Провідник

– Джек, я хочу дещо тебе запитати. Можливо, занадто наївно із моєї сторони, але скажи мені одну єдину річ…

Не потрібно бути екстрасенсом, щоб зрозуміти, що намагається ввічливо та поступово пояснити моя напарниця по роботі. Чи потрібно мені уникнути цього питання?

– В чому причина моєї значної уваги та вагомої допомоги не лише у роботі, а й особисто тобі, Скарлет?

– Так, – тихо мовила дівчина.

Звичайно, вона переймається. Адже залишитися працювати у готелі (насправді за мізерну працю) та й ще в зимовий період не кожен погодиться. Особливо, така цілеспрямована та енергійна людина, як я – звичайно, за словами Скарлет. Таким я вже давно не являюся…

Чому? Відповідь дуже проста. Часом мені здається, що Скарлет дійсно мене розуміє:

– Ти збився із шляху. Розумієш Джеку, я повинна працювати тут, у мене немає іншого виходу, а ти маєш.

– І чим же ми відрізняємося? Чому я не можу також працювати тут?

– Пф, Джеке. Працюй на здоров’я, – повідомила життєрадісно Скарлет, – Але я ніби відчуваю чиєсь втручання в моє життя. Начебто, невидима рука тягне мене за собою і я не бажаю, щоб це трапилося із тобою, друже.

Дещо несприятлива ситуація на такий гарний ранок. Безсумнівно, що я – невидима рука, Провідник.

Так, я підштовхую людей діяти за моїм особистим планом, обираючи для них їхню єдину часову лінію, вірний шлях. Здається, що моя робота закладається в примусі та змушуванні обирати єдиний варіант, але не так…

Я нізащо не відберу у людини її мрії та бажання. Хоч її шлях виявиться катастрофічно невірним, але рішення буде знайдено.

Лиш потрібно не відмовлятися від мене, не пірнати за теплою та спокійною течіє. Адже завжди знайдеться той, хто забажає зіграти з вами у гру…

– Джеке, ти мене чуєш? – хвилюючись запитала дівчина.

– Так, звичайно. Давай разом відпрацюємо один єдиний зимовий сезон, й потім позбудемося цього важкого тягаря. Вибач, що втручаюся у твої особисті справи щодо готелю, але я насправді хочу допомогти тобі.

Чи натякав я на симпатію до цієї милої дівчини? Можливо. А що я можу поробити із собою, якщо я із задоволенням проживаю найголовніші моменти разом із своїми підопічними?

☆☆☆

– Як ви втратили єдиний електронний варіант моєї роботи?!

– Заспокойтесь, все можна повернути, – спокійно пояснював працівник.

Я на кілька секунд затримала дихання та й швидко видихнула. Знову, невдача за невдачею! Чому саме зараз?

– Через скільки? – вже більш спокійно запитала я.

– Кілька місяців. Певно, це мінімум.

– Та ви знущаєтеся! Я довірила вашій компанії на збереження мою довготривалу й виснажливу роботу. А ви взяли й втратили її!

– Невже у вас не збереглися рукопису вашого витвору, та й самого електронного варіанту? – допитувався молодший редактор.

Я вирішила вилити всі свої нещастя та страждання на цього хлопчину:

– Останнім часом вся техніка зі мною не хоче спілкуватися. Будь-який електроприлад одразу накривається при зустрічі зі мною, – пригнічено почала розмову я.

– Хм, колись я чув про таке прокляття. Здається у мене є телефон однієї бабусі-магічки…

Він, що зовсім не слуха мене?! Який телефон? Яка бабуся? Ще й магів мені тут не вистачало.

Я зібрала всю свою волю в кулак, все своє натхнення приховала до кращих часів та мовчки попрямувала до виходу.

– Кет, не ображайся! Я постараюся відновити всі дані за короткий час. Добре?

Не обертаючи обличчя до свого співрозмовника я погодилася, тільки почути інший голос я не очікувала:

– Знову нещастя, Кет. Вічна проблема із технікою. Постійні вечори в темряві із своїм рудим котом в обіймах… Чому ж він не втікає від тебе? Чи ти вже ще пахнеш свіжою рибою?

– Не бажаєш зіграти в одну гру? – перекривила я. – Досить знущатися, Ріку! І скільки можна повторювати, не торкайся до інших людей.

– Ти маєш на увазі не робити так?

Знайомтеся, Рік. Вічне моє нещастя. Вічний Керівник Гри, який ні хвилини не упустить на знущання над іншими людьми. Звичайно, вони нічогісінько не відчувають при проникненні у їхній розум, але мене це занадто дратує.

– Я нізащо не доторкнуся до твоє кульки, ні за якої причини не буду вгадувати, де цього разу вона знаходиться.

