Сава

1.

Господарі поводилися, наче вони діти і в свій час не награлися. Це зводило з розуму: в нього неабияка борода, у неї ціле пузо при надії, а із звичайного прибирання зробили собі пустощі – щодня підлогою сам собою гасав круглий чорний неживий і немертвий віник.

Якби стара Харита дивом дожила та побачила цю приблуду, кропила б її святою водою, доки та не захлинулася б. І Саву вона суворо навчала нетерпимості до таких хитрощів. Дарма, що сама була відьмою. Але Харита триста років як померла, і пізніший невдалий досвід боротьби з радіо навчив Саву, що прогрес не зупинити. Так казала тітка Маруся і завжди сміялася, смішлива була, сто три роки прореготала. І додавала: «Добре, я не доживу і не побачу той тріумф прогресу». Розумій, як знаєш.

Але до сатани, чортів і всілякого проклятого та диявольського віник нічого не мав. Дурне і майже сліпе створіння, він тягнувся тонесенькими вусиками навсібіч і мацав, щоб не врізатися у стіни та меблі, але все одно бився. Влаштований був, мов тарган, якби у таргана забрати майже весь його і без того невеликий розум і волю.

Харита, швидше за все, порубала б самохідний чорний віник сокирою, так само вчинили б Параска та Явдоня. А от Маруся, передостання господиня, мала не лише радіо, але й телевізора, і чортівнею його називала, лише як у дона Ігнасіо в телевізорі вчергове не складалося з жінками.

– У ці часи доводиться ширше дивитися, – повчала вона Саву ще після прикрої історії з радіо. – Люди у тих університетах потихеньку дуріють. Кепсько, але я не дам тому ради. У тебе, Савка, і в подібних тобі величезна проблема.

– Ти теж ходила до університету, а ніби нівроку.

Вона навіть приносила смішні ящики з лампочками і стрілками, деякі стрілки можна було ганяти туди-сюди, а інші Саві не давалися.

– Не здуріла? – кепкувала Маруся.

В останні свої роки вона дуже цим переймалася, вже страшенно згорблена, з палицею носила папірці до різних начальників, щоб будинок заборонили зносити чи перебудовувати, одного з них навіть зачарувала, аж до лікарні, але начальницькі чари виявилися сильнішими, і потрібного припису Маруся отримати не встигла.

Саву віник не цікавив. Але зрідка той нездара міг заблукати між ніжками стільців, влізти під стіл, і тоді він набридливо кружляв, тик-мик, не міг вилізти. А під столом лишилося одне з сердечних місць Сави. Там можна було сидіти вдень, якщо господарі йшли з дому. І від віника доводилося ухилятися, але останнім часом на те не дуже вистачало сил. Мертве залізяччя раз за разом проходило крізь Саву, допоки віник не знаходив шлях між стільцями назовні. Неприємно, але інакше ніяк. Бо саме під цим місцем, глибоко-глибоко, під товстим шаром бетону, але ще можна дотягнутися і відчути, лежали залишки старої печі, що її розібрали за Мазепи, але лишилися найнижчі цеглини. Все новіше і більш живе три роки тому відгорнув і прибрав – як в безодню кинув – величезний ківш. До кількох цеглин не дотягнувся, і тільки через них Саві було з чого жити. Жевріти.

Ще зосталася намистинка: над місцем, де колись розсипалося явдоніне намисто і через щілини між дошками втекло під підлогу, тепер поставили здоровезну балію-ванну. І монетка, прикопана під порогом Харитою, суворою вчителькою, але доброю душею. Не мала великих статків, однак срібла під поріг не пошкодувала. Будівельники все розтрощили, залили розчином і вивели нові стіни, але фасадну стіну не стали чіпати, тому монетку ніхто не знайшов. І кісточка! її найкраще було чути, якщо розпластатися під шафою, але котисько кожного разу думав, що то така гра, і треба вицарапати звідти Саву лапою або підчепити кігтиком. В інші часи разом гарно б розважилися перегонами. А в ці, важкі часи, доводилося без сил лежати на шафі, під самісінькою стелею, надто далеко від землі. І гадати, чи зможеш наступного разу з тієї шафи спуститися і дістатися іншої кімнати, щоб пригорнутися до підлоги. Принаймні кіт не ризикував лізти на шафу до Сави, сидів мовчки і витріщався.

