Резервація

Колись тут був завод. Величезна холодна коробка, яку я пам’ятаю ще цілою, з дахом та таємничими провалами вікон. Батьки раніше тут працювали. Коли зупинили виробництво, люди потроху почали розбирати стіни і дотепер винесли геть чисто усе. Ні скла, ні крівлі, ні каменю, з велета лишилось пустище.

Тільки підвал зберігся, його під дискотеку обладнали. Зала здорова, загубитись можна. Жора казав, час від часу знаходять чиєсь залежане тіло – заповз синяк в закуток і вмер непомітно. Колись Жорик хазяїну бідкався, щоб той коридори дозволив забити, аби ушлепи всякі здихати не лізли. Корякін не дозволив. Бо так в його гендель більше народу вміщається. А що мруть підступно де хочуть – не проблема, всі його «клієнти» рано чи пізно повиздихають від тої бурди, що він тут продає. Й вірогідніше в самому Притоні, не відповзаючи далеко.

Жорік так і лишився най нещасливішою в Місті людиною. Бо така його робота, за порядком в Підвалі слідкувати, поки всі танцюють.

Десь о другій я вибралася з цього смердячого пекла назовні. Ненавиджу Жорікове питво, від нього ноги не тримають і голова дурніє. Але тверезій витримати той гамір і товкотнечу неможливо. Сюди й спускаються не задля музики, а щоб напитися. Від бурди робишся щасливим, це лише тут і можливо. Назовні приводу для радощів малувато. Трошки безробіття, крапля безгрошів’я і розслабитись вже не виходить. Підвал ці думки прибирає, бо музика заважає думати, а питво дурманить.

Крім того я тут теж працюю, але на відміну від Жори можу заливатись скільки хочу. Часом буває занадто, доводиться виходити і дихати чистим повітрям.

Вночі холодно. Раніше я б цього не відчула, бо після чотирьох стаканів тіло не розбирається в температурі. Виходить, чотири стакани вже мало для щастя. Можливо, треба повернутись і випити ще один, аби ніч дарма не пропала.

Сіпнула якась зараза в вихідний на роботу прийти. Грошей захотілося за вчора. А Любавцева, який зарплату роздає, десь чорти носили. Падлюка. Ненавиджу його. Зверхній, хтивий, грубий шмаровоз.

А ось, доречі, і він.

- Макарчику!

В світлі єдиного вуличного ліхтаря видно як висока в’язиста фігура в сірому схилилася до якогось суб’єкта. Почувши мій оклик Любавцев наче стрепенувся й вирячився блискучими очицями на двері Притону.

Зара відбудеться щось на зразок вияву дружності й любові. Я підійду. Він назве мене «манюньою» і проведе спітнілою долонею по обличчю, пригортаючи до себе. Від нього завжди штине потом. Доведеться усміхатись і робити вигляд «розбещеного янгола». А він посміхатиметься до співбесідника, бо вони майже вся його клієнти, і проговорить: «це моя найкраща дівчинка, диви яке миле личико…» У нього кожна його проститутка найкраща, хоч половина скажені старі лярви.

- Тобі чого? – ще здалеку лаконічно спитав він і випростався.<

Якби не мій жахливий стан, я мабуть би зметикувала, що щось дивне відбувається. Любавцев напружений, наче дикий кіт, якого в коморі застукали. Проте зараз мені байдуже. Треба гроші, от і підійшла. Швидше причалапала, бо живіт розболівся. В будь-якому випадку, на янгола манюнього я мало зараз схожа.

- За вчора. Дуже треба.

- … ще трохи і на шматки розпадется, - презирливо промовив Макар до того, з ким говорив раніше, хутко дістав з кишені гроші і тицьнув в руки, - киш звідси.

В цей час незнайомець вийшов на світло. Маленька скоцюрблена фігура, в півтори рази нижча Макара. Горб, тонкі руки, лахміття, старече обличчя. Аксель.