Моя помилка, що я не можу зупинити свій словесний потік. Коли я перечу, кидаю слова на вітер, що будь-яка причина не змусить мене діяти проти самої себе, він робить величезний хід.

– Ти щоразу наступаєш на ту саму пастку. Ти маєш багато кого цінного, щоб не бажати грати зі мною, мила моя Кет.

Одного разу зіграти в гру вистачить, щоб все наступне своє життя відчувати його важкі руки на собі. Відчувати наростаючу хвилю остраху за життя близьким мені людей. Я щоразу не стримуючи свого норову, проклинаю його та віддаю себе: «Я не гратиму у твою гру, Ріке… Я знаю, що плила за течією, але тобі важко було відмовити у грі. Я занадто мала була, але зараз залиш мене!»

Якщо все повторюється знову, то зрозуміло, що мене все ще шантажують та просто не дають спокою: «Ти занадто цінний Гравець для мене».

Мені вдалося зустріти кількох Гравців за все моє швидкоплинне життя, але перемога чи поразка для нього нічого не значить. Якщо у свій час ти поплив за течією або пішов за тінню (як у моєму випадку) Рік нізащо не відпустить тебе, поки цього не забажає. І як тільки ти відчуєш свободу, про тебе забудуть всі твої рідні та й сам світ. Ти втратив свого Провідника.

– Що розмірковуєш про вельми стратегічний план своєї перемоги, Кет?

– Ні, Ріку. І ще одне…

– Що бажаєте? – тихо мовив мій ворог.

– Досить дихати мені в шию. Ти занадто близько!

– Тебе це страшенно бентежить?  – здається у нього хобі змушувати людей відчувати себе нічого невартими.

– Дещо некомфортно від відчуття, ніби ще трішки і наступатимуть на п’яти, – вже скригучи зубами мовила я.

Його задоволена усмішка повільно сповзала із обличчя. Чому я завжди роблю на ній такий акцент. Мій особистий ворог завжди з’являється при заході сонця. Звичайно, лише за містичних причин я ніколи не бачила його обличчя, лише посмішку. Вічну посмішку, яка крім задоволення, більше нічого не виражала. Хоча я вже встигла домовитися, що майже на собі відчула його хижу посмішку. Тоді мене захистив мій старший брат, якого я вже боялася не побачити. Маніпуляція людиною із люблячою сім’єю одна із легких справ для нього.

– Скоро наша гра дійде до фіналу. Ти володієш всіма надбаннями із кожним наших минулих ігор, щоб остаточно завершити цю останню легку гру.

Гамма всіх моїх почуттів постійно зупинялася, тьмяніла при зустрічі із Ріком. В реальному житті я завжди відокремлювала своє почуття та емоції, але не при грі.

Мої особисті речі ніби блокувалися і я відчувала дикий та холодний острах, відчай; поглинаючий та тягучий смуток; нероздільну та неосяжну любов; гарячу та божевільну ненависть. Перші секунди цього стану я полюбляла всією душею, але його погляд (з яким я не могла зустрітися ) постійно пронизував мене. І я прокидалася, як в дитинстві.

Я підійняла повіки і на декілька секунд мені здалося, що я побачила обличчя свого ворога, його риси та світлі очі, але здається примарилося.

– Чому ти мене тримаєш у своїх обіймах, Ріку? – поетична мовила я із швидкоплинного сну.

– Ти знову пірнаєш у бурхливу течію, Кет.

– Ні, я пообіцяла підготувати себе до вибору шляху. Він приходив, Ріку… Ти розумієш, що твоя постійна присутність не дозволяє мені вхопитися за Провідника. Я більше не погоджуюсь грати із тобою, але ти приходиш! Так, я знаю, що ти прогнав його, наказав навіть ні на крок не підходити до мене.

– Відчуваєш відразу до мене? – із провокацією запитав Рік.

– Ні. Я ненавиджу тебе. І я знайду його. І ніколи нам не зіграти останньої гри. 

☆☆☆

Давним-давно один хлопчик запитав мене, чи маю я вчителя, який навчив мене магічних речей і чи я схожий на нього. Деякий час я також замислювався над цим питанням. Згадував своє бунтарське життя, (але це зовсім інша історія). Я завжди був сам по собі. Вільний, дорослий. Можливо, що й не було у мене дитинства, але це не важливо, адже мій вчителем більше не Провідник. Чи можливо моя провина, що я лишив його шляху Провідника.

Що ж я розповів хлопчику? Одну коротку легенду:

Коли перед головним героєм свого життя ( людиною) постає важливе питання вибору або бездіяння, він вдається до трьох стежок. Стежками являється наше майбутнє, теперішнє й минуле. Людина порівнює, згадує та будує в уяві своє життя, свої рішення. Зростає себе сама, звичайно використовуючи дві чаші сили, які їй дісталися від предків та світу.

