Служба дедеїзації

Борти шлюпа тріщали від натиску хвиль, вітер полосував обличчя гіркими бризками. Попереду здіймався темно-пурпурний вал.

— Взяти рифи! Курс крутий бейдевінд!

Я завернув штурвал і розрізав тушу штормового гіганта навскоси. Безіменний океан ніби намагався схопити шлюп велетенськими перстами, але ми щоразу випурхували на гребінь. І знов несемося бурливим схилом…

— Не порвіть мені стаксель! Тримайтеся, салаги!

Крізь завивання бурі — спокійний голос Гі:

— Капітане, я нагадую, що окрім нас на борту нікого немає.

— Фланіган!

— Прошу?

Я озирнувся й побачив тонку фігуру в чорному біля ґротщогли — навіть не прив’язався…

— Мене звати капітан Фланіган! А ти, Гільєрмо, краще б помпами в трюмі працював!

Гі гучно цикнув та кудись зник — тільки б не задрімав. Шторм сягнув апогея, уже незабаром мав відбутися головний номер…

Я застрибнув шлюпом на ще більш масивний вал і відчув це.

Капітан Фланіган пережив чимало карибських штормів, двічі дивом уник шибениці за морський розбій, а якось утік з-під носа мановара проти вітру — але цього відважного пірата не можна було назвати безстрашним.

У пурпурній товщі води йому приверзлося велике зелене око.

— А-аргр! — заричав капітан, намагаючись розвіяти видіння… Проте я одкрив кінгстони його психейдоса — і наш спільний розум затопила таємна фобія, про яку не здогадувалися навіть найближчі товариші Фланігана.

Щойно шлюп подолав наступний гребінь, із провалля між валами виринув могутній мацак. Руки Фланігана безглуздо рвонули штурвал праворуч, що неминуче звалило би шлюп на лівий борт у таку бурю, але керував тут не він.

— Отче небесний, змилуйся, бо я грішний… — заблагав капітан.

Судно летіло назустріч уже трьом мацакам, під якими в глибині блимав зелений вогонь.

— Діва Марія, збав мене від Люцифера потвори… Гі! — закричав я крізь розпачливу молитву капітана. — Гарпун!..

Шлюп повним ходом влетів у пастку морського чудовиська, на крихітне судно навалилися два гігантські мацаки відразу… й уперлися в силове поле, про яке Фланіган гадки не мав.

Ми завмерли на місці, тіло втиснуло в штурвал.

— Гі! Саме час!

— Тварюка під нами! — заволав він у моїй голові. — Я маю влучити в тушу…

Я зітхнув: мислення капітана із сімнадцятого століття Землі зробило мене дурнем. Звичайно, ми могли стріляти крізь трюм…

Уже п’ять маціків марно намагалися подолати невидимий бар’єр. Фланіган впав на коліна:

— Я вірую… Боже всемогутній, я вірую!

Над нашою головою відбувалося дещо дивне: кінцівки кракена почали розкреслювати купол зеленим флюоресцентним розчином, я розрізнив кілька кіл та хрестів… Дивна фантазія була в цього пірата.

— Ціль вражено, — доповів мій янгол-охоронець Гі.

— Бувай, капітане, — коли я піднявся з колін, Фланігана та шлюпа вже не існувало.

Ми парили над бурею в оранжевих променях заходу.

Я відчепив рацію від панелі з приладами та роздільно проговорив:

— Денвере, це пасажирський борт Гольф Альфа Ліма Янкі Віктор сім вісім три, ми прямуємо курсом Танго Альфа п’ятнадцять, будемо у вас за сорок хвилин, прийом?

— Вас зрозумів, борт Гольф…

Поки диспетчер бурмотів свою обов’язкову маячню, Гі в бездоганному костюмі другого пілота простягнув мені каву та зайняв крісло поруч.

— Все за планом, капітане? — він сьорбнув зі своєї чашки з написом «Найсонливіший брат у світі».

