Станція Безнадія

Як же голосно лунали кроки у порожньому коридорі! У чисті вікна бився сухий і ще доволі теплий вітер. За місяць прийдуть перші холоди.

«Добре, що хоч морозу тут майже не буває», - подумав Семен. Той спокій, що прийшов замість ночей безсоння, чисельних філіжанок кави і цигарок натщесерце, ажніяк не тішив. Бо то була перша ознака того, що надія поволі покидала його.

У чималій залі, надто великій для теперішнього стану речей, він поставив кілька пляшок з водою та стакани на довгий стіл, увімкнув панораму зоряного неба на стелі, сів у зручне крісло, закинув голову і почав вдивлятись. Нині ця панорама була схожа на знущання. Колись зоряна стеля мала їм, мешканцям та працівникам станції, нагадувати про домівку. Зоряне небо над Україною…

Тут було своє небо і свої зорі, а Землю навіть у телескоп не видно. Тим більше, що найпотужніші телескопи давно вивезли звідси. Залишився тільки мотлох.

У коридорі знов почулись кроки. Цього разу більш квапливі і легкі. Семен безпомилково визначив жіночу ходу. Він вже знав, хто зайде до зали, бо лише одна жінка тут мала звичку приходити завчасно:

- Ностальгуєш? –низький самовпевнений голос підтвердив його здогадку.

Семен перевів погляд від небесної стелі на невисоку чорняву жінку із уважними сірими очима:

- Вітаю, Поліна.

- Вітаю, сумний друже. Вимкнув би ти оцю штукенцію, бо у декого зараз істерика почнеться.

- Тільки не в тебе, - він підвівся, вимкнув панораму і закурив, - Будеш?

- Я кинула.

- Залізна витримка.

Поліна Петручок була лікаркою, чи не єдиним спеціалістом, а не замом, що лишився на цій планеті. Це сталося через її другу спеціальність. Тут усі мали по дві професії або спеціалізації. До першої евакуації це був доволі злагоджений колектив та взаємозамінний штат. А нині лишилась купка розгублених людей, які от-от зірвуться і почнуть гризти одне-одному горлянки. Тільки дехто ще тримався, не виказуючи відчаю.

Потроху збирались. Зайшов довгов’язий технік із дружиною-лаборанткою. Майже одразу за ними увалились підпиті водій-автомеханік і зоотехнік. Потім три волонтери, що на час відльоту захворіли і мали лишитись, бо на цей випадок були чіткі карантинні обмеження. Впливла повільно, усім своїм виглядом демонструючи впевненість, повнотіла смаглява психолог. Слідком потягнулись усе нові люди. Загалом двадцять вісім втомлених і знервованих робітників, які їхали до планетарної станції, хто за грошима, хто за досвідом, але аж ніяк не лишатись у цій усіма забутій дірі.

Усі гомоніли, дивились на Семена, а він мовчав, чекаючи, поки розсядуться і заспокояться. Ніколи йому не доводилось бути лідером, та він і не мав такої мети. Був головним інженером станції і не вилазив зі свого кабінету, усю організаційну роботу перекладаючи на помічницю Люду. Нині Люди тут не було. Як і керівника проекту «Надія».

Колись, здається, капітани останніми покидали судно. Чи то такої поетики жахливим подіям надала людська фантазія? Але нині точно було не так. І лишився Семен виконувати обов’язки керівника. Геть посивів і змарнів, тільки очі жваві тривожно вдивлялись у присутніх. Він чекав, що колись ця гримуча людська суміш вибухне. І ніякі психологи не допоможуть.

- Вам доведеться замовчати, бо ви нічого не почуєте, а я маю до вас справу, - його заява пролунала доволі голосно. Достатньо, щоб почули усі присутні і потихеньку принишкли.

- А що нового ти можеш нам повідомити? –вигукнув кругленький чоловічок із слуховим апаратом у вусі, –нас тут не так багато, і саме тому ми все знаємо. Із Землі ніяких новин. Сигнал SOS десь губиться, але для того щоб виявити де саме, у нас не вистачає можливостей обладнання. Енергетичні запаси робочої частини станції майже вичерпані, і так далі - навіщо нам ті збори?

