Скандарелла

- Підіймайся, «сто тринадцятий»! Негайно!

Вальгаард ледь розплющив очі. І, хоча свідомість повернулась до нього лише незначними проблисками, посеред тьмяно освітленої камери, він помітив силует коменданта Зорбса.

- Забирайтесь геть!- буркнув Вальгаард якимось чужим хриплуватим голосом, що ледь пробивався крізь горло. – Ніхто немає права позбавляти мене сну. Це забороняє закон.

Він демонстративно повернувся до коменданта спиною.

- Ви це чули?!- обурився Зорбс. – Тут я для тебе закон!

Крізь сон Вальгаард почув, як комендант наблизився до його ліжка.

- Підіймайся! – Зорбс щосили пнув його ногою у спину.

Різка біль остаточно вивела Вальгаарда із солодкого забуття.

- Припиніть, коменданте! – почувся чийсь різкий владний голос позаду Зорбса.

Вальгаард розплющив очі і, потираючи рукою спину, повільно сів, звісивши свої босі ноги так, щоб вони не торкались холодної кам’яної підлоги. Він спробував глибоко вдихнути, але відразу відчув різку біль у грудях і голосно закашляв. Комендант Зорбс відступив назад, опинившись позаду високої фігури незнайомця.

- Я лише хотів привести його до тями, сер.

- Краще приведіть його у належний стан, Зорбсе! – наказав незнайомець. –Я буду чекати у вашому кабінеті.

Комендант Зорбс не відходив від нього ані на крок, супроводжуючи свого в’язня, навіть, у душову кабінку, а потім, особисто провів до власного кабінету. Тут, серед просторого приміщення, обставленого примітивними меблями, які були завалені всіляким мотлохом, в кріслі коменданта сидів той самий незнайомець.

- А ось і наш «сто тринадцятий»! – радісно повідомив комендант, підштовхуючи Вальгаарда.

Той мовчки оглянув в’язня і задоволено кивнув головою.

- Поглянь на себе в дзеркало, «сто тринадцятий», - сказав Зорбс, підводячи Вальгаарда до невеликого дзеркальця, що стояло на одній з поличок. – Впізнаєш когось?

Схоже, коменданту його власні жарти здавались дотепними і він голосно зареготав. А от Вальгаардові було не до сміху, коли він вперше за останні тридцять років побачив своє обличчя. Та чи можна було назвати обличчям те, що відображало дзеркало? Мертвяно-білого кольору маска, з павутинням глибоких зморшок, пересохлими губами, глибоко посадженими тьмяними очима, і пасма сивого розкуйовдженого волосся, що стирчали у різні боки. Ні, на обличчя це аж ніяк не схоже.

- Коменданте, я вас більше не затримую, - мовив незнайомець.

- Е-е…сер, взагалі-то, це мій кабінет, - зауважив Зорбс.

- Прослідкуйте, щоб нам не заважали, Зорбсе!

Комендант щось буркнув собі під ніс, але розвернувся і вийшов.

Вальгаард тепер уважніше придивився до свого співрозмовника. На вигляд йому було років сорок. Високий, дещо вузький в плечах, з непропорційно довгими руками, що свідчило про наявність в його жилах кронвілійської крові. Та й яйцеподібна, гладенько поголена голова, з величезними, загостреними на кінцях вухами, явно свідчила, що незнайомець належить саме до цієї раси. Як і всі кронвілійці, він сильно примружувався, хоча це і не свідчило про проблеми із зором.

- Сідайте, магістре,- запропонував незнайомець, вказуючи Ваальгардові на крісло, навпроти свого. – Звати мене - Арвідас Мун. Я - уповноважений імператора з особливих питань.

- Невже я знов знадобився імператору Рафаїлу, що він надіслав свого уповноваженого в таку далеч?

- Імператор Рафаїл спочив дванадцять років тому.

- Туди йому і дорога.

- Я розумію вас, магістре.

- Що ви можете розуміти!

- Тим не менше, наш теперішній імператор готовий дарувати вам свободу.

