлучень. Кожен зможе запрограмувати собі супутника життя, щоб партнер був таким, яким його хоче бачити інша половинка.

- Ніколи не чув більшої нісенітниці, - зізнався Сашко.

Вочевидь професора анітрішки не засмутили слова журналіста.

- Поясню докладніше. Зазвичай людина сама не усвідомлює того, чого хоче і що їй потрібно для , аби усе життя відчувати себе щасливою. Наша програма зчитує бажання з підсвідомості жінки й завантажує їх у свідомість чоловіка у вигляді інструкції.  І навпаки: підсвідомі  бажання чоловіка потрапляють у жіночий мозок.

- Але ж потреби й бажання у людей з віком змінюються.

- Ми подумали про це. Через кожних десять років можна робити корекцію.

- Наче фотокартку у паспорті переклеювати?

- Можна сказати і так.

- Яку  користь суспільству принесе ваша робота?

- Величезну. Розлучення, сімейні негаразди впливають на працездатність людини, на її здоров’я,  кар’єрний ріст. Мої розробки допоможуть людям постійно відчувати себе щасливими.

- На мою думку, пройшовши таку процедуру люди втратять індивідуальність.

- Кожна пара вирішуватиме сама. Хоча  у майбутньому…

І тут Олексій Петрович почав провадити. Корекція мозку позитивно  вплине на всі сфери життя: і фінансову, і духовну, і сексуальну. Бо несвідоме займає у житті вагоме місце. Людина, яка отримує задоволення своїх несвідомих бажань не знатиме поразок і невдач у своїй діяльності. Професор говорив, говорив, говорив. Змахував руками, раптово підхоплювався, нависав над головою журналіста, знесилено опускався на стілець, витирав хустинкою спітнілу лисину, знімав окуляри, а потім знову підводився. Сашко спокійно записував усе на диктофон.

Вхідні двері відчинилися. Почулося цокання підборів. Сашко оглянувся. Хвилеподібне волосся, бліда шкіра, довгі й густі вії, маленькі вуста  - дивитись не надивитись. Погляд її був далекий, наче нездійснена фантазія, що все життя тиняється закутками підсвідомості. Ніжне, неторкане посмішкою, незапорошене пристрастями обличчя притягувало погляд.

Нарешті Олексій Петрович вгамувався.

- Тоню, це журналіст. Він напише статтю про мої розробки. А це - моя наречена, - професор вийшов з-за столу, провів жінку до дивана, - зачекай кілька хвилин.

- Напишіть про Альошу гарну статтю. Він заслуговує на премію. Так і на пишіть.

Дівчина посміхнулася й заплющила повіки. Сашко не одразу збагнув, що Тоня втратила свідомість. А от Олексій Петрович одразу кинувся  приводити її до тями.

- Все записали? Ідіть! – викрикнув він нервово.

- А з вашою нареченою все гаразд?

- Так. Тоня вагітна.

Сашко подивувався: як лисий, круглощокий, невисокого зросту добродій спромігся відхопити собі таку наречену? А він – худорлявий брюнет з майже атлетичною тілобудовою, з розкішним волоссям – навіть мріяти про таку жінку не смів.

- Де сволота, яка написала оцю статтю? – почувся крик з коридору.

Ранок у редакції розпочався. Сашко на мить відірвав погляд від монітора, дослухаючись до галасу в коридорі. Мерзотні передчуття перетискали дихання. Щось підказувало Філіпченкові -  це його читач примчав виказати захоплення. І правда – за мить двері прочинилися.

Жилавий чолов’яга наближався. А Сашко намагався розгледіти - який випуск газети поціновувач його таланту тримає у руках – свіжий. Тож стаття про культуроніка. Читач змів зі столу штабель ні в чому не винних газет, нахилився над журналістом, прошипів:

- Я тебе.

Чоловік зробив жест, наче викручував попраного рушника. Ймовірно, уявляючи, на місці рушника Сашкову горлянку. Амбал пожбурив зім'яту газету, ухопив журналіста за лацкани брендового піджака – почувся тріск. Погляд здорованя упав на картатий шалик, що огортав шию писаки.

