Справжні двері

- Цікаво, чому вони не доставили нас усіх одразу, а привозять щодня поодинці? – спитала Дора свого сусіда за сніданком. – Це було б принаймні дешевше. І швидше.

Доріан усміхнувся – поворушив кутиками вусів:

- Принаймні для мене було б не цікаво – отримати усе й одразу, а так на кожен день є інформація для роздумів.

- А мені хочеться якомога швидше дізнатися, для чого нас тут збирають – ніби колекціонують для чогось. Тільки для чого?

Дівчина покинула їсти.

- Ви з’явилися тут у вівторок, місіс Купер, вочевидь у понеділок, я приїхала у середу, а учора прибув містер Чанг. Два чоловіки й дві жінки. Може, нас тут паруватимуть? Так мені тільки шістнадцять – я неповнолітня, вони ж не хочуть мати неприємностей із законом? В усякому разі мені більше подобаєтесь ви, Доріане, ніж отой вузьколиций Чанг, ви вихований і… симпатичний. Та, напевне, ви мене вважаєте малою як для себе, а от вона, ця незворушна пані, напевне, більше вам підійде, – і вона позіхнула.

Юнак ледь не вдавився шматком бекону.

- Дякую, юна леді, за таку високу оцінку, та я б волів утриматися від таких … хм… непередбачуваних стосунків. А от те, що нас «парують», ви правильно помітили. Отже, сьогодні мають приєднати до нас жінку – він кивнув у бік п’ятого стільця. Сьогодні чогось запізнюються. Чи, можливо, ми надто швидко їмо. 

- Так, тут їжа смачна, – підтвердив містер Чанг, наминаючи млинець зі сметаною.

- Еге ,– відповіла Дора, – смачна. 

Та вона за сніданком майже нічого не з’їла.

- А, може, вони не змогли її знайти, чи вона втекла, молодчина. Чи, не дай Боже, аварія яка трапилась дорогою. Усяко може бути. А як ви вважаєте, місіс Купер?

Молода жінка, що сиділа по той бік столу, ніяково знизала плечима:

- А мені що до усього цього? Як воно буде, то й буде.

Дора з докором глянула не неї.

- Вибач, дівчино, – сказала жінка. – Я нічим не можу зарадити.

Дора посунула до себе тарілку із млинцями і почала їсти їх один за одним. Вона не помітила, як відчинилися двері, пропускаючи нового члена їхньої нещодавно створеної компанії.

- Доброго ранку, – почувся голос Доріана, – приєднуйтесь до нас. Смачного!

Дівчина підняла голову і побачила п’ятничного гостя. То була не жінка: перед ними постала маленька чорношкіра дівчинка.

«Слава Господу! – парування відміняється» – подумалося їй.

- Я – Дора – українка, – представилася вона гості, – це містер Доріан, англієць, містер Чанг…

- З Китаю – уточнив він, кивнувши.

- Місіс Купер з …

«А звідки ж вона?»

- З Андорри, – сказала місіс Купер, – така маленька європейська країна…

- Так-так, вона розташована у Піренейських горах між Францією та Іспанією, – випалила дівчинка, ніби на уроці.

Місіс Купер всміхнулася:

- А ти дуже розумна дитина, як на свій вік.

- Доріс, мем, мене звуть Доріс. Я – американка.

Після сніданку, загорнувши у серветку кілька бутербродів (бо до обіду ще далеко), Дора вирішила взяти під опіку новоприбулу.

- Доріс, в тебе буде власна кімната – ліворуч від моєї.

- Непогано, – відповіла Доріс.

Вони йшли коридором, що починався за дверима з протилежного боку тих, через які прийшла Доріс і всі вони. 

- А що можна побачити за вікном твоєї кімнати? – спитала дівчинка.

- Нічого особливого, – сказала Дора, – тільки цокольний двір, а в ньому – сад, фонтан, шезлонги. Садок, як на мене, непоганий: ну там дерева, квіти, пташки, навіть видно клапоть неба вгорі, та що з того клаптя! 

