Син містера Вонка

Чи знаєте ви, як це, бути сином самого містера Вонка? Я знаю, тому що це я, син містера Вонка. Саме так, я син того самого містера Вонка, великого майстра магії та заліза, творця величних сталевих птахів, що до сих пір кружляють над Королівським Двором. Розумію, ви мені не вірите, ви недовірливо похитуєте головою. Як, невже у містера Вонка був син? Майстер ніколи не згадував про свою сім’ю, він самотньо жив у Везі Тейлортауна, в оточенні тільки сорока ретельно відібраних учнів, і там любов’ю, пристрастю, а головне  тяжким трудом створював свої дивовижні витвори.

Але це тільки частина правди. Насправді, ще до того, як він став гранд-Майстром, Говард Вонк-старший закохався у біляву тендітну дівчину, мою маму, і народився малюк зі світлими, в мати, очами ї чорним, в тато, чубчиком, тобто я. Я був одним з сорока його учнів в Тейлортауні.

Одного разу мені запропонували інтерв’ю в газету, за гроші. Я повинен був розповісти про батька, бажано в руслі та дусі офіційної легенди, тобто розповісти про великого гранд-Майстра, з довгим, чорним як смола волоссям, що розпеченим молотком б’є по тонкому, як пелюсток троянди листу заліза, витягує його розпеченими щипцями, згортає в рулон, знову б’є, витягує, і так далі. А мені конче потрібні були гроші, і я погодився, хоч і відчув на серці деяку важкість. Ні, я не брехав, я говорив правду і тільки правду, але саме ту частину правди, що від мене хотіли почути.

Я, наприклад,  розповів про одне з найбільш забавних його створінь, металевого кота Пата, що обожнював батька і кожного дня після обіду спав у нього на колінах, і великий майстер покірливо терпів, а це було не так вже приємно, спробуйте самі взяти на коліна металевого кота.

Також розповів, як в п’ять років, коли інші кучеряві крихти вчать правило «не бігай по крутим сходам, спускайся помаленьку» я дізнався про одне з головніших та найдавніших правил Ордена Майстрів – заборону створювати металевих чоловічків. Я дізнався, що єдиний за всю історію Ордена порушивший це правило гранд-Майстер Чорний Вольхв був засуджений на довічне ув’язнення у Попиляну Вежу, але створений ним коротун ще довго працював секретарем в Раді Майстрів. Батько розповідав про Чорного Вольхва, і очі його палали від ярості.

- Це великий гріх – створювати людську подобу, гріх та непокора, але ми в Ордені зробили все що могли, щоб Вольхвів коротун почувався щасливим. Він, малесенький сталевий чоловічок, розміром десь з нашого Пата, так гордився, коли визивав до промови одного з членів ради. «А тепер Ваша черга, шановний містер Вансон», – так поважно казав коротун. 

Також я розповів газетяру, що кожний урок батько розпочинав з повторення тріади, своєї знаменитої тріади, що вже встигла стати легендою.

- Як створюють живий метал? – запитував містер Вонк.

І ми, сорок хлопчиків, відповідали хором:

– Живий метал створюють любов’ю, пристрастю, та тяжким трудом!

- Ще раз, я не почув. Як створюють живий метал? Що, каші з ранку не їли?

- Живий метал створюють любов’ю, пристрастю, та тяжким трудом!– знову відповідали ми.

І тільки після цього розпочинався батьків урок.

Чого я не розповів газетяру, то це того, як одного разу він сказав матері – страх заважає йому створювати та оживляти метал, він просто боїться. Звичайно, я боявся. А який би восьмирічний хлопчик не злякався вогняних іскор, що спалахували феєрверком від розпеченого листа заліза? Не злякався ударів розпеченого молотка, страшних, як гуркіт грому літньої грози?

Втім, дуже скоро я сам став виготовляти металеві вироби.  Ми відливали у міді коней та кентаврів, виробляли чудові жіночі прикраси, звичайно і побутові речі робили також. Наші праці виставлялись на офіційних прийомах і на балах, на площах та майданах міст, нас боялися і поважали, ретельно відібраних учнів Тейлортауну, майбутніх майстрів стародавнього Ордену Живого Заліза, маленьких обранців, і так далі.