- По-перше, ми маємо визначитись, що робити з істотами, - Семен не любив довгих передмов, - Коли генератори перестануть працювати, їхні вольєри відкриються, а ми не маємо технічних засобів для вирішення цього питання.

Краєм ока Семен побачив, як підібралася Поліна. Він знав, що з нею доведеться воювати. Істоти були її дітищем, бо друга спеціальність у неї була генний інженер. Усіх тих дивовижних створінь вона виростила за допомогою матеріалу, історія виникнення якого доволі таємнича. Ніхто напевно не знав, звідки у Першого Експериментально-Наукового Відділку узялися ті зразки. А пояснювати їм не квапилися.

- Ти ж керівник, тобі й вирішувати, - огризнувся лисий високий агротехнік, якого усі звали Колос, чи то через високий зріст, чи то через професію, чи через фамілію.

- Є ні, пане Пшеничний, вирішувати усім - не треба на мене перекладати відповідальність!

- А як ти хотів? –звівся Колос, –керувати, і ніякої відповідальності не нести?

- Так що ж з істотами?! –різко перервала Поліна, –Чим вони вам завадили?

Пшеничний аж підстрибнув:

- Завадили? Вони поки що нікому не завадили. Але коли вийдуть із вольєрів… Ви, пані лікар, віддаєте собі звіт у тому, що станеться?

- Що? Що станеться? Вони розірвуть вас у шматки? Тут жодної істоти, небезпеку якої було б доведено!

Чоловічок із слуховим апаратом із насмішкою викликнув:

- То ви пропонуєте доводити це в реальних умовах? Що ви, пані Петручок, пропонуєте робити? Повідомте нам, бо то ж ваші створіння.

- Не тільки  мої, - очі Поліни блищали від ярості та тривоги, - Хотілося б нагадати, що станція Надія була створена для того, щоб в позаземних умовах відтворити давніх істот, що формували український фольклор. Якщо ми їх …вб…знищимо, який сенс у тому, що сталося?

- Пропоную перейменувати цю станцію у Безнадію! –втрутився підпитий технік, руденька волонтер Саша замахала на нього руками. Вона ловила кожне слово, збирала репліки, як крихти, щоб годувати свою слабку надію.

- Годі вам, - гиркнув Семен, - те що сталося і так не має ніякого сенсу. Що ви пропонуєте, Петручок?

- Випустити… - тихий голос лікарки вказував на те, що вона зрозуміла –її ніхто не послухає.

- Отакої! –крикнув кремезний волонтер Василь, - Випустити? І змія випустите? Це поки він крихітний хробачок у три метри довжиною. Коли він виросте, що буде їсти на планеті, де найбільший ссавець зростом з мишу?         

- Допоки він виросте, щось має змінитись. Якщо за нами ніхто не прилетить, худобу ми-таки розведемо. У нас чудове господарство, якщо будемо і далі працювати – їжі буде достатньо. І нам, і цим створінням. І енергії від вітряків досить, щоб забезпечувати житловий район. Принаймні ту його частину, що зайнята нами, ще й на ферму залишиться…

- Ніхто вже за нами не прилетить! –Колос не вгамовувався, - Вже дев’ять місяців, як полетів основний склад станції і сім, як нічого не чути ані з України, ані з жодної іншої станції! Останні новини про те, що революцію підтримали у Європі. Там могло статися що завгодно! А я, до речі, одразу сумнівався, що хтось витратить таку купу грошей на евакуацію жалюгідної купки людей і звичайного обладнання.

- Ціна моєї лабораторії ажніяк не жалюгідна, і вартість проекту теж! Не забувайте! – Поліна з відчаєм відстоювала свою думку.

 - Облиште! – сказав агротехнік, - ніхто за нами не прилетить. Давайте проголосуємо, чи що?

- Чи варто знищувати результати справи, задля якої ми сюди приїхали? –обережно сказала психолог.

Усі озирнулись на неї. Тут не дуже звикли звертати увагу на цю жінку:

- Тобто ви, пані Сокирко, добре знаєте, як нам буде житись поруч із лісовиком, вовкуном і купкою злиднів? Я розумію ідею розвести це все і кинути під наглядом на планетці, що ні на що більше не годиться. Але ж жити поруч із цими невідомими створіннями без високотехнологічного захисту я не підписувався.

