Шуліка на вербі

Осінь жбурляла на стиглу землю зів’яле листя з першими краплями холодного дощу. Але землі було байдуже – вона втомилась. Мабуть, більш за все їй набридло носити нахабних паразитів, що нівечать постійно її тіло. Але навіщо поринати у надра? Якщо навіть невеличкий Павлів сад усе менше давав врожаю, а все більше був притулком для різноманітних комах, що паразитували усюди. В землі були дротянки, капустянки та безліч мурах. Листя вкривала липка тля, а яблука жерли черви.

Павло не труїв усе те. Не міг. Його син вже рік лежав прикутий до ліжка і брав аванс у смерті, тож нині вбити хоча б комаху здавалося чоловікові страшенним гріхом –тією піщинкою, що навіки хитне ваги синова життя у бік безодні.

Він чекав і сам не знав на що. Лікарі знизували плечима, рідні відводили очі.

Ніби зсохлий від втоми і відчаю чоловік зняв захисні рукавиці, дістав сірники з кишені і запалив багаття, не дуже сподіваючись на те, що вогонь випередить воду і листя згорить раніше, аніж піде дощ. Павло поглянув на небо з надією побачити проріхи у хмарах, але побачив лишень гусей, що летіли геть від цієї сирості. Тільки здихнув і махнув рукою – тут усе життя летить шкереберть, до біса багаття!

***

У хаті голосив мобільний:

- Вже вдруге, – повідомила бабка. Вона вийшла з кухні, тримаючи телефон двома пальцями на витягнутій руці. І руки старої, і телефон - усе було у борошні. До того ж дзвонити припинили.

- Ви б погукали, чи що? – автоматично промовив Павло, хоча знав, що вона ніколи його не гукає. А нині в неї запалився суглоб на коліні, тож годі й чекати такої милості. Бабка не дурна, вона знає, що з лікарні зазвичай телефонують на міський.

- Передзвонять, - відмахнулась бабка і пішла до свого тіста.

Бабка була єдиним, що залишила йому на згадку дружина, яка вже п’ять років, як поїхала до Португалії. Навіть Іванко був прийомний, а будинок куплений переважно за бабин кошт.

Колись усі сподівались на сімейне щастя, всиновили Іванка і шукали куди б переїхати з кімнати у комуналці. Олесина бабка сама запропонувала цей варіант. Живіть, каже – радійте. І мене у старості буде кому доглядати.

Та не так сталось, як гадалось. Тепер Павло був впевнений, що Олеся тікала не стільки за грошима, скільки від хворобливої дитини, яку так і не змогла прийняти і полюбити. Можливо сподівалась, що той переросте усі ті негаразди… чи помре.

Як би то не було, а він звик. Звик до бабки, вважав її рідною і мирився із дивацтвами. Звик Павло і до того, що розраховувати може лишень на себе. І до хвороб свого сина теж. Тільки от останнім часом хлопець ставав все слабкішим.

Вимивши руки, він обтер рушником мобільний і подивився, хто дзвонив.

***

Вогонь у каміні жвавенько хрускав хмизом, доки до нього не бухнули двійко березових чурбаків. Камін для Павла був найулюбленішим місцем у хаті. Він виклав його топку власноруч і хоча й довелося кілька разів переробляти, дуже пишався цією річчю. Олеся сварилась, казала, що коптить. Та де вона тепер, та Олеся?

- Не дзвонить? – спитав Микола і долив у келих вина.

- Якось дзвонила навесні, за Іванка навіть питала.

- Як він? Тримається?

- Не знаю на чому тримається, Колю! От не знаю! – чоловік поставив келиха на кахель перед каміном і пішов палити на двір.

Микола ніколи не палив, але вийшов слідком за товаришем. Він був хрещеним батьком Іванка і чи не єдиним, окрім старої, з ким Павло міг про усе це розмовляти.

- А знаєш, що я тобі скажу? Треба тобі до однієї жінки поїхати…

- От тільки не треба мені знахарок! – Різко перервав Миколу господар. - Бабка дістала, так тепер ще й ти.

- По-перше, вона не знахарка. По-друге, бабка в тебе – золото. Такої бабки ще пошукати треба.

- Бабка, як бабка, – відмахнувся Павло.

- Якщо хтось тобі і зможе допомогти, то тільки ця жінка.

- Щось не чув я нічого про таких диво-лікарок.

- В неї лихо сталось і вона вже давно живе відлюдно.