- Я ж написав усе правильно. У мене є запис на диктофоні. Можете перевірити, - задихаючись, шепотів Сашко, поки шалик на шиї  затягувався.

- Правильно? Ти з ним заодно?

Повалений на стіл Сашко кашляв, жадібно хапав губами повітря, але шанувальник не вгамовувався. Журналіст уже було подумав, що йому ковінька, проте до кабінету нарешті влетіли викликані співробітниками охоронці. З особливим задоволенням Філіпченко спостерігав, як вони допомагають незнайомцеві схаменутися, охолодити голову і навіть вибачитися.

За десять хвилин журналіст уже запивав гіркі плоди своєї праці солодкою кавою, проте з осторогою спостерігав за Антоном Борисовичем, слухав його розповідь.

- Моя сестра – провідний програміст. Кілька місяців працювала з Олійником над його розробками. Поверталася додому виснажена, бліда, з порожнім поглядом. Я почав переконувати її, щоб залишила розробки та знайшла нормальну роботу: з нормованим робочим днем й  вихідними. Я наполягав – вона не слухала. Далі – гірше: повідомила мені, що виходить заміж за Олійника. Ми посварилися. Сестра перебралася до нього. Мені здається, що Олійник здатен вмовити її випробувати винахід на собі.

Вочевидь молодята приховують від братика  стан нареченої. Але й Сашко не зважився розказувати про сцену, випадковим свідком якої став у кабінеті Олійника.

- Може це кохання?

- Звичайно. Як можна не кохати Тоню?

З цим Сашко цілком погоджувався.

- Тоді що вас турбує?

- Олійник! Ви його бачили? За що його можна любити?

З цим Сашко теж погоджувався, але знав, що дівчата можуть любити не лише за зовнішність. Наприклад Тоню може приваблювати перспективність Олійника.  А може він просто порядна та добра людина?

- Чим я можу допомогти? – аби швидше скараскатися відвідувача поцікавився Сашко.

- Ви, журналісти, як ніхто, вмієте розкопувати, рознюхувати й витягувати на світ Божий те, що прагнуть від вас сховати.

- Я не надаю послуг по розкопуванню, рознюхуванню й витягуванню на світ Божий.

Антон Борисович вперся поглядом у Сашка, котрий тієї ж миті похлинувся кавою, бо усвідомив: охоронців у кабінеті вже немає, а поки вони піднімуться на третій поверх може статися так багато.

- Мені потрібен компромат на Олійника. Щось із тими розробками не так. Хочеш грошей? – запитав турботливий брат.

- Ні. Хочу, щоб ви якнайшвидше забралися з мого кабінету.

- Подумай.

І Сашко подумав: а чи не час перебиратися на першу шпальту газети, чи не час писати сенсаційні статті? Він знав достеменно -  наїжджених шляхів до зірок просто не існує. Треба шукати свій. Професор – це його шанс. Свідоме, несвідоме – розводив патетику. Напрограмує маніяків, наче їх і без того бракує.

Шукати компромат на Олійника була ще одна причина – Тоня. Вона чарівна, неземна, найгарніша. Ну хто відмовиться врятувати принцесу від лиходія?

Сашко з дитинства мріяв вирвати з лап зловмисника якусь принцесу, стати суперменом, перемогти недоброго генія. А хто сказав, що лише жінки мріють про принців? Чоловіки також марять королевами, принцесами, шахинями, царицями.

- Подумав? – Антон Борисович нагадав про свою присутність.

- Ну-у-у-у!

Сашко тягнув. Ще не знав, що відповість після отого «Ну». Не те щоб вважав себе боягузом, проте рятувати принцес  - небезпечно. І самі принцеси не завжди хочуть, щоб їх рятували.

- Ти й справді вважаєш, що корекція мозку може замінити справжні почуття? Так, інколи нелегко знайти спільну мову, але ж пізнавати одне одного так цікаво. Ти хоч раз захоплювався жінкою по-справжньому?