Моя легенда виявилася занадто важкою для дитячого розуміння, тому я прийшов до висновку та поясний на прикладі свого призначення.

Все стосується дитинства. Коли дитина протестує відштовхується від будь-яких шляхів, вона стає Гравцем.

Раніш всі шляхи були на її поличках, я лиш направляв дитину на обраний напрям, ніби компас, недаремно я отримав ім’я Провідник.

Зараз кожен дорослий не бажає рухатися в перед. Ніби, коли все залишається на місцях так спокійніше. Що станеться, те й прийме, навіщо протидіяти? Так й діти, вони повторюють всі дії своїх батьків, старших сестер та братів.

Але ж ніхто не залишить людину напризволяще, тому ми виконуємо зазначену місію.

Зі мною все зрозуміло, а що ж стосується Ріка? Так, він мій вчитель. Керівник Гри не відкриває свого обличчя нікому, навіть мені.

☆☆☆

Через кілька деньків я все-таки добралася до місця, де працює мій рятівник. Лиш йому відомо як перемогти мого особистого ворога.

– Доброго дня, мені потрібна одномісна кімната, – тільки-но зайшовши до готелю, повідомила я.

Єдиний стрімкий погляд один на одного, змусив Провідника заціпиніти на місці. Сьогодні я маю право не стримувати свого норову.

Я повільно заповнювала білосніжні поля, нікому невідомим ім’ям та прізвищем, реєстраційну картку, змушуючи його спостерігати лише за мною. Все його єство бажало випхати мене із його мирного життя та й роботи. І чому ж він не схожий на мене? Я також бажаю спокою, адже чомусь моє життя висить на волосинці, а не його.

Тому він подарує мені шлях до перемоги.

– Джек.

– Що? – перепитала я.

– Гравець, знаючи моє справжнє ім’я, уникай його, будь-ласка, – прохав мене адміністратор. – Джек.

Отже, дратувати мене Гравцем можна? Тільки-но занеси мої речі до моєї нової кімнати я змушу тебе розповісти мені все.

Дещо злісно, одразу налаштувалася я.

Після реєстрації нікому не потрібних документів Джек попрямував за мною, несучи легку та й невеличку сумку.

– Чому я маю йти за тобою, Гравець? Хочеш накликати нещастя?

– Я що схожа на прокляту? Й прошу також називати мене не цим іменем! Називай мене, Кет, – настоювала на своєму я.

– Добре, тільки швидко.

Ми одразу підійшли до справи. Хоча тільки вмостившись на сплетеному кріслі, до нас завітала подруга Джека:

– Вибачте, здається ви гарні знайомі із Джеком? Я спостерігала як ви мило розмовляли та посміхалися ще на першому поверсі.

Чесно кажучи розмова ні на каплю не була привітною, а посмішка слугувала, лиш хижим оскалом.

Весь короткий час, який із нами розділила Скарлет, Джек не зводив погляду. Він ніби намагався пропалити мене наскрізь, щоб я не промовила ні єдиного слова щодо його справжньої сутності.

– Добре, я залишу вас. Довго не засиджуйтесь, у вас буде ще багато часу згадати минулі роки дружби. Відпочинок потрібен кожному.

– Дякую, Скарлет.

Я тримала рот за замком до останньої секунди, тільки Скарлет зачинила за собою двері кімнати, я одразу накинулася на Провідника:

– Що за поведінка? Я не настільки наївна, щоб кожному бездумно повідомляти про тебе й…

– Не згадуй його імені в моїй присутності, Гравець. Я нічим не допоможу тобі, розумієш?

– Ні, не розумію, – не вірила почутому я.

– Своєю появою ти наражаєш на небезпеку мене й моїх підопічних, адже Ти – Гравець Ріка. Він повністю змушує будь-кого йому підкорятися. Навіть не протестуй.

– Не протестувати. Прийняти все як є. Припинити боротьбу?!

Провідник відчував всю гамму моїх почуттів, тому не став їм підкорятися й перейшов у наступ.

– Так, потрібно припинити. Ти занадто пройнялася його довготривалою грою. Ти втратила рахунок часу й тільки чекай зустрічей із Ріком.

Він настільки мене дратує, що я не в змозі підійнятися із крісла та взяти його за комір. Я просто божеволію від сказаного абсурду. Прийняти. Але ж ця гра нізащо не завершиться сьогодні, вона триватиме до того моменту, поки я не набридну Ріку. Це станеться не скоро. Володар шантажу знайде тисячі способів, щоб змусити мене діяти.