— Капітан Салліван, — виправив я. — Я тобі так скажу, Маꥳ: якщо раптом не з’являться недобиті нацисти на двісті шістдесят других мессершміттах — думаю, ми впораємось.

Гі підіграв — ввічливо реготнув — і дістав газету:

— Читали новини? Руські провели свої випробування. Схоже, тепер бомба не тільки у янкі.

— Головне, що в Гітлера її не було, — я відпив каву й занурився в мудрі думки капітана. — А знаєш, Маꥳ, так навіть краще! Бо тепер Макартуру навряд чи дадуть повторити Хіросіму з корейцями…

— Це точно!

Гі закріпив чашку біля крісла та прогортав газету далі. Мені впала в очі остання сторінка — розмите фото дископодібного об’єкта на тлі неба.

— Що, знову хтось марсіян зазняв? — спитав капітан Салліван з удаваною веселістю.

Гі зиркнув блакитними очима поверх паперу.

— Як гадаєте — теж руські?

— Ну вже точно не кляті прибульці! — з моїх грудей вирвався каскад вимушених смішків.

Капітан Салліван відлітав всю війну на важкому бомбардувальнику, його борт єдиний вцілів після невдалого рейду на Дрезден. Він не побоявся у свої майже сорок перевчитися на реактивні «Комети» та став одним із найкращих цивільних пілотів нової пасажирської авіації — і тим паче йому було соромно зізнатися навіть собі в ідіотській фобії…

— Пишуть, що цей непізнаний літаючий об’єкт миттєво розігнався до двох Махів, — Гі присвиснув. — Це навіть більше, ніж тарілки Кеннета Арнольда в сорок сьомому…

Я гмикнув і вдав, ніби дуже зосереджено перевіряю покажчики альтиметру. Всередині капітан Салліван боровся з панічною атакою: ось перед «Кометою» в небі з’являється корабель незнаних прибульців — а в нього з бортового озброєння хіба що вогнегасник! Що, якщо вони почнуть стріляти променями смерті? Або ще гірше: охоплять літак силовим полем та віднесуть його на свою планету, де живуть ці огидні, огидні, огидні потвори, схожі на дітей із великими чорними очима…

Я легко вловив лейтмотив його страхів — безпорадність перед обличчям могутнього, невідомого, нелюдського супротивника. Що ж, типово для цієї епохи.

Капітан Салліван часто закліпав очима, щоби пригасити спалахи жахливих образів — але я мав на меті протилежне. І наводнив його психейдос первісною ірраціональною тривогою.

— Щось не так, капітане? Ви весь спітніли.

Крізь спільні очі ми із Салліваном дивилися на горизонт, від якого відокремився швидкий яскравий об’єкт.

— Це ж літаюча тарілка, як у газеті! — зрадів Гі. — Дідько, де мій «Кодак»…

— Д-денвере, ц-це пасажирський борт Гольф Альфа Ліма… — для капітана це було аналогом молитви Фланігана, він прагнув вчепитися за щось знайоме.

Іншопланетний диск порівнявся із літаком та застиг у якийсь сотні метрів перед кабіною. З радіо почулися чужі віддалені звуки, ніби хтось намагався захопити частоту, вдертися в наш розум… Чистий жах.

— Ми пропали, Маꥳ… — ледь не заплакав бравий льотчик Салліван та прикрив обличчя руками, а я наказав слідом: — Зондуй, Гі!

Мій другий пілот висунув із панелі джойстик із червоною кнопкою, та справжнісінький промінь смерті вдарив із псевдодвигуна фальшивого пасажирського лайнера.

Диск почав мерехтіти, ніби ми щось у ньому зламали.

— Маємо все, що треба, — зітхнув Гі. — Згортаємось.

Я сховав психейдос Саллівана назад у чорну скриню.

— Блискуче підстрахував. Іноді вони мене надто пробирають…

Ви помічали, що люди майже ніколи не гинуть від того, чого бояться найбільше?