- От ти даєш! А мене вона з яких радощів прийме?

- Прийме.

***

Старий Павлів «волинець» відчайдушно буксував по багнюці того, що мало б називатися дорогою, але дороги тут не було. Були дві колії - місцями переорані, криві і залиті дощем. Десь вдалині виднілись деревця, мабуть, то й була річка, до якої їхав Павло. По правді, то була та сама річка, що протікала і у його місті, тільки кількома десятками кілометрів вище за течією. Дуже нелегких кілометрів, треба зауважити.

Він навіть собі не міг пояснити, як пристав на Миколині слова. Тим більше, що той і не настоював на своєму. Тільки розповів, що ця жінка лікує, а колись втратила дитину і стала відлюдницею. Тож може не відмовить врятувати чужу дитину?

А потім бабка півночі стояла над ним у сорочці, навіть про коліно забула. Гарна бабка, нічого не скажеш. І слух гострий, і витримка військова. Вона остаточно його доконала. Розповідала і про те, як чи то лісовик, чи то блуда водив її лісом, і як її чоловік потім ледве знайшов. І як якась бісова сила їм із братом у вікна гримала, коли самі лишались. І про доньку сусідів, на яку чари навели. Чого тільки не розповідала стара. Але усі ті казки бабусині він знав вже напам’ять і міг розповідати не гірше самої бабки.

Тільки от вранці він зрозумів, що треба брати лікарняний. Не через те, що почувався хворим, чи хотів відіспатись після нічного кошмару у вигляді бабці-совісті. А через те, що мав робити хоч щось…

От і робив. Двірники скрипіли, намагаючись впоратись із дощем, а колеса безнадійно буксували, але все менше здіймали брудних бризок. «Волинець» сів у багно.

Павло вистрибнув і, гримнувши дверцятами, пішов геть. Якщо він вірно запам’ятав шлях, було недалеко. Увесь Павлів клопіт тепер був про те, як би не залишити взуття у цьому полі.

Телефон не ловив мережі, тож горе-мандрівник зараз не розумів, як звідси вибиратись. Коли дістанеться до житла цієї жінки, щось вигадає.

***

Хатинка здивувала. Павло так і закляк, коли підійшов і побачив, що жодної ознаки життя навколо неї немає. По-перше, це був зруб, по-друге – без подвір’я. Що з цього більше вражало, чоловік не розумів. «Дійсно, якась Баба-Яга тут живе, чи що?» - подумав Павло.

З-поза хати почулось гельготіння. - «Гусі?!»

- Гей, чоловіче! Ви чого тут вештаєтесь?

Гусей він так і не побачив, а от жінка, що стояла позаду, вражала. В білій хустці, синьому халаті, схожому на спецодяг, та калошах на босі ноги. «Оця буде лікувати мого сина?»

- В мене машина у багні загрузла.

- Так поля вже давно переорали і озимі засіяли. Що ви тут забули?

«Може вона черниця?», - прийшла несподівана думка: «Бувають же такі відлюдниці, наче?»

- По справах.

- Які, в дідька, справи у цій дірі?

«Ні, не черниця.»

- Пішли. Авто твоє витягнемо, бо вночі мороз буде. Зараз тільки чоботи та куртку надягну.

«Це ж треба, в неї є куртка!»

Перевдягання затяглось, зате дощ скінчився. Павло стомився настільки, що стало усе якось байдуже, але він розумів наскільки важливо нині виштовхати авто. Назавтра «волинець» вмерзне посеред поля і чоловікові залишиться тільки сидіти тут до відлиги.

***

Потріскування дров у печі нагадувало домівку. Гірка настоянка, яку майже силком влила в нього чудна господарка, зігріла і примусила розімліти. Дуже хотілося спати, але очікування чаю з липовим цвітом, та гарячої води, щоб змити увесь денний бруд, примушували покірно чекати. А ще не давало спокою нерозуміння того, навіщо він тут.

Хата, хоч ззовні і дивна, але аж ніяк не схоже, щоб тут велось якесь чаклунство, чи інше збочення. Окрім доволі звичних пересічній людині трав, та цієї пекучої настоянки, не було тут нічого, що вказувало б на те, що ця жінка – знахарка. Оксана – так назвалась вона, коли впряглась виштовхувати автівку. От сила в неї була – дай Бог кожному. Узяла б Іванка за душу, тай висмикнула з того світу…

- Сидиш. Грієшся, – господиня констатувала очевидні факти, чергового разу заходячи до будинку.

