Селфі

Сподіваюсь, цього ніколи не покажуть по телевізору. Звичайно я наполіг, щоб ми наперед зняли офіційну версію того, що зараз має статись. Так що криптоісторики вже недалекого майбутнього матимуть всі підстави сумніватись в офіційній версії. І вони будуть праві. Проте, якщо я все-таки повернусь, то не хочу, щоб світ побачив мене голяка.

Від голоду живіт зводить судома, страшенно хочеться пити. Це не кажучи вже про купу-купезну інших не надто приємних процедур, які забезпечили, щоб у організмі не залишилось ані граму зайвої ваги.

– Усе в порядку? – Голос Алана доноситься глухо, ледь чутно. Киваю.

Звичайно, ні про які мікрофони не може йти мова, в цій кришталевій труні немає нічого крім невеликого балону із стисненим повітрям та двох отворів для рук. Ви знаєте, що таке компенсаційний костюм? Я теж не знав. Це коли відсутність тиску повітря компенсують механічним стисканням тіла. В моєму випадку – тільки рук. Звичайно, нерівномірно. Звичайно, болить. І, звичайно, я майже не можу порушити пальцями. Зате це все майже нічого не важить. Як і умовний кришталь решти моєї труни-скафандра. Хоч то й не кришталь, а прозоре надлегке невідомо-що із хитромудрою назвою. Уявили, як я виглядаю?

– Готуйся. Все, як на тренуваннях.

Ага, точно. Тільки на тренуваннях я не був такий голодний. Втім, поїсти та попити я зможу досить швидко. Або не зможу: одне з двох. Поки доведеться вдовольнитися недавньою ін’єкцією стимулятора.

– Щось скажеш? Історичне?

Алан жартує. Смішно, ха-ха. Я не сказав, що у мене в роті капсула із каталізатором? Якщо її розкусити та виплюнути, то моя кришталева труна розсиплеться. Сподіваюсь, по той бік мене не чекає напівгола марсіанська красуня, це було б занадто.

– У тебе буде п’ять хвилин, щоб покинути приймальну камеру. Внутрішня поверхня – решітчаста куля, просто випливи за її межі. Якщо не вийде – притиснись міцніше до сітки.

Алан не жартує, Алан нервує. Ми це все відпрацьовували десятки разів. І те, як я покидаю камеру. І як не покидаю її. Як ловлю другу посилку, натягую на себе уже справжній скафандр та випльовую каталізатор. Як із задоволенням поїдаю висококалорійний сироп запиваючи низкокалорійною вітамінізованою водою, як отримую все необхідне та вмикаю самотужки модифіковану систему прийому вантажів.

Найцікавіше почнеться потім: мені доведеться покинути телепортаційну камеру, та зайнятись ремонтом.

Спитаєте чому саме я?

Дурне питання, воно мало б зникнути, щойно ви побачили мене. В крайньому разі – після того, як почули розповідь про боротьбу за кожен грам маси для телепортації.

Ну гаразд, подивіться з іншого ракурсу. У моєї кришталевої труни з руками відсутнє місце для ніг. Здогадались?

Подобаються мені статті на кшталт: «стань фрілансером і заробляй купу грошей!» Найцікавіше, що вони більш-менш вірні. Справді, можна заробляти досить пристойні суми у порівнянні з альтернативами. Наприклад, можна підписуватись на усі однодоларові завдання, брати їх кілька десятків у день. В місяць можна так заробити кілька сотень. Якщо планети зійдуться і тих завдань буде багато. У наш час це не так вже й погано. А якщо знати англійську краще середньостатистичного індуса, то можна брати уже й п’ятидоларові завдання. Старанно працювати, отримувати хороші відгуки, заробляти рейтинг, підбирати постійних клієнтів і, якщо поталанить, взяти джек-пот: влаштуватись на постійну роботу з погодинною оплатою. А погодинної оплати менше трьох доларів за годину не буває. Ну й рахуйте: сорокагодинний робочий тиждень. Непогано, так? От тільки я за шість місяців заробив аж сорок п’ять доларів. Невдаха, мабуть. Або щось роблю не так. Треба пробувати нове, розширювати поле діяльності. Хоч, може, мені просто не щастить. Якщо так, то я навіть точно знаю, як ця смуга почалась.