Схоже Колос був налаштований конче вороже. 

- А що ви пропонуєте? –знов звелась лікарка, - отак увійти і вбити їх? Це вам що –іграшки? Захтіли розвели, а набридло –як кошенят у цеберко?

- Можна ж якось… гуманно, - видав буйний волонтер.

- Так, - не втримався від свого коментаря Семен, - гуманне вбивство, як це по-нашому. То що? Голосуємо? Хто за те, щоб випустити…

- Тільки хай ті, що за вбивство проголосують, одразу знають, що це їм самим доведеться робити! –втрутилась Поліна.

Усе одно, за життя було віддано лише сім голосів. Виконання справи відклали на наступний день, а виконувати «мокру справу» узялися той самий волонтер та Пшеничний. Вирішили випустити найбезпечніших створінь і лікарка наче трошки заспокоїлась. Люди поволі розійшлися, а Семен усе сидів і вдивлявся в зоряне небо на стелі. Від цих зборів завжди було тільки гірше. Тепер ще й істоти.

- То як, не лишається вибору? –те, що Поліна Петручок стояла у дверях, він помітив давно, але до діалогу був не схильний.

- А як я маю на них вплинути? Вони бояться, і це зрозуміло.

- Але ж ти знаєш! Знаєш, що їх не можна знищувати!

- Поліно, що я можу зробити? По нас, мабуть, і справді ніхто не прилетить. Свідомо обрікати людей на постійну небезпеку? Так, ми цілком нормально зможемо тут жити. Звісно, усі труднощі передбачити складно, але станція цілком придатна для постійного проживання. Є енергія та прісна вода. Клімат навіть тепліший, аніж на Україні…

- І зорі яскравіші, - мовила Поліна, кинувши погляд на стелю, - То хибне відчуття, що ти за це не відповідаєш, але я розумію, що вкотре маю вирішувати усе сама.

Тоді Семен ще не знав, як буде картати себе за те, що не придав жодного значення її словам...

***

Ранок видався надто голосним. Щось репетувало на чималій відстані від будинку, де мешкав Семен. Здавалось, щойно лишень заснув, а тут багатоголосся і цей лемент, що пазурами вчепився у серце, бо здогадка прийшла миттєво - щось трапилось. Майже одразу прийшло і розуміння того, що саме відбулося. А вже на виході на плечі сіли докори сумління, такі ж легкі, як шапка Мономаха. Він одразу зрозумів саме тому, що вже чекав на це.

Уже біжучи по вулиці, Семен зрозумів, що він у капцях, але вертати було запізно. Наприкінці вулиці когось заповзято били. У натовпі було не видно - кого, а от кремезного волонтера, що, як ляльку відкидав від себе руденьку Сашу, Семен одразу ідентифікував, як нападника. Добре, що хоч пугач не забув. Далеко не найновіша модель пістолета, зате голосна. Для приборкання натовпу - саме те.

Семен пальнув у повітря. Він не збирався нікого калічити. Більшість людей відсахнулося від фігури, що згорнулась калачиком на дорозі. Тільки не здоровань. Здається, він зірвався і втратив здоровий глузд.

- Ця потвора випустила істот! Вона вкрала вночі станційну гравікару, і вивезла їх за хребет! Її треба розстріляти! - це волав оскаженілий волонтер, а наляканий натовп щось гудів на додачу. Кожен намагався сказати щось своє, до того ж голосно.

- Геть від неї! - крикнув Семен, - і ще раз пальнув у повітря, але у відповідь почув лише брудну лайку.

Як сталося, що він підстрелив того хлопця, Семен не міг достеменно відповісти навіть через кілька років. Ніколи. Пам’ятав лише, як у запалі студент-волонтер кинувся на нього, як краєм ока побачив заюшену жінку у позі ембріона і як скинув пістолет. Скільки не питав себе потім, чому не вистрелив у ногу, відповідь так і не приходила.

А тоді він лише кричав:

- Жінку забили? Та ви ж на додачу єдиного лікаря цієї покинутої діри забили! Мізки тут хоч у когось є?

А потім знову були збори. Перші, на яких не лаялись. Усі дивились хто-куди, тільки не в очі одне-одному. Тільки Руденька та її подруга Катя схлипували.