- Сиджу…

- То може скажеш, навіщо ти перся у таку далечінь на цих ваганах із колесами?

- І що б ви розуміли… - в’яло відмахнувся Павло.

- Є ні, чоловіче, розумію я багато. Тебе до мене хтось по щось прислав. Бо свідомо до мене тільки місцевий фермер приїздить. Радитись з приводу посівної.

- Чув, врожаї тут добрі. А от в мене сад зовсім охляв.

- Ти б, чоловіче, зуби мені не заговорював.

- Кажуть люди, лікуєте ви?

- Та брешуть, звісно. Люди таке наговорять, що на вербі груші поростуть.

Чашки з логотипом відомого бренду, у які Оксана наливала чай, остаточно зруйнували містичне забарвлення сьогоднішнього дня. Лишень свічка з останніх своїх воскових сил створювала таємничу обстановку. Павло замовчав. Йому стало якось соромно і сумно водночас.

- Вибачте.

- Постелю на підлозі. Місця поруч у моєму ліжку вдосталь, але воно вже давно охололо, – жінка посміхнулась, хоча, здається, весело їй не було.

Йому якось і не кортіло у це ліжко, але він змовчав, щоб не образити господиню. Така собі жінка. Сірі очі – коса до пояса. Висока, статна, ще й не стара. Але дивачки ніколи не його не цікавили. «От жеж кум! Ніколи, наче, треплом не був…раніше. Чи не сватати мене затіяв? Тому і за Олесю, мабуть, питав», - засинаючи, подумав він.

- І хто ж хворіє в тебе? – питання вирвало Павла з обійм сну.

- Син. Іванко.

- Іванко, кажеш? Ну-ну, - вона заворочалась, повертаючись, на інший бік, - Добраніч.

***

Як то кажуть: ще й треті півні не співали. Надворі було темно, коли Оксана не дуже чемно - легеньким копняком примусила Павла прокинутись. Далося це йому нелегко, бо снились усю ніч гуси та гусенята, на яких шуліка полював. А він усе намагався їх врятувати, але марно – тільки ноги у багні ув’язали.

- Розлігся! У тебе син у лікарні, догоряє, а ти тут хропеш, як трактор.

- Чемна ви, жіночко, скажу я вам, – Павло підвівся і почав збиратись.

- Та я ж дика! Яка тут чемність? Я забула вже, як та чемність виглядає. Сідай -поснідаємо. Чай ще теплий. На дворі замерзло, тож можна їхати – не застрягнемо.

- То ви що - зі мною? – цієї миті чоловік остаточно прокинувся.

- А ти здивований? Ти ж по мене приїхав?

- Так я ж думав, ви знахарка.

- Ні. Але Іванка вилікую.

Щось зойкнуло у Павловій душі. Чи то була надія? Навіть не хотілося питати, як вона це зробить, адже все було надто ірраціональне. А як сполохнеш цю пташку-надію, що сіла на плече, і залишиться лише чекати страшного, як до тієї розмови з Миколою. «От так кум!»

***

Виїхали у передсвітанкових сутінках. Жінка квапилась, ледве не виштовхуючи млявого гостя геть. А коли почали від’їжджати, Павлові дурне привиділось. Таке, що усі тельбухи наче льодяною водою обдало. Поглянув водій у дзеркало заднього виду, а хатка, як дівоча коса від вітру розтріпалась і стала лише гіллям старих тополь, що росли навколо.

Потім сам себе заспокоїв. Третю добу майже без сну. Скоро мавки з чугайстрами видітись почнуть.

Дорога, як кажуть, скатертиною лягла. Замерзлі надовби у полі «волинець» поборов із жвавим гуркотінням тріумфатора. Сірим стягом буденності стелився асфальтовий шлях, навіваючи дрімоту. Та навіжена відлюдниця не давала заснути. Ні-ні та й бухала якусь дурницю:

- А хто у вас нині при владі?

- Цар Горох, - схоже чоловік почав підігрувати напускному юродству співбесідниці.

- Тобто, все погано.

- У мене, – усвідомивши, що Оксана його не зрозуміла, уточнив, - У мене все погано. Бува стається так, що вже байдуже усе, що напряму не стосується тебе самого.

Поглянув на пасажирку і додав:

- Та ти, мабуть, знаєш.

