Стрижень

За три дні до народження я помер.

Один мій друг казав: у людини є тільки один спосіб народитися; способів померти більше, але не завжди є можливість вибрати.

Особисто я помер досить просто:  у мене зупинилось серце. Реанімаційні заходи нічого не дали і я сконав, чимало здивувавши … всіх.

Взагалі-то мені належить похорон з військовими шанами: парадний мундир, іменна зброя кладеться на груди, тіло загортається у надміцну прозору плівку і під запис гуркоту гелікоптерів Хьюї  випливає з похоронного шлюзу у відкритий космос.

Ні, чекайте, я ж в Легіоні. От, нехай йому, я в контракті не дочитав, як ховатимуть. Ну, воно не дивно: я ж бо помирати не збирався, тим паче на операційному столі від зупинки серця, під істеричне вищання монітору та крики лікарів: «Дефібрилятор! Розряд! Ми втрачаємо його!».

Ну, в Легіоні я служив не завжди, це ясно. І навіть військовим не завжди був. Спочатку я народився, як усі люди, тим самим способом, який вигадала природа, а науковці як не бились, ніц нового наваяти не змогли. В моєму дитинстві все було, гадаю так само, як у мільйонів інших дітей: я учився в школі, читав книжки, зависав з друзями. Пам’ятаю, більш за все ми любили надурити охорону Дніпровських Схилив і, наскрізь пройшовши чарівні доглянути гайки та міні-луки під свічками-на-палях, вискочити просто до Дніпра, вичищеного на замовлення мера німецькими спеціалістами так, що було видно, як ходять при самому дні велетенські рибини. А на другому березі – такий самій щільний ряд свічок (апартаменти там, до речі, вартують як два міські гелікоптери), під ними гайки і луки… Краєвид був такий, що дух захоплювало, але відпружуватись було не можна, бо відусюди нас вже обходила охорона, а дременути ще треба було знати як. Ну, звісно, внести ноги вдавалось не завжди. Траплялось, що хапали і навішували. То буває, то нічого, ще потанцюємо.

Ну, але дитинство скінчилось, жодних видатних талантів у мене не було, і ми з батьками вирішили, що мужчина з вишкою так-сяк собі заробить. Я трохи просидів в Інтернеті і вступив в Політех. Аби я знав, що так понесе.

Бачите, перші років сорок двадцять першого століття були небагаті на наукові відкриття. Власне, мало з того, про що писали фантасти, справдилось. Звісно, техніка вдосконалювалась, але нічого принципово нового. Люди родились, як сто віків тому, помирали від тих самих хвороб, хоч геном давно розшифрували і здається, втратили до нього інтерес. Так, комп’ютер тепер можна було покласти в кишеню і сидіти в Інтернеті, поки болід метро несе тебе спати додому в Житомир, але думати доводилось тим самим мозком, бо вживити в нього нічого не вдалось.

Аж раптом посипалось, як з драного лантуха. Мені сімнадцять – і космічні перельоти на будь-яку відстань можливі. Через два роки завдяки розробці нових матеріалів навіть Гондурас міг б дозволити собі космічний флот, якби схотів. І тут же з’ясувалось, що ресурси всюди: на планетах Сонячної Системи, на планетах інших систем. Справа тільки в одному: першим знайти і утримати.

Передбачувано? Чекайте, ви що, не знали, що світ розвивається по спіралі?

Так почалась конкіста нашого часу.

Магічного стусана ще на першому курсі мені відвісили мама. Мамуся була еколог, тендітна жіночка, закохана в котячих, блакитні перли та музику «Scorpions». Повну колекцію прижиттєвих видань їх дисків вона тримала в спеціальному сейфі. Скільки ця колекція нам обійшлась, тато так і не наважився спитати. 

Коли почалась ця круговерть з колонізацією Сонячної системи, маму ніби підмінили. Перли перебралися в сейф, випестуваний нею кіт був окроплений сльозами і разом з річним утриманням (бо ця «дитинка» тільки свіже м’ясо жерла) переданий на догляд тітці. А муся вклала в контейнер два комбінезони, прижиттєві диски “Scorpions” та рвонула вивчати Плутон.

Вже на трапі вона сказала мені:

- Слухай-но. У мене для тебе порада.

Мамуся була мудра жінка. Це була її перша порада в моєму житті.

- Я знаю, що в тебе є мрія. А ти знаєш, що аби її здійснити, треба мати на що жити. Зараз такий час, - вона замріяно подивилась в небо, - можна всього досягти.

- All on board, - заревіло на весь Бориспіль. Мама швиденько кинулась мені на шию, поцілувала і вбігла по трапу.

