Щоб жити у мирі

I. Ненависть

Сьогодні на морі була дуже хороша погода. Водою бігали, наздоганяючи одна одну, маленькі кучеряві хвилі. Свіжий східний вітер спокійно дув у бік суші. Яскраво сяяло весняне сонце, посилаючи вниз свої невидимі промені.

Морем пливло китобійне судно, наганяючи страх на всіх його мешканців. На бортах – обдерта фарба, ледь видно назву – «Чорний сміливець». Старі вітрила плавно здіймалися і опускалися під легким напором вітру.

Палубою корабля прогулювався капітан Ноунер. Цей грубий чоловік з квадратною фігурою, гупаючи важкими чоботами, наганяв страх на моряків. Бура кучерява борода відросла аж до грудей, на голові – шапка-вушанка з морської видри. Капітан, незважаючи на теплу погоду, був одягнений, як капустина: грубі чорні штани, смугаста матроска, вовняна жилетка, товстий бушлат.

Поряд з капітаном ішов його дванадцятирічний син Річард, чи, як його називали члени команди, «косаткоман».

Запитаєте, чому? Бо нічого в світі він не любив так, як косаток. Залиште його в тісній каюті з огризком олівця – через кілька хвилин побачите чудовий малюнок з косатками. Якби дозволив батько, хлопець прикрасив би цими малюнками весь корабель.

На відміну від батька, син випромінював приязнь, а в очах відображалися знання. Та й зовні він був іншим: високий, худющий, жвавий, волосся на голові утворювало щось схоже на сорочаче гніздо. Очі – як глибокі озера, й гачкуватий, як у орла, ніс.

- Знову ці косатки! Коли, нарешті, з’явиться нормальний кит? Нам же немає з чим повертатися додому, – розлючено шипів капітан Ноунер, побачивши недалеко від борту шість чорних трикутних плавців. – Дайте мені гарпуна! Хочу перевірити, чи є ще сила його метнути.

- Батьку, коли ти, нарешті, перестанеш їх вбивати? Чим вони тобі заважають? – тихо спитав Річард.

- Хлопець каже правду, капітане, - боязко підтримали матроси.

- Замовкніть! Я вбиваю косаток, бо вони їдять рибу, а я професійний рибалка! Вони ласують китами, а я китобій!

- Тату, це неправильно!

- Несіть гарпун, а то всі – на корм рибам! – злісно закінчив Ноунер.

Через хвилину важкий гарпун лежав в могутній руці капітана. Моряки вишикувались біля борту, спостерігаючи за зграєю. Адже комусь з косаток треба буде померти.

Капітан швидко прицілився і кинув зброю. Річард в останню мить спробував завадити і смикнув батька за руку, але все ж почув, як серед косаток пролунав болісний крик…

II. Шторм

Погода швидко псувалася. Зникло сонце, темні хмари чіплялись за щогли, збільшувались хвилі. Насувався шторм.

Річард сумно дивився у воду, гадаючи, вижила поранена косатка чи ні.

- Не сумуй, - сказав старий моряк Джек. Його засмагле, зоране зморшками обличчя випромінювало добро. – Якщо вона померла, на тому світі їй буде добре.

 - Чому їх вбиває батько? Вони ж не винні, що така їхня природа – їсти риб, полювати на китів і акул.

- Це життя, хлопче. Ну, досить балачок. Потрібно готуватися до шторму.

На судні закипіла робота: хтось ховав у трюм речі, хтось опускав вітрила, хтось перевіряв, чи надійно закріплені бочки із китовим жиром.

Ось все навколо загуркотіло і корабель почало сильно хитати. Хвилі, як навіжені, без зупинки кидались на «Чорного сміливця». Вітер боляче хльостав у обличчя.

- Капітане, нам потрібно іти до порту! – закричав старий Джек.

- Гаразд, спробуємо потихеньку!

Хвилі заливали палубу і Річард тримався за канат, щоб не потрапити в море.

- Тримайся, Косаткомане! – гукали Джек та інші моряки.

- А я що роблю! – перекрикував дощ і вітер хлопець.

Раптом на «Чорний сміливець» налетіла така величезна хвиля, що моряки злякалися, чи витримає корабель. Річард не зміг утриматись і його знесло в море.

Слава Богу, хлопець гарно плавав, та корабель швидко віддалявся, охоплений штормом. Річард здивувався, що погана погода зникала разом з кораблем. Не було вже чорних хмар, море знову стало тихим і лагідним. Можна було пливти до берега, та сили швидко покидали хлопця. «Невже я отак помру?» - запитав він сам у себе.

І тут навколо Річарда почали плавати якісь величезні морські істоти.

«Хто це? Може, акули?» - жахнувся потерпілий. Та хвилювання були марні, бо незабаром на поверхню висунулись кілька чорно-білих допитливих мордочок косаток.

«Що, загубився, морячок? З корабля випав?» - несподівано пролунала фраза в голові Річарда.

- Е-е-е, так, не втримався під час бурі, - вголос відповів хлопець, із здивуванням здогадуючись, що запитували саме косатки.

«Знаємо, то ми її створили, щоб покарати китобоїв. Ми ще й не таке можемо, тільки люди про це не відають».

«А я тебе знаю» - додало маленьке косатятко, хоча вголос лише видихнуло повітря: «Пф-ф-у-у!». – і ляснуло по воді хвостом. - «Ти плаваєш на борту «Чорного сміливця» і не дав убити мою старшу сестричку».

- Невже та косатка, у яку цілився батько, вижила?

«А он вона, плаває. Хіба що шрам залишиться. Тебе підвезти до берега?» - запитало косатятко.

- Був би не проти.

«То залазь на мене», - запросила третя косатка, з величезним спинним плавцем.