***

Баба кружляла навколо гості метеликом. Павло тільки дивувався, як вона забула про коліно. Бо воно ж справді, наче, боліло! На столі стояв чайник та купа пиріжків на блюді.

- Ви – маленький пиріжковий завод, Лідія Костянтинівно, - сказав Павло та став до плити варити собі каву, бо на відміну від смачнючої випічки, каву стара варила просто жахливу. Наче їй, дійсно, пороблено. Щоб пам’яті не було. Поставить і піде десь. Одного разу навіть турку спалила.

Гостя їсти не соромилась. Навпаки, робила це із превеликим задоволенням. Але й про справи не забувала:

- Як приведеш себе до ладу, щоб лікарів не перелякати, поїдеш до лікарні і хлопця додому забереш. Зрозумів?

- Та як же я його заберу? Він же не ходить!

- Забирай, як хочеш. До лікарні я не поїду. Не помре твій хлопець, як зволікати не будеш.

Павло стояв і дивився на дивачку, що сиділа з волоссям, обмотаним рушником, бо вже й викупатись встигла. Він знов засумнівався у тому, що робить. Що може ця зламана жінка, яка ховається за маскою юродства та байдужості?

Кава спінилася та полилася на плиту.

Наважитись допоміг лише дзвінок Миколі.

- Ти що, і справді її вмовив? – Стільки подиву і радості у кумовому голосі Павло ще не чув.

- Так. Вона чудна якась, але я ладен терпіти. Тільки б допомогла. Ти впе…

- Я впевнений, Павле! Роби усе, що скаже.

- Каже, хлопця додому забрати.

- А ти ще не забрав? Їдьмо.

***

Хтозна, що робилось у тій помитій голові, коли вносили хлопця. На обличчі Оксани не було жодної емоції, лишень здалось, що хмара очі заступила. Господар озирнувся на Миколу і диву дався. Та він же не товариш і не добрий знайомий дивачки, а скоріше ворог лютий. Бо друг такого погляду не кине. Кум зиркнув на товариша і відвів очі, наче, засоромився. Павло зробився геть спантеличеним. Якісь нелогічні емоції проявляв його товариш: то радість, то гнів. Жінка взагалі, робить вигляд, що не впізнала гостя. Чи не коханкою вона йому була?

- Я рятувати малого одразу почну, тож зайві люди тут не потрібні.

- Я хрещений батько, - інформував Микола.

- Батько? Дякую, з батьком я вже познайомилась. Мені одного вистачить.

Микола не видав образи. Тільки коротко попрощався, побажав успіху і пішов геть.

- А бабу, якщо буде заважати, я у підвалі замкну, - пообіцяла жінка, - випущу тільки, як тісто підійде.

Але то було лише чергове юродство, бо примусила вона Павла знову запхати сина у машину і вкрити ковдрою. Не дозволила ані нагодувати, ані напоїти. Веліла їхати до річки, до місця, яке усі обминають. До такої місцини, щоб там ані смерті, ані лайки, ані бруду не було. По дорозі спитала:

- Давно товаришуєте з цим чоловіком?

- Давно. Ще з інституту. Але, коли Іванка всиновили, стали кумами і кращими друзями. Він мені добряче допоміг із всиновленням, – Павло намагався понад усе переконати жінку, що як би там не склалось, може Микола не такий вже й поганий.

- Добрий товариш… знаєш, чоловіче? Ні біса він не добрий. Ти краще до нього придивись, добре? Я нічого не скажу, ти й сам розумний, тільки очевидного не бачиш.

«Хай так, - думав Павло, - нічого не скажу, хай тільки лікує.»

Вони дістались берега ріки, що рясно поріс очеретом. У цю пору тут не квакало і не цвірінчало, тільки вода стрімко бігла повз та десь сполохано зойкнула пташка.

- Очерет примни, бо до води не доберуся.

Павло слухняно почав заломлювати пружні стеблі, ранячи руки, шкодуючи, що гостя нічого не сказала раніше, а то узяв би косу. А жінка не зважала на Павлові страждання, стояла мовчки і дивилась у похмуре небо. Десь високо кружляв шуліка. Батько хворого спіймав той погляд і почав розповідати, щоб відволіктись від гнітючої ситуації:

- Іванко у дитбудинок маленьким потрапив, йому було лишень три роки. Батьків знайти не змогли, скільки не розпитували – хто, звідки? Потім вихователі з сиротинцю розповідали, що хлопча вигадало собі казку про те, як його вкрав шуліка. Тому й батьків йому довго підібрати не могли. Усі думали, що в нього клепки не вистачає. А виявилось - гарний хлопчик, розумний, тільки хворобливий дуже.

