Присмак вітру

Висота. Вона завжди запаморочує, п’янить, вабить і лякає одночасно. Тільки на висоті відчуваєш повну свободу, коли вітер тугим кулаком б'є в груди, стьобає по обличчю, а бездонна прірва розверзалася під ногами, і лише десь там, дуже далеко внизу розпластала вікові кістки тлінна земля. І так легко повірити що, зробивши крок, раптом злетиш над усім цим, ще далі, ще вище, і навіть небо послужливо кинеться під ноги, завжди готове підтримати.

Чоловік, що стояв на даху хмарочоса, щиро в це вірив. Навряд чи він був божевільним, божевільні не очолюють міжнародних корпорацій, не літають на уїк-енд в Ніццу або Пальму-де-Майорку особистим літаком. Але ця думка все частіше відвідувала його, доки одного разу не штовхнула на гладеньку лисину кам’яно-скляного велетня. Вітер розвивав коштовний плащ, тіпав волосся. Ось він, момент істинної насолоди, який вище усіх оргазмів, нірван та ейфорій разом узятих. Людина зробила крок…але, всупереч сподіванням, не здійнялася в піднебесся, а полетіла вниз, до сірого байдужого асфальту. Не було тієї абсолютної свободи, не було блаженства, а лише скувавший душу страх розповзався усередині, виганяючи усі думки і почуття. Жах скривив мужнє обличчя, і за мить до того, як повний відчаю і безвиході крик розірвав повітря, він прошепотів: "Що ж я накоїв?"

З хмарочоса навпроти за усією цією