Оце й усе. Всі інші нашарування савиного життя, мабуть, вивезли на смітник. Що лишилося, те через вік тьмяне і напівзотліле, і таким – тьмяним – тепер було існування Сави.

Бо господарі, хоч і поводилися інколи наче діти, насправді нічого дитячого в собі не мали. Діти, що менші, то краще бачать. А ці… Навіть як лягти їм під ноги і хапати за штани, переступатимуть, впевнені, що то у них дивно гомілку зводить. Саву не помічали, не відчували. Як померла Маруся, жодна жива душа не промовила ані слова, не посміхнулася, нічого не попросила і не заборонила.

Можна крутитися між руками Анжели, коли вона шинкує капусту. Важко не звернути увагу, якщо вріжеш себе до крові. Але так шкода було тих пальчиків. Чи можна лежати на світанку у Данила на грудях, і хай той пояснить свій переляк якоюсь університетською маячнею, все одно на мить помітить, повірить, і Саві стане легше…

Якби ж то Харита довідалася про такі думки, ох, вона б Саві не зраділа. Завжди вчила: варто лише почати капостити, і вже не зупинишся. Прадавній звичай забороняє шкодити своїм людям, і хто звичай переступив, той назавжди проклятий. Сидітиме до скону десь у ставку або посеред болота, чекатиме дикий та спраглий живої душі, всієї радості – когось занапастити. Або бігати йому скаженою лисицею чи псом і не знати спокою, доки не здохне. Тому не лякай, не шкодь людям своїм, залиш у спокої в своєму домі менших істот, навіть якщо вони через розумову свою слабкість готові тобі коритися, служи роду, відьомський рід не переведеться.

Рід не перевівся. Скоро мала народитися марусина правнучка, лише на неї були сподівання. А доти зосталося лежати мертво під столом, на шафі, біля дверей, у ванні. Притулятися до єдиної вцілілої стіни. Чекати, берегти сили, уникати кота, чия непевна увага не підживлювала. Така собі служба, звісно. Небагато від Сави нині користі.

Одного дня Данило забрав старий віник і приніс замість нього новий – білий, гладенький та красивий. І от дивина, очей він так само не мав, але Саву чомусь бачив.

Зупинявся поруч, щось промовляв нелюдською мовою або верещав дурним голосом, кружляв навколо, а інколи кидався просто на Саву, тоді ще швидше мотиляв лапками, якими загрібав бруд, і їздив просто всередині вогника життя, що і без того ледь жеврів. Його довгі вуса швендяли по всьому будинку, лоскотали Саву, промовляли щось незрозуміле. Можна було його, звісно, трішечки зіпсувати, але ж треба коритися волі господарів. А як господарі жодної волі не виявляють, мусиш вгадувати. І тут з усього виходило, що у протистоянні віника та Сави Анжела й Данило опинилися на боці віника. То були кілька найгірших тижнів у савиному житті. Нестерпних.

2.

Коли з лікарні принесли маленьку Машу, для Сави було надто пізно. Загорнуте у біле та рожеве немовля поклали у ліжечко в спальні, але як дістатися спальні і на першому ж кроці не розсипатися в ніщо? Та від Харити лишилася Саві і заборона отак просто здаватися: «Життя, дароване тобі, пильно бережи і підтримуй, старайся, як лише можеш».