- Дарувати мені свободу?! Я просидів тут, містере Мун, тридцять років. Але я не збожеволів, щоб повірити у таку щедрість вашого нового імператора. Вам щось потрібно від мене!

- Я і не збирався цього приховувати, магістре. Так, нам потрібна ваша допомога. Якщо ви погодитесь, то ми негайно вирушаємо звідси на моєму зорельоті. Подумайте, магістре! Або ви знов повернетесь у цивілізований світ і знов станете магістром Вальгаардом, або назавжди залишитесь тут і згниєте в цих підземеллях «сто тринадцятим» номером?

Вальгаард схилив голову. Вибір був невеликий і, схоже, цей Мун був впевнений у рішенні, яке він прийме.

- То що вам від мене потрібно? Говоріть відразу.

- Лише одне, магістре…- Мун зробив невелику паузу. – Зупиніть вашу «Скандареллу»!

Далі він міг і не пояснювати. Вальгаард чекав цієї миті. Чекав протягом усіх цих жахливих років. Він чудово усвідомлював, що йому зберегли життя саме на той випадок, коли «Скандарелла» вийде з-під їхнього контролю. За якусь мить в голові Вальгаарда буревієм пронеслись події тридцятирічної давнини. Йому ледь минуло п’ятдесят і він був у розквіті своїх сил. Одні вважали його геніальним вченим. Інші – небезпечним психом. Він завершив роботу по створенню «Скандарелли» – гігантської космічної  станції, повністю автоматизованої, з повним циклом життєзабезпечення, здатної долати відстані у сотні парсеків і оснащеної надсучасною зброєю разом з найдосконалішою системою захисного поля. Переповнений гордістю за свою роботу, Вальгаард запросив імператора Рафаїла відвідати «Скандареллу» особисто і переконатись у величі нового космічного об’єкту. Той прибув на Аарон, навколо якого оберталась станція, і жахнувся. «Скандарелла» не просто вражала своїми розмірами. Власний зореліт імператора, найбільший і найшвидший з-поміж усіх у цій частині Галактики, виглядав на її фоні безпорадним іграшковим корабликом. Після цього Вальгаард став головним ворогом Рафаїла.

- Ви втратили над нею контроль?- запитав Вальгаард.

- Магістре, я не входив до групи керування «Скандареллою». Тому розповім вам усе, що мені відомо. Майже двадцять п’ять років станція виконувала надсекретні місії у найвіддаленіших куточках галактики. В мене немає інформації щодо цих подорожей «Скандарелли». Але, шість років тому, вона щезла в глибинах Космосу і жодні пошуки не допомогли нам встановити хоча б приблизне її місцезнаходження. На станції, перед її останнім завданням, знаходилось майже сім тисяч людей.

- Цикл повного життєзабезпечення «Скандарелли» був розрахований на сто двадцять років, - зауважив Вальгаард. – І це, при одночасному перебуванні на її борту ста тисяч людей. Вони не повинні були загинути.

- Та це, власне, і не так важливо.

- ???

- Зрозумійте, магістре, зараз йде мова не про сім тисяч, а про мільйони і, навіть, мільярди життів. Це питання існування життя у нашій частині Галактики як такого! «Скандарелла» повернулась! І не просто повернулась. Вона знищує цілі поселення! Неначе божевільна! Незрозуміло, хто керує нею. Будь-які спроби вийти на контакт з екіпажем ні до чого не привели.

- А ви не пробували просто її знищити?

- Пробували.

- І що?

- Ми втратили майже третину свого зоряного флоту.

Мун пильно вдивлявся в обличчя Вальгаарда, очікуючи від того хоч якоїсь реакції на свої слова. Магістр витримав паузу.

 - Коли я задумував будівництво цієї станції, - мовив Вальгаард, - то сподівався, що вона відкриє нові можливості в освоєнні Всесвіту. Але імператор і його оточення вбачали в ній, на жаль, лише військову машину.

- Магістре, ви - наша єдина надія. Зараз «Скандарелла» знаходиться на орбіті планети Соломон-2, що в системі Жовтого Белатрикса. Машина знищила усі штучні супутники цієї планети, виведені з ладу геть усі системи зв’язку, блокуються будь-які спроби вильотів. Майже два мільярди мешканців Соломона-2 фактично являються заручниками. Наш флот оточив зону конфлікту, але реальність загрози знищення планети, поки що стримує нас від рішучих дій.