Коридор нарешті скінчився, і вони проминули ще одні двері, вступивши до житлового корпусу. Перед їхніми очима за величезним французьким вікном постав сад.

- Якщо хочеш, зараз туди і підемо – от тільки відвідаємо твою кімнату. 

Вони повернули праворуч. Коридор був доволі незвичний – округлий, після кожної кімнати впирався вікном у сад, пропускаючи розсіяне світло. Протилежна стіна – та, що сполучалася із зовнішнім світом, не містила жодних отворів – ні дверей, ні вікон.

Проминувши кілька дверей, Дора зупинилася:

- Ця кімната повинна бути твоєю. 

Дівчата увійшли до кімнати, вікна якої були запнуті фіранками. Вони побачили ліжко, шафку, килимок, столик і дві пухнасті подушки обабіч нього. Дора не проминула нагоди всістися на одну з них.

- У мене все те саме, – розчаровано сказала вона. – От тільки замість подушок – стільці, а ще є вазон із живими квітами, а в тебе його чомусь нема. Отже, ходімо.

Доріан виразно почув, як під його вікном хтось шушукався – відомо хто!

- А може не треба? – благально шепотів дитячий голосок.

- Треба-треба, – наполягав на своєму не такий вже дитячий голос. – Хіба то життя – втупитися в книгу і сидіти весь день у кімнатній задусі? Я розумію, увечері, коли майже нема що робити, почитати годину-дві цікаву книгу – зовсім непогано, але тепер…

Доріан навшпиньках обережно прокрався до вікна, смикнув його, нахилився через підвіконня:

- Одразу дві дами під моїм вікном – ніяк не сподівався.

Дівчата принишкли. Доріс старанно вивчала якість шнурівки на своїх кросівках, Дора почервоніла, і тепер її обличчя стало більш насиченого кольору, ніж її волосся.

- А ми… Ми хотіли запросити вас, Доріане, на прогулянку. Ходімо з нами. Нащо вам тут нудьгувати?

Доріан посміхнувся:

- А хто сказав, що я нудьгую?

- А ніхто і не повинен говорити – я сама бачу.

Доріс посмикала подругу за руку.

- Доррі, припини, чого ти?

Доріан зробив серйозне обличчя:

- Доріс хотіла вам натякнути, юно леді, що підглядати у вікно не дуже чемно, тим паче стежити за особою протилежної статі…

- А я думала, що ми стали друзями, – сказала Дора. – Та нічого, що я помилилася. Тепер усе зрозуміло. Вибачте. Ходімо, Доррі.

Вона обняла дівчинку за плечі і рушила з нею у бік фонтану. 

Доріс обернулася, та не зупинилася:

- Вибачте нас, містере Доріане, вона хотіла кращого для вас – на її думку.

Доріан погладив задумливо свої розтріпані вуса, волосинки яких повсякчас стирчали у різні напрямки, і зістрибнув з підвіконня на землю. Дівчата не зупинилися – мабуть старша з них досі ображена. Коли він підійшов до них, дівчата сиділи на лавочці і спостерігали, як масивні струмені падають на дно бетонної чаші.

- А ви знаєте, Доріане, – почала Доріс, ніби й не образилася, – вночі фонтан мовчить: отже його хтось вимикає. Вони є тут, назовні, і вони слідкують за нами.

Доріан без запрошення присів біля неї.

- Звичайно, їх тут чимало за цими стінами – він обвів поглядом житловий корпус, – та фонтан тут, може, й ні до чого. Розумієш, автоматика: вмикається о восьмій ранку, вимикається о восьмій вечора. Без запізнень. Якщо б ним керували люди, то мали б місце якісь порушення – різниця хоча б у кілька секунд чи хвилин.

- Дійсно, і сніданки вони нам готують, й обіди, а потім миють за нами брудний посуд… 

Дора підняла очі до неба: 

- Ось єдине, що пов’язує нас із оточуючим світом. Спасибі, що не помістили нас до якогось підземного полігону, там би було б набагато гірше.