Коротше кажучи, не одна з моїх фігурок так і не ожила. Пам’ятаю, коли батько вже тяжко захворів, я попрохав його:

- Розкажи мені  таємницю, адже він існує, цей порошок. Ти просто приховуєш його від мене, приховуєш давнє слово, що оживляє метал. Стародавня магічна таємниця Ордена Майстрів, за розкриття якої покладається покарання вже не заточенням у Попиляну Вежу, але сама смерть.

Батько, пожовтілий від легеневої хвороби старий, такий близький ї одночасно такий далекий, закашлявся хрипло, закашлявся чи засміявся, я і не зрозумів.  Його розум та самоусвідомлення  слабшало день від дня, все більше розмивалось.

- Ти мій син. – нарешті відповів він. – І якщо хтось і гідний створювати живий метал, то саме ти.

Душа моя спалахнула від радості, і гіркі сльози навернулися на очі. Я знав, що він вважає мене за слабке, боягузливе створіння, без «металевого стержня всередині» – це був його улюблений образ, його давні слова.

 - Династія повинна продовжитися. Старі майстри йдуть один за одним в країну інею та вічного туману, втім, туди нам всім і дорога. – Він знову тяжко закашлявся. – Живий метал, я віддав йому все своє життя.

Сльози дерли мені горло, я вже не міг втримати їх.

- Це правда, батько. І я також готов покласти своє життя на створення нових істот, створення краси, що застигла в сталі. Відкрий мені тайну живого металу, і я буду зберігати її, я буду творити, слідуючи заповітам Старих Майстрів.

Тепер я плакав вже не скриваючись. Все своє життя я знав, що колись між нами відбудеться ця розмова, і батько відкриє мені таємницю живого металу. І ось прийшов цей час.

-Я готовий, батько. Я хочу йти твоєю дорогою, я сам вибрав іі, усіма силами душі прагну стати творцем. Як створити залізного птаха? Птаха, що відштовхнеться від землі тонкими металевими ногами-прутиками, і злетить, підніметься до самого неба?

- Запишеш, чи запам’ятаєш? - слабким голосом запитав батько. – Може, краще надиктувати?

- Я запам’ятаю назавжди.

- Одже, слухай уважно. Живий метал створюється любов’ю і пристрастю, а головне – тяжким, тяжким, тяжким трудом.  – так відповів старий майстер Вонк і стомлено закрив очі.

Через місяць він пішов, його же словами кажучи, до країни інею та вічного туману, а ще через чотири місяця я поступив на перший курс до університету навчатись на торгового агента. Я вивчав як торгувати тканинами, як правильно розрахувати витрати та доходи, як спрогнозувати прибуток, там же в університеті почав зустрічатися з миловидною дівчиною, скоро вона завагітніла, і ми одружились. Мати швидко постаріла, і обидва ми час від часу давали в газети інтерв’ю про батька, втім, прохали їх все рідше та рідше. Старі Майстри пішли з життя, а з молодих живий метал не міг створити ніхто. Тільки на моєму  віці осяяне життям залізо поступово перетворювалось на міф, казкову легенду, я й не знав, що так скоро може прийти забуття.

Якщо щось і завдавало мені болю, то аж ніяк не батькова жорстока насмішка наді мною на смертному одрі, а оті давні-давні його слова, про те, що я боязкий. Я боявся сказати щось не те на інтерв’ю з газетярами, боявся нічної тьми та людського натовпу, боявся привидів та бабаю, також пам’ятаю, як боявся вогняних іскор восьмирічним хлопчиком. Але бояться усі, не тільки я. Та чи кожен батько помічає в своєму сині тільки одну рису і далі бачить тільки її, одну її, і нічого більше?