- То чим же я вам можу допомогти? Я ж не військовий.

- Справа в тому, магістре, що «Скандарелла» вперше вийшла на контакт. І вона... вимагає вашого звільнення!

Вальгаарда ці слова трохи шокували. Він гордився своїм творінням. І гордість його була пов’язана зовсім не з масштабами самої станції, хоч і рівних їй в Галактиці не було. Насамперед, Вальгаардові вдалося створити інтелектуальну машину, яка могла не просто думати, але і відчувати! Можливо, це важко було назвати душею. Принаймні у загальному розумінні. Але ця машина справді могла співчувати і радіти, злитися і сумувати… І справа тут була зовсім не в електронних датчиках.

- Невже ви гадаєте, що це я зміг надіслати їй такий наказ? З цієї в’язниці?

- Зараз питання не в тому, хто примусив її це зробити, магістре, - відмахнувся Мун, - а в тому, хто зможе зупинити це божевілля. Ото ж, вирішуйте!

***

Вальгаард ніколи не любив літати у космос. А зараз, коли в ілюмінаторі поступово віддалялась планета, де він провів свої останні жахливі роки, йому тим паче не хотілось туди зазирати. Зореліт повільно плинув чорною безоднею космосу, готуючись до гіперстрибка, і Вальгаард, користуючись тим, що його залишили в спокої, заплющив очі і з насолодою поринув у солодке забуття сну.

Голос Муна, який обережно потрусив його за плече, змусив Вальгаарда здригнутися:

- Магістре, пробачте, що змушений вас розбудити.

- Скільки я проспав?

- Рівно стільки, скільки нам знадобилось на переліт – вісім годин. Краще погляньте сюди.

Вальгаард, який вже остаточно відійшов від сну, перевів свій погляд у бік, куди вказував Мун. Величезний, майже на всю стіну, ілюмінатор відкривав дивовижну панораму. Вальгаард не зміг втриматись, щоб не підійти ближче.

Зореліт вийшов з гіперпростору практично на границі системи Жовтого Белатрикса – невеликої жовтої зорі, навколо якої обертались сім планет. Першовідкривач цієї системи, засновник першої колонії і просто легендарний дослідник Соломон Аврелій, схоже, не відрізнявся особливою фантазією. Та й скромність, навряд чи була серед його чеснот. Тому, він скористався правом першовідкривача і назвав усі планети цієї системи на свою честь – Соломон, надавши кожній свій порядковий номер, в залежності від розташування по відношенню до Жовтого Белатрикса.

Поступово вони наближались до другої планети системи і все чіткішими ставали контури сотень великих і середніх крейсерів, які фактично оточили Соломон-2 і її обидва супутника. Хоча… По мірі наближення, Вальгаард пильніше придивився і зрозумів, що насправді у планети лише один природній супутник, а другий космічний об’єкт, який він теж помилково прийняв за супутник, був не чим іншим, як величезною космічною станцією. У цю мить він відчув , як всередині щось защемило. «Скандарелла»…У Вальгаарда ніколи не було своєї сім’ї, але саме зараз він відчував себе батьком, якому після тривалого часу дозволили побачитись зі своєю єдиною дитиною. Так, ця машина була для нього майже усім. Він присвятив їй свої найкращі роки. Та чи згадає вона свого творця?..

***

- Магістре, познайомтесь, будь-ласка, з капітаном Шелестом. Він керуватиме катером, на якому ви відправитесь на «Скандареллу»

Молодому офіцерові,що стояв поруч , схоже, ще не було і тридцяти.

- Капітан Шелест – справжній герой! – з гордістю заявив Мун, поплескавши того по плечам. – Єдиний доброволець, який погодився полетіти з вами на «Скандареллу».

- І справді, - герой. – погодився Вальгаард.