- А, може, спробуємо зв’язатися із оточуючим без сторонньої допомоги? – пожартував Доріан. – Усього-то один поверх і дах. Зробимо сходи – і гайда на волю.

Доріс позіхнула:

- Не вийде. Вони там, певно, чатують, чи відгородили нас парканом з електричним струмом. Вони ж не дурні.

- На превеликий жаль, – зауважив Доріан.

Дора пирснула:

- Зате вони милосердно позбавили нас своєї присутності.

Коли наступного ранку вони з’явилися до сніданку, новий член їхнього невеличкого поселення вже сидів за столом, величний і мудрий, як патріарх родини, із довгим білим волоссям, перехваченим стрічкою навколо чола. Такого не чекала навіть готова до всього Дора. Та вона не злякалася, а ввічливо мовила:

- Доброго ранку, сер. Раді бачити вас із нами.

Старець сидів не поворухнувшись, ніби не зрозумів її дипломатичних слів. 

Доріан виступив уперед:

- Доброго ранку, мене звуть Доріан. А це, – він вказав на своїх супутників, – мої друзі. Ми живемо у цьому будинку віднедавна, і тепер прийшли поїсти. Ви дозволите приєднатися до вас?

Старий мовчав. Як помітив Доріан, той ще нічого не з’їв і обставини, в яких він якимось чином опинився, украй йому не подобалися. 

Доріан кивнув індійцеві, відсунув стільця, мовив:

- Сідайте, місіс Купер, смачного.

Жінка сіла, подякувавши Доріану, і почала їсти. Доріан запросив дівчат і Чанга приєднатися. За сніданком усі поводили себе напрочуд чемно, ніби на прийомі в королеви, окрім самого патріарха їхньої умовної родини: той насупився, але не порушив мовчанку. Нарешті Дора не витримала:

- Ви б поїли, дідусю. Ніхто не прийде вас забрати звідси – рідні при усьому бажанні вас ніколи не знайдуть! Отже, ви тут надовго.

Та дідусь або не йняв віри Дориним словам, або, у чому вона дуже сумнівалася, крадькома подивившись йому у вічі, зовсім не розумів англійської.

Коли всі поснідали і вже збиралися йти до житлового відсіку, індієць не рушив з місця.

«Він, певно, збирається залишитись тут до вечора», – припустила Дора і, зробивши для себе такий висновок, назбирала їжі більше, ніж учора: вона сама, а також Доріс і Доріан залишили їдальню з повними тарілками наїдків, прикритих серветками. 

- Побачимо, що буде далі, – багатозначно мовила вона, коли вся компанія, вивантаживши пакунки на стіл у її кімнаті, рушила на прогулянку.

- Сьогодні зранку з’явився дідусь, як я учора. А скільки нас буде усього? – спитала Доріс.

- Нас повинно бути сім, – відповіла Дора. – По днях тижня.

- Ні, вісім, – виправив Доріан. – Ми маємо саме стільки житлових кімнат.

- Можливо, – не погодилася із ним остаточно Дора. – Але ж вони могли використати для нас якийсь будинок, що був у вжитку в якихось інших експериментах, або попідселяють до кожного сусіда. Незабаром дізнаємося – залишилося чекати недовго.

Дідок так з їдальні і не виходив. І через його упертість община ледь не залишилася без обіду. Добре, що за сніданком вони не виїли геть чисто усе, а ще трошки залишилося. Та пити холодну каву і доїдати бутерброди замість гарячого супу, відбивних і салату – не те задоволення.

На вечерю Дора запросила усіх до садка: Доріан допоміг їй винести столи й стільці із бібліотеки, а Доріс вдалося перед самим початком рауту виманити дідугана із окупованого ним «вігвама» – яким саме чином залишилося для усіх загадкою. Коли ж він з’явився – ніби не дівчинка його тягнула, а він сам вів її до гостей, – кожен зрадів. Усі були ввічливі знову із «головою родини». Опісля церемонії – на жаль, не чайної за браком чаю (кава закінчилася ще в обід, проте питної джерельної з фонтану було вдосталь) – Доріан з усіма почестями супроводив старого до його кімнати.