Коли пронизливе виття над Саур-Могилою змішало небо з землею, закривши все пеленою болі. Коли побратим щосили лупив по обличчю, благаючи не спати. Або коли хірург, знімаючи з обличчя маску втомлено посміхнувся та пообіцяв, що я житиму. Чи то був анестезіолог?

Я й живу, хоч і значно коротшим.

Знаєте, держава мене не покинула, я аж здивувався. Яке не яке житло я отримав, пенсію – теж. Від запропонованого працевлаштування відмовився. Пити не почав. Проб’юся.

Блимає значок месенджера, відкриваю. Якийсь індус пропонує за п’ять доларів написати півсотні рев’ю на представлені програми. Унікальні, кількість знаків… зв’язний текст… Здурів він, чи що? Скоріше заблукав, йому потрібен копірайтер, а не тестувальник. Ввічливо відповідаю. Треба бути ввічливим. Та й не зрозуміє він деяких ідіом. Знову сигнал. Дивне повідомлення, пропонують зустрітись.

Зрозумійте, я рідко виходжу в люди. Приймаю мало гостей і не часто бачу людей взагалі. Можливо пізніше, коли звикну до біоніки протезів, ситуація зміниться. Треба ж звикати жити нормальним життям. Але поки що довго ходити боляче. Інколи я думаю, що забезпечуючи всіх високотехнологічною біомеханікою, держава банально вирішила зекономити. Хоч нас достатньо багато, щоб не ігнорувати проблему, але навіть дуже дорогі протези кожному обійшлись дешевше, аніж адаптація наших не надто дружніх міст до інвалідних візочків.

Чесне слово, БТРом керувати простіше, ніж цими надто розумними ногами. Навчуся.

Інколи до мене приходять волонтери. Точніше – волонтерки. Психологічна допомога і все таке… Допомагають прибрати, чаюються зі мною, весело сміються. Психологи, мені здається, із них посередні, а дати собі раду в квартирі я можу й сам. Та не признаюсь – нехай приходять. Є серед них одна особлива, яка сниться мені ночами, проте я не кажу їй про свої почуття. Якщо я помилився і прийняв її погляди за більше, ніж у них було – то навіщо це все? Якщо ж не помилився, то що їй може запропонувати каліка?

Для зустрічі невідомий вибрав кабінку відомого ресторану. Колись я зарікся туди не ходити, не люблять там людей у формі. Жаль, раніше не зорієнтувався. Втім, тепер там інший заклад і. здається, інший власник. Ну нехай. Називаюсь, дівчинка-офіціантка ненадовго зникає і потім пропонує показати шлях. Дорогою перехоплюю пильний погляд хлопця в непримітній одежі. Неприємний такий погляд, оцінюючий.

– Вас чекають, вам сюди, – відчиняються двері кабінету, заходжу, із задоволенням сідаю на м’який диванчик, дивлюся на солідного чоловіка, який із задоволенням їсть бургер. Цікаво, як він примудрився його тут замовити?

– Ду ю спік інгліш?

– Соу-соу, – відповідаю. Писати, точніше, набирати на комп’ютері при допомозі гул-перекладача я вже насобачився, але моя розмовна англійська, напевне, не надто переважала згаданих середньостатистичних індусів. Не тих індусів, які закінчують Оксфорд, а середньостатистичних. Кількість англомовних розділених на… скільки їх там? Мільярд? Здається більше.

– Добрий день, – пролунало з руки чоловіка. Оце так! По моєму, ця коробочка коштує… не знаю скільки. Навіть не знав, що існують перекладачі голос-голос.

– І вас радий бачити. Хоч і не знаю, хто ви.

– Алан, пан Алан Меск, – чемно відказала коробочка. – Якщо ви не впізнали мене, то скористайтесь планшетом для пошуку, важливо, щоб ви розуміли з ким маєте справу. Тим паче так буде справедливіше, адже я про вас знаю мабуть все.

Він штовхає мені по столу планшет, механічно ловлю. Ноги болять та сверблять, причому там, де їх немає. Взагалі чухати протез – невдячна справа.

– Геть усе?