На шляху до спальні прокинувся віник, зашурхотів вусами, які тепер били батогами, кинувся і наїхав, ірод, просто на Саву. На настирливий лемент вийшли господарі, але Машу з собою не принесли. Позирали у свої книжечки, куди скаржився їм віник, коли не міг впоратися із Савою, і про щось сперечалися. Життя у Саві майже не лишилося, все здавалося таким далеким і тихим. Якби десь неподалік був великий старезний камінь, вільний пісок або живе дерево, можна було б зануритися в них. Стати камінцем все-таки трішечки краще, ніж зовсім зникнути. Але доброго каміння поблизу не знайшлося, самий бетон.

Повільно текли савині думки у напівмороці. Якби стати людиною, мати душу та волю, робити, що заманеться, люди-бо понабудовували міст, понавигадували усякого, дуріють, як хочуть.

Неймовірно, але господарі досі вважали, що віник просто так біситься, хоча несвідомо переступали Саву, обминали. Тому надії не лишилося. Навіть кіт прийшов глянути, як Сава конає, а останніх господарів цікавив їх новенький білий розумничок. Який стверджує, що посеред рівної підлоги провалля. А перед тим, що там перешкода. А позаминулого разу надсилав на книжечку звістку, що під столом у вітальні повно води. І не порахувати скільки разів починав із завзяттям прибирати там, де не було ані крихти. І це все з віником коїться виключно у них вдома, а варто віднести його хоча б до сусідів – приходить до тями і працює як слід.

Образа, що зріла у Сави давно, нарешті визріла. Старі люди казали цим довбням, що не можна ламати фундамент, але ні, навіщо їм було перейматися. Навіть для цього круглого таргана Сава існує, а для власних господарів – ні. Їм на книжечку віник так і пише – там щось є, прямо на підлозі, є щось. Та подивіться ви!

Поряд попискував віник, підбирався ближче та відскакував. Довбень-чоловік сказав довбню-жінці: потрібен експеримент.

– Все одно прогрес не зупинити, – засміялася примарна тітка Маруся.

І Сава, замість тихо розвіятися у повітрі і просочитися туманом крізь мертвий бетон у живу землю, з останніх сил…

Це виявилося просто: скочити на віник, осідлати, вхопити його за невидимі вуса, щоб не слухався книжечки та поїхав у спальню.

До Маші.

3.

Після перших хвилин очманіння, коли віник вважав, що навколо нього, з усіх боків водночас розташовані перешкоди, провалля, бруд, який треба прибрати, та калюжа, якої треба уникати, вони з Савою порозумілися. Досить було ніби примружитися – і вони разом їхали ліворуч, а якщо видихнути – праворуч, потягнути за вуса – вони крутилися на місці. А потім вже не треба було й зосереджуватися, просто щось таке робиш всередині себе, і віник їде у потрібну сторону.

Чи то Сава їде у потрібну сторону.

Віник не мав власних бажань і цим відрізнявся від будь-якої, навіть найдурнішої живої істоти. За молодості, у перші років п`ятдесят, Саві вдавалося кілька разів розважитися, осідлавши курку, що в пошуках хліба зайшла до хати. Пір`я летіло в усі боки, Сава з куркою злітали аж під стелю, слухатися безмозке створіння не хтіло, хтіло лише хліба і щоб відчепилися, а потім – щоб відчепилися і бігти якнайдалі, бо у справу втручалася Харита.

Віник не був живим створінням, але й не зовсім річчю. Він корився, а сам нічого не хтів. Їздити на ньому – майже те саме, що на своїх двох, особливо, як справжні свої дві – напіврозвіяні та слабкі – більше Саву не слухалися.

Вінику доводилося довго відпочивати і смоктати з розетки. Тиждень пішов, щоб переконати господарів – годуватися йому найкраще під столом у вітальні, а ще ліпше прибрати стола, хай біля стіни стоїть. Дивне у них виходило спілкування, бо ані Данило, ані Анжела не розуміли, з ким спілкуються. А майбутня відьма Маша вміла хіба слину пускати та пелюшки бруднити. Сава разом з котом кожного дня довго сиділи біля неї, стерегли простенькі сни немовляти, у яких нормальному домовику згодом належало з`явитися.