Коли хлопець вмостився, обережно взявшись за плавець, сім’я косаток повільно рушила.

- Я й не думав, що ви вмієте розмовляти.

«У нас існує своя цивілізація. Могутня цивілізація косаток».

- Гм, як цікаво. А у косаток є імена?

«Так. Мене звати Берта. Я тут головна. Ти пливеш на моєму чоловікові, Тумі. А наша маленька – Віда…»

Далі пливли без розмов. Річард хотів так багато розпитати, але соромився і трохи боявся – раптом ці величні звірі розгніваються. Адже він чув від моряків, які страшні косатки в гніві.

«Скоро ми наблизимося до берега, будемо тебе висаджувати. Нічого не хочеш запитати? Ми все тобі розкажемо».

III. Цивілізація

Ця сім’я косаток жила в лагуні, до якої можна було добратися й сушею, й водою. Кожна сім’я мала свою територію. Ця територія – як маленька держава, де всі мають свої права і обов’язки. Свій герб косатки викладали мушлями на мілині (на один такий герб могли використати більше тисячі мушель), щоб усі сусіди могли його побачити. Керувала «державою» найстарша і наймудріша косатка-жінка. У них були і дитячі садки, і школи. У школах вивчали мову (свою та сусідніх держав), астрономію, орієнтування, історію, географію. А ще вчилися гарно рахувати.

Річард захоплено слухав розповідь про цивілізацію косаток від Берти. Потім запитав у неї:

- Скажи, будь ласка, чому косатки не мстять людям за те, що ті їх вбивають?

«Це довга історія, - голос Берти звучав тихо і сумно. -  Цивілізація косаток існує дуже давно. Ми пам’ятаємо часи, коли серед людей жили чаклуни. Вони знали про наші можливості: керувати погодою, спілкуватись на відстані. І ще знали про нашу чесність і тверде слово. Саме чесність підвела нас. Люди постійно ворогували з косатками. Але ми вирішили узгодити Договір про мир між нашими народами на кілька тисячоліть. Та цього ніяк не вдавалося досягти. Якось у нас з’явився друг серед людей, маленький хлопець з індіанського племені на ім’я Вірне Серце. Він любив косаток, а косатки любили його. Через хлопчика ми й вирішили узгодити Договір. Його треба було закріпити кров’ю косаток та людей. Та на зустріч замість Вірного Серця прийшов чаклун Чорна Скеля з помічниками. Косатки чесно віддали кров, а люди… схитрували. Вони замінили свою кров кров’ю вбитих тварин. Як потім виявилось, Чорна Скеля спеціально все це влаштував, щоб керувати косатками. А Вірного серця ми більше не бачили. Мабуть, злі люди його вбили.

Ми не маємо права чіпати людей, а вони… можуть робити, що захочуть. Але термін договору закінчується, і скоро косатки знову стануть жорстокими з людьми, зможуть вбивати їх. Як багато накипіло на нашій душі! Скільки сімей втратили своїх рідних! Та я хочу жити без жорстокості. Хочу знову відновити Договір… По чесному! Річарде, один наш старий віщун зробив пророцтво: у косаток з’явиться справжній захисник, який допоможе їм зажити спокійно. Можливо, це ти?».

Річард, не вагаючись, відповів:

- Якщо потрібно, я дам свою кров для Договору! І люди ніколи більше не будуть чіпати косаток!

IV. Договір

Ритуал був дуже урочистим.  Його провели відразу після заходу сонця. Коли на небі поряд з повним місяцем з’явилися перші зірки, море здавалося таємничим і магічним. Ось поверхня води запалала від морських мешканців, що можуть світитися.

Крім Берти і її сім’ї, було багато гостей із сусідніх держав, вони заповнили всю широку лагуну. До хлопця, що теж був у воді і, чомусь, зовсім не відчував холоду,  підпливли три найбільші і найповажніші косатки. Вони сказали: «Річарде, ми раді тебе бачити! Ми – головні у Великій Раді, що керує всією нашою цивілізацією. Ми знаємо про твоє захоплення косатками і бажання нам допомогти. Ми вирішили посвятити тебе у члени Ради і визнати нашим другом. Це велика честь! Після цього ми поділимося з тобою своїми магічними силами та можливостями, і, нарешті, заключимо новий Договір між людьми та косатками. Річарде, чи погоджуєшся ти, щоб ця посвята відбулася?»

Річард, неймовірно схвильований, звичайно ж, із радістю погодився. До нього по черзі почали підпливати різні косатки і торкатися носами, ділячись своєю енергетикою та здібностями. Після цього хлопцеві вручили велику мушлю-талісман і повідомили, що в ній – краплини крові косаток. Річард сам нанизав мушлю на товсту мотузку, щоб було зручно носити. Потім Берта дряпнула руку хлопця гострим зубом і він додав кілька краплин своєї крові до косаткової. Коли Річард почепив мушлю на шию, то відчув наплив неймовірної сили і сміливості…

V. Додому

- Капітане, капітане! Ура! Он Річард стоїть на березі! Живий і здоровий! – голосно кричали моряки з «Чорного сміливця».

Капітан Ноунер, приховуючи радість, глянув на крихітну фігурку і пробурчав:

- Опускайте човна і заберіть його. Нагодуйте та гарненько поясніть, як треба поводитися під час шторму. Ще й від мене отримає паском нижче спини.

- Гаразд, капітане! – крикнули моряки і кинулись виконувати наказ.

Човен з трьома моряками швидко долав відстань між «Чорним сміливцем» і невеликим острівцем серед широченної лагуни.

А Річард стояв на березі, притискав до серця талісман і радісно усміхався.

Тепер все буде добре!