Капітан Фланіган часто бачив у кошмарах, як кракен із зеленим оком руйнує його шлюп вщент та зжирає весь екіпаж — і прокинувшись одного разу, ледь не зарубав дівку в ямайському борделі. Загинув він, не доживши четвертий десяток, від запалення крові після невдалої спроби відкоркувати пляшку рому… Мене досі це бавило.

Так само капітан Салліван, якого переслідували яскраві видіння з атакою космічних прибульців, розлучився із життям за більш приземлених обставин. Військовий льотчик був дійсно безпорадним перед втомою металу, що створила мікротріщини в куточках ілюмінаторів його «Комети». Літак розвалилася в повітрі, мов картонна моделька — ніхто не врятувався.

Наш морфлаєр зістикувався з материнським кораблем на орбіті планети 1С875.

— Торпеди готові, — доповів Гі. Не пропонував запустити автоматично — підкреслював, що це мій хрест.

На потужному «Оркусі» ми відразу пірнули в астральний простір. Для релігійних це оселя душ або якась версія чистилища, для фізиків — згорнута п’ятивимірна мембрана видимого Всесвіту. Для нас із Гі — добре знайомий каламутний континуум, де ми полювали на деїв.

Описати це тривимірною лексикою — просто неможливо, так само як і навмання знайти там астрального мешканця певної планети. А от закинути приманку у фізичному світі і прослідкувати за викидами Д-енергії під час імунної відповіді — завжди працює, принаймні з примітивними деями.

Планету-океан 1С875 населяли лише первинні пурпурні водорості і двоє типових астральних аборигенів — посейдоїд та атмосфероїд. На прицільному екрані я побачив два відповідних згустки в п’ятивимірному мультисенсорному шумі.

— Вірогідність влучення за розрахованим курсом?

— Один, — відрізав Гі.

Якби ці деї панували над скільки-небудь складними тваринами або бодай навколорозумними істотами у фізичному світі — на цій планеті нас із Гі зустріли би геть інакше. Двоє аборигенів 1С875 могли лише інстинктивно матеріалізовувати фобії чужинців — і варто зазначити, впоралися із цим блискуче. Приведши нас у власне лігво.

— Активувати боєголовки…

Я завагався.

У нас немає іншого вибору.

Ці деї не здатні на свідому комунікацію й не можуть зрозуміти, що таке людство, чому воно заселяє інші планети, та тим паче співіснувати.

Припустимо, я теж не в захваті від того, чим стала більшість людей, але маю робити свою єдину справу…

Прогнавши геть усі думки, я скомандував:

— Пуск торпед.

Примружився від вібрації корпуса. За кілька суб’єктивних миттєвостей декогеруючі заряди вразили цілі та розмітали брани двох деїв; мені це нагадувало дію старої доброї повітродувки проти вороху осіннього листя.

Якби він складав астральну істоту вищих вимірів та енергій.

— Пробачте, — прошепотів я і відчув винувате задоволення від гарної роботи.

Так планета фізичного Всесвіту 1С875 стала по-справжньому незайманою.

— Я спати, — буркнув Гі, ніби це було новиною.

Я гостро відчув порожнечу всередині — так траплялося щоразу після занурення в терени людських психейдосів золотої доби. Матеріалізувався в спальний відсік та пройшовся уздовж стазисних капсул: Аннабель, Інгрід, Дарія. Мої красуні життєзабезпечення.

Судячи з моніторів, усі троє бачили сни про Землю — дитинство, юність, у клаустрофобних гігаполісах і на просторих гідрофермах, з радощами першої дружби, кохання та болем від зіткнення з гострими кутами долі… Усе автентичне, жодного синтетичного досвіду і трюків зі свідомістю. Кожній набігло вже кількасот об’єктивних років.

Коли ми з Гі отримаємо винагороду за це замовлення, вони нарешті зможуть пожити як слід — ще не вирішив, у якій саме колонії. Врешті-решт, за нашою угодою самі оберуть, але головне — щоби не заразилися сучасними віяннями.