Бодай би цього виродка сціпило ще в материнській утробі! Розвертаючись відчуваю як від його погляду спина вкривається кригою. Аксель легендарна особистість. Його й ненавиділи, і боялись, і зневажали, і багато різного теревенили. А йому байдуже. Прізвисько скорочено від «акселерат», бо народився тринадцять років тому, а вигляд мав на дев’яносто. Лице зморщене, мішки під очима, сіренький пушок на рябому черепі. Займається бродяжництвом, вимаганням, з бандою дружиться, злопам’ятний як чорт. І це при тому, що руки в нього не робочі, навіть пальцями поворухнути не може. А очі! Це взагалі якась оказія. Наче реп’яхи, як вчепиться поглядом, хоч вішайся. Брови кошлаті і з-під них два леза виблискують, все він поглядом вбирає, на пам'ять нанизує. Я його теж боюсь, раз бовкнула про Акселя лишнього, а виявилось, що він поруч стояв. Чи почув, чи ні, досі не знаю.

- Стій, шльондра.

Я повертаюсь, щось безглузде мугикаю. Одразу згадується, як стояла в черзі за консервами і Аксель поряд жебракував. Так, для власного задоволення. Я тоді ляпнула: «впала б сусідня стіна і накрила собою цю потвору»… ох і буде зараз. Впізнав мабуть.

- Ох, яка ж і гарнюща. Хоч смерть змальовуй. Твоя? Тоді питань нема, її візьму. Завтра опівдні тут біля дверей щоб була, підемо прогуляємося.

Макар дивиться на мене так, наче щойно втратив. З досадою та німим питанням «нащо ти вилізла взагалі?» Але вдіяти нічого не може, з халамидником краще не сперечатись. А що буває з дівчатами, які потрапляють з Акселем на «прогулянку», усьому місту відомо. Вони назавжди уходять в темряву. Себто зникають, не повертаються. Що він з ними робить – не знаю, мабуть він їсть, бо ніхто ні разу ще не повернуся і не спростував це.

2

Він йде повільно, спираючись на палицю затиснуту під пахвою. Крива істота. Я чимчикую за ним на відстані і розглядаю Акселя при денному світлі, хоча від цього заняття нудить. Дивна сорочка до колін. Обтягує горба, мало не репне. Нижче балахону дві старечі ноги. Босий. Тупцяє наче хвора курка. Хочеться плакати і утекти.

Не наважуюсь, не знаю чому.

Каліка зупиняється.

- Візьми торбу, - каже.

Стягую із спини-барабана сумку і несу сама. Виходимо до дороги, що веде з Міста до Резервації. Попереду за пустирищем міська стіна і КПП. Дивне місце для «побачення», я ледве наважуюсь і питаю куди ми прямуємо.

В цей час обабіч дороги пригальмовує вантажівка.

- Заплигуй, - замість відповіді командує Аксель, і якимось дивом опиняється у кузові раніше за мене.

Іржавий каркас вкритий брезентом. Сідаємо на мішки один напроти одного, каліка знов уважно мене оглядає і нічого не пояснює.

3

Намагаюсь відволіктись від того, що підступає нудота. Колимагу трясе на дорозі, наче хтось кидає під колеса каменюки. З обох сторін шлях стискають в лещата дві п’ятиметрові стіни, так званий Коридор. Над колючим дротом сіріє небо, сонця не видно. Не можу повірити, що я за Містом. Скільки було спроб втекти з нього, стільки знайомих лишились під мурами. З дитинства всі знали – якщо прихід теперішньої Влади застав тебе в Місті, то виберешся лише по смерті в крематорій. Городяни не мали права залишати місце проживання. Не мали права переселятись в Село, або ще куди. Це Залізне Правило, що діяло вже тринадцять років.

А тут просто так, Аксель тицьнув миротворцю на кордоні папірця, і ось ми вже їдемо до Резервації.

Ніхто ніколи не розумів чому виникла та Резервація. У них в Місті лишилась чимала власність, кілька церков, тож маємо висновок, що до Війни це була впливова організація. У них є свій Лідер, дивний дядько, якого ніхто ніколи не бачив, і наче на небі він живе, і ім’я в нього Бог. І ніби раніше він нами також керував, але відколи Резервація відокремилась, керує він тільки ними. А нами керує Сатана, це його противник. Але він також уявний, бо і його ніхто ніколи не бачив.