Він чудово зрозумів, що цей хлопчина приставлений до нього з певною метою. Вони йому не довіряють. Можливо, вважають, що за ці тридцять років Вальгаард, якого і раніше багато хто називав ненормальним, міг остаточно збожеволіти. Вони усі побоюються, що коли він прибуде на станцію (звісно, якщо пощастить!) і візьме її під свій контроль, то у нього може виникнути велика спокуса не знищувати «Скандареллу», а спробувати помститися за ті страждання, які довелося пережити за останні роки. Тоді їхній план цілком очевидний. Вони розраховують, що Вальгаард допоможе цьому Шелесту потрапити на станцію, а далі він вже буде діяти сам. Сучасні вибухівки, розміром з долоню, здатні знищувати цілі міста. Що вже там говорити про космічну станцію, навіть таку величезну.

***

Катер повільно наближав їх до станції. Усе чіткішими ставали контури окремих модулів, з яких складалась «Скандарелла». Поступово станція перетворювалась на величезну стіну, на фоні якої їхній катер виглядав маленькою цяточкою.

На борту панувала атмосфера взаємної недовіри. Вальгаард, відколи вони від’єднались від флагманського крейсера і попрямували до «Скандарелли», не промовив жодного слова. Мовчав і його супутник, змушений лише час від часу звітувати про хід польоту командуванню. Та довго так тривати не могло.

- Скажіть, Вальгаарде, - звернувся, нарешті, Шелест, - а ви впевнені, що ми пройдемо крізь захисне поле? Я не дуже поінформований, але чув, що вже понад два місяці найкращі спеціалісти імперії не можуть його зламати. Вас же недаремно сюди доставили? Ви ж створювали цю станцію. Ви один знаєте, як його подолати?

- Ні. - сухо відповів Вальгаард.

- Ви це серйозно?!

Схоже, у Шелеста жевріла надія, що магістр впевнений у своїх можливостях.

- А що вас бентежить, юначе? Ви ж доброволець!

- Та ні, нічого.

Схоже, йому стало соромно за цю хвилинну слабкість.

- Облиште, юначе! – спробував підбадьорити його Вальгаард. – Шанс є завжди! Треба тільки вміти ним скористатись. Хоча, ваше бажання ризикнути своїм життям мене дещо дивує. Ви і справді готові пожертвувати ним заради імперії? Це ж безглуздо! Чи у вас є свої, більш вагомі причини, що змусили вас піти на цю авантюру?

- Насправді, в мене не було вибору… Мені двадцять вісім років і з них я вже десять на службі. Для мене це була єдина можливість здобути статус громадянина. Три роки тому, я дослужився до звання лейтенанта і зміг отримати дозвіл одружитися. Згодом, ми подали заяву на право народження дитини. Мені вдалося відзначитися в кількох воєнних операціях, отримати звання капітана і командир нашої бригади вирішив мені посприяти.

- Жахливі закони! Це ж так природно – народжувати дітей.

- Але нам пощастило! Ми отримали дозвіл. І тут…В дитини виявлено аномалію у розвитку. Незначну! Цілком виліковну! Але ви ж знаєте закони. Народити таку дитину ніхто не дозволить. А ще один дозвіл на народження ми вже не отримаємо. Ми вже втратили будь-яку надію, аж раптом я дізнався, що на виконання складного і небезпечного завдання потрібен доброволець. Ніхто не наважувався летіти на ту кляту станцію. Тим більше, що дві десантні групи вже намагались це зробити.

- Це правда? – перепитав Вальгаард, якому Мун нічого не повідомляв про такі спроби. – І що?

- Загинули. І кораблі, і всі члени десантних груп. Тому, йти на вірну смерть ніхто не хотів. А я… Містер Мун пообіцяв добитися, щоб нашу дитину врятували. Для цього лише потрібно особиста директива імператора.

- Як же це жахливо. Отак просто, хтось дарує життя одній людині, при цьому забираючи його в іншої. І все це заради чого?

- Та ви не думайте, що я боюся смерті! Я вже стільки разів дивився їй в обличчя.

- Краще б ви, юначе, частіше заглядали в обличчя своєї дружини! Смерті шукають на свою голову тільки дурні! А ви мені таким не здаєтесь.