— «Оркусе», це макропасажирський борт Майк Еко Дельта Его Янкі шістсот шістдесят. Прийом?

Ось і брудні гроші приспіли.

— Скоро, — прошепотів я Аннабель, Інгрід і Дарії так, щоби вони почули це уві сні, а в інтерком підтвердив: — Так, «Медея», готовий до стикування.

Колонізаторський левіафан у світлі оранжевої зірки нагадував урну з прахом, що сама прилетіла розвіятися над океаном. Проте всередині «Медею» чомусь вирішили стилізувати під первісні космоопери — навіть руда жінка, що зустріла мене в шлюзі, носила ретрофутуристичну форму уявного зоряного флоту. Зрештою, якщо можна втілити все — яка причина не обрати будь-що? Культурна деградація людей дратувала мене не менш, ніж девальвація їхнього духу після здобуття біопсихосингулярності й розриву із земною деєсферою.

Руда провідниця косилася в мій бік на кожному повороті: у чорній мантії з пурпурною стрічкою й титановій масці я, певно, мав вигляд лиходія з місцевого попкультурного Всесвіту.

— Сподіваємось, на нашій планеті все пройшло успішно? — не витерпіла вона.

— Ви маєте на увазі: чи ми вбили двох істот, яких ваш колективний надрозум навіть не може осягнути? — я зробив павзу. — Тоді так, це був успіх.

Як тут не увійти в образ?

Ми прибули до командного центру — по суті, тронного залу. За мною прослідкували з десяток рудих голів таких самих колонізаторок, а головна копія в капітанському мундирі чекала в центральному кріслі.

— Натаніель Оркус, — вона всім своїм виглядом вдавала, ніби я був сотим відвідувачем за день. — Для протоколу: ви стверджуєте, що зачистили планету від деїв?

Для протоколу: мені вже бісив цей псевдонім, але бездоганна репутація серед дедеїзаторів дорого обходиться.

— Так, робота виконана, Медея Нуль, — я повернувся до оглядового екрана та увімкнув Д-сенсори. Зображення з мого візора з’явилося посеред залу: планета 1С875 світилася рівномірним блакитним, проте звідкись проникав жовтий фон.

Капітанеса забажала пояснень. Я згадав, що ми поспішали та не зробили загальний скан, але відповів:

— Ймовірно, газовий гігант із зовнішньої орбіти має юпітероїда. За межами власної атмосфери він не становить загрози.

— Нам можуть знадобитися водень та гелій…

— Цілком зрозуміло, але контракт покриває лише одну планету. На повну зачистку системи потрібен новий.

Медея Нуль зіщулила очі.

— Пані Шістдесят, запустіть зонд на нашу планету.

— Виконується.

Макролюди кумедні: одна й та сама особистість, що намагається бути й альфою, і бетою, і далі за абеткою. Вони, звичайно, підрізають собі конфліктні зони, але від цього стають схожими на андроїдів; хоча в цьому випадку — гюноїдів. Партеногенетична колонізація чудова математично, але естетично — живий памфлет на експансію людства. Смерть навіть кількох індивідів не викликає в решти будь-яких переживань, кожна з цих Медей ніби клітинка шкіри. Так само жодна з них не цінує власне життя, бо є безліч копій. Стабільне ергономічне суспільство для першого етапу колонізації планети, — скаже соціоінженер. Де в цій експансії людства, власне, люди? — заперечу я.

— Пані Нуль, маємо аномальні покажчики…

На екрані спалахнула крапка. Макро-Медея застигла.

— Зонд здетонував в атмосфері на тлі викиду Д-енергії, — промовили кілька голосів водночас.

Капітанеса проплавила поглядом мою маску.

— Для протоколу: Натаніелю Оркус, ви все ще стверджуєте, що планета зачищена від деїв?