– Ти не уявляєш, які надії я покладала на учня Ріка, на Провідника. Ти – його інший бік, інша половинка. Так чому ти поводиш себе, ніби все-одно. Тобі до душі його справи? Відбирання із кожним разом все більше невинних підопічних?

– Ні. Я не протидіятиму йому. Хоча ти вже привернула його увагу. Твоя поведінка викликала ще більшу зацікавленість. В моїх силах, лише відправити тебе прямісінько у його руки, Кет. Ти бажаєш цього?

Надати ударі раніше зустрічі? Зробити необдуманий хід, на що у Ріка не виявиться підходящого плану?

– Згодна. Я вдячна тобі, хоч за таку допомогу. Я розумію, ти не можеш пожертвувати собою, адже тоді всі підопічні стануть його вічними гравцями.

– Вірно підмічено, Кет. Твій шлях у твоїх руках. Я лиш в змозі направити тебе.

☆☆☆

Я не втратив здатності відкривати двері до будинку Ріка. По сьогоднішній день я пам’ятаю його вітальну та садок. Чомусь найбільше ці місця закарбувалися у моїй пам’яті.

Всім серцем надіюся, що Кет взяла до уваги мої слова, мою підказку: Відмовитися від боротьби.

Адже Рік – єдиний Провідник, який створив Гру. Гра – порятунок для нього, захист від самого себе.

Чи зрозумію моя мила Кет, цей невеличкий сенс її випробування?

☆☆☆

Цю мальовничу та водночас ненависну кімнату я пам’ятатиму вічно. Невеличкі трикутнички із кольорового скла прикрашали кожен дюйм кімнати. Знайомий стіл завжди на своєму місці. Та й захід сонця всякчас за розкладом.

– Я не чекав, що ти прийдеш сама в мої володіння, мій любий Гравцю.

– Припиняй називати мене Гравцем, псевдокерівнику, – настоювала на своєму я.

Рік знову занадто близько підійшов, ніби спеціально, щоб я втратила на ньому концентрацію. Я вперше доторкнулася до свого ворога. Його рука виявилася теплою, на що я була здивована. Адже довгий час вважала його холоднокровним.

Він все ще мовчав та спостерігав за мною. Чекав наступного ходу, чогось у моєму репертуарі.

– Сьогодні ти відкриєш своє обличчя, – спокійно мовила я.

– Ні.

– Рік, це не запитання. Я знаю як боротися із тобою.

Я все ще не відпускала його руки, але для мого співрозмовника це не викликало дискомфорту.

Його погляд відчувало все моє єство, але я не бажала відповідати на нього, адже це – виклик.

– Зупинися, Провіднику.

Для мого ворога останнє слово –  виявилося вистрілом у спину. Він бажав вирватися, повернутися до своєї оманливості, але я стримала його. Мої обійми сковували його.

– Ти виростив у мене ненависть до себе. Навчив боротися й приймати будь-що. Змусив розквітнути мій норов, який я ховала найглибше у собі. Ти став моїм вчителем, на що я повинна тепер показати, чого навчилася за ці довготривалі роки.

– І що ж поганого я навчив тебе, Кет? – із хижою посмішкою мовив Рік.

– Ворушити забуті, нікому не потрібні старі гріхи.

– Що ти маєш на увазі? – із зацікавленням мовив Рік.

– Та ненависть, яка виросла у моїй душі червоною квіткою – Твоя. Я звала тебе моїм особистим ворогом… я помилялася. Ти – сам собі ворог.

Рік спокійно стояв на місці все-ще у моїх обіймах. Він слухав мелодійне дзенькотання кольорових трикутників по кахлю. Звичайно, я влучила у його слабке місце, зруйнувала його захист, його будинок.

– Що ж ти бажаєш сказати на останок, Кет? – із ніжністю мовив Провідник.

Я бажала висказати всі свої думки щодо його майбутньої вдячності мені й правдивої розповіді, за яких причин він втратив свій сенс буття, свій шлях, але мовила лиш це:

– Щоб розгледіти твої блакитні очі, я полюбила свого єдиного ворога. 

☆☆☆

– Вдалося. Їй вдалося!

– Що сталося, Джеке? – схвильовано запитала Скарлет.

Невже Кет зупинила Гру? Але чому вона все ще залишилася Гравцем? Що ж вони натворили там?

– Кет…

– Хто? – перепитала дівчина.

– На жаль, ти її не пам’ятаєш, Скарлет. Кет змусила мене протидіяти, відповісти за своє призначення.

Звичайно, моя приятелька не розуміла, що я маю на увазі, але мило посміхнулася, виразивши свою підтримку.

Свій вчинений гріх я нізащо не забуду… Але хоч щось я змусив себе зробити, допомагаючи Гравцю. Скоріше всього, Кет розділила зі мною тягар вини перед Ріком.