Україна, Київ, тридцяті роки XXI сторіччя. Згортання свободи слова, порушення прав людини і контроль держави над ЗМІ стають нормою в європейських країнах. Прийнятий «Закон про Медіа» жорстко регулює стосунки журналіста і суспільства. З цього і починається знайомства зі «Стокгольмом» – першою книгою з майбутньої «Трилогії північних міст», яку запланував письменник Валентин Поспєлов. Пропонуємо до вашої уваги уривок з цього роману.
Залежність, жорстокість, несамовита пристрасть – головне паливо для книжки й трилогії загалом. Революція або конформізм? Кохання або повна байдужість? Чи потребує людина свободи?
Україна змінюється і вже не варто говорити про «країну Франка» чи «країну Олеся Гончара». Фантастика сьогодні - в пошуку нового погляду на те, як буде або навпаки ніколи не буде виглядати наше майбутнє.
Відчайдушні часи вимагають відчайдушних рішень.
Ласкаво просимо до «Стокгольму».
***
– У нас проблеми з апаратурою? Чи ви справді хочете, щоб я відправила звіт із цими показниками?
Співробітники покірно мовчали, і Катерина брудно вилаялася. Їй пощастило працювати із самими чоловіками – вони слабші, одностайні в потребі підкорюватися і точно не писатимуть на неї скарг до мерії. Напевно, вона могла бути навіть жорстокішою, аніж зараз, та надмірність не була їй властива. Це велика брехня – чоловіки зовсім не схильні до конфронтації.
– Ідеї? Бодай щось?
Ніхто не відповів. Тільки світло в приміщенні на якусь мить блимнуло. Катерина визирнула у вікно – буревій посилювався. Інфраструктура в Києві достобіса кепська, тому з таксі та електрострумом можуть бути проблеми.
Дістатися дому в засніженому мегаполісі – самовбивча місія.
– Потрібно відправити звіт до Міністерства, а краще подзвонити… – один із молодших службовців говорив, не підводячи очей від столу.
– Ось мій телефон, – Катерина ледве не жбурнула в молодика своїм смартфоном. – Телефонуй міністрові та кажи, що ми фіксуємо критичні показники радіаційного фону у всьому місті і що Київ потрібно повністю перекрити в очікуванні сил біологічного захисту.
– За інструкцією у разі забруднення…
– Я це і маю на увазі. Телефонуй президенту та кажи, що ми зафіксували або наближення кінця світу, або вибух брудної бомби. Він буде у захваті від цих новин.
Катерина знову повернулася до вікна. Якщо не знати сутності явища – все виглядає доволі пристойно. Центр контролю якості повітря, мережа лабораторій у всій країні, вакцинація населення, резервні медичні підрозділи, котрі мають бути розгорнуті у разі епідемії. Всі ці незбагненні пересічному філістерові дрібниці, існуванням яких аргументують збільшення податків. Ніхто не сперечатиметься з тим, що заощаджувати на медицині – важкий злочин. І тому щоразу, коли вона чула про збільшення видатків на утримання громіздкої системи охорони здоров’я, їй доводилося докладати зусиль для того, щоб приховати невчасну усмішку.
Міркування про обов’язок не допомагає впоратися із дезорієнтацією.
Ринок офіційно затверджених обов’язкових вакцин наближається до сакраментальної всеосяжності. Девізом транснаціональних фармацевтичних корпорацій мали стати слова – «роби будь-що, не відчувай нічого».
– Чи існує ймовірність того, що прилади несправні? – Катерина нетерпляче м’яла смарагдову брошку.
– Навіть якщо уявити, що у нас критичний збій на центральному сервері, – не буває таких помилок, – відповів один із колег.
– Зовнішнє втручання?
– Неможливо так імітувати показники…
– Це, бляха, ти не уявляєш, у що мені обходиться імітація люб’язності.
Присутні опустили очі. Навіть якби зараз у приміщенні з’явилися військові у захисних скафандрах – співробітники департаменту екологічної безпеки не зрушили б з місця.
Владі, яку іноді мають керівники невеликих державних установ над своїми підлеглими, можуть позаздрити всі найкривавіші диктатори сучасності. Та річ була зовсім не в заробітній платні чи соціальних гарантіях. І кар’єрний зріст чи патріотизм також не відігравали тут жодної ролі. Ішлося про дещо більше, за звичайні стосунки між роботодавцем і працівником. Наприклад, про вічне ув’язнення, коли замість гратів – ненависть народу до державного апарату, а замість тюремників – садизм субординації. Від цього немає порятунку.
Доля дрібного чиновника не краща за долю раба. Якщо Катерині заманеться вішати кожного п’ятого клерка – вони самі змайструють собі шибениці.
Проте щось тієї миті мало статися по-іншому, зовсім не так, як зазвичай.
– Гаразд, – Катерина несподівано для себе відчула легкий сором. – На сьогодні це все.
Не помітивши зміни в тоні розмови і подивовано переглядаючись, чоловіки залишили свою королеву саму. Для них це була маленьке відтермінування кари. А для неї завжди було задоволенням спостерігати, як вони намагаються рухатись, не торкаючись підошвою взуття скрипучої підлоги, щоб не наробити зайвого шуму і не зіпсувати їй настрою. Це й можна назвати абсолютизмом.
Світло вкотре блимнуло. В офісі стояв запах медичних препаратів.
Варто лишень уявити, що показники правдиві – і можна сміливо сплатити з кредитки за вкриту діамантами труну. Сумнівно, що підвищення радіаційної норми в стільки разів минеться безслідно. Потрібно бити у всі дзвони, телефонувати всім, до кого лише можливо додзвонитися у п’ятницю ввечері. Виконати свою роботу, врешті-решт.
Коли ж вся система контролю вийшла з ладу і тепер вони, мов сліпі кошенята – реакція має бути ще жорсткішою, адже йдеться не про смерть тисяч містян, а про загрозу звільнення, що значно гірше.
Департамент чи не вперше за своє існування мав що-небудь вдіяти. Мав виправдати багатомільйонні інвестиції і величезні премії для топ-менеджерів.
Поверх спорожнів і без зайвого персоналу виглядав зловісно. Катерина якийсь час дивилася на свій телефон, та думки, які ще секунду роїлися, немов скажені, тепер були безсенсовними й далекими. Вона не знала, що вдіяти, хоча говорила про це перед міністрами і парламентськими комісіями безліч разів. Реальність зовсім не схожа на доповідь, яку читаєш тільки для того, щоб вона скоріше добігла кінця.
Це і є служіння нації – байдужість, тиранія, непрофесіоналізм.
Катерина вимкнула в офісі світло і попрямувала до ліфту. Зрештою, що б не сталося далі – робочий день скінчився, і звинувачувати її безглуздо. Хто без гріха, нехай перший кине в мене камінь. Це і є служіння нації.
«Стокгольм» — це книга про політику, магію і найближче майбутнє. На країну насувається потужна снігова буря, у маленькому карпатському містечку безслідно зникають діти, а величезний офісний центр захоплює релігійна секта. В цей час головна героїня Мирослава не знає, як їй впоратися із залежністю та повернутися до журналістики. Апартаменти в центрі мегаполісу змінюються на гірські пейзажі, міцна кава на психотропні речовини, чуються постріли, снігоприбиральна техніка провокує затори. Серед десятків персонажів – політики, військові, дипломати і навіть письменники. А між всіма ними пролягає темрява різдвяної ночі.