***

Втім, життя моє було спокійним, тихим і в міру щасливим, коли я вперше почув про сталеву троянду Тима Скорна. Її виставили в замку Тетіс, в скляній колбі, і виставка повинна була продовжитись три тижня. Увесь цей час троянда потроху росла, ставала все вище і вище, обростала новими пелюстками, а бутон її наливався красою та силою -  бо це був саме живий метал, так, це був живий метал. Всі газети писали про Тима Скорна, його залізна троянда міцно та надовго зайняла перші сторінки «Столичної»»,  а творець її став знаменитістю, став кумиром.

Звичайно, я пам’ятав Тима Скорна, як же не пам’ятати його. Високий, статний, він був не першим, але одним з найкращих, завжди твердо входив у першу п’ятірку учнів Тейлортауна. Пам’ятаю, як Скорн відлив у бронзі чудовий кубок для вина та подарував нашій сім'ї. Особливістю Тима був легкий, зважений  характер, пригадую, як щиро та невимушено він нахвалював мамині страви, коли приходив до нас на обід.

Я давно не чув про Тима, і ось прочитав про нього в газеті. Тим Скорн розповідав про мого батька, про старовинні традиції школи Тейлортауна, про можливе відродження Ордену, він царював і володарював, оточений натовпом. Вже було вирішено, що після виставки троянда поїде в дар до Королівського Палацу, до Королівської Родини, до самої молодої нареченої, весілля якої було заплановане на перший тиждень весни.

А я ніяк не міг вирішити, чи йти мені до замку Тетіс, чи ні. Мені шалено, просто шалено хотілось подивитися на розквітаючу під склом троянду, я вже прочитав поему, що присвятив їй поет Цацкус, вражений і натхненний відвіданням виставки. Кожен день я читав про металеву троянду в газетах, мимоволі уривав  ошмітки з розмов про неї на майданах та вулицях міста. Так, мені неймовірно сильно хотілось побачити розу, осяяну життям.

Але я – Вонк молодший, син «того самого Вонка», Великого Майстра з Останніх Майстрів. Мене одразу оточать газетярі, будуть запитувати дурниці,  що вже питали в мене і  в мати вже тисячі разів. Та й самого Скорна я не особливо хотів бачити.

Так пройшов другий з трьох тижнів виставки. Тепер я вже мучився, я майже не спав, іноді  троянда навіть снилася мені – дивовижна, як саме життя, з залізними тонкими пелюстками, виблискуюча в м’якому розсіяному світлі  музейного залу. Не багато перебільшуючи, я почав втрачати розум.

І однієї безсонної ночі я нарешті знайшов відповідь, знайшов порятунок.

Я піду зараз, піду до замку Тетіс саме зараз. Я піду вночі, коли місто спить, у пусті і безлюдні музейні зали, я обійду охоронців, і так, в повній священній тиші, я підійду до скляної колби і подивлюсь на сталеву троянду, троянду, що дихає і росте. 

- Чого ти? – запитала дружина.

Вона вже давно не була тендітною дівчиною, вона потовстішала, погладшала, підфарбувала волосся у фіолетовий, тобто перетворилась на справжню дружину торгівця дорогими тканинами. Іноді з моторошним страхом я розумів, що це значить тільки одне – я й сам вже давно перетворився на справжнього торгівця елітними тканинами.

- Чого ти?

- Та нічого, спи.

- Ти що, зібрався кудись? Отак серед ночі?

Вона читала мене, як розкриту книгу, і це трохи дратувало. Я прочекав ще з четверть години, поки дихання її не стало рівним, та пішов одягати пальто.

Я не думав ні про що особливо, просто хотів покінчити нарешті з ваганнями, йти чи ні. Серце моє горіло від дивної туги і солодкого передчуття. Кожен крок по мостової гулко віддавався, відлунювався, а сама ніч була спокійна, темна і тиха, без жодної зірки у чорних небесах. Я вже зрозумів, що запам’ятаю цю прогулянку під самотніми ліхтарями до самого кінця свого життя.

