Щедрий два рази ріже, або Розмір має значення

Відгук Лариси Іллюк

Було приємно, що на майстер-клас з’явилися не лише ті автори (і оповідки), котрі заявлялися, а й інші слухачі. Тож вирішили проводити мк у формі літстудії: автор читає мініатюру, потім інші розбирають її — недоліки, плюси, зауваги. Особливо приємно, що слухачі в залі теж брали активну участь в обговоренні — особисто для мене це було важливо і корисно. Тоді, як резюме — слово майстра, Володимира Арєнєва. І, зрештою, слово самого автора, якщо на те є його бажання і потреба.

Як для мене, форма вже звична і цілком зручна для отримання фідбеку і обкатки твору. Не буду зупинятися на кожній мініатюрі зокрема (думаю, то справа і «матеріал для вдосконалення», власне, авторів), просто озвучу висновки, які зробила для себе.

Головне: особисто мені було легше працювати, коли намічався хоч якийсь напрям для обговорення (у цьому випадку — мініатюри в принципі). Коли кожен із учасників приносить щось своє, а ти настроєний на щось третє (як це вийшло на минулій літстудії), досить важко переключитися з одного оповідання на інше. Тут проблем не було, бо всі оповідки конкурсні, умовно близькі за жанром, форматом, тематично. До того ж, прочитані й відкоментовані на сайті Золотої Мантикори, де відбувався конкурс. Тож часом я мала тільки незначні доповнення до вже сказаного там.

Отже, повернемося до мініатюри. Це не просто текст певного, й досить невеликого, об’єму, шматочок із життя чи альтернативної реальності — він теж підкоряється власним законам сюжетотворення та ідейного наповнення. І формат його може стати як перевагою, так і недоліком. Чомусь здебільшого схиляються до того, що будь-які обмеження для автора — це зло. Неодноразово чулося, що комусь доводилося різати по-живому, жертвувати тим чи іншим блоком, щоб втиснутися в тісний і куций пеньюарчик мініатюри. Мені це знайоме. Хоча, як я розумію зараз, це всього лиш справа техніки, практики та правильного вибору засобів. І ще — на мініатюрі дуже добре вчитися, як на мене. А словесні щедроти і «розтіканія по древу» варто лишати для повістей і романів.

Створення малоформатних текстів вимагає чи не більш детальної проробки, аніж великих.

Причина, перш за все, полягає в тому, що автор не має зайвих кілознаків для створення атмосферності чи витіюватих екскурсів в історію світу. Читачу все (чи не все, а рівно стільки, скільки треба) має бути зрозуміло тут і зараз, у 6-ти тис. із пробілами. Принаймні, те, що важливе для розкриття характеру героїв, світу, інтриги і т. ін. Як цього досягти? Поділюся власними висновками, які зробила в процесі написання і обговорення оповідок.

Автор має знати більше про світ/героя/ситуацію, ніж подано в тексті. Вкрай небажано пхати туди все, до чого тільки спромоглася дотягнутися фантазія, але володіти матеріалом ти маєш. Крім того, варто врахувати: мотивацію дій героя навіть у тісному форматі ніхто не відміняв. Тоді картинка оживе, а герої втратять вузлуваті обриси і смикані рухи маріонеток.

Все, що не грає на сюжет/інтригу/характер героя — різати нещадно. То інформаційне сміття, яке, можливо, в іншій ситуації щось би додало читачу для загальної картинки, але в мініатюрі воно тільки розпилює увагу зайвою деталізацією.

Для створення потрібного антуражу необов’язково гнати кілознаки описів. Достатньо буває точних атмосферних порівнянь, інтуїтивно зрозумілих слів-новотворів (особливо для НФ-фантастики, як на мене), вмілого оперування предметами, поняттями, може, навіть архетипами, що вже власною появою налаштовують на певний лад.

Щоб зробити розмову живою і зрозумілою (хто, що й до чого), не завжди потрібні ремарки після репліки. Частіше навіть можна пожертвувати більшістю з них, якщо максимально індивідуалізувати мову героїв і обрати лексику, стилістично яскраву й правильно забарвлену. Результат — зекономлені кілознаки і витримана динаміка. Для виваження останньої — корисно читати діалоги вголос (ще краще — в ролях), без ремарок автора. Тоді зразу кидається в очі перекіс на бік одного героя (який любить багато пояснювати читачу те, що необхідно знати ) — звісно, якщо такий є.

Мініатюра має бути цілісною. Навіть якщо там заховані глибокі алегорії, вони мали б бути вплетені в сюжет, а не стояти дещо осібно, тим паче, дисонувати за стилістикою, якщо цей дисонанс не використано з певною ціллю.

Треба добре продумувати структуру — для мініатюри це особливо важливо. Мініатюра — то повноцінний твір, а не скорочена оповідка/повість чи синопсис роману У ньому має знайтися місце для фантприпущення, інтриги, зав’язки, кульмінації, розв’язки. Розвитку персонажа (-ів). Ідеї. Антуражу, зрештою… Багато, правда? То як вигорнути світ з кишені

Ще одна дуже важлива деталь — правильно вибрати ракурс. Від першої особи подавати події? Від третьої? Можливо, варто вистромити вуха автора і зробити його повноцінним, хоч і позакадровим, героєм мініатюри? Треба все зважити і вибрати ту форму, яка найбільш доречна, найшвидше затягне читача в сюжет і змусить співчувати, але не вимагатиме зайвих пояснень і уточнень — бо ж формат такий формат…

І головне, автору варто розуміти, для чого ж те все написано. Як не крути, ідея рулить Бо ж одна справа, якщо маємо на меті якось реалізувати фантприпущення. А зовсім інша, якщо хочемо показати трохи більше: річ легендарна часом виявляється чимось звичним для шукача, а непомітна і незначна деталь, на рівні здогаду, може бути насправді важливішою за шукане спочатку. Але то я вже про своє, про особисте

Я дуже вдячна команді Зоряної Фортеці за запрошення на мк, майстру і учасникам — за цікаву дискусію, яку хотілося продовжувати й поза межами Медіатеки (що ми, власне, і робили), а також за масу цікавих заходів на Львівському книжковому Форумі та гарну компанію 13-15 вересня 2013 року. Сподіваюся, комусь стануть у пригоді мої міркування, а кому й так це все відомо — гарячий привіт від кепа

P. S. Між іншим, мене заінтригували дві речі: як можна писати вшістьох, і як фантприпущеня, сюжет, світ etc можна втиснути в 2 тис. знаків. Думаю, прочитавши «Фімбулвінтер» і «Zарисовку О», я знову захочу експериментувати

Лариса Іллюк