– Від ваших шкільних творів, проектів, до того, яка дівчина вам подобається, – запевнив Алан. – Знаю ваші медичні дані, вашу освіту, ваші шкільні мрії. Навіть знаю, чиї портрети висять над вашим робочим столом. Гагарін, Армстронг та Каденюк. Так? Пошукайте, будь ласка, планшетом.

Якщо вірити пошуку, то наче схожий. Але щось не віриться. Якось важко повірити, що навпроти тебе сидить мультиміліардер, який спершу заснував міжнародну платіжну систему, потім зробив переворот в транспорті, а на додачу для розваги створив власну космічну програму. З іншого боку – для розіграшу надто невдала фігура. Якби я себе розігрував, то вибрав би президента.

– Ну гаразд, – кажу. – Припустимо я вірю, що ви – це справді ви. Що далі?

– Перепрошую? – відповідає він. Тобто коробочка. – Якась вада перекладу, перефразуйте будь ласка фразу.

– Припустимо, що я вам повірив, – ця коротка заминка остаточно переконала мене в реальності того, що відбувається. – Що далі?

– Далі я поясню, що мені від вас потрібно і навіщо це вам. Я ділова людина, розумієте?

– Так, чекайте… Ви хочете мені розповісти щось таке, що не могли б довірити помічнику. Ні, не вірно. Ви хочете розповісти щось таке, чому я не повірив би.

– Саме так. Бачу, ви стежите за новинами. Зараз я відкрию вам маленьку таємницю, за якою ховається більша таємниця. А та в свою чергу маскує величезну таємницю.

Що ж, послухаю.

Розповідь виявилась вражаючою. Ні, звісно, розмови про те, що оті всі вертикальні посадки мають мету опробувати посадку на інші планети, в тім числі на Марс, точились уже давно. Досить легко виявилось повірити в те, що така ракета вже летить до Марсу. А от щодо її вантажу…

– Ви серйозно? Тобто ви ж розумієте, що повірити в це непросто?

– Розумію. Можу показати. Проте припустіть, що це все правда, ви ж можете? – Алан підхопився з крісла та закрокував кімнатою. – Ви мене зрозумієте, повинні зрозуміти. Я хочу бути першим, хто своїми ногами ступить на Марс. Мій, саме мій слід там має залишитись!

Тут мене розібрав сміх.

– Ну тепер зрозуміло, чому ви вирішили поспілкуватись саме зі мною: я вам не конкурент.

– Що? – Моя репліка наче висмикнула його з марення, він нарешті кладе бюргер на тарілку. – А, звісно ні. Тобто звісно так. Розумієте, сталась серйозна неприємність: ми втратили із марсіанською експедицією контакт. За останніми даними корабель десь приблизно на орбіті Марсу.

– Все пропало?

– Ні, зовсім, не все. Далі вам доведеться сприймати на віру те, що я сприйняв на віру від своїх спеціалістів. Пробачте, не певен, що переклад точний, ви зрозуміли цю словесну конструкцію?

– Здається так. Розповідайте.

Мимовільно приймаю його гру, навіть перестаю помічати дивні мовні виверти автоматичного перекладача.

– Тоді доведеться сприймати на віру й те, що скажу далі. На кораблі – телепортаційна камера. Вона велика і саме її посадку ми проробляли, саджаючи перші ступені ракет. Там… Насправді там багато нюансів, вдала та безпечна телепортація має купу обмежень, в тім числі на мінімальну відстань, на середовище, на гравітаційні спотворення. Все складно.

– Чому ж Марс, а не, наприклад, Місяць?

– Місяць надто близько до Землі, гравітація не дозволить потрапити куди слід. Марс – саме те. Проте радіозв’язок втрачено. Це погано. Проте квантова зв’язність збереглась, нам вдалось встановити контакт із телепортаційною камерою та активувати її. Є дві проблеми: контакт переважно односторонній, це раз, і камера екранована від усього, що тільки можна, це два. Посланий робот не зміг впоратись із проблемою, машинний інтелект поки що не надто досконалий. Потрібно посилати людину. Завдання не надто складне: слідом за вами ми відправимо потужний передавач, досить буде його вивести за межі екранованої камери, можливо виконати ще кілька нескладних операцій – і все.