- Тобі, певно, Микола його взяти порадив?

- Так.

- А своїх чому нема?

- Якось не склалось. Наче й здорові обидва, а діток не народилось.

- У дружини б спитав. Вона знає.

- Що спитав?

- Та то я так, не звертай уваги. Шуліка, кажеш вкрав? Шуліка вкрав, шуліка і поверне.

Коли Павло обернувся, від здивування забув усю ту безліч питань, що роїлись у голові. Бо за спиною босоніж стояла жінка, поділ її юбки був заткнутий за пояс, відкриваючи білі, незагорілі ноги, а на руках вона тримала непритомного Іванка. Хлопець був худим і невисоким, але ж це-таки був тринадцятирічний юнак, а вона тримала його, як пір’їнку!

- Відійди геть.

Павло відсахнувся і Оксана босоніж пішла до ріки. По коліна зайшовши у воду, вона так і стала, як не жива. Рибки й водорості оминали її білі литки, а вона усе стояла годину за годиною, лише іноді кидаючи погляд на небо, де кружляв клятий птах. А коли сили облишили її – сіла просто у воду, змочивши слабке тіло Павлового сина. Нерви батька не витримали і він кинувся до води, але так і упав без сил, зробивши кілька кроків. Ніби земля із відьминого поля сповила його ноги. Тепер він був впевнений, що то відьма. Клята карга, що зараз вб’є його сина. А він навіть кричати не може, бо розкриває рота, а звідти ані звуку. Як той окунь у річній воді.

В очах потемніло, навколишній світ поступово зник, залишаючи собі Павлові страждання, натомість прийшло тяжке забуття, як камінь, але таке ж спокійне.

***

І знову прийшов до тями від копняка:

- Знов хропеш? Ледащо.

Розум відмовлявся вірити у те, що трапилось цього дня, на мить здалося що він знову у хатинці цієї відьми. Але було надто зимно, як для хатинки, і зорі на небі. Тільки шуліки вже не було. Звісно ж, які вночі шуліки?

В автівці спав син. Дихав рівно і щоки теплі – не гарячі. Ніби й не пролежав у крижаній річній воді непривітного місяця листопада щонайменше півдня.

Доїхали мовчки, стомлені та голодні, а у дворі чекав Микола:

- Забери свого гостя, хоча б з поваги до мене. А я заслуговую на повагу, бо твій син – здоровий.

- Я вас благаю, давайте вип’ємо чаю, зігріємось, а потім вже усі розійдемось хто куди. Я відвезу тебе додому, коли скажеш, – голос господаря тремтів від холоду.

- Виганяєш? – З сарказмом запитала жінка.

- Та хоч живи тут. Якщо Іванко здужає, я тобі увесь світ винен.

- Нічого ти мені не винен, а жити я маю де.

Хотілося чоловікові сказати, що немає де, бо хата розплелась у непролазні хащі, але змовчав. Що він, взагалі, розуміє? Може відьма так її на сигналізацію поставила?

***

Баба, не дивлячись на пізню годину, сиділа за столом. Ані телевізор не увімкнула, ані спиць до рук не узяла. Тільки, як хлопця занесли і вклали на ліжко, мовчки перехрестилась і пішла до своєї кімнати. Молитись.

Нагріли чаю, але настоянка з Оксаниної фляги виявилась більш корисною. Павло насипав собі борщу, бо зранку нічого не їв, а гості відмовились від їжі.

- Якщо хочете з’ясувати стосунки – я вийду, але хочу сказати, що вдячний вам обом. Кілька днів тому я навіть уявити собі не міг, що звернуся до відьми, - на цих словах Оксана пирснула зі сміху.

- Вона не відьма. Вона – берегиня цієї місцини, – знервовано кинув хрещений.

Павло підвів на нього очі. Після того, що трапилось, увесь світ почав здаватись чоловікові іншим, не таким як раніше. А любий кум нині стояв поруч незнайомим і незрозумілим худорлявим чоловіком дуже хижої статури.

- Що, в біса, коїться. Ви можете мені пояснити?

- Він виманив мене, скориставшись Іванковою хворобою, і хоче, щоб я залишилась оберігати це місто.