Сашко мовчав.

- Бачу, бачу, що ти хирявий. Я ж не прошу тебе побити професора. Міг би зробити це сам. Але Тоня цього не пробачить. Тут потрібно працювати делікатно. Розвінчай його розробки, доведи, що вони - лайно, яке не потрібне людству. Напиши іншу статтю. Звинувать його у експериментах над людьми. Будь-які витрати я  покрию. І не дозволю, щоб Олійник використав сестру, - Антон Борисович поклав візитку на стіл, - як надумаєш – дзвони.

Відвідувач вийшов, а Сашко зітхнув. Це він хирявий?

Виявилося, що бути суперменом не так уже й важко. Щоправда довелося тривалий час скрадатися у провулку, з якого добре прозирав центральний вхід дослідницького центру. Сашко дочекався коли з будівлі вийшов Олійник, роздобув з кишені перепустку, яку йому виписали тиждень тому та впевненою ходою рушив до дверей.

Як і припускав Сашко, охоронці не звернули уваги на дату, що вказана у перепустці й дозволили пройти. Журналіст знайшов двері з написом: «Відділ програмування». Жодних сумнівів – за цими дверима він дізнається щось цікаве про  монстропрограму, що зчитує бажання з підсвідомості однієї людини й змушує іншу людину ті бажання втілювати.

З порогу Сашко доскіпливо оглянув продовгувате приміщення: білосніжні стіни, столи, монітори, навколо яких товпилися науковці. Дуже хутко його помітили. Навперейми рушив худорлявий чоловік.

-  Хто вам дозволив увійти?

- Професор. Минулого тижня редакція доручила мені взяти інтерв’ю у Олексія Петровича. Я написав статтю. Наші читачі у захваті від проекту. Тому ми вирішили продовжити розповідь. Хотілось би дізнатись деякі деталі.

- Покажіть перепустку.

Пом’явшись, Сашко взяв перепустку так, щоб пальцем закрити дату – надто вже помисливим здався чоловік.

- Що ж,  якщо професор дозволив, - на його обличчі сяйнула люб’язна посмішка, - заждіть хвилинку я покличу людину, яка дасть відповідь на всі ваші запитання. Даруйте, не можу особисто приділити вам навіть краплю часу.

Сашко радів – спрацювало. Тепер він вивідає усе, що хоче.

Чоловік вийшов, попрохавши тим часом не турбувати нікого з науковців. Журналіст послухав. Не хотілося здаватися нахрапистим, адже ввічливість відчиняє набагато більше дверей.

За кілька хвилин чоловік увійшов у супроводі двох охоронців, що пропустили його на вході, помахом руки наказав схопити Сашка.

- Я дзвонив професору. Він не дозволяв вам швендяти тут й розпитувати, - а далі звернувся до охоронців, - намніть йому боки й викиньте геть.

 Поки Сашкові м’яли боки виникла думка: до бісової матері тих суперменів, краще залишатися звичайним журналістом. Нехай його статті не друкують на перших шпальтах, нехай усі цариці, шахині й принцеси дістануться іншим.

І розробки професора не таке уже й лайно. Навіщо бруднити репутацію порядній людині? А винахід справді може бути корисним. Можна запрограмувати, щоб у дружини ніколи не боліла голова, щоб ввік не базікала з подругами на тему – який мій у ліжку. Нехай би щоранку у п’ятницю нагадувала, що після роботи чоловікові треба нализатися з друзями. А головне – не запитувала дурного: ти мене любиш? А якщо він виявиться м’якосердним і скаже – «так». То нехай не цікавиться - за що любить. Бо якщо багато брехати, то можна самому заплутатися.

Журналіста пожбурили прямісінько на дорогу. Почувся скрегіт гальм й звук розбитого скла. Розплющивши очі, Сашко побачив жіночі ноги взуті у туфлі на високих підборах. Жінка нахилилася, і він впізнав у ній Тоню.  Той самий погляд. Відсторонений, далекий, безпристрасний. Хіба такі очі мають бути у закоханої жінки? Уже й біль не так дошкуляв, уже знову захотілося бути суперменом. Бо вона така….