– Мені? Я вірно розумію, що ви саме мені пропонуєте цю місію?

Схоже, це все-таки розіграш.

– Ви мабуть бачили фільм Аватар, – спробував пояснити Алан. – Уявіть себе аватаром…

– От ні, аватаром не треба! Зарікся. Просто поясніть, чому саме я. Це якщо припустити, що я вам все ще вірю.

Алан зітхнув.

– Телепортаційна камера має одну особливість: вона оптимально працює в зоні гравітаційного максимуму, тобто на поверхні планети. Ми працюємо над цією проблемою, проте поки що її пропускна здатність дуже обмежена. Я не можу послати підлітка. Мої спеціалісти відшукали кілька кандидатур, врахували дуже багато парметрів, повірте. Після вас ідуть корейська гімнастка, африканський пігмей та карлик. Готувати будуть, як ви розумієте, всіх. Та залишаються питання освіти, мотивації, психологічної стійкості… Фізичних можливостей, врешті-решт. Звичайно ви можете відмовитись. Я зрозумію.

Угу, зрозуміє він. А я себе зрозумію? Що мені втрачати?

– І скільки часу в мене на роздуми?

Алан подивився на годинник та відверто усміхнувся.

– Психологи переконані, що ви погодитесь протягом десяти хвилин. А часу у вас скільки завгодно. Якщо питання тільки в тому, що маєте незавершені справи, то я допоможу вам їх владнати. Проте ви ж розумієте, що чим скоріше почнете тренуватись – тим краще? І, до речі, можете до мене звертатись просто «Алан».

Від негайної згоди мене втримали тільки дві речі: не хотілось, щоб моя волонтерка не знала куди я подівся, та банальна вредність. Звичайно, я погодився після того, як написав коротенького оптимістичного ємейла. Через одинадцять хвилин.

Думаєте наступного дня я зібрався і полетів за океан? Аякже – ні! Осанна нашій бюрократії, навіть Алан не зміг організувати мій виїзд миттєво.

Мабуть варто було просто поїхати і колись повернутись у славі. Та я ніколи не вмів піти вчасно.

– Привіт!

Її усмішка щоразу освітлює моє життя. І вона завжди пунктуальна. Це підозріло.

– Чай уже чекає, - усміхаюсь у відповідь та їду. На жаль, я не можу допомогти їй зняти пальто і не наважуюсь допомогти роззутись, як ото у старих фільмах: «ноги» не зрозуміють мого руху. Тому просто вмикаю чайник, він закипає якраз в момент, коли дівчина заходить на кухню. Зараз вона запитає: «Як робота? Є замовлення?» і я не знатиму, що відповісти. Зазвичай мені немає чим похвалитись, а брехати не хочу.

– Слухай, ти пообіцяй не ображатись, я щось тобі маю сказати.

Серце завмирає. Здається те, що мене тримає тут, зараз обірветься і я полечу на Марс не залишаючи тут нічого.

– Ти не думай нічого такого, я дуже поважаю твої намагання працювати, але, пробач, у тебе виходить не надто.

Щасливо усміхаюсь, як добре помилятись в припущеннях!

– Коротше, я знайшла тобі роботу. Там не обіцяють багато, але цілком пристойно навіть як для… – вона затнулась. – Пробач, я зовсім не те мала на увазі.

– Навіть для здорового, – закінчую замість неї. – Щиро дякую, проте не потрібно.

– Пробач, чесно пробач, – здається зараз заплаче. Вона підсувається ближче та бере мою руку. – Я ж бачу, як ти б’єшся, наче риба об лід! І мені жаль…

Вириваюсь.

– Давай поміняємо тему.

Мовчу. Учорашній лист мабуть таки пригодиться, навряд чи я зможу зараз все сказати. Треба хоч спробувати.

– Знаєш, мені треба поїхати. Мабуть ми якийсь час не зможемо бачитись.

– Ну пробач мені, пробач, – дівчина вже не приховує тремтіння в голосі. – Я справді не хотіла. Я ж люблю тебе!

Перехоплює подих. Вести той бусик із пораненими справді було легше, там хоч я хоч міг дивитись смерті в очі. Мабуть я не повинен в такі моменти пригадувати вибухи та стогін поранених, але не можу інакше.