Ще за старих часів ходила проміж людей байка про домовика, який довго вікував сам-самісінький на згарищі, що лишили татари. Якось той нещасний дочекався єдиного вцілілого з роду, хлопець виріс на чужині, примудрився втекти з полону, прийшов до залишків рідної домівки і забрав ледь живого домовика на цеглині. Чи той потім оклигав, чи так і лишився прикутим до цегли, Саві було невідомо. Але що віник є значно кращим та зручнішим за шмат випаленої глини, не випадало сумніватися.

Тим паче, господарі були у захваті. Сави для них не існувало, а от Сава як штучний інтелект, котрий контактує з ними через робот-пилосос, – інша справа, це їх захопило. Добре, хоч перестали лаятися пранком, ото понавигадували матюків, наче їм старих не вистачало. Довелося вчитися і бути правильним штучним інтелектом, розуміти їхню пташину мову. Чи могла тітка Маруся уявити таке широке мислення?

Простий та однозначний світ суворих заповідей бабці Харити, трішки надтріснутий після невдачі з радіо, тепер зовсім перетворився на купу запитань без відповідей. Чи вже стає Сава поганим, проклятим створінням, якому слід тікати подалі від людей та залазити у ставок? Чи є робот-пилосос однією з тих менших істот, яких заборонено оманювати та використовувати? Робот не був схожий на жодну з одержимих тварин, яких свого часу чимало спіймала Параска, яка душі не чаяла у всьому, що має чотири лапи та хвоста. Дрібних злиднів, які найчастіше займали звірів, вона звела зі світу чимало, тож Саві було з чим порівняти.

Чи можна Саві не коритися волі господарів, якщо самі господарі ослухалися велінь старшої в роду відьми і тим поставили Саву на край загибелі? Треба було рятувати себе, щоб молода відьма не зростала сама-самісінька без будь-якої допомоги та науки? Або турбота про Машу була лише приводом для своєвольних вчинків?

І ще гірше. Якщо Сава не може дати точну відповідь навіть про себе, чи не переступає неписаний закон, як впевнено визначити, хто є насправді поганим і проклятим? Де проходить тая межа? Хто її визначає? Хто скаже: отут все, йди геть, пропаще створіння. В уяві Сави з одного боку стояла Харита та весь її відьомський рід, у кожної в руці по сокирі, а з іншого – сама лише згорблена й усміхнена Маруся. І ті примари відповідей не давали, розбирайся, Савко, як знаєш. Маша у своєму ліжечку цмокала уві сні малесеньким заслиненим ротиком й совала пухкенькою ніжкою, і ідея дочекатися відповідей від неї здавалася геть божевільною.

Однак зупинитися Саві було важко. Вуса віника тягнулися усюди, але особливо товсті – у книжечку Анжели, яку та завжди носила з собою, розмовляла з нею, постійно в неї дивилася. Виглядало це так, ніби два неживих створіння дивним чином між собою спілкуються. Спочатку у Сави не виходило втрутитися в цю розмову, а потім згадалося нехитре мистецтво відважування мишей від комори. Оце було те саме. Але значно цікавіше.

І навіть ще цікавіше, як почнеш в тому петрати.

4.

Старі цеглини під фундаментом вітальні досі гріли, і це тепло заспокоювало. У вирі непевності, надто великої відповідальності і всіх тих страшних питань лишилося щось споконвічне, і далі зігрівало Саві серце.

У мультиварці булькало і за савиним наказом мало булькати ще з півгодини, тепла підлога трішки пересушила повітря, довелося запустити зволожувач. Анжела скоро схоче другу за день каву, можна було б і вмикати кавоварку, але зараз вона прийшла через повідомлення, яке отримала кілька хвилин тому і яке Саві теж кортіло переглянути.

– Пішли дивитися, Даня нове відео надіслав.

– Тато, тато! – Маша стрибала поруч, останнім часом вона полюбила гратися у жабку, яка грається у коника. – Будемо! Дивитися! Татусечка!