Дурня це все, бо насправді нами керують дядьки-миротворці з автоматами.

Каліка то куняв, то спостерігав за мною очима-буравцями. Його ноги майже діставали до мене, тож доводилося весь час сидіти, обхопивши коліна. Минуло десь с півгодини після посадки, коли він виявив ласку і заговорив:

- Я тебе десь бачив. Не в Притоні.

Це вже не має значення. Я їду туди, де мене вб’ють, перед тим, очевидно, використавши за призначенням. Інакше нащо брати дівку в сутенера? Отже – не має значення. Зрештою нічого не має значення, коли в животі салютує.

- Це ти, мала потвора, в мене за спиною теревенила, - «докопується» він.

Нудота підбирається ближче. Живіт надувається і підскакує десь під горло. Чи жарт, чи ні. Голос рівний, без неприязні. Але біс його знає, що в цього пройдисвіта на думці. Дивно. І нудить, і хочеться їсти. Колимага грохоче, наче в неї двигун від ракети, у вухах ріже. Старечі брудні ноги перед самим носом. Сідало наче каменюка.

- Було таке, - відповіла я.

Бандюк поворушив пальцями. Мабуть спеціально спровокувати в мені хвилю обриди. Це вдалось, бо я звернула увагу на криві нігті та пласкі мозолі на підошві ніг.

- Цікаво, - повідомив він хрипко, - ти наче повія, а огиду відчуваєш.

Еге ж. На тебе ж дивитись страшно. Рот як гнила картопля. Жодного зуба, лише виразки, і запах нестерпний. Морда _ар миза_и просить, сам весь як наруга над людською подобою. От якби не я, ніжне тупе створіння, що влазить в чужі розмови, то віз би він зараз якусь зашкарублу куртизанку з букетом хворячок і розгойданою пикою. Така б огиди не відчувала.

Аксель кивнув на сумку, я потягнулась за нею.

- У кармані дивись.

У кармані замотана в газетку пігулка. Одна-єдина. Аксель наказав її проковтнути. Решту шляху ми знову їхали мовчки.

4

Містечко резервістів не дуже велике. Охайне. Вулиці без бруду та розвалин, рівний асфальт. Всі квартали з п’ятиповерхових сірих будинків. На вікнах немає завіс, у дворах парканів. Відчувається, що чистоту підтримують, і що будівлі відносно нові. Жодної людини, лише постові на перехрестях.

- В тебе така _ар миза, наче про щось замислилась, - сказав каліка.

- Проститутки не думають.

В них болять животи, їм не зручно сидіти і взагалі життя лайно, над ним ще думати забагато честі.

Нас висадили біля великої чорної будки. Від неї також йшли вглиб містечка мовчки, Аксель попереду. Тепер вже й тікати нема як.

- Ти знаєш, що в резервістського Лідера є Син?

- Мабуть такий же невидимий та не існуючий як і сам Лідер, - я не втрималась від слабкого сарказму.

- Одного разу він спустився з неба, бо люди перестали чути накази батька, - каліка не зважав і продовжував замислено, - вони відвернулись від свого Лідера і все робили навпаки. Себто грішили. Що таке гріх знаєш?

- Якщо робити не так, як Бог наказує, значить так, як Сатана хоче.

- Син спокутував людські гріхи і взяв їх на себе, щоб після смерті люди могли потрапити в Рай. Знаєш що це?

Я киваю, мама колись розказувала. Рай блакитний, там вміють літати і сплять у хмарах. Але байдуже на той Рай. Якщо живіт болить зараз. Йду і майже не слухаю, бо в тулубі щось ріже і шкребе. Аксель продовжує розливатись роздумами. Голос лунає м’яко, не так скрипуче як завше.

- Але настане час, коли люди знову навернуться до гріха, і синові Бога доведеться зійти з небес вдруге. Дивись, і ти побачиш його перед собою.