Муся полетіла на Плутон, а я перевівся на кафедру космічної навігації.

Ну, а трохи пізніше почалось те, що мало початись. Конкуренція – її нікуди не дінеш. Спочатку потихеньку, потім майже відкрито держави стали штовхатись ліктями. Ні, на Землі все виглядало пристойно, та в космосі гризня повільно, але невпинно переростала у війну.

Знов передбачувано? Ну, про спіраль ми вже говорили. Почались танці в найкращих традиціях холодної війни: відчуження, секретні розробки  і таке інше. А поряд з цим, з кожною нововідкритою системою наростало відчуття, що «брати по розуму» така ж реальність, як сир «Хохланд».

Я тоді вже вступив в армію, пережив учбовку та ходив молодшим навігатором на конвойному крейсері.

Це трапилось на мій двадцятий другий день народження. З доброго дива заглючило всю техніку. Спочатку підвис головний комп’ютер, потім дублюючий, третій дублюючий і всі серваки зациклились. А потім вимкнулось світло і припинилось генерування кисню. На безглуздій бляшанці, що бовталась в просторі за тисячі кілометрів від баз та скавучала на аварійних частотах про допомогу, нас було три сотні людей. Майже на осліп, при світлі комунікаторів та лікарських ліхтариків  ми розійшлись по «резервуарах»: дві зали, куди механічні насоси подавали кисень, як крапельниця подає ліки: стільки-то на хвилину, аби не вмерти.

Я не буду брехати, що було нормально. Було жахливо. Було убивчо. Було як в братській могилі, тільки не ясно, чому браття в могилі живі. Ми стояли рядами як на плацу, стікали потом, витріщались в темряву і дихали, дихали, і кожній вдих був нестерпно насиченій чим завгодно – але не киснем.

Хтось впав на підлогу.  Ряди затремтіли, мов круги пройшли по воді, хтось впав єще, хтось подав голос озвучуючи загальну думку: - Та ми тут всі…

- Мовчати, - ревнув просто у мене над вухом жіночій голос. – Постуляли всі пельки!

- Це там хто?

- Перший ординарець капітана.

Хтось свиснув.

- Дякую, - миттєво відізвалась вона. – Слухайте сюди: хто може стояти  - стоїть, хто не може – міняється з сусідами і переходить до стін. Кому погано – сідає навколішки. Багато місця не займати. Не смикатись. Не штовхатись, бо самі себе перетопчемо.

- А як хтось вмирає, - не знаю для чого, сказав я.

- Як хтось вмирає, - голос її згас, - вибачайте, пацани, допомога прийде не скоро.

Нас дістали звідти через сорок годин. Що то були за години – краще не будемо про це. Більшість були в прострації, коли рятувальники відчинили двері. Двоє чи троє міцно поїхали дахом. Перший ординарець капітана виявилась мініатюрною дівчиною з рудими кучериками і засипаним веснянками личком. Вона нерухомо стояла, втупившись в простір перед собою, а по абсолютно спокійному обличчю котились сльози.

***

… - Я правильно розумію: Ви погано спите, просинаєтесь серед ночі, бо вам сниться, що ви задихаєтесь?

- Так.

- Вам страшно?

- Так.

- Гірше, ніж було … там?

- Так, значно гірше.

- Що ви робите з цим?

- З цим? – я почав підводитись з кушетки, піймав себе та всадив на місце. Терапевт переді мною навіть не могла вже приховати, що їй самій негарно. Я знав чому: такі, як ми проходили перед нею сотнями: в той день мого двадцятидвохріччя під електромагнітний викид потрапило сорок

кораблів. Нам ще пощастило, дехто простирчав в темряві і задусі до п’ятдесяти семи годин. Посттравматичний синдром звалив всіх.  – Я нічого не роблю, пробачте мій тон. Я лягаю спати, вмовляю себе заснути, мені сниться, що я задихаюсь, я кричу, просинаюсь, відсапую. Мій сусід криє мене лайками – дуже колоритно, до речі. Ми вкладаємось знову. Я починаю куняти, а моєму сусіду сниться, що він випадає у відкритий космос і задихається. Він кричить, просинається, відсапує.

- Ви … криєте його лайками?

- Ніб – добре, що вона посміхається. – Не хочу позоритись на його фоні.

Ми мовчимо деякий час.

- Вам потрібне лікування.

Так, не мені одному.

- Тримайте Ваше направлення на Землю. Оплачувана відпустка два місяці. Оплачувана терапія. Список фахівців. Удачі.

Як заїжджена платівка. Йолки, а їй хоч оплатять лікування? Я встав з кушетки і простягнув їй руку.