— Так, — процідив я. — Від тих, що були ідентифіковані за стандартною методикою згідно з контрактом. Який ми виконали…

— Згідно з контрактом, — майже закричала Медея Нуль, — головною умовою виконання є безпечне прибуття колонії на планету. У яке входить посадка!

Вона була права, але мене аж пересмикувало від того, що переклонована рудявка вичитує мені професійні нотації. Мені!

— Приготуйте ще два зонди, — я відкрив інтерфейс «Оркуса». — Нехай слідують за нашими.

— Це повна нісенітниця, — сказав заспаний Гі.

— Я знаю. І все ж таки.

На «Оркусі» ми вже вдесяте передивлялися голографічний запис, де наші зонди досягли поверхні океану, а медеївськи — вибухнули в атмосфері з явними викидами Д-енергії.

— Там був лише один атмосфероїд, це точно, — Гі вивів початкові скани планети.

— У наших греків, якщо пам’ятаєш, чотири боги вітру було, — посміхнувся я. — Але навіть якийсь прихований Зефір не пояснює таку вибірковість.

Гі протягнув:

— Н-ну як сказати… Усе ж ми не те саме, що колоністи.

Тепер я гучно цикнув на нього:

— Я особисто дедеїфікую обшивку «Оркуса» та все релевантне обладнання після занурень. Тож фізично наші зонди нічим не відрізняються від людських.

— Нехай це буде друга таємниця, — Гі знову відтворив запис. — Як щодо першої? Що є фізичним носієм?

Деї не зароджувалися лише в астральному просторі — вони мали відповідне матеріальне середовище, причому завжди динамічне. На замерзлому кам’яному супутнику на кшталт Місяця годі було шукати селеноїда. Океан і атмосфера — найрозповсюдженіші фізичні носії, але в інших випадках це могло бути магнітне поле або навіть сукупність нейронної активності живих істот. Що різноманітніші та що динамічніші середовища на планеті, то більше лакун для спеціалізованих деїв.

— Якби це було магнітне поле, — я ще раз перевірив його параметри у 1С875, — то зонди фіксували б деякі аномалії, але точно не вибухнули б в атмосфері.

Гі відкрив Д-сканер та відвів його геть від планети.

— Звідки цей фон…

Той самий, що я спостерігав із «Медеї».

— Можливо, від газового гіганта космічним вітром приносить.

— Дивися, Тане!

Колонізаторський корабель рівномірно та ледь помітно світився жовтим.

— Щоб мене… У них дей на борту!

— Це не атмосфера зреагувала на зонди, а зонди на атмосферу.

— Але вони були безпілотні! І потім, щоби якийсь нещасний дей оселився в стерильній макросвідомості…

Гі зупинив мене.

— Зв’яжися з Медеєю Нуль і спитай, як вони побудували корабель.

— Що ти верзеш?

Я розсміявся, але швидко второпав що Гі не жартував.

Капітанеса сприйняла запитання ще гірше:

— Яка ваша справа? Ця комерційна інформація не має жодного стосунку…

— Скан показує, що весь ваш корпус просякнутий Д-енергією, — я вивів їй зображення. — Ви ж не хочете, щоб я навіть припускав деєінфікування…

Медея Нуль почервоніла майже під колір волосся і здалася:

— Корабель побудований на автоматичних верфях системи СХ83. При конструюванні використані багаті металами астероїди.

Гі показав мені цю систему: великий пояс уламків поблизу зірки, ніби раніше там була планета. Оце їм пощастило…

— Дайте вгадаю, — я гмикнув. — Ви використовували холодне нанолитво?

— Звичайно.

— Вітаю, пані Медея Нуль. Ви зробили свій корабель із фізичного носія давнього дея.

Її вираз обличчя — неоціненний.

Попри міфологію майже всіх людських племен, деїв у зірках не буває: надто гаряче й хаотичне середовище. Проте планета на близькій орбіті могла протягом мільйонів років підтримувати океан із рідких металів — аж доки її не розірвало б від гравітаційних ефектів. Схоже, у системі СХ83 так і відбулося.