З цими словами його вустами пробігла посмішка. Каліка наче якось змінився поки ми йшли, голова схилена, від чого горб видавався ще пишнішим, риси обличчя скорбні, на очі набігла паволока. Я кліпнула. Не привиділось. Аксель напустив на себе благочестивого вигляду і тепер здавався простим безпомічним стариганом.

Чутно розмову, наче радіо десь увімкнуто. Попереду розступаються будинки і дорога виводить на величезну площу. І дивно – вона повна людей в сірих однакових робах, що сидять спинами до нас, мовчки, не рухаючись. Лише звук потужного голосу розтинає простір над їх головами. На протилежному кінці площі сцена, завішена зеленуватим брезентом і якась біла пляма на ній. І небо, таке важке, що ніби не втримається і лусне під власною вагою. От-от піде злива, в повітрі волого.

Всередині щось уркнуло і скотилось в п’яти, разом з пропахлим дощем повітрям в легені вривається тривога. Ненавиджу скопища. Каліка нічого не пояснює, лише прямує між людьми, а я за ним. Ніхто не звертає уваги. На сцені балакає чолов’яга в мікрофон – це він світла пляма на брезентових завісах. Все урочисто і просто – ми обережно пробираємося поміж плечей та колін принишклих слухачів-резервістів. Міський бандюк та проститутка в затасканій оранжевій кофті і юбці до колін. Здурів би хто, як побачив.

Аксель все не зупиняється, здається до помосту прямує. Нарешті хоч якась реакція, але й та дивна – люди повз яких кульгає Аксель наче оживають, крадькома зиркають і намагаються торкнутись його одягу та ніг. Каліка роздає неквапливі поклони, посмішка блаженного променіє навіть з потилиці. Дядько на помості теревенить собі щось про побудову Резервації в Раю. Себто в хмарах, поближче до Лідера. Які всі молодці, що стараються. Про Місто згадав. Воно кишить люциперовими посіпаками. За цей час Кривий вже встиг дістатись сцени. Не кліпнувши навіть, став і витріщився на оратора.

Це був кремезний персонаж. Босий. Штани з капшуками на колінах, лляна сорочка навипуск. Рівненька борідка приховує обважніле підборіддя. Очі якісь дитячі, сяють і сміються. А голос, наче легені в нього сталеві, все на шляху своєму прибиває додолу. На якусь мить дядько замовкає і дивиться собі під ноги, точніше на нас. Ще мить, і погляд спрямований лише на мене.

- Дитино, - м’якесенько так мовить він і простягає руку, - піднімись до мене, крихітко. Загублене мале дитинча з Міста, тут, в Божій домівці. Ще одне дитя спасенне…

І тут я розумію, що мене збито з пантелику. Німію. Дивуюсь. Аксель втратив цікавість і шкіриться навкруги точно як блаженний, наче він відношення до цього не має. Вся площа дивиться мені в спину. На зачесане бруднувате волосся, діряву одіж. Чиїсь руки підхоплюють і швидко виштовхують на сцену, до резервіста. З натовпу чуються зойки та виголоси.

- Бруд та скверна в’їлись в цю юну душу. Задля спасення вона прибула, за покликом серця. Чи ж можемо відмовити в цьому сміливій людині, що прийшовши до нас наважилась кинути виклик самому Дияволу?

Якусь мить він дивився просто у вічі. Піт холодною липкою плівкою стягнув лоба. А сорочка дядька раптово спалахнула сліпучо-білим. В очі наче піском жбурнули.

- На вас…горить! –біль під повіками затьмарив усе, - як пече…

Резервіст схопив мене за плечі. Загорлав швидко ковтаючи слова, а я не могла відкрити очі щоби побачити чи горить він досі, чи ні. Якийсь жар охопив руки, лице і шию, тепер не лише дядько – я також палала, а він і не думав пускати. Марно вириватись, якась мить і сяйнула думка: «це певно так вбивають!»… і знову біль розлущує шкіру і очі. Якась сила розвертає в протилежний бік і щось цупке гамселить по обличчю і грудях. Дихання спирає…

Але я вже не горю. Волосся торкає прохолодне повітря. Справа недалеко галас, хвилювання. Сталевий голос не чутно. Може від дядька лише попіл лишився? Крізь дурман розглядаю дошки перед носом. На сцені лежу, позатікали кінцівки. Сили висотали. Під сценою видно Каліку. Розсівся, витягнувши ноги, як здохла курка і наглядає з-під вій.