- Що вам сниться, пані терапевт?

Вона хмикнула.

- Мені сниться, що я маю ввімкнути механічні насоси для подачі кисню в резервуари і мені це не вдається. І в «резервуарах» всі задихаються.

Її рука тремтіла в моїй. Я стиснув сильніше її долоню.

- То все нічого. Ще потанцюємо.

Я швидко второпав, що на Землі мені немає чого робити. Я відгуляв відпустку, потеревенив з «фахівцями», перечитав все, що знайшов про посттравматичний синдром. Я не збирався їхати дахом, у мене була мрія.

***

- Є питання по контракту?

- Так, ось тут: за розголошення військової таємниці – розстріл. Якщо є припущення, що особа, найнята за контрактом, яка дезертирувала, розголосила військову таємницю, дані про вказану особу передаються мисливцям за головами. Розголошення військової таємниці в умовах застосування тортур не є пом’якшувальною обставиною. А що, часто застосовують?

Менеджер хмикнула.

- Ви ж розумієте, воюючі сторони  такої інформації не дають, але по нашим оцінкам ймовірність досить висока.

- Гаразд. Хай буде… Ознаки військової таємниці – додаток два. … При взятті в полон Легіон не несе жодних зобов’язань щодо особ, яку захоплено… Чого не пишете «військовополоненого»?

- Нажаль, ми не маємо права на статус військовополоненого, хоч, звісно, найманцями не вважаємось.

- Гаразд. Так… похорон…

- Читати не будете?

- Ні. Поки що не збираюсь.

Вона втретє погортала мою справу.

- Я бачу, ви пройшли учбовку. Можу зарахувати.

- Ні. То була навігаційна учбовка. Відправте мене в маринерську. Я ж сказав: помирати не збираюсь.

Щоб ви знали, в Легіоні класний менеджер з персоналу. Команду на наше розвідувальне суденце вона підібрала просто чудово. Я – пілот, який спав п’ять годин вночі і одну вдень і весь інший час слухав Вагнера (мам, ну правда, не розумію я тих «Scorpions»). Лікар, якому для будь-якого лікування достатньо було особистої похідної аптечки і якій категорично не переносив рюмів, нічиїх.  Сашко, другий пілот і обрахунковець, був з тих, хто просидів в «резервуарі» 57 годин. На їх кораблі в сусідній залі від напруги зчинилась тиснява, було багато загиблих. Сашка стояв біля стіни і все чув. Він не зміг пройти терапію, його трясло і перевертало лише при спробі обговорити те, що сталось. Тому він вирішив вибити клин дрином: подався в Легіон. Замість сну він медитував: п’ять годин вдень і одну вночі. «Самий нармальний» з нас за його власними словами був Кир. Він спав в ночі, не спав в день, а замість медитації читав книжки. Він був класний артилерист, міг поцілити з гармати в бляшанку з-під обіду, викинуту з шлюзу, і анічогісінько не розповідав про себе. Часом мені здавалось, що та геніальна менеджер з персоналу просто підібрала нас так, аби з людських уламків утворити одну особу, яка хоч і з глюками, але функціонує.

Нам гарно працювалось разом, а суденце наше несло на хвилі відкриттів та освоєнь на самому гребні.

На мій двадцять п’ятий день народження ми вперше брали участь в бою з неземлянами. Через вісім місяців, на тридцять сьомий день народження лікаря (от же, прив’язалося) нас взяли в полон. Що ми робили над планетою Ч2-149 я розповідати не буду… військова таємниця. Ми запізно помітили, що нас помітили, а тоді вже запізно було смикатись. Як я вже казав: внести ноги вдається не завжди. Нас відгальмували, приземлили, виколупали з корабля, трохи навішали і вкинули в металевий куб на чотири койки. Там у нас, ясна річ, зчинився груповий напад люті, бо тільки бовдур не знав, що ми не зносимо замкненого простору,  але шал перекипів, ми всілись на койки, потім лягли і мусили визнати, що справа – гайки.

***

- Де мої друзі?

Вона ледь помітно ворухнула бровами. Цікаво, а про що на її думку я мав спитати.

На скільки я міг судити, я сидів тут уже зо два тижні. Сашка забрали першим, потім Кира. Лікар пробув зі мною десь два дні, потім забрали його, а я лишився в чотирьох стінах з тривогою та нападами люті. Двічі я намагався дати драла: перший раз не дуже на щось сподіваючись, просто для того, аби роззирнутись. Звісно мене відловили, вкинули назад і добу давали лише воду. Кир сказав би: «Нє понял, ето што било?» Але Кир буд деінде. На другий раз їм довелось добряче за мною поганятись, я, здається, майже вибрався з цього клятого комплексу… та не вийшло. Впіймали та натовкли, але якось без серця, ніби просто для порядку, не маючи на меті ні зламати мене, ні залякати. Ніхто до мене не розмовляв, нічого від мене не хотів. Я не знаходив собі місця. Я хотів знати, що з пацанами. Я хотів видертись звідси раніше, ніж мене зламає мій власний ПТС.