Тож нашою наступною жертвою був заморожений гефестоїд.

— Коли ваші зонди увійшли в атмосферу та розігрілися, матерія цього дея в їхній конструкції вирішила, що її звільняють від оков кристалічної решітки та спонтанно розплавилася, — я презентував симуляцію в тронному залі «Медеї». — Це інстинктивна реакція. І те саме трапиться з будь-яким зараженим матеріалом, що ви захочете спустити на планету. Хіба що ви використаєте силові поля…

— Занадто багато енергії. Вбийте дея, — відрізала Медея Нуль. — Ми надамо ще половину платні по контракту.

Я вдав, ніби розмірковую над пропозицією.

— Тане, ти скажеш їй? Тане! — прорвався в мій інтерком Гі, але я його заглушив.

— Щоби ми запеленгували цього дея, вашому кораблю доведеться здійснити досить екзотичний маневр. Скільки Кельвінів витримає обшивка?

— Не більше трьох тисяч, — відгукнулася якась із вторинних Медей.

— Сподіватимемось, що наш дей має залізну основу. Бо ми маємо його розворушити.

Я завантажив параметри гіперпортації в інтерфейс залу. Медея Нуль закрила обличчя тонкою долонею.

— Ви збожеволіли, Натаніелю?

— Або це, або ваша колонізація закінчена. Довіртеся мені. Я свою справу знаю.

Вона жестом наказала мені піти.

Гі зустрів на «Оркусі» докірливим поглядом блакитних очей.

— Ось так ми тепер справи робимо, Тане?

— Бач, навіть матеріалізувався заради більшої важності…

— На астральному тілі того дея зав’язана структурна цілісність усього корабля!

Мене зачепило, що Гі гадав, ніби я цього не знаю.

— Ми непомітно накинемо силове поле на наступний зонд, та він пройде тест. А «Медея» протримається достатньо, щоби нам встигли заплатити.

Він сплеснув руками:

— Але потім купа колоністів загине!

Я схопив і силою опустив його кінцівки.

— Смерть індивідів для Макро-Медеї — ніщо! Їй кортить вбити цього дея — будь ласка. І потім, це ж моя справа…

Гі вирвав руки.

— Ти так переймаєшся нестачею вищого сенсу в їхньому житті…

— Припини!

— …що не помічаєш його відсутність у своєму існуванні.

— Гі. Брате. Ти зі мною чи проти мене?

Він розчинив тіло та злився з кораблем. Сонний голос прозвучав звідусіль:

— Давай уже скоріше покінчимо з цим.

На щастя, капітанеса теж вирішила не зволікати.

«Медея» гіперпортувалася на надмалу відстань до зірки. Усі відсіки з того боку звільнили від екіпажу, ми з Гі спостерігали ззовні на термоукріпленому «Оркусі». Нехай гефестоїд полюбляв тепло, але таке пекло несло пряму загрозу дезінтеграції його фізичного носія; це все одно що почати випарювати океан посейдоїда. Дей мав зреагувати и проявитися.

Ми майже відразу побачили сегментований рух у обшивці корабля, з астрального простору полилася Д-енергія. Дей намагався виставити панцир проти зірки. У нас було не більше трьох хвилин, але зонд Гі впорався із пеленгуванням за дві.

— Пані Нуль, можете повертатися! — повідомив я в рацію, і корабель зник.

«Оркус», мов акула, поринув у п’ятивимірність.

— Торпеда готова, — доповів Гі.

На прицільному екрані мерехтів згусток гефестоїда — дещо неправильної форми та менший за звичайні.

— Активувати боєголовку.

Він так довго спав…

— Пуск через три…

Цей давній дей навіть не зможе зрозуміти, що його вбили.

— Два…

Гефестоїд мав загинути разом зі своїм світом, але все ж таки вижив.

— Один…

Поки макролюди не розчленували його тіло, щоби заразити ще одну планету своєю беззмістовністю.