Замок Тетіс височіє над площею темною багатоповерховою громадою, це одне з архітектурних чудес столиці, хоч зараз, у темряві, краси палацу ї не видно. Ніхто з городян и подумати не міг, що троянді Тима Скорна, що вже стала славою нашого міста, загрожує якась небезпека. Звичайно палац добре охоронявся, але зараз вони усі солодко спали – товсті стражники в уніформі та с карабінами через плече, солодко сопів і той з них, з кремезної шиї якого я зняв ланцюжок з ключем.

Я тихесенько піднімався широкими блідими грандіозними сходами, при денному світлі це все повинно бути сніжно-білим, але зараз здавалось тільки блідим. Троянда виставлялася на другому поверху, серед інших залізних виробів.

Спочатку ключ не провернувся, і я, чомусь з полегшенням, подумав – не від цього зала, от і усе. Та ні, ще один оборот, і – о-па, важкі величні двері в музейний зал відчинилися, і я вступив всередину, одразу зачинивши двері  за собою.  

Мої кроки по паркетному полу були майже не чутні. Я озирався, і все було таким знайомим, тому що окрім троянди тут виставлялися старі вироби учнів Тейлортауна. Я одразу відмітив своє -  залізне серце, пофарбоване в червоний, товстого металевого кабанчика,  лимонне деревце, та деякі жіночі прикраси, їх також здається зробив  я. А оте дзеркало Бенка, а отого чудового птаха відлив Кет, так, все тут було зроблено нами, татовими учнями. Досить довго я розглядував наші роботи, всі ці чудові вироби, пригадуючи минуле, переповнений солодкою світлою тугою. І так повільно, повільно концентричними кругами я наближувався до колби, що немов світилася зсередини, все ближче і ближче підходив до осяяної м’яким ніжним світом скляної колби.

«Ти чудова, ти прекрасна, ти дивовижна!» – так написав про троянду поет Цацкус. -  «Не можна уявити жінку, достойну отримати тебе в дар». І першою моєю думкою було саме те – що я не можу уявити жінку, що мала право отримати таку красу в дар, просто не існує такої в підмісячному світі.

Вона була дивовижна, ця відлита у металі троянда, мабуть пару днів як розпустилася, розгорнула свої численні пелюстки, і усе в ній дихало, світилося, і жило. Мабуть в сталевій цій троянді було більше життя, чим в мене.

Сльози зволожили мої щоки. Не можу точно сказати, скільки часу я простояв так, у крузі ніжного м’якого світла.

 А потім пришла відповідь, я все зрозумів в єдину мить. Усе-таки існує секрет, секрет живого металу, і мій батько відкрив його Тиму Скорну,  своєму веселому легкому учню, напевно із «залізним стержнем» всередині, що так добре розважав нас за обідами и так щиро нахвалював мамині страви. Звичайно, Тим був гідний, я не мав сумніву, що він один з найбільш гідних батькових учеників, але одну річ я все одно не міг зрозуміти, і це просто вбивало мене. Навіщо потрібно було заражати мене цією пристрастю, смертельною любов’ю до метала? Навіщо змушувати восьмирічного хлопчика стояти близь розпеченого листа, де спалахували феєрверками іскри? Навіщо давати віру, віру, що зможеш творити і ти, а потім залишати ні з чим? Навіщо повторював  я сотні, та що там сотні, тисячі разів знамениту на весь світ тріаду – «любов’ю, пристрастю, та тяжким трудом»? Це було занадто жорстоко з його сторони.

Сльози все  текли по моїм щокам, але тепер це були не сльози радості, а сльози гніву та болі. Батько відкрив все-таки секрет живого металу, відкрив одному з своїх учнів, веселому Тиму Скорну. Я думав, що вже змирився, забув минуле, та де там, страшенна біль і така ж страшенна лють охопили мене.