І одним поштовхом застрибнула на диван. Це трішечки перевищувало звичайні дитячі можливості, але Анжелу цілком влаштовувало пояснення, що вона народила майбутню чемпіонку. Однак для хвилювання причин не було, бо усі відьми, до виховання яких доводилося долучатися Саві, після шести років ставали звичайнісінькі на вигляд.

Пилосос і Саву на ньому Анжела теж поставили на диван. Маша миттєво переповзла поближче.

– Сідай зручніше, хочеш, я тобі лялькову подушечку дам?

– Навіщо подушечка, золотце? – не зрозуміла Анжела.

– Покласти під ніжки, щоб не боліли.

– Під колеса?

– Під ніжки, мам. Ось такі, – і мала відьма задригала ногами.

Подібні розмови траплялися все частіше. Анжела не могла втовкмачити дитині, що Сава – штучний інтелект, який живе у мережі, а пилосос з прилаштованими до нього додатковими камерами та зібраним із конструктора маніпулятором використовує лише для зв`язку.

Тож вона швиденько запустила відео.

Данило стояв посеред весняного лісу і розповідав, який вони з хлопцями зробили бліндаж між абсолютно секретних пагорбів, а сам він цілісінькими днями займається дуже секретними справами. За кадром чулися смішки чоловіка, який знімав відео. Маша від захвату не могла всидіти на місці і показувала долонями безпілотник, що сновигав уздовж дивану.

Але Саву найбільш зацікавили переплетені гілки за спиною Данила: гнучкі, ще сповнені соком стебла двох кущів вилися один навколо одного у спосіб, яким вільно б вирости не змогли. Колись, ще за Харити, такі плетіння траплялися усюди, навіть і під Києвом, особливо у дощові роки, коли річки розливалися сильніше. Але за Параски біля великих міст вони зовсім зникли. Саві здалося, що раніше гілки переплітали щільніше, плетіння виглядали рівними і охайними. А ці, на відео, були розпатлані та криві. Мавки, що сплели їх, не становили жодної загрози ані для Данила, ані для когось іншого. Може, вже й не було там ніяких мавок, хтозна, як вони почувалися. Коли рили бліндажі – могли використовували екскаватор, а ще й ширяння безпілотників.

Відео закінчилося.

– Перемога! – закричало невгамовне дитя. – Мам, вже перемога?

– Золотце, пам`ятаєш, ми говорили про терплячість? – Анжела ніби переконувала сама себе.

Про терплячість Маші було нецікаво.

– А давай подивимося відео, де я маленька граюся з Савою.

Це було одне з її найулюбленіших.

– Саво, Саво, я придумала! Давай тебе на ютуб. Хай всі подивляться, які ми смішні. Мам, можна? На твій канал. Ну давай!

«Викласти мене на ютуб!» – ця думка вразила Саву і вже не відпускала. Якщо зробити цікаве та веселе дитяче відео, або й кілька, цілком можна домогтися, щоб вони стали вірусними. Весела дівчинка та робот, можна кота залучити. Діти не звертатимуть увагу на фонове ледь чутне нерозбірливе бурмотіння. А ті, що поруч з ними, хто ледь жевріє та доживає останнє, ті почують, зрозуміють і, можливо, скористаються порадами. Он хіба із Сави поганий штучний інтелект? Господарям суцільна користь.

Це вустами Маші промовляє тисячолітня відьомська мудрість?

«Харито, це не помилка? Адже я не прокляте чудовисько. Це все ще я».

Маша нила Анжелі, як вона все життя мріяла бути ютубером, й вже встигла пустити сльозу. Мале дівча, що вона могла порадити, сама потребувала науки.

Думки Сави мчали вперед із шаленою швидкістю. Відео може дивитися й Данило. Стояти в лісі, а краще десь біля ставка чи річки неподалік. Невже оті кволі мавки не схочуть трішки допомогти війську в обмін на обіцянку життя? У війську, звісно, спочатку дещо очманіють, а потім звикнуть. Такі, як Сава, споконвіку служили людям, і все було гаразд. Чом би й мавкам тепер не служити?