Неділя – то мав бути день останнього відбору, день вирішальний – так розуміла його Дора. Їй пощастило – до їхньої появи у їдальні не з’явився ще один прибулець із світу, що колись належав ним – і тому вона мала можливість здійснити задумане.

Вона назбирала у тарілку усього потрошку і всілася на стільці біля дверей, протилежних тим, що вели до їхнього скромного будиночку.

Отже, початок. З кожним новоприбулим Дора переживала його знов: довгий незнайомий коридор із м’якою підлогою й стінами, ніби ізолятор у божевільні, почуття безвиході – й ось надія: двері, що ведуть незнамо куди, але кудись-таки ведуть – і головне, якнайдалі від розгубленості і нерозуміння.

Чорна тінь безшумно прослизає до їдальні, і Дора ледь не втрачає нагоди – безперечно, останньої. 

Отже, двері. Вони ще не встигли стулитися і зробитися непроникними. Дора підставляє долонь – боляче. Та нічого. Головне – йти шляхом, зворотним тому, яким вони сюди потрапили.

Знову білі стіни, та вже немає відчуття пригніченості, є тільки цікавість. Хтось іде слідом за нею – невже чорна тінь? Ні, то хтось світлий. Він наздоганяє її, хапає за руку, немов заблукану дитину – вона, хоч уперше торкається його, упізнає на дотик.

- Доріане, ти бачиш? Ми усі вийшли звідси, – вона кружляє очима навколо себе, немов шукає цілі для двох загострених списів. Але навколо біла порожнеча і єдиний вихід звідси – той, яким скористалася чорна тінь. 

- Бачу, але тут нічого немає. Жодної зачіпки. Ходімо, Доррі.

Вона пручається, але він міцно стискає її зап’ясток, і годинниковий ремінець боляче впивається їм обом у шкіру. Перед ними неприступна м’яка стіна, до якої хочеться притулитися усім тілом – нарешті віднайти прихисток.

- Я прокинулася, Доріане, коли відчула, як нестерпно впивалося в стулені повіки яскраве світло, а мені було так добре, хотілося спати і довго-довго не прокидатися. Та я прокинулася. Й одразу побачила ті кляті двері, за які я не мала ступати, треба було залишатися тут – і чекати, тоді б усе було інакше. Але так добре, що за тими дверима я зустріла тебе – інакше я збожеволіла б. Так, Доріане. Проте я маю виправити помилку. Я залишусь тут, і чекатиму: вони прийдуть – і я геть усе зрозумію. Залиш мене саму.

Дора опустилася на підлогу – Доріан не зумів втримати її, тому присів сам поруч із нею:

- Бачу, що ти впертіша за нашого дідугана: але той сидів незворушно до самого вечора, а ти, мабуть, збираєшся улаштуватися тут до ранку. Не розумію, хоча і здогадуюсь, який у твоєму вчинку сенс. Якщо сьомий постоялець наслідуватиме твій приклад, то їжу доставлятимуть нам гелікоптером, скидаючи гуманітарку у садку.

Дора засміялася:

- А нема ніякого сенсу. До речі, я аналітик, а не сенсорик. А новому гостю – тій чорній тіні, мабуть, як я здогадуюсь, і не треба їсти. 

- Ти не права – їй ще й як треба їсти.

- Дійсно, то хто вона? Це справді жінка чи злий дух?

- А от піди сама і подивись, моя розумниця.

Дівчина забрала руку: 

- Не говори зі мною так, аби я відчувала себе значно молодшою від тебе – мені так не треба.

- Годі сперечатися. Просто ходімо звідси. 

Мусульманка була гарна з лиця – дівчатам вдалося побачити її обличчя без паранджі, яку жінка зняла, опинившись на жіночій половині.