І не пам’ятаю вже наступну мить, але немовби це був не я, а хтось інший, хтось хто заводів моїм тілом, взяв його під свій контроль. Не я, а хтось інший побіг до кінця залу, ухватив залізного птаха Кета і повернувся бігом, не я а хтось інший розмахнувся, тримаючи птаха двома руками, і проломив скло. Колба розкололася навпіл, і троянда предстала переді мною у всій своїй жіночій уразливості, у всій своїй божественній, не описуваної ніякими словами красі. Не я, а хтось інший знову розмахнувся і шпурнув залізного птаха в її тендітні пелюстки. «Голова» троянди, тобто бутон, відкололася від стержня і з тяжким грюкотом впала на паркетну підлогу, і хтось інший, не я, бив і бив по пелюсткам залізною пташиною, відколюючи від них ошмітки.

Хвилину потому я зрозумів, що в двері зала скажено рвуться, їх вже давно намагаються відчинити.

Розум мій прояснився, все стало на свої місця – зараз стражники вриваються в зал, бачать мене над над ізломаною трояндою, беруть під руки та  виводять з замку, спускають блідими у світанковому світлі сходами і везуть до тюрми, а там вже спросять прізвище, і я змушений буду відповісти одне тільки слово – Вонк. А вранці мама отримає «Столичну», де на першій полосі будуть чорніти смертельні для неї літери: «Сенсація – Вонк-молодший руйную чарівну розу Тима Скорна!» Саме думка про маму і ранкову газету пронизала моє серце стрілою. Ні, я  не міг цього допустити, ради матері не міг, вона не повинна отримати цю газету, все що завгодно, але тільки не це.  

У відчаї я озирався. Є залізний кабанчик, і якщо їм підперти двері, їх ще довго не відчинять. А я поки знайду спосіб добратися до вітражних віконець, що розміщені занадто високо, майже під стелею. Так, присунути до дверей залізну свиню! Це була геніальна ідея. Я метнувся до найбільш важкого експонату в залі, й уперся руками в величезний кабанячий зад – ну, давай,  давай, поїхали! Ну!

Тільки тут я побачив прогалину, недогляд так сказати в моєму ідеальному плані. Металевий кабан (колись під пильним батьковим наглядом я власноручно відлив його)  навіть на міліметр не тронувся з місця. Він був занадто важкий, щоб одна людина, до того не дуже фізично сильна, могла його здвинути.

- Ну, давай, давай!

Двері вже вигибались під ударами музейних охоронців. Ще мить, і вони відчиняться.

- Давай! Давай! Давай!

Тільки тут я зрозумів, що впираюсь долонями в повітря, і кудись подівся металевий кабанячий зад, і мить потому -  полетів по інерції вперед, орючи носом паркетну підлогу – Ааа!

Двері відчинились, і жандармам предстала дивна картина – я безсилий, розпластаний, у формі морської зірки лежав на підлозі, розкинувши руки-ноги в сторони. Очі я заплющив, і тільки прислухався до того, що відбувалось в залі.

Щось падало, гуркотіло, немов хтось бився, тупотіло і гриміло, а потім настала тиша.

- Свиню тримайте! – раптово хтось вигукнув. – Тримайте свиню! Вона вже сходами вниз поскакала!

Про що це вони? Здається, три чи чотири охоронці підійшли тепер зовсім близько, крізь прижмурені віки я бачив підошву гвардійських чобіт.

- Хто це?

- Це він благословив на життя кабана?

- Ні, неможливо!

- Неймовірно!

- Чудо!

- Міракль!

І хтось за  спинами стражників видохнув:

- Боже, та це ж сам Вонк молодший!

Не встаючи з підлоги, я нарешті відкрив очі і побачив десь угорі обличчя Тима Скорна, обличчя заспаного Скорна,  трохи потовстілого, але такого ж рудого та веселого, яким я  запам’ятав його.

- Ох! Та це ж Вонк молодший! - Він кинувся, і обняв мене, допомагаючи підвестись, і все  повторював та повторював: - Боже, це ти, неймовірно!  Це ж мій побратим! Ти хоч не забився?

- Пробачте. – нарешті вимовив я, поки Тим отряхував з моїх штанів пил. – Пробачте, я не хотів. Усе це через мене,  це моя вина.