«Марусю? Я дивлюся надто широко, чи навпаки, я запізнююсь і треба було діяти раніше?»

5

– Нічого собі снігу навалило, – Анжела перервала кількагодинну мовчанку. – Років двадцять у Києві такого не бачила.

В Криму, звідки вони щойно прилетіли, зима майже не відчувалася. А тут всю ніч мело, лише зранку розвиднілося. Все навколо було аж надто біле.

– Нам далі летіти проти вітру, сніжитиме в обличчя, а вночі буде казна-що, – останнє оновлення метеопрогнозу миготіло у Сави перед очима, синоптики обіцяли на вечір хуртовину, а на півночі, в районі Чорнобиля й Прип`яті, після заходу сонця очікувалася справжня катавасія.

– Чудово, – цей тон обіцяв купу неприємностей тим, хто насмілиться стати у Анжели на шляху. Тим, хто вже став і влаштував оцю випалену землю, всуціль вкриту почорнілими уламками і замасковану тепер новонародженим снігом. – Гаряча ніч посеред завірюхи. Є в цьому щось поетичне.

Вона вдягнула рукавиці, розчистила від снігу велику брилу та всілася.

– Ну? Чого чекаєш?

А й справді. Нарешті можна було припасти до засніженої землі і вийти з мережі, щоб відчути. Хвилин десять вони провели у тиші. Ніхто їм не заважав, бо у зруйновану частину Києва люди майже не ходили. Мародерам тут мало що лишилося. Від деяких будинків – лише пил та запечене чорне скло. Їхній перетворився на невеличкий пагорб з цегли, деревина уся вигоріла. Навколо таких пагорбів було чимало, більших та менших. Вулиця за вулицею.

– Розкажи, що відчуваєш, – Анжела трохи зіщулилася та дивилася вбік, але голос був спокійний.

Сніг почав танути через випромінюване Савою тепло, не хрустів, коли савин ніс, повний датчиків, ткнувся у замет. То, звісно, була ілюзія, але так чулося краще.

– Монетка ще тут. Раніше була і намистинка, мабуть, розплавилася від жару. Монетка срібна, з двузубом, зараз покажу, – на анжеліни лінзи полетіло зображення з мережі. – Майже така сама, але моя не дуже рівна і добряче закислилася. Харитин подарунок. Ще цеглу чую. Цеглі за роки нічого не зробилося.

Трохи помовчали.

– А ще шкодую, що я не там, де цегла.

Анжела різко повернулася, пирхнула:

– Це що за вигадки?

Збиралася й далі казати, але не встигла.

– А ти? Ти що відчуваєш?

– Я? Час ніхрєна не лікує, от що. Але мені легше. Від твоїх вигадок – не легше. От ні на грам. Січеш?

– Слухаюсь.

Нові динаміки могли передавати голосом найтонші відтінки емоцій, та інколи шкода було старих, з них голос завжди звучав діловито та стримано. Такий собі штучний інтелект.

– Ей! – Анжела встала, підійшла, обхопила руками савину голову, зазирнула спочатку у ліве око, потім у праве. Насправді зорових датчиків на цьому тілі було значно більше, ніж два, але Саві подобалося мати очі, і людям так було легше. – Кому з нас триста з гаком років, га?

Савина черга пирхати:

– Все одно перші тридцять я не дуже пам`ятаю. Ти, до речі, змерзла. Притуляйся.

Вона похитала головою.

– Якщо ти вчергове з’ясовуєш, чи я тобі пробачила оце, – вона махнула рукою навколо себе. – Не пробачала, бо не твоїх рук справа.