Волонтер загинув. Лікарка у важкому стані. Ще й багацько з тих, хто лишився, вимагали судити її після одужання, якщо те настане. Але загалом втихомирилися.

***

- Як сталося, що ти вагітна? - Семен сидів біля ліжка жінки, що мало нагадувала впевнену і сильну пані, з якою він звик мати справу.

- Тобі у подробицях? - її було ледве чутно, але сил таки вистачало на колкості.

- Можеш і у подробицях, це ж усе одно штучне запліднення.

- Що, така страшна? - її розквашені губи скривились у посмішці.

- Зараз - так. А взагалі - надто продумана для звичайнісінького зальоту.

- Продумана.., - гірко протягнула вона, - бач, яка я продумана?  А як ти здогадався?

- Кинула палити у такі важкі часи. Надто намагалась вберегти живіт під час розправи і нині... та що тут здогадуватись? Тільки от не знав, що сучасне обладнання таке дозволяє. Сподіваюсь, усе буде добре із плодом... то хоча б людина?

- Звісно. Тільки трохи не звична... зі здібностями.

- Все у вас, генетиків, не як у людей. Одужаєш, підеш жити на східний кордон. Будеш слідкувати, щоб твої тваринки до нас не завітали. Та й людей надто дратує твоя присутність. Вибач.

- Та ні. Дякую. Ти ж врятував мене сьогодні.

- Не треба мені подяки. Знаєш? Я б тебе сам залюбки відлупцював за скоєне.

***

На звіт чекали.

Тим більше, що майже точно знали день, коли він прийде.

Тож усі були на місцях у малій залі для нарад, перемовлялись і нервово поглядали на двері, у яких мав з’явитися робітник зв’язку. Керівник проекту, блідий рудий чоловік із цаповою борідкою, не втримавшись, скочив з місця і вийшов у центр зв’язку.

А через деякий час швидкими кроками повернувся, тримаючи у тремтячих руках планшет.

- Шановні… - одинадцять пар легень затримали повітря у відповідь, - Вітаю! Проект «Надія» можна вважати успішним.

Усі зааплодували, а керівник скористався нагодою, щоб заспокоїтись.

- Тепер детальніше. Як ви знаєте, ми мали лишити на станції людину і забезпечити її закодованим передавачем. Наша людина впоралась. Не тільки занотувала основні події і розвиток життя на заселеній планеті, а й передала чимало з цих фактів під час сеансу зв’язку. Тепер, через десять років, можна вважати, що проект був вдалим. За нашими даними, ніхто не запідозрив про існування бета-проекту. На першій стадії загинула лише одна людина. Після відльоту основного складу, коли був встановлений блокатор сигналу, виник конфлікт. Конфліктів було чимало, ви ж розумієте? –Усі закивали, - Цей був присвячений тому, щоб знищити або залишити живими істот. Вирішили знищити. На щастя, ставка на генетика, яка згідно з домовленістю потайки зробить штучне запліднення, виявилась вдалою. Гормони та професійний фанатизм узяли своє. Вона вивезла істот за східний хребет.

За нашими даними, вона народила цілком здорову дівчину із не до кінця визначеними надзвичайними здібностями. Відомо лишень, що дитина лікує і знаходить спільну мову з істотами. Поліна Петручок із донькою живе на східному кордоні станції і майже не контактує із іншими мешканцями станції.

Семен Назарчук і нині є керівником поселення. Після конфлікту, пов’язаного з істотами, у якому від руки Назарчука загинув волонтер Віталій Німець, керівника хотіли змістити, але цитую: «бажаючих зайняти пост капітана «Титаніка» не знайшлося».

- Та переходьте вже до істот, - не втримався сивий дядько з перекошеними після інсульту вустами.

- Зачекайте, пане, я розумію, що це проект вашого життя, але усе по черзі.

Люди, як і припускали наші вчені, доволі швидко адаптувались, тим більше, що умови для життя на станції були створені більш ніж придатними. Розвели чимале господарство. Нині на станції одинадцятеро діточок із нашою дивною юною Дариною Петручок, навіть двійня є. Усі достатньо дорослі діти, окрім Петручок, проходять навчання у імпровізованій школі, під керівництвом психолога станції. Вони вивчають рідну мову і літературу, добре розбираються у українській культурі, мистецтві, живописі. Юні надійчане дуже обдаровані…

Десь нервово зашурхотіли папірцями і голосно спазматично здихнули. Керівник поглянув на сивого, який виступив джерелом шуму і продовжив:

- Про істот. Майже усі прижилися, - присутні знов заплескали у долоні, але цього разу якось мляво, - Не склалося з мавками, але я так розумію, що на станції ніхто про це не шкодував. З гарячої голови знищили і вовкунів. Полювали і на змія, але той виявився хитрішим. Коли виріс, спочатку крав худобу, але потім призвичаїлись раз на місяць відводити йому свиню до Жовтих печер. Ось ознайомтесь з географією місцевості, може хто забув. Подейкують, що він там і мешкає. Нині туди ніхто, окрім Петручок з донькою, не ходить, бо гравікара минулого року розбилася. Зараз я скину вам описи створінь і короткі відомості про їх повадки.

Засідання затяглося майже до ранку. Порівнювали, сперечались, прогнозували. Добре, що тепер радіограми підуть щомісяця, вимушене мовчання припинено, бо усі мешканці станції вже давно забули про Землю і, власне, Україну. Тепер у них інші турботи.

***

Агротехнік нервово кидав погляд то на керівника, то на панораму на стелі, у яку той вирячився:

- Я вам кажу! З цим потрібно щось робити! А якби я не забув куртку і не повернувся? Усьо? Хана Павлові? Цей банник нас вже третій тиждень дістає.

- Не пив би ваш Павло і не спав у душовій, і ніяких проблем.

- От знаєте що? Прийде та пришелепкувата, кажіть, хай щось робить, бо я сам його порішу.

- Я повідомлю лікарці Петручок сьогодні ж ввечері, коли ми усі зберемося у цій залі.

- Навіщо? Що ми ще не обговорювали? Наче тільки-но на планову раду збирались?

- Є одна цікава справа…

***

- Пані Петручок, - звернувся сивий ексінженер, коли усі зібрались, - зробіть ви вже щось із тим банником, бо він задовбав, чесне слово. Ще від капуша, що в Руденьких завівся, не встигли отямитись. Дарма, що дружньо налаштований, а такий безлад вчинив!

- Даринка хворіла минулого тижня, тож ми й не прийшли. Вибачте. Вже видужала, отже на днях завітаємо.

- Добре, ми будемо чекати на вас. Але я не задля цього вас зібрав. В мене є повідомлення.

Краєм ока він побачив, як Саша зблідла. Мабуть, вона й досі у душі сподівалась, дурненька.

- Який я нероба, тут усі знають. Помовчіть, зараз я скажу, - відмовив він психологу, що узялася заперечувати, - Вже втомились язиками чесати, перемиваючи мої кісточки. Але я завжди казав, що вільний час –це плата за ту ношу, яку на мене усі звалили. Бо остогидли ви мені зі своєю побутовщиною до чортиків.

Так от колись-то я довго намагався сигналізувати на Землю. Усі про те знають. І коли п’ять років тому облишив спроби, я усім про те повідомив. Але я забув довести до вашого відома, що за рік після того, як нас покинули, я почав слідкувати за передачею сигналу з нашої станції, бо мав на цей рахунок свої здогадки, - його очі швиденько мацали обличчя кожного з присутніх, - І от, нарешті, я дочекався. Мої здогадки підтвердились, бо я перехопив уривок закодованого сигналу. Мені не важливий його зміст, я і так розумію, що сталося.

- Так поясніть нам, - голос Пшеничного зірвався на крик, - Що сталося?

- Усі факти стосовно того забуття, у яке ми потрапили, не давали мені спокою. Дуже багато суперечностей. Дійсно, залишили купку людей, а з істотами нічого так і не вирішили на той час. Хоча мали бути хоча б якісь інструкції, не кажучи вже про певні підготовчі дії. Навіть пані Петручок ніхто не сказав припинити її власний експеримент. Тож схоже експеримент не згортався, а продовжувався. А якщо експеримент продовжувався, то мала бути людина, що слідкувала за ним. Так званий лаборант в польових умовах. Або «щур», як вам буде завгодно. І зрозуміло, що якщо хтось слідкував, він мав відзвітуватись. Тільки от я сподівався, що це відбудеться значно раніше. Добре, що я такий впертий. Бо учора я-таки спіймав сигнал.

Дядько зі слуховим апаратом посміхнувся собі, схоже мав таку саму думку, тільки підозрював Семена, тому і не поділився здогадками. Інші гомоніли і переглядались:

- Та хто ж той щур? –не витримав Пшеничний.

- Я достеменно не знаю. Є тільки здогадки.

- То кажіть.

- О! Так то ж Поліна, за нею ж ніхто не стежить, - вигукнув хтось.

- Хто вс… - почала було Поліна, але її перебив Семен:

- Знов Поліна? На східному кордоні найскладніший радіопристрій - то рація. Облиште.

- Так хто ж?

- Я! –вигукнули з кінця залу, - Ви ж усе одно підете шукати передавачі, а він захований у бібліотеці, від якої ключі тільки у мене.

Усі з подивом вирячились на станційного психолога:

- Що дивитесь? –важко підвелась зі стільця повнотіла жінка, - мав же хтось виховувати ваших дітей у традиціях, а тут неабияке підґрунтя для такого виховання, навіть рослини українські прижилися. Кажете –я щур? Добре. Але я вважаю, що краще життя отримали саме ви. Бо там назрівала революція і усілякі негаразди, а тут…

- Ніхто не мав права обирати за нас, пані Сокирко! –перервав її Семен.

- Цей експеримент, до речі, виявив такі можливості, перебільшити важливість яких дуже важко. Тут же маленька утопія!

- Про утопію ви, пані Сокирко, розкажіть Поліні з її перебитими ребрами. А краще Віталію Німцю.

Всі якось замовчали. Психолог роздивлялася пил на своїх туфлях.

- Такий ось підступний експеримент вийшов, - резюмував чоловік із слуховим апаратом.

- Тож які дії стосовно «щура»? –поцікавився Колос, - на східний кордон?

І посміхнувся.

- Вельми дякую! Але нам з Даринкою і так добре, - втрутилась лікарка.

- Е ні, на кордоні їй і дійсно нема чого робити. А від Поліни там користь, - зауважив Семен, - По-перше, Сокирко треба усунути від виховання наших дітей. А по-друге, комусь тут ще кортить повернутись?

Кортіло лише Руденькій, але чоловік її швидко відмовив.

- Ну що ж, зруйнуймо тоді експеримент.

***

Керівникові проекту було доволі незвично стояти перед кимось «струнко». Але ситуація вимагала.

- Я б дуже хотів, - мовив чоловік середніх років, що виглядав по-глянцевому бездоганно, - щоб Ви відзвітували мені про стан справ стосовно проекту «Надія».

- Перший звіт був приголомшливим. Це мало стати справжнім проривом…

- Я знав про перший звіт чи не раніше, аніж ви.

- Не може бу… - проковтнув слова академік, - усе було майже ідеально, практично за нашими розрахунками.

- І вбивство? –поцікавився «глянцевий».

- Ми прораховували і такі варіанти, - обережно мовив академік.

- Ач, як ви все прорахували! Але ж ви-таки добряче обпудились із своїм проектом, причому не у людській його частині. Так?

Академіка почало мілко трясти:

- Дійсно. Вже третій звіт стосувався того, що змій налякав робітника ферми і передушив половину худоби. А у шостому і сьомому наша людина згадувала про перші людські жертви. Останній звіт…

Ком застряг у горлянці академіка і той ще якийсь час намагався його проковтнути.

- Половина? Зізнаюся, після сьомого звіту, я втратив цікавість до цієї безнадійної справи, - здавалося, що і розмовою «глянцевий» не дуже цікавиться .

- Більше, - видихнув той, - Лишилося тільки семеро. Прошу! Прошу, видайте нам рятувальний корабель.

- Шуткуєте? Заради сімох? Шановний, ваш проект коштував країні мільйонів, мільярдів гривень, а ви пропонуєте заплатити ще кілька, заради примарної надії врятувати сімох?

- Але ж там безцінний генетичний матеріал! Більшість із зразків вже не можна відтворити!

- Облиште! Забудьте раз і назавжди. Проект «Надія» зачинено.