— Скасування пуску.

— Тане?

— Він спить, чи не так? Навіть після нашого маневру?

— Примітивно кажучи… так.

— Покажи мені його сон.

Я відчув, що Гі весь вигнувся, хоча не мав тіла.

— Що ти задумав?

— Нічого. Хочу трохи більше дізнатися про того, кого маю вбити.

— Ох, не варто…

— Цей дей набагато старший за нас обох. І потім, з нами могло бути те саме, якби ми не адаптувалися.

— З чого ти вирішив, що я взагалі можу показати тобі його сон?

Я розсміявся вібрацією крізь весь «Оркус» .

— Бо інакше ти не був би клятим Гіпносом!

Він зробив свою справу, і моя свідомість перетекла…

У вогняне море.

Звичайно ж, гефестоїду снилася найкраща епоха його життя. Спершу я не міг розрізнити нічого, окрім величезної зірки над головою та металевого пекла навкруги…

Але згодом відчув лінію термінатора, за яким панував мертвий холод. Частинки, що випаровувалися тут, збиралися в хмари та випадали залізним дощем з іншого боку планети. Проте навіть у розплавлених хвилях навколо проявилося стільки… сенсу? Гармонії? Красоти? Втім, я не міг повністю осягнути їх, ніби не вистачало сенсорної системи для цього…

— Я відчуваю тебе.

Мій дух захолонув. Якийсь трюк Гі чи…

— Ти не частина мене.

Голос — всепроникливий. Помилки бути не могло. Гефестоїд!

— Але… як ти можеш зі мною говорити?

— Бо ми одне й те саме.

— Ти спиш?

— І так, і ні. Я забув різницю.

— Я не очікував, що дей твоєї композиції та віку взагалі буде здатен розмовляти…

— Хто такі люди?

Як йому відповісти? Я пояснив як міг про будівництво корабля й колонізацію.

— Ясно. Ось чому частина мене почала пробуджуватися.

— Але ти просто розвіяв свою матерію над холодною планетою. Це нераціонально.

— Тепер бачу.

Мені здалося, що я сприймаю щось схоже на обличчя, але в набагато більшій кількості вимірів, ніж могли осягнути люди. Його брани — були майже такими самими, як у Гі, як у мене. Чому я не побачив це одразу…

Дей спитав:

— Що таке смерть?

Я осікся. Він продовжив:

— Це твоя справа. Ти прийшов зробити її?

— І так… І ні.

— Тож чого ти хочеш?

— Я… я більше не впевнений.

— Ці люди — вони перестали давати тобі середовище?

— Можна й так сказати. Поміж них лишилося небагато тих, хто живе по-справжньому. Так, як необхідно для мене. Бо смерть — похідна від життя. Так само як холодний термінатор на межах твого гарячого океану.

— Чи можу я відчути людей?

Я ледь не перепитав: мені не почулося?

— Ти хотів би?

— Так. Це щось інакше. І ще — не спати.

І тут мене вразила шалена ідея.

— А ти би допоміг дещо цим людям?

— Чим?..

Згодом я покинув його сон та, не відповідаючи на запитання Гі, поспішив на «Медею».

Капітанеса здалася мені безмежно далекою чужинкою після гефестоїда.

— Ось що буде з вашим кораблем, якщо я вб’ю дея, — я показав симуляцію. Командним залом прокотився одноманітний видих. — Тож вам доведеться з ним співпрацювати.

Медея Нуль скривилася так, ніби намагалася створити гравітаційну хвилю.

— Як ми можемо опускатися до взаємодії з цією примітивною істотою!

— Гадаю, ви шукали слово «хтонічною». По-перше, треба створити гарячий резервуар для розплавленого металу, бажано прямо тут, — я вказав на місце перед троном капітанеси. — Потім слід встати біля нього й комунікувати з деєм.

— Якою мовою?

— Подумки.

— Це щось на кшталт молитви?