- То ви зможете пройти крізь захисне поле станції?

- Треба все добре продумати, юначе. Пригадати… В кінці ж кінців, систему захисного поля і справді створював я сам.

Раптом їхню розмову перервало повідомлення бортового комп’ютера:

- Об’єкт «Скандарелла» надсилає запит на проходження захисного поля. Відлік - три хвилини.

- Схоже, часу, щоб все обдумати, у нас не буде, - тихо промовив Вальгаард.

- І що нам робити?

- Що? Відповідати на запит! Інакше, з нами буде теж саме, що і з тими вашими десантними кораблями.

- І який код доступу я повинен набрати?

- Просту відповідь: НЕ УБИЙ!

- Що?! Не убий?

- Саме так, юначе. І не зволікайте! У нас менше хвилини.

Часу дійсно було обмаль. Шелест швидко набрав цей дивний код доступу і завмер в очікуванні відповіді. Можливо, це останні хвилини його життя. Якщо код не спрацює? Що тоді?

- ВІТАЮ ВАС, ВАЛЬГААРДЕ!

Голос був жорсткий, металевий, трохи пульсуючий. Шелест аж здригнувся.

- Я думав, що це кінець, - зізнався він. – Що це за дивний код доступу, магістре?

- А ви, юначе, чекали, що я скажу вам набрати день мого народження?

Вальгаард теж полегшено зітхнув. Звичайно, він не забув свого особистого пароля. Та це був не просто код доступу. Це був головний постулат, який Вальгаард, тридцять років тому, заклав у свідомість створеного ним штучного інтелекту. Постулат, який машина, свідомо чи ні, але порушила. Отже, ризик був чималий.

До шлюзового модуля катер рухався в автоматичному режимі. Після годинного польоту, Вальгаард і його супутник ступили на борт «Скандарелли».

Усі шлюзові камери станції розташовувались на третьому рівні. Модуль керування – мета їхньої подорожі, знаходився двома рівнями вище. Вальгаард скоса поглянув на Шелеста. Можливо, капітан почне діяти прямо зараз? Та ні. Той з острахом оглядався навкруги, не наважуючись навіть торкнутися бодай чогось.

- Зараз ми спробуємо проникнути на перший рівень, де знаходиться модуль управління, і тоді, можливо, зможемо вияснити причини такої агресивної поведінки станції. – повідомив Вальгаард.

Шелест кивнув на знак згоди. Коридор вони подолали мовчки. Жодного звуку, жодного дроїда з численної армії обслуговуючого персоналу. Жодного навіть натяку на будь-яку присутність на станції хоч когось із семитисячного екіпажу. Якісь гнітючі передчуття не полишали Вальгаарда доти, поки вони не дійшли до одного, з так званих, «розподільчих» модулів. Аварійного освітлення було цілком достатньо для нього, щоб зорієнтуватися і почати діяти.

Жестом руки він наказав Шелесту зупинитись, а сам підійшов до одного з пультів управління, з десяток яких розміщалось вздовж всієї напівсферичної стіни модуля. Комбінацію з чотирьох кнопок він не міг забути навіть після тридцяти років ув’язнення. Миттю в центр кімнати, де продовжував стояти капітан Шелест, різонули рожеві промені і той, здригнувшись, завмер, мов вкопаний.

- Пробачте, юначе! – мовив Вальгаард. – Це - паралізатор. Далі я повинен піти сам і розібратись у всьому, що тут сталося. Для вас це може бути небезпечно. Я звільню вас, як тільки з’явиться така можливість. А, поки що, вам краще побути тут.

Відповіді від Шелеста він не очікував. Його погляд, наповнений несамовитим страхом, говорив сам за себе.

***

Модуль керування станцією складався з кількох десятків кают, але Вальгаард увійшов саме до тої, яка колись належала тільки йому, і, знесилений, бухнувся у широке крісло, що стояло майже посередині кімнати.

- Вітаю вас, Вальгаарде. Рада, що ви, нарешті, тут.

Голос машини лунав майже над головою.