А потім з’явилась вона. Гарнюня, як ельфійська принцеса. Поставила на стіл скриньку-перекладач, прилаштувала до зеленого комбезу мікрофон і спитала, чи не хочу я щось спитати. Я хотів:

- Де мої друзі?

- Їх-від-пра-ви-ли-до-до-му, - напружившись, виплюнула скринька. Я взявся за край столу. Як там Сашко вчив мене: переключатись. Переключатись, аби не вхопити той стіл і не рознести все тут на тріски.

- А я?

- Ви-нам-по-трі-бен-ні.

- Потрібні, - машинально поправив я.

Принцеса поклацала в скриньці.

- Потрібні.

- Для чого?

- Нам потрібен стрижень.

Я встав та відійшов до дальньої стіни. Вона насупила брови, зняла з пояса зброю і поклала перед собою на стіл.

- Що таке?

- В мене починається напад люті. Продовжуйте, прошу. Що воно, цей ваш стрижень?

- Це комплекс психологічних рефлексів і психологічних навичок, а також складна адаптивна система; вкупі всі компоненти стрижня дозволяють індивідууму реагувати на зовнішнє середовище таким чином, аби просуватись до мети, мінятись, але лишати ядро особистості незмінним. Ще дуже важливий компонент – здатність ставити ціль та знаходити мотивацію для досягнення… Це якщо коротко.

- Чудово. Я тут при чому?

- У вас є стрижень.

Йолки! Переключитись не виходило.

- Наша медицина дуже розвинута. Ми вміємо… е… ви-ро-щу-ва-ти всі внутрішні органи з клітин майбутнього реципієнта. Результати дуже хороші.

- Не треба так часто казати «дуже».

Вона змішалася, ніби моя репліка збила її з думки.

- На даному етапі я керую проектом в разі ус-піш-нос-ті якого ми зможемо лікувати особистісні розлади засобами імплантації.

- Ніц не допер, - перекладач принижено писнув, - вивчайте собі подібних.

- Ні. Стрижень гартується в злигоднях. Ми давно пройшли цей етап розвитку суспільства.

- А розлади нікуди не ділися, - я вишкірився на неї. – Йдіть геть.

***

- Я думаю ви мені брешете.

З нашої попередньої розмови пройшло п’ять днів.

- Я думаю, що справа не в лікуванні цих ваших… розладів.

Вона зобразила на обличчі подив. Міміка вдавалась їй не дуже. У більшості випадків виходило щось зовсім непідходяще.

- Є якась ДВП…

- Це хто, прошу?

- Якась дуже важлива персона, ключова, слід думати, в якої зовсім потік дах.

Скринька-перекладач поклацала і переклала. Ельфійська принцеса зітхнула.

- А чому, власне, ви мене вмовляєте. Пів літру снодійного – і випилюйте собі той стрижень!

- Якщо донор пручається матеріал не придатній для трансплантації. – І раптом щось крикнула спересердя. – Це вам не пальці пришити, - здивовано пробубонів перекладач, - це дуже тонка робота. Робота донора. Ваша робота.

Встала, зібрала речі.

- Вас рапортовано мертвим, - сказала вона. – Ваші друзі це підтвердять. Їм сказано: якщо вони приведуть підмогу і спробують вас врятувати – ми вас уб’ємо.

Я трохи подумав і сказав їй, куди піти.

***

Я протримався три з чимось місяці. А потім погодився.

***

- Як це буде? – я ще якось витримав поки вона кріпила електроди до поголених моїх литок та стегон. Коли ж взялась ліпити датчики на ребра і груди, захихотів, засмикався і взявся чіпляти їх сам, вона тільки вказувала пальцем куди. Цікаво, нащо було всього брити? Глянути страшно – голісінький як немовля.

- Коли мозок отримує проблему, він починає опрацьовувати безліч варіантів. При цьому актуалізується велика кількість інформації: спогади з дитинства, відносини з людьми, світом, очікування щодо світу, щодо себе. Всього багато. Це як музика. Знаєте таке? Стрижень задає вектор, забарвлює, наводить на мету. Ми записуємо цей комплекс та трансплантуємо…

- Поясніть на пальцях.