- Та нічого. – зареготав один з охоронців. –  у всіх бувають професійні помилки. Це, як я розумію, повинен був бути сюрприз, сюрприз на завтрашній день, так? Це ж просто міракль! Чудо!

- Сюрприз від майстра Вонка? –  вигукнув  Тим. – Так?

- Ну.. Ні… Тобто… - мямлив я. – Не зовсім так…

Охоронці и Тим обнімали мене, втішали, не даючи сказати і слова, і знову – в котрий раз, сльози текли по моїм очам.

-Я полагоджу розу. – нарешті вимовив я.   – Я полагоджу її.

- Це занадто велика честь для мене, майстер Вонк, щоб ви працювали над моїм виробом. – серйозно сказав Скорн. – А я  думав про вас, багато думав про вас в останній час. Не знав, що з вами сталось, де ж Ви поділись після смерті батька. Цей кабан, і лимонне деревце, і те червоне серце – це усе ваше, ви ж пам’ятаєте, що краще в цьому залі створили саме Ви? Тільки вчора дивився на лимонне деревце і згадував Вас. Я так хотів, щоб ви прийшли. Я так щаслив… Оживити свої твори саме зараз, під час виставки! Така чудова задумка. Ви геній, майстер Вонк!

І він склонився в глибокому поклоні.

 Склонилися й стражники.

- З поверненням, майстер Вонк. Усі чекали на вас.

Що ж розповісти вам у фіналі моєї розповіді? Може, про те, як рано вранці листоноша біг до моєї матері розмахуючи «Столичною», де великі букви палали з першої сторінки: «Сенсація, повернення самого Вонка! Живий кабан! Секрет та сюрприз від старих друзів-майстрів!» Чи про весілля принцеси, «весілля тисячоліття», на яке ми з Тимом робили на заказ спільну композицію – трояндовий садок, а в садку порхають метелики - Тим робив троянди, а я пурхаючих метеликів? Чи про урочисте відкритті школи в Тейлортауні, де присутнім був сам король, він перерізав червону стрічку?

Занадто багато подій трапилося після тої ночі в музеї, з того часу як ожив мій кабан, і не має часу розповісти про все. Та ось який фінал я обрав.

Я й сам сміюсь, коли згадаю, як боровся з кабанячим задом, а двері гуркотіли, витримуючи останній бій. То була досить кумедна ситуація, і, боюсь, доволі кумедно виглядав я сам.  Але саме в ту ніч мені відкрився шлях до істини, «сонячні промені висвітили в пітьмі приховану  до того потаємну стежку, і прийшов мій світанок», як пише у своїх чудових елегіях поет Цацкус. 

Любов’ю, пристрастю, та тяжким трудом – то була правда, і іншої правди нема. Але було ще щось, що я зрозумів не відразу, а тільки через деякий час, і це моє відкриття, моє доповнення до батькової тріади. Саме про це я розповів учням в перший день школі  Вонка. Я дивився в їх очі, в очі сорока чубатих хлопчиків, ретельно відібраних по всім куточкам нашої славної країни, і говорив:

- Ви чули, звісно, про знамениту тріаду містера Вонка – «живий метал створюється любов’ю, пристрастю, та тяжким трудом». Численні роки я працював над металом, і ніколи не вдавалось осінити, благословити його життям. І от одного разу я раптово вклав у свій виріб свій страх, свій відчай, бо забагато його було в мене, і тільки тоді  вдалося. То знайте, що ви можете добавити до тріади і щось своє, те що ховаєте від усіх у глибинах серця. Добавте свій біль, свій жаль по минулому… 

Тут я побачив, що один хлопчик, маленький та чорноокий, підняв руку. Ім’я у нього було досить важке та зовсім не йшло йому – Мейзес.

- Так, Мейзес, слухаю!

- Майстру Вонк. – він завагався.  –  а смуток, смуток можна добавити до тріади?

Біль охопила моє серце. Що за дивне запитання для такого маленького? Тепер буду пильно стежити за ним.

- Звичайно, Мейзес, ти можеш добавити до тріади і смуток.

Він серйозно кивнув і щось відмітив у себе в зошитку.