Біля жіночих ніг з'явилися ще й чоловічі.

- Люба, навіщо ти приїхала. Ти погано почуваєшся, - почувся голос Олійника.

- Скучила. Вирішила заїхати до тебе на роботу. Це ж той журналіст, що писав про тебе статтю. Чому твої охоронці його побили?

- Він не той за кого себе видає. Без дозволу проник у центр. Мабуть працює на конкурентів. Я вже їхав додому, коли мені подзвонили й сказали, що він пробрався у відділ програмування. Довелося повертатися.

Сашко ледь зіп’явся на ноги й побачив, що жінка знову втратила свідомість. Олійник підхопив її на руки й поніс до машини, крикнувши Сашкові:

- Мені тепер не до тебе. Але я цього так не залишу.

Похитуючись, журналіст зробив кілька кроків уперед. Але ліворуч побачив: повнопривідний позашляховик, цілує найближчого стовпа. З розбитої автівки вискочив водій й кинувся до Сашка.

- Звідкіля тебе винесло на дорогу? Хто платитиме за ремонт? 

У цю мить Сашко зрозумів, що пригоди ще не скінчилися. З півоберту незнайомець поцілив йому у носа. Доладний вийшов удар –  супермен знову лежав на асфальті, порпався у кишені в пошуку візитки й водночас спостерігав, як  автівка забирає так і не врятовану ним принцесу.

- Я відшкодую збитки, - сказав журналіст.

- У тебе грошей вистачить?

- Я подзвоню.

О восьмій вечора чоловік вийшов з будівлі дослідницького центру, перетнув вулицю, рушив до скверу. Сутінки прихистили його постать, проте не від очей переслідувачів.

- Ти певен, що це – він.

- Так.

- Дивись, щоб було без сюрпризів, - попередив Антон Борисович, - я вже заплатив за ремонт позашляховика.

- Але ж ви пообіцяли відшкодувати витрати.

- Добре. Забули. І переходимо на – ти. Одну справу робимо.

- А якщо він нічого не скаже?

- Скаже.

- Ти його вб’єш?

- Якщо я його вб’ю, тоді він точно нічого не скаже.

Коли Антон і Сашко наблизилися до чоловіка надто близько, той оглянувся. Зметикувавши, що ці двоє по його душу, спробував втекти. Проте думки про не врятовану принцесу підштовхнули Сашка вперед. Наздогнав, ухопив програміста за комір і запитав:

- Наскільки ти сміливий, коли поряд немає охоронців?

- Що вам потрібно?

- Поговорити, - втрутився Антон.

- Ти розкажеш нам все про розробки професора.

- Це секретна інформація.

- От і поговоримо по-секрету, - запропонував Сашко.

Аби примусити програміста говорити правду, Антон притиснув дуло пістолета йому між лопаток.

- З програмою виникли проблеми. Саме тому я не повірив, що Олексій Петрович дозволив вам заходити у відділ програмування. Інформацію про збій він тримав у таємниці.

- Які проблеми? – поцікавився Антон.

Далі програміст почав осікатися. З його розповіді стало очевидним: щоб отримати бажаний результат професор зважився випробувати розробки на собі і Тоні. Але після корекції жінка погано почувалася. Олійник вигадав історію з вагітністю, щоб пояснити її нездужання. Поки програмісти шукали причину збою, професор вмовив її переїхати до себе, аби брат не зчинив зайвого галасу.

Відвертість програміста перевершила усі сподівання. Самотужки Сашко не витяг би потрібної інформації, тому зовсім не шкодував, що два дні тому його побили, наче квасолю ціпом, й витурили з центру.

- Ти хочеш сказати, що Олійник уже щось змінив у мозку моєї сестри?

- Так.

- Можна усе повернути назад? – запитав Антон.