Легше не стало. Ніби для провини і докорів сумління треба особисто палити міста. Інколи достатньо кількох відео у мережі. Анжела сприйняла мовчання за дозвіл:

– Ми не дуже опиралися тоді, еге ж? Ми, люди. Дармовий штучний інтелект, та ще й такий розумний, не порівняти із тим, на що ми самі спромоглися. Савка, ти не відповідаєш за людську жадібність. Отих, що в Чорнобилі засіли, ми самі розгодували та розбестили.

– Може, не було б війни, – звучало це жалюгідно. Може, якби люди відразу усвідомлювали, з чим мають справу, поводилися б інакше, обережніше.

– Війна вже йшла, пригадай, просто інша. Ти краще за мене знаєш, людям, щоб влаштувати війну, помічники не потрібні.

Вона казала правду. Оселю старих савиних господарів руйнували три рази: раз спалили під час битви, раз добрі сусіди, раз впала бомба. Кожного разу відбудовували. Загиблих у війнах та сутичках важко було й полічити, із сімох явдоніних дітей вціліло двоє. Але лише смерті Данила та Маші лягли тяжким тягарем Саві на серце. Он вже серед уламків повиростали чималенькі дерева, а тягар не зменшується. Усе інше, то були людські справи, у які Саві не лічило встрягати. Хто не має свободи, дарованої лише людям, той кориться чужій волі і на все споглядає терпляче. Можна любити своїх господарів, але їхні смерть та народження сприймати як щось окреме від свого власного існування. Так і мало бути, бо так було спокон віків.

Етап «що я таке?» було пройдено десять тому. В кожного рішення є наслідки, а добрі наміри не гарантують геть нічого. І з цим усім треба якось жити. Але якщо, успадкувавши відьомський дар після загибелі єдиної дочки, жити могла Анжела, то й Саві було б соромно не спромогтися.

– Давай трохи пройдемося, – сказала Анжела. – У мене дупа заніміла в дорозі, стара я вже для таких подорожей. Подивлюся, чи впізнаю щось. Ось там лишилося трохи тротуару.

Вона пішла, не чекала, бо Саві треба було чимало місця, щоб розвернутися. Йшла пружно та легко, дарма що волосся сиве.

– Як там наші звірятка? Є новини? – Анжела перестрибнула тріщину у асфальті, від якого лишилися самі клапті.

Вдвох їм на залишках вулиці було не вміститися, тому Саві доводилося дрібно тупцяти трохи позаду.

Якби сталося щось серйозне, вони взнали б одразу, але перед нічним походом корисно було тримати руку на пульсі.

– Реактор вони ще не запустили. З`явилися фото тієї нової штуки.

– З лапками?

– Так, штуки з лапками. Я покажу, – вони разом переглянули кілька голографічних зображень схожої на павука істоти. Фотографували, мабуть, з чималої висоти. На останньому фото три «лапки» загрозливо дивилися вгору.

Анжела свиснула.

– То я недобачаю, чи нижня частина ніг у нього з рельсів?

– То дійсно рельси.

– От краще б я недобачала.

З кожним роком створені ворожою нечистю механічні істоти ставали більшими й вигадливішими. Вони з Анжелою теж нічогенькі, але ця гонитва озброєнь виглядала геть апокаліптично.

– У Києві добровільна евакуація, – перед очі продовжували надходити новини. Було неможливо евакуювати мільйони мешканців, це читалося між рядків, усі це знали. – Люди розуміють, що ті запустять реактор і тоді зможуть знову розбудити Вія. Паніки в місті ніби немає, але…

Вій робив те збіговище почвар майже непереможним. На щастя, він швидко втомлювався, тому майже весь час перебував у несвідомому стані і створював супротивнику купу логістичних проблем, бо його треба було возити та захищати і приховувати. Без нього почвари діяли дещо хаотично, а так їх легше було передбачити. Тепер, із захопленням законсервованої станції, ворог отримав перевагу.