- Диявол не володіє більше цим тілом, - спокійно мовив знайомий голос наді мною, коли буря емоцій на площі вщухла, - вільна, зцілена душа відлетіла до Божої обителі.

Хтось дебелий підхоплює на руки, несе зі сцени обережно. Голос продовжує віщати, але віддаляється. Про те, як я прагнула до Лідера, як довго йшла до цього рішення я яка я мужня… аби ще щось ясно було з того, що діється…

Лишень завіси закрили сцену і площу з людьми, як носій вирішив не панькатись. З його рук я покотилась прямісінько під підпори помосту. Боляче вдарилась, в очах посиніло. Досі не вдавалось самостійно поворухнутись. Хотілось кліпнути, проте і це спочатку не вдавалось. Нарешті вже й дощ розпочався, ляпав прямо по носі. Навколо ні душі. Невеличка доріжка до будинків і гола земля. Безпомічно лежала і думала. Резервісти гидують міськими і нікого до себе не приймають, а тут виявляється спасіння повним ходом. Чи всіх, кого Аксель викупав у Любавцева та інших сутенерів, лишались тут?

Почулося шаркання, Каліка ковиляв попід сценою. Знайшов покинуту шину неподалік мене і сів. Довго сидів. Тиха напруга ватою закладала вуха, якби то ворухнутись і добре розгледіти Акселя. Чого сидить, над чим думає? Може й справді блаженне опутало, стариган – спаситель, а потворою лише у Місті прикидався аби вижити?

Каліка допоміг. Присунувся ближче і схилився. Ніс гачком, рябі зморшки, очі як у пацюка блищать. Звичайний стерв’ятник, доброчесність злущилась, як фарба зі старого фасаду.

- Ти там що, жива? – з відтінком остраху поцікавився він, - наче очима за мною стежиш, чи це вже ввижається?

Як хотілось йому в пику плюнути. Але вийшло лише нервово сіпнутись.

- О-о-о, - протягнув він і знову випростався наскільки зміг.

5

Каліка знову тицьнув папірець на контрольно-пропускному пункті і ми без проблем лишили Резервацію. За ворітьми простягнулась скута стінами дорога в Місто. Я несла торбу, а Каліка чалапав, спираючись на палицю. Ще година і почне вечоріти, транспорт вже не ходив. Непогано з’ясувати що це щойно відбулось, але Каліка був сердитий і німий наче скеля, балакати зараз не з руки. Очевидно він допустився помилки, я не мала оклигати після «вогню» на помості. Мабуть розмірковував чому так сталося що зі мною робити далі. Вірогідніше вб’є в темному провулку щойно перетнемо міський кордон. Але сенсу в цьому не бачу.

Раптово він зупинився і глянув на мене. В очах світилась похмура здогадка.

- Тобі скільки років, гнидо мала?

- Скільки дасиш, стільки й буде.

Насправді мені тринадцять, але в це не вірять. Я швидко росту, чесне слово, і розум у мене як у дорослої. Мабуть постарію під тридцять, якщо доживу. Але добре, що змінююсь не так швидко як Аксель, він мабуть через рік-два загнеться. Він же також акселерат. Я тільки-но усвідомлюю, що ми з цією потворою обидва народились в останній рік Війни, Рік Вибуху. В принципі чого дивуватись, з більшістю наших однолітків якась мара – чи тупі, чи бракує чогось – очей, рук та іншого. Багато повмирало ще в дитинстві. Очевидно природа в той рік опиралась продовженню людства як могла.

- Ти не жартуй зі мною, - упередив він сердито, - якщо питаю, значить треба.