- Ми транслюємо вам подразник від реципієнта. Ваша особистість дає реакцію, ми її вбудовуємо в особистість реципієнта.

- І що там у нього в голові після цього буде?

- Його спогади та знання і ваші реакції. Воля до життя, ваш стрижень.

- А мені що лишиться?

- Якщо все піде добре – все лишиться.

Вона вклала мене на стіл. Прилаштувала крапельницю.

- Хочете, - це прозвучало якось несміливо, - я зітру ваші спогади про той … випадок. Зруйную нейроендокринний ланцюг…

- Ні.

Я сам.

- Вам здаватиметься, що ви бачите сни. Дуже реальні. Це триватиме біля сорока годин з перервами. Потім сімдесят дві години медична кома. Потім ви прокинетесь.

- А ДВП?

- Він так само.

- Три дні… - мене огортав сон, тривожний, не мій. – Не гасіть світло.

Клацання перекладача.

- Не буду.

***

- Яка ще нестерпність? На що? Ти ж тестувала його на всі ліки!

- У нього зупинилось серце, - Ааніі подивилась на свої руки, здерла скривавлені рукавички і важко сіла біля столу. Лице землянина було таке спокійне, трохи насмішкувате. Безглузді електроди. Розпанахані груди. З відразою вона мусила визнати, що невдало вибрала місце для розтину.

- Час смерті… - запекло в грудях.

- Я більше цього на робитиму, - сказала вона. – Я завтра подам рапорт на вихід з проекту. Дванадцять тисяч, дванадцять тисяч людей – для чого? Лише десять зберегли цілісну особистість. Троє лишились на Землі, один – в регулярній армії. Двоє загинули в бою, один не співпрацює і тоне в депресії. Ще за двома ганяється половина нашої наукової розвідки. Все для того, аби зробити те, що Верховний сам має зробити. Якщо він не може повернути собі стрижень, який з нього…

- Ааніі, - гримнув Талис, - ти договоришся!

- Це аморально, неприпустимо…

- Скажеш це землянам, коли вони потягнуть тебе в резервацію. Їх багато, вони агресивні. Всю свою історію вони воювали. Верховний Наймудріший правитель міг би спинити цю сарану…

- Але Верховний Наймудріший втратив волю до життя. Ні цілей, ні мотивації. Зламався. А ми чогось вирішили, що це можна імплантувати, пересадити, як штучну печінку – дві години на столі, три дні в медичній комі – і ти як новонароджений, зі здоровим апетитом та ідеальним травленням. Та от халепа – стрижень не можна виростити штучно. Він навіть не в кожного є. Тоді ми вирішили пожертвувати людьми…

- Ворогами.

- Ні, Талис-аса, ні. Коли ми накрили електромагнітним полем їх кораблі, вони офіційно вважались лише потенційною загрозою. Нас це не зупинило. Але попри все – цінність життя – то стала величина. Щоб там не було, а його життя вартує рівно стільки ж, скільки моє, твоє, або Верховного.

- От, - палець Талиса майже вперся їй в перенісся. – Ось воно. Ця плебейська мораль. Через неї я не хотів, щоб тебе включали до проекту, попри всі твої таланти.

Ааніі встала.

- Талис-аса, я завтра подам рапорт про вихід з проекту та прохання про дозвіл на дуель. З тобою. За плебейську мораль. А зараз, якщо твоя ласка, пішов геть.

- Що…

- На твоє питання: зараз я його зашию, потім омию, потім оплачу. А потім візьму свій катер, вийду за орбіту і поховаю його у відкритому космосі. Як воїна, з військовими шанами.

- Скільки процесу ти встигла записати?

- Ніскільки. Я щось переплутала, через дефібрилятор все стерлося.

Ну, ось, за три дні до мого двадцять шостого дня народження моє тіло, загорнуте в надміцну плівку виплило у відкритий космос на висоті двох орбіт планети Ч2-149. У повній тиші, бо Ааніі вірила, що правдива скорбота не має голосу. Вона проводжала мене поглядом і ридала, ніби проводжала своє серце…

Ось і вся історія. Дякую, що послухали.

Що? Мрія? Яка? А, моя мрія… Ну добре, тільки одна умова – не реготати.

Я мріяв вирощувати троянди.

За третьою кільцевою на березі Дніпра я придивився собі ділянку. Там можна поставити домик та викапати ставок, прозорий і глибокий, щоб при самому дні ходили мої персональні велетенські рибини. І посадити троянди: оксамитово червоні на гордих метрових стеблах, і легковажні кущики, осипані зворушливими рожевими пуп’янками… і блакитні, як перли. Мої улюблені.