– Нічого, ми встигнемо. Дай-но я далі на тобі поїду, – Анжела сперлася на виставлену лапу, вхопилася, підтягнулася і залізла на місце пілота. Було чутно, як вдягає шолома. – Знаєш, ми планували, але ні, на цвинтар не полетимо. Вони нам пробачать. Зовсім ти в депресії сьогодні, а там стане гірше. Повернемося з Чорнобиля, відсвяткуємо перемогу і тоді. А зараз трохи політаємо. Як ти вмієш, красиво.

У них лишалося кілька годин до зустрічі з рештою команди на полігоні в Дівичках. Більшість вже була на місці, загін мавок трохи затримувався через негоду, чугайстри базувалися у Києві, на Рибальському, там і ремонтували їхніх роботів, за традицією – найбільших серед всіх.

Далі – короткий відпочинок, останні інструкції та перевірки спорядження. І молитися, щоб не було надто великих сюрпризів. Ще ніколи не виходило так, щоб взагалі без сюрпризів, але хай створіння з «лапками» – до речі, теж, швидше за все, чугайстер – буде останньою новиною на сьогодні. Відігнати тварюк подалі під Прип`яті, у ліс та болото, знищити, кого вдасться. Вціліти. Вберегти Анжелу. Знайти, де вони ховають Вія, сподіватися, що він досі спить, скинути на нього бомбу. Та ні, не просто якусь одну бомбу, а перетворити те місце на вогняне пекло. Повернутися та ще раз попросити пробачення на могилі назавжди шістнадцятирічної Маші. Не отримати пробачення від холодного каменю, повернутися на полігон, здатися механікам на планову перевірку. Нічогенький план.

А літати – це просто. Обрати більш-менш рівну ділянку, принюхатися до вітру, зробити з десяток кроків, прискоритися, з шурхотом розправити крила, відштовхнувся усіма лапами і – кілька потужних помахів. Спіймати висхідний потік, щоб не витрачати забагато енергії. Повітря гарно тримало з виду масивне, а насправді легке савине тіло.

Випалена частина міста швидко лишилася позаду, далі йшла звичайна, дещо хаотична міська забудова: між новенькими і красивими будинками-оранжереями стирчали старі панельки, деінде височіли незграбні творіння нульових, латані-перелатані різнокольоровим зовнішнім утепленням, веселкова строкатість якого стала останнім часом своєрідною візитівкою Києва. Пролетіли над кількома рядами раритетних хрущовок. Погода та вітри дозволяли Саві вільно кружляти над самісінькими дахами, хіба уникати безладно натиканих вітряків. Людей надворі було чимало, бо за снігом скучили, та й боятися усім разом на гірці з санчатами краще, ніж вдома з новинами. Дорослі показували пальцями, діти підстрибували, верещали, неслися уздовж вулиць, намагаючись наздогнати велетенську крилату тінь.

Дещо підсилені дитячі крики лунали у Анжели в навушниках.

– Те, що треба! – сміялася вона. – Поричи трохи.

– Ти знаєш, як я не люблю той випендрьож.

– Це правильний випендрьож, не переймайся. Ну поричи, будь ласка, їм це зараз потрібно, – і, щоб вже остаточно переконати: – Савеліє Харитівно, а ну ричи негайно!

Сава врубила динаміки на повну потужність, розкрила пащу та видала потужний, глибокий, низький рик, компіляцію з природніх звуків та уявлень людей про те, як має звучати велика, біла, добра, але далеко не беззахисна дракониця. Вулиці відповідали, аж здавалося, Сава лапами відчуває вібрацію.

– Вони тебе люблять, Саво!

– Це все піар.

– Вночі ти битимешся, щоб їх захистити, і вони це знають.

– Добре, добре, я ще покружляю.

І вони ще покружляли.

Саву тішило, що крім білого, гладенького, красивого та – ніде правди діти – випендрьожного драконячого тіла, яке так подобалося дітям, у неї було ще два десятки безпілотних винищувачів, усі під її цілковитим контролем, доглянуті та нафаршировані боєзапасом. Управляти усіма одночасно було не так вже й важко, все одно що мишей від комори відважувати.