Дивиться, наче роздумує як краще з’їсти – по шматках, чи цілою. І палиця йому дошкуляє, вгрузаючи в після дощове бездоріжжя. Злий.

- Тринадцять мені. Це Резервації стосується?

- Стосується того, що від пігулки ти мала піти на віники, а не пішла, - бубнить він під ніс, але чується в його словах старанно прихована гордість за рід акселератів, - в тобі мабуть якісь мутації є для нормальних людей не притаманні.

Не знаю. Нас інколи не вивчали, яка безодня прихована в цих вроджених каліцтвах – біс тим відає. Знову чалапаєм мовчки. Я доходжу висновку, що невчасно вичухалась. Забагато бачила, але ж з того майже нічого не зрозуміла. А розпитувати цього покидька зараз страшнувато. Я колись бачила як він в закутку біля Притону вів «переговори» з якимось дядьком, на дві голови вищим за нього. Щось той криво сказав, так Аксель підбив ногою свою палицю, з неї гостряк вискочив і в груди дядькові ввігнався. А Каліка навіть оком не зморгнув, спритно це йому вдалось, їй-бо.

Зрештою чому б і не дізнатись що до чого, все одно помирати.

- Мені можна спитати, що за пурга на сцені діялась?

Аксель чмихнув і презирливо проскрипів у відповідь:

- Могла б сама зметикувати. Ти прийшла сповідатись, але внутрішні біси тебе вбили. Резервації потрібні докази того, що місто населене грішниками. Резервісти мають ненавидіти і боятися.

- Біси? А вони бувають взагалі?

Аксель мало не спіткнувся через каменюку в багні. З нутра вирвались якісь прокльони, аж потім до мене дійшло, що це він регоче так, що аж стіни обабіч дороги здригаються від того звуку. Довелось зупинитись і почекати поки горбань навеселиться.

- Подивись на мене уважно, - зиркнув він лукаво, - я хто по твоєму? А ти? Ти на себе дивилась? Вважаєш що ми люди? Тож ми біси і є, тільки більшість не знає цього. Оболонка лиш людська.

Біси безтілесні, злі, хитрі створіння. Так мама колись казала. Чи може людська істота бути бісом я ніколи не задумувалась.

- А я? Я ж не така.

Старий досі веселився з моєї розгубленості.

- Ти? Ти взагалі хто? Шльондра, діваха, що за гроші нутро вивертає. Тобі дається це нормальним, бо вже звикла. Так, ти не грішиш – ти сама суцільний гріх. Сама по собі, второпала?

Але якщо Аксель каже… він-бо добре знає, сам грішник неабиякий. І хитрий, і потворний, і погань якісна, чистий тобі самодостатній служака Злого Лідера.

- То і Бог десь є?

- Ну ти й дивачка. Шмари не можуть бути такими наївними, не вірю в це, - настрій в Акселя тримався стабільно високий. Він досі посміхався і навіть йшов, не помічаючи розгрузлої дороги, - може Бог і є, але нас оминув десятою дорогою, і Резервацію в першу чергу. Ці боягузи втокмачують собі у голову, що Земля в виразках від гріха, тому природа майже не родить, через що людство залежить від штучних консервів. А врятувати від тяжб життя на Землі може лише Лідер, забравши до себе. Колективний рейс в Рай відбудеться під час Кінця Світу, незадовго до якого з небес спуститься Син, щоби якомога більше людей врятувати. Незгодні та служителі Сатани отримають вічні муки у Пеклі, а чистісінькі Резервісти вічно житимуть біля Лідера в достатку. Насправді я знаю одне - Кінця Світу не буде, дулю тим резервістам.

- Не буде Кінця Світу, - повторила я.

Хух, наче спокоєм повіяло від завше саркастичного і гострого тону Каліки. Я вже уявила собі якесь місиво замість Міста. Якщо все зникне, згорить і нічого не лишиться, то це мабуть боляче – всім одразу вмерти.