— Саме так. І варто дуже, дуже щиро попросити цього дея, щоби він не плавив ваші човники при вході в атмосферу.

Усі Медеї в залі роздратовано загаласували — уперше незграйно.

— Ну й ще можете розповісти про себе.

— Що саме?

— Будь-що. Це ж не давня релігія, а просто… — я знизав плечима. — Взаємовигідне спілкування розумних істот. До речі, на планеті також слід створити подібні точки зв’язку… Вівтарі, так би мовити. Корабель — усе, що у вас є для обладнання колонії, чи не так? Якщо розгнівати дея, він може передумати та наробити лиха.

Медея Нуль відвернулася до оглядового екрана з біло-синьо-пурпурним диском 1С875.

— Це якийсь поганий жарт, — нарешті промовила вона. — Ми вам за це не заплатимо.

— Чекаю на трансфер за першу зачистку.

Коли я повернувся на «Оркус» із підтвердженим платежем, відразу попрямував до спального відсіку. Аннабель, Інгрід, Дарія — зовсім скоро ви зможете пожити та подарувати мені трохи сенсу…

Гі на диво не спав — матеріалізувався поруч. Блакитні очі тремтіли від вологи.

— Пробач мені.

— За що? Я зробив це завдяки тобі. Але чому, власне, гефестоїд виявився таким… комунікабельним?

Гі зітхнув та опустив погляд.

— У тому-то і справа. Я змусив тебе забути про це.

Я відсахнувся від стазис-капсул та став шукати в його обличчі натяк на несерйозність… Марно.

— Ми можемо розмовляти з будь-якими деями, Тане. Ти просто не хотів про це пам’ятати.

Я здригнувся: невже брат втрутився в мій справжній розум!

— Як?! Чому?

— Бо ти кілька разів намагався домовитися з аборигенами — і тобі вдавалося. Щоби деї прийняли людей. Але колоністи все одно вимагали зачистку. Тож ти подумав, що буде легше робити свою справу, якщо…

— Якщо деї здаватимуться мені чимось на кшталт тварин.

Кракен, який креслив кола та хрести на куполі силового поля.

Радіосигнал, мерехтіння від літаючої тарілки.

Посейдоїд та атмосфероїд намагалися вийти зі мною на контакт! Але я не хотів нічого знати — так само, як і новітні люди, котрим вирішив служити в справі дедеїзації…

Я сів на підлогу та прикрив руками титанову маску, мов пілот Салліван перед кораблем прибульців.

— Ми перенесли свої астральні тіла в цей світ, зробили все, щоби бути корисними для них — і що? Перетворилися на катів власного виду…

— Тане…

— Чому не можна повернутися на Землю? На ту Землю, де на вутлому шлюпі розсікав шторми капітан Фланіган? І мільярди інших — звичайних людей! Які цінували те, що я робив…

— Радше боялися тебе.

— Не суть. Те, чим ми займаємось зараз, це…

— Це все ще твоя справа.

Я піднявся та зірвав маску — в очах Гі відбилася чорнота.

— Я більше не знаю, що є моєю справою. І не впевнений, що можу продовжувати.

Гі посміхнувся та простягнув мені руку:

— Мабуть, у нас таки є шанси на відновлення контакту? Партеногенетична Медея згодом перетвориться на проміжне двостатеве суспільство. Я би прослідкував за цією планетою з потенційним культом гефестоїда…

Я дозволив йому підняти мене та подивився на жінок у стазис-капсулах.

— Все, що мені хочеться зараз — спати поруч і бачити їхні сни.

— Але потім усе одно доведеться щось вирішувати. Чи будемо ми брати замов…

Я прикрив його рот рукою:

— Тс-с. Саме зараз — будь Гіпносом. Позбав тривог свого Танатоса.

Моя свідомість випурхнула на гребінь астральної хвилі та понеслася на стару добру Землю, де всі ми колись були щасливими деями неспокушеного сингулярностями людства.