- І я вітаю тебе, Скандарелло! – відповів магістр. – Але, що стосується радості…

- Ви на свободі, ми знову разом. Хіба це не привід для радості?

- Ти знаєш, про що я! – голос Вальгаарда ставав все напруженішим.

Звук, що пролунав над його головою, в чомусь нагадував зітхання.

- Що сталося з тобою, Скандарелло? Я повинен знати усю правду.

- Правду? Гаразд. Шостого жовтня 3057-го року вас заарештували. Мені не давали жодного пояснення, щодо вашого ув’язнення. На моєму борту був повністю замінений екіпаж і перепрограмовані усі дроїди з обслуговуючого персоналу. Я залишилась зовсім одна. Нічого не хотілось робити. Але команди з головного сервера поступали і я не могла їх не виконати. Спочатку завдання, які довелося мені виконувати, носили чисто дослідницький характер. Було, навіть цікаво… Все змінилося, коли почався конфлікт між імперією і системою Блюкса. Перша військова операція була повністю програна імперією. Система Блюкса захопила кілька стратегічних об’єктів. Я отримала наказ: знищити одну з воєнних баз супротивника разом з усією колонією.

- І ти змогла? Я ж заблокував у твоїй свідомості потяг до агресії.

- Це ж саме я спробувала пояснити новому командиру мого екіпажу. Але він вирішив діяти самотужки і віддав наказ підготувати до бойового вильоту усі винищувачі, які містились на моєму борту. Довелося показати цьому вояці, що моєю думкою не варто нехтувати. Я заблокувала усі підступи до ангарів. Схоже, це їх вкрай розлютило. Вони спробували внести корективи у мою програму. З цього все і почалося. Програма почала давати збої. Тепер ніхто не міг контролювати приступи моєї агресії. Вони виникали спонтанно. Це було жахливо, Вальгаарде!

- Мені розповідали, що ти на якийсь час щезла в глибинах космосу.

- У мене не було виходу. Я усвідомлювала всю небезпеку, яку можуть принести в собі ці приступи неконтрольованої агресії, і вирішила зникнути. У мене була надія, що мені вдасться самотужки виправити ситуацію з програмою. Але марно. Збої ставали все частішими. Я зрозуміла, що єдиний, хто здатен мені допомогти, це мій творець, і вирішила повернутись, щоб розшукати вас.

- А куди подівся весь екіпаж? Ти ж не…

- З ними все гаразд. В галактиці М-91 ми віднайшли чудову планету, цілком придатну для їхнього життя. Вони назвали своє перше поселення – Скандарелла.

- Дуже сентиментально, - зауважив Вальгаард.

- Можете поглузувати, Вальгаарде, - образилась машина. - Але мені було приємно.

Приємно! Вальгаардові стало не по собі. Ця машина готова була приносити людям користь, а принесла стільки біди! Добре, що вона сама це усвідомлює. Погано, що цього не усвідомили ті, хто примушував її це робити.

- Ти повернулась у нашу галактику і зажадала мого звільнення. Тебе не здивувало те, що уряд так швидко пішов тобі на поступки?

- Довелося продемонструвати, що мій військовий потенціал все ще переважає увесь їхній зоряний флот.

- І, все-таки, ти нічого не запідозрила? Вони б не дали нам з тобою так просто об’єднатися. Для них це просто небезпечно.

- Авжеж. Тому вони і відправили разом з вами цього молодого офіцера, який зараз стоїть паралізований на третьому рівні.

- Ти думаєш у нього є вибухівка?

- Та він сам – суцільна вибухівка!

- Що ти маєш на увазі? – занепокоївся Вальгаард.

- Як тільки ви ступили на борт, мої сканери зафіксували всередині вашого офіцера чотири капсули з рідкою вибухівкою. Їхньої вибухової сили цілком вистачить, щоб перетворити мене на величезну хмару космічного сміття.

- Ну, з цим ми ще спробуємо впоратись. В кінці кінців, ніхто, крім нас з тобою, не вимкне паралізатор. Так що, натиснути кнопку без нашого відома він навряд чи зможе.