- … бо він вже відбувся, - ошелешив Аксель, - тринадцять років як. І хто б не був той Син, він вже встиг спустися на Землю і чкурнути назад. Оце зарубай на носі і пам’ятай завжди. Легше жити буде, багато чого зрозумієш. Люди вимирають, а родяться такі як ми з тобою, виродки. І в Резервації всі такі ж, бо Пекло, навіть якщо на ньому табличка «Рай», Пеклом і залишиться. А ми в ньому і живемо, в тому самому, яким всіх стращають. Тому що Бог давно забрав підданих і звалив де інде, використавши цю планету за призначенням. А отой зі сцени, який себе Сином назвав, головний дурисвіт, бо резервістами крутить, як йому хочеться. Аби жерти від пуза, машини мати і розважатись на широку ногу, поки на нього працюють. І звати його Натан. Ти проститутка, мала про нього чути, якщо в «Супутнику» колись вешталась. Загалом, чудова особистість. Є чому повчитись.

Супутник – це Притон для багатих. Миротворців, агентів влади і всякої іншої нечисті. Натана там знають. Правда не знають, звідки він. Приїздить інкогніто на тонованому авто і тішиться днями, аж дах зриває. Я пам’ятаю, бо справді раніше там працювала. До того, як Любавцев вирішив, що я вже якась потовчена і годжуся лише для загальноміського Підвалу. Так, я таки забагато тепер знаю.

Єдина радість в тому, що резервісти, ці пихаті зарозумілі дурні, ні в який Рай не потраплять. Хай мучаться.

В густих сутінках минули міський пропускний пункт. Трохи по пустирю і перші будівлі, в обіймах німої темряви. Може й треба боятись нічного часу, але я не боюсь. Я вдома.

- Це я тобі до чого все казав, - знову мовив Аксель, зупинившись і перепочиваючи, - по-перше віддай торбу.

Ну ось, приїхали. Грізна палиця затиснута під пахвою, Аксель оперся на неї всім тілом. Але це уявна безпека, він вміє задурювати голову. Миттю може штурнути посох своєю курячою лапою і кінець по всьому, в тебе вже гостряк у грудях. Дві секунди.

- Давай-давай, знімай з плеча. Диви в кармані.

Наче й не було того хижого запалу, з яким він розповідав про Синів, Лідерів та Пекельні Муки. Це все лишилось у коридорі між Резервацією та Містом.

Я шугонула рукою в торбу. Щось дзенькнуло. Виймаю руку, а в долоні гроші поблискують.

- Бери три монети. Ті їх чесно заробила, - каже, і знову регоче, - мале наївне бісенятко, я й не знав, що такі ще бувають. Але запам’ятай добре - будеш відірваними руками свої випущені кишки збирати по всьому Місту, якщо розтеревениш про те, що бачила. Второпала?

6

Коли я наступного разу зайшла до Притону, Любавцев отетерів. Крім нього про мою прогулянку ніхто не здогадувався, тож всі хто стояв поряд дуже здивувались з того, що Макар викотив очі, зблід і закляк. Так цьому кажану і треба.

- Я був думав…

- А я не підійшла, - пояснила я, - надто янгольське в мене личко виявилось. Аксель паскудити не захотів.

- От, - вдоволено зітхнув Любавцев і таки притис мене до грудей зверхньо, по-хазяйськи, - я завжди знав, таку красу псувати не можна. Він так і сказав, що паскудити не хоче?

- Ага. І спитав чому я в «Супутнику» не працюю. Там, каже, набагато гірші мене є. Передав побажання, що хоче мене там бачити.

- Ти диви, - з сумнівом відказав Макар, - якийсь він добренький виходить, піклується як заповзято…

- Піди і в нього спитай чому. Або можемо вдвох…

Макар пожвавішав:

- Його ще по дурницям чіпати… добре, хитрюга, подумаю. Лишень до ладу себе приведи, а то янгольське личко, а замурзане як чорт.

І який сенс з того бісу в середині, якщо він сидить і не висовується. Хай відпрацьовує. Може в тому «Супутнику» самого Натана за зябра вхопить, хто знає?