Беру її руку.

– Я тебе люблю. А в тебе просто синдром медсестри, невдовзі це мине…

Використовувати поцілунки як аргумент в розмові нечесно.

Слабеньке зелене світло хімічного світильника розсіює пітьму. Я бачу – отже живий. Добре, що голодний та спраглий – не так нудить. Коли зусиллям розганяю туман в голові – одразу згадую про час. Через три хвилини горіння світильник з зеленого має жовтим, ще через хвилину – червоним. Він вже жовтий, чи ще ні? Обережно випускаю струмінь повітря з… Знаєте, де в людини центр ваги? Приблизно біля копчика. А будь-який вектор тяги має проходити через нього. У мене, звісно, все трохи інакше, вище, якраз в районі сонячного сплетіння. У людини в бронежилеті майже так само, за два роки я вже звик. Ловлю себе на думці, що може це й непогано: що б там мені не обіцяли, камери напевне працюють і все записується. Якщо до мого і без того кумедного вигляду додати реактивний струмінь від копчика – в герої не попаду точно.

Дрейфую до стінки, тепер світильник точно жовтий. Придивляюсь до сітки – і тихо лаюсь. Міг би й голосно, навколо вакуум і ані живої душі на не знаю яку відстань. Можна порахувати, світло її долає чи не пів години.

Стінка швидко тікає від мене. Точніше, це я вишу всередині камери, яка обертається із дикою швидкістю. Обережно гальмую. Саме вчасно: в спалаху світла посеред камери виникає посилка номер два. Уже сміливіше вмикаю свій двигун, підхоплюю вантаж та починаю споруджувати навколо себе скафандр. Ух, як же добре! Ви собі як хочете, а я буду жувати щось дуже калорійне і майже безвідходне.

Взагалі ситуація складна, та не складніша, ніж на тренуваннях. Гіпотеза щодо втрати керування через обертання була однією з основних, дії на цей випадок ми відпрацьовували неодноразово. А от що цікаво: ані робота, ані висланого йому вслід передавача в телепортаційній камері немає. Зате великий люк відкритий. В принципі все зрозуміло: відцентрова сила викинула робота назовні, вантаж – теж. У різні боки. Мені треба зробити десь те саме: викинути ретранслятор назовні, туди ж – зовнішню антену.

Головне не полетіти слідом.

Не полетів.

Потім я багато їв і навіть поспав: тільки-но відновився зв’язок – доставили дронів які взялись роздивлятись все те, до чого мені добиратись та добиратись. Відчув себе героєм анекдоту: «підзаряди дронів та нічого більше не чіпай».

За цей час я почув багато лагідних слів від своєї дружини. Досі не уявляю, як ми встигли одружитись за один день. Алан тільки посміхнувся та привітав, хоч явно був не у захопленні. Скоріше навпаки. На щастя психологи виступили на моєму боці: мовляв, це покращить мою мотивацію. Їм видніше.

Потім мене чекало багато-багато роботи. Зупинити обертання не вдалось навіть після відновлення керування. Збирати та монтувати додатковий маневровий двигун, навіть за вказівками Землі – це ще те заняття. Прорвався. Найважчим було заливати в нього пальне невеликими каністрами та демонтувати. Ще трошки – і я справді потягну на героя-першопрохідця.

Перед посадкою я викинув усе сміття в космос. Якщо не надто помилився із траєкторією – воно колись згорить на Сонці. Або не згорить.

Сідати виявилось зовсім не цікаво: коли не потрібно економити пальне і є достатньо простору для маневру, коли вертикальна посадка відшліфована до блиску – тоді навіть не страшно. А ілюмінатори тут не передбачені.

Коли ракета на вогненному стовпі примарсилась і я перевірив всі параметри приймальної камери – першою посилкою доставили невеликий візочок для мене та пакунок для Алана.

Невдовзі світ дізнається про сенсацію, камера запрацює на повну потужність, сюди суцільним потоком підуть вантажі та люди, а я повернусь до дому.

Та перед тим, буквально за якусь мить матеріалізується Алан, ми спустимось по пандусу та установимо на Марсі два прапори.

Ну і, звичайно, зробимо селфі.

Хіба не для цього це все затівалось?