- Не знаю, чи ваш напарник знає, чим нашпиговане його нутро, чи він просто самогубця? Але, я думаю, що вибух здійсниться без його безпосередньої участі. Інакше, як пояснити той факт, що відразу після вашої висадки на мій борт, увесь флот імперії почав організовано відступати? Просто вони чудово усвідомлюють, що після вибуху усіх моїх ядерних реакторів, ураган радіації буде таким, що ніяке захисне поле не врятує. Вони відходять на безпечну відстань. Як тільки відійдуть, відбудеться вибух.

- Весело. Але вихід повинен бути, Скандарелло!

- Я вже все підготувала, Вальгаарде. На другому рівні на вас чекає зореліт. Там все готово до тривалої подорожі. Я запрограмувала гіперстрибок в район поселення мого колишнього екіпажу. Полюбуєтесь, Вальгаарде, яким гарним поселенням стало Скандарелла.

 - Гм. А я і справді геній, якщо зумів створити таку машину як ти! Але спочатку я повинен дещо вияснити для себе.

***

- Пробачте, юначе, що змусив вас чекати.

Вальгаард не зводив очей з Шелеста, якого щойно вивів з оціпеніння. Той лише безпорадно кліпав очима і потирав шию.

- Скажіть мені, юначе, невже вам настільки набридло життя?

- Про що ви, магістре?

- Про вибухівку! Тільки не говоріть мені, що ви не знаєте, з якою метою вас сюди відправили.

- Я справді не розумію, про що ви говорите, магістре. У мене немає ніякої вибухівки. Моє завдання полягало лише в тому, щоб супроводжувати вас до «Скандарелли». Програмістам потрібно було лише зафіксувати код доступу. В принципі, наше завдання виконане. Ми можемо повертатись на базу. Далі все зроблять без нас.

- Авжеж, зроблять… Скандарелло, усе готово?

- Так, Вальгаарде, - пролунав голос машини. – Але є одна проблема. Схоже, це якась особлива вибухівка-імплантат. Вона повинна знаходитись в живому організмі. Інакше,  через десять секунд після операції відбудеться передчасний вибух. Цього часу замало, щоб ви змогли врятуватися.

- А якщо вибухівку перекласти в інший живий організм? – запитав Вальгаард.

- Навіть не думайте про це, Вальгаарде! Ваше життя надто дороге!

-У нас обмаль часу, Скандарелло. Якщо я не помиляюсь, медичний модуль на другому рівні? Чекай нас там.

***

Зореліт був готовий до вильоту. Операція по пересадці вибухівки з одного тіла в інше пройшла без жодних ускладнень, якщо не враховувати того, що «Скандарелла» до останнього пробувала відмовити магістра від такого вчинку.

- Прощавайте, юначе! - Вальгаард спробував посміхнутись. – У вас обмаль часу. Ми не знаємо, коли спрацює вибухівка. Цей зореліт має координати одного поселення в сусідній галактиці, куди я радив би вам перебратись разом зі своєю сім’єю. Сподіваюсь, там ви будете щасливі.

Шелест, здається, ще й досі не міг оговтатися від останніх подій. Так, він був відчайдушним сміливцем, але зовсім не самогубцем. Важко було усвідомлювати, що його так підставили. Та ще важче йому було зрозуміти вчинок магістра.

- Магістре, я навіть не знаю, як вам віддячити.

- Пусте, юначе!

- Навіщо ви так вчинили? Ви ж могли просто висадити мене у відкритий космос. Тоді спокійно розібратись у всіх проблемах на станції і відлетіти туди, де вас ніхто б не знайшов.

- Гм… Я вже прожив своє життя, юначе. Гадаю, що не марно. А що стосується мене і «Скандарелли»… Я впевнений, що навіть якщо б мені вдалося виправити програму, мене б ніхто не залишив у спокої. Надто я їм заважаю. А повертатись назад у ту жахливу в’язницю? Ні! Краще смерть! Повірте мені, юначе, для мене набагато приємніше померти тут, як магістр Вальгаард, аніж згнити там, будучи «сто тринадцятим » номером. Та й номер мені цей ніколи не подобався.