- Ні, люба! Ти маєш, будь що, оберігати це місто! – Микола лютував. – Хіба не бачиш – миші, ворони та бур’ян?

- То хто ж вам винен? Самі занедбались! – Тепер і жінка метала блискавки поглядом.

- Ні! То берегиня облишила місто, оселившись хтозна де. Яке ти маєш право кидати усе напризволяще? Як ти можеш потурати своїм образам, зневажаючи людьми?

- А де були ті люди раніше? Де взагалі усі? І як мені жити було без жодної підтримки, ще й цькували навіть п’янички за те, що я для них робила? Увійдеш у воду, а тебе вже чекають. Онде та дурепа, що гола у річці годинами стоїть і до птахів розмовляє. Весело! Аж забували, що самі окрім оковитої та блуду щастя не знають іншого. Я б усе терпіла, якби не дитина. Але коли Іванка почали чіпляти…

Усі звинувачення кружляли у Павловій голові, дуже заважаючи зосередитись:

- Стійте! – крикнув він. І, вже звертаючись до Оксани, – То Іванко – твій син?

- Ні, - кинула вона, - це не мій Іванко. Мого вже немає. Мені час. Живіть із миром. У вашому місті буде берегиня.

Вона пішла, а Микола подався слідом. Господар оселі спустошено сів на стільця посеред кухні. Прохолонув чай, застигла сметана у борщі. Серед усього цього на столі лежала забута фляга.

***

- А знаєш, пане Шуліко, я залишусь. Вже майже зима і нову хату собі сплести я не встигну, а тут у мене є житло. Моє. Справжнє. На березі річки. І я буду, доки зможу, оберігати місто, у якому живе цей хлопець. Я б і навідалась до нього, але зась. Не треба, краще. Але ти, Шуліко, знай, що я не лишень буду жити тут, а ще й заведу собі добрячу рушницю і навчуся стріляти з неї. Щоб лише поранити. Підбити підступному шуліці крило, спіймати і очі видрати. Щоб так і жив увесь свій, не по пташиному довгий вік. Ані померти не зможе, ані жити, як слід. Хрещений кажеш? Батько? Так, батько бісів. Якби я тільки мала хист влучити у тебе, я б кинула каменюку у твою хижу пташину натуру.

Сіра тінь опустилась позаду жінки. Мабуть-таки пройняли прокльони хитрого птаха.

- Підстрелиш, кажеш? Ну то дій. Чи ти у своїй самотності, дійсно, забула, хто ти така? Якщо заподієш шкоду хоч комусь, то берегинею тобі не бути. А не бути берегинею – то для тебе є не бути ніким. Станеш вічно вербою на березі своєї ріки. І народиться нова берегиня. Може вона буде розумнішою? Ти не забувай про це, коли надумаєш помститися.

Десь у нічному небі почулись крики гусей. Чи то тільки почулось?

- Ти тричі помилилась, берегине, - не відставав Шуліка, - першого разу, коли мала відвагу народити, бо такі, як ти, мають жити самі. Другого – коли втекла звідси, забравши сина, бездумно і безвідповідально. А втретє – коли не повернулась, після втрати дитини. Дивись не помились іще раз, необачна берегиня.

- А ти, Шуліко, помилився лише раз. Коли вкрав мого сина. І ця помилка у твоєму житті буде фатальною.

***

На околиці старого міста, у самої ріки, стоїть маленька хатка. Найближчі сусіди далеко, а випадкові перехожі жодного разу нікого не бачили на подвір’ї. Якісь злидні намагались залізти, та нічого у них не вийшло, тільки страху натерпілись. Люди кажуть, що кожної осені біля цієї хати кружляють дикі гуси. А ще кажуть, що то хата погана, що нема у неї господаря, що у ній усіляка нечисть збирається.

Але ж ми знаємо, що ніякої нечисті немає. Принаймні там. Люди таке наговорять, що на вербі груші поростуть.

А хата стоїть собі, чекає на господаря. Кажуть, що є там господиня. Бо ніхто й досі її не купив, не продав і з землею не зрівняв оту мазанку. Щовесни повна вода заливає берег і мочить ноги верби, яка стоїть над рікою, торкаючись гілками-косами мерехтливої гладі. Але спекотливого літа ріка міліє і відступає. Пасма гілок висихають і верба лишається на деякий час без своєї ріки. Майже на самоті.

Якби не сліпий шуліка, що ховається у її гілках.