- Так, програма зберігає попередні налаштування мозку. Але треба підєднати їх обох. Я намагався переконати Олексія Петровича у тому, що варто зробити це якнайшвидше, але він боїться, що Тоня порве з ним стосунки.

Тонин брат утратив терпіння. Проте Сашко переконав Антона: програміст хоч і покидьок, однак не варто гаяти час на те, щоб гамселити його – Тоні загрожувала небезпека.

Програміста звали Русланом. Він несподівано запропонував вирішення. І троє чоловіків повернулися до будівлі дослідницького центру. Але зайшли не з парадного ходу. Інакше б охоронці попередили професора.

Руслан набирав номер Олійника, а Сашко з Антоном принишкли, щоб не виказати своєї присутності.

- Олексію Петровичу, вибачте, що розбудив. Я знайшов причину збою. Терміново приїздіть з Тонею у центр.

Очевидно професор не погоджувався. Обличчя Ігоря стало напруженим, він розгублено зиркнув у бік Антона, а потім продовжив:

- Ми недооцінили всієї небезпеки. Завтра може бути пізно для Тоні. Нажаль відлік йде не на дні, а на години. Може статися незворотне.

Чекали мовчки. Врешті  решт двері відчинилися. У супроводі професора увійшла Тоня. Не помітивши  у темному закутку непроханих гостей, вони зупинилися перед монітором, за яким сидів Руслан.

Антон підвівся зі стільця, витяг пістолет і хутко гайнув до професора. Клацнув запобіжник. І Сашко збагнув складність становища, у яке потрапив: якщо його новий товариш не приборкає лють й уб’є професора, він стане співучасником злочину.

Першою оглянулася Тоня, імовірно спрацювала жіноча інтуїція.

- Антоне, що ти тут робиш?

- Ти хоч усвідомлюєш, що накоїла!

- Я все поясню.

- Отакої! Вона усе пояснить!

- Я викличу охорону, - вигукнув професор, - хоч ви і брат моєї нареченої, а знаходитися у приміщені дослідного центру не маєте права.

- Замовкни! – Антон замахнувся рукояткою пістолета, проте сестра стримала його, - Тоню, ти погодилася на корекцію мозку, щоб цей збоченець міг насолоджуватися втіленням своїх несвідомих бажань. Ти так кохаєш його? Чому після того, як сталися збої ти не переконала цього пройдисвіта повернути усе назад.

- Ні! Я зовсім його не кохаю. І збою ніякого не було. Я вивела з ладу програму. Ніякого зчитування з підсвідомості не відбулося. І завантаження також.

- Але чому, Тоню? Чому ти так просто усе зіпсувала? – рюмсав Олійник.

- З самого початку я намагалася переконати, щоб ти зайнявся проектуванням нового виду мистецтва. Зрозумій – почуття, це єдина сфера людського життя, яку треба вберегти від втручання програм. Люди самі мусять шукати взаєморозуміння. Відносини, які б ніколи не вичерпали своєї сили, можна побудувати лише тоді, коли двоє щиро цього прагнуть.

- Тоді чому ти втрачала свідомість? Виходить ти вагітна? – запитав Антон.

- Ні. Нас із професором не пов’язують ніякі стосунки. Окрім робочих. Я вдавала, що мені зле. Хотіла, щоб Олексій побачив наслідки втручання у людський мозок, щоб сам відмовився від розробок. Але, гальма не спрацювали.

Вони з’ясовували стосунки, а осторонь стояв розчарований останніми подіями Сашко. То він нікого не рятував? Не було злого генія, беззахисної принцеси, взагалі нічого не було. Журналіст зітхнув, повернувся до всіх спиною й рушив до дверей.

- Олександре! – гукнула Тоня.

Він озирнувся.

- Олександре, я вражена тим, як мужньо ви допомагали моєму братові.

- То може повечеряємо? – згадавши, що роблять у такі миті супермени, запропонував Сашко.

- Ні. Вечеряти вже пізно. А от від сніданку не відмовлюся.