- Вона схожа на індійку, – сказала Дора, – але чомусь в одежі, не прийнятій в Індії.

- Вона – арабка, – заперечила Доріс.

Доріан, вислухавши обидві версії, був спантеличений, проте, поміркувавши, просяяв:

- Хіба в Індії не може бути мусульман? Здається, у цій країні представлені провідні релігії світу. Доріс, сходи у гості до неї – вона тебе неодмінно прийме.

- Добре – дівчинка зістрибнула зі стільця і вибігла з бібліотеки, до якої останнім часом ніхто не заходив, відтоді, як містер Чанг переніс до своєї кімнати один з комп’ютерів, і тому саме у ній вони і зустрілися поговорити.

Дора спохмурніла:

- Не розумію, для чого тобі треба дізнатися про її батьківщину.

Доріан відкрив кватирку, щоб впустити до приміщення свіже повітря. 

- Для кращого розуміння ситуації. Тобі хіба не цікаво виявити принцип, за яким вони відібрали саме нас, а не інших серед мільярдів людей?

- Авжеж цікаво, але я не бачу нічого спільного між нами, окрім єдиного складу у наших іменах. Доріан, Доріс, Дора, до речі, моє повне ім’я – Митродора, це за старовинним церковним календарем (моя бабуся була щира поборниця рідкісних імен). А містер Чанг, місіс Купер, індієць і мусульманка – які в них імена? Може, просто, так співпало, що наші імена трохи схожі?

- Про ім’я Чанга могла б здогадатися і сама, та я не посоромився якось між іншим спитати. Дор. Дор Чанг.

- Дор? – розсміялася вона. – Ніби погана транскрипція англійської.

- Що-що? – не зрозумів він.

- Ну, у мене до восьмого класу було зовсім погано з англійською, поки я не стала серйозно нею займатися. А до цього я, як і більшість моїх однокласників, переінакшувала слова так, що часом ставало важко зрозуміти, про що йде мова. 

Вона підхопилася, підійшла до магнітної дошки і стала писати слова:

- Дивись: оце door – двері, оце правильна вимова [d’o:], а це – скалічена учнями [d’o:r]. Зрозумів?

Доріан підійшов ближче:

- І як же я не здогадався раніше? Двері! Дійсно, ми усі – двері. От тільки місіс Купер чомусь носить ім’я без потрібного складу: Іза, Ізіда, тільки вона не любить, як зізналася мені, коли її так називають, тому воліє бути просто місіс Купер.

Дора знов почала писати:

- А може не просто Іза, Ізіда, а Ісідора? Була така танцівниця на початку минулого століття, її ще Єсенін любив.

- Дійсно, Ісідора, можна скоротити це ім’я і по-іншому: Ісідора – Дора.

- Як у мене. Ми обидві – Дори. Тільки в нас тлумачать по-іншому: склад дор означає «дар», наприклад, Теодор, Федір – «Божий дар», а знаєш, як розшифровується моє ім’я? Митродора – дар Митри, тобто майже те саме, що і «Божий дар». А Ісідора – дар Ісіди – дар давньої богині. А вони чомусь переінакшили все по-своєму. Як ти вважаєш, що вони хочуть із нами зробити?

Та Доріан не встиг відповісти. До бібліотеки вбігла Доріс і вигукнула:

- Вона з Мароко, тобто арабка, як я й казала, та матір її була із індійських мусульман, як ти передбачала, Доро. Й ім’я у неї чудернацьке – Айдоран. 

Доріан обійняв дівчинку:

- Молодець, гарна з тебе розвідниця. А тепер не можеш ти пограти в улюблену онуку дідуся? Старий індієць прихильний до тебе, може, він розповість тобі про свої пригоди й між іншим повідомить, як його звуть, – нам із Дорою треба знати його ім’я. 

Доріс не сперечалася – розговорити відлюдькуватого дідуся було цікавим завданням.

- Згода, – сказала вона й щезла за дверима.

Після вечері Дора не могла заспокоїтись – її поглинуло почуття нетерплячого очікування подій, що мають от-от трапитись. Коли Доріс принесла їм вісті з фронту, а потім побігла на гостину до Айдоран, то дівчина почала ходити по колу, центром якого був стілець із Доріаном.

- Його звуть Додор, Доріане! Це все вирішує. До-дор! 

Сутінки просочувались до бібліотеки крізь вікно, а фігура Дори випромінювала стільки кольору й тепла, що Доріан заплющив очі, аби не бачити її розпашілого обличчя.

- І чому ми про все здогадались тільки сьогодні, коли вже завтра… Що нам робити?

Вона зупинилася й обурено вигукнула:

- Ти мене не слухаєш!

Доріан спокійно мовив:

- Щоб чути, не обов’язково бачити, а щоб мислити – не завжди краще намотувати спринтерські кола. Чи ти вирішила схуднути? Як на мене, не треба.

Вона здійняла руки:

- Лишенько моє, чому ти такий незворушний?!

Доріан нарешті розплющив очі:

- Я такий – і все. Годі панікувати. Ти сама бачила: звідси немає виходу назовні. Я також перевірив кожний закуток – вони надійні конспіратори. Залишається тільки чекати. І я не певен, що все має трапитися саме завтра, а також, що нас вб’ють, принаймні надто швидко – інакше не годували б нас вишуканими стравами й не облаштовували нас із комфортом. Ми їм потрібні – беззаперечно. Тож іди спати, і не бійся.

Дівчина підійшла до книжкової шафи й стала вибирати собі книгу на ніч:

- Я й не боюся, я просто хочу все зрозуміти, і бажано – зарані.

Доріан підійшов до неї:

- Для чого, Доро? Щоб знати – і хвилюватися? Будь завжди готова, і завжди розслаблена – саме тоді ти відчуєш смак життя.

Вона витягнула книгу у яскравій обкладинці, на якій були намальовані релігійні символи різних вірувань:

- А я й так живу, Доріане, і насолоджуюсь усім, що мене оточує, от тільки не знаю, чим вдовольняєшся ти.

Ввімкнувши торшер, дівчина почала проглядати вибрану книгу.

- Знаєш, чому я заплющив очі, Доро? Мені краще на тебе не дивитися, коли я хочу пізнати тебе справжню, необхідна тільки твоя присутність поруч зі мною.

Дора підняла погляд на співрозмовника:

- І що, пізнав? Без доторків, без споглядання? 

Юнак, навпаки, нахилився над відкритою сторінкою:

- А хто його зна: треба співставити мою картинку із оригіналом, а де я візьму справжній його відтиск?

Дора випросталася у весь зріст, вип’ятивши чималі груди:

- Ось тобі оригінал – читай.

Доріан вмостився на стільці і виглядом знавця почав оглядати співрозмовницю. Тривало це досить довго. Нарешті він виніс вирок:

- Що я можу сказати: ти – дівчина досить гарна. Повненька, деяким такі подобаються, доглянута, життєрадісна, вперта, відкрита, товариська…

Дора приймала кожний епітет ствердним кивком.

- … Але хіба це ти, Доро?

Модель для споглядання ледь не впала на стілець:

- Як це? Все вірно ти казав про мене. То у чому ж справа?

Споглядач чомусь змінив об’єкт досліджень і провів поглядом по собі:

- А хіба це я? Ти впевнена у цьому?

- Я? – запитала себе вона. – Так!

Він посміхнувся:

- А от і ні! Я – це не я, це недо-«Я».

- Еге – ти – це лише поріг, двері до себе справжнього…

Доріан зіскочив з місця:

- Що ти сказала, крихітко?

- Я не кри… - хотіла заперечити вона, проте замовкла.

Він узяв її за руки і повів до танцю під мелодію тих думок, що вирували у ньому.

- Ти відгадала, дівчинко. І нас завтра відкриють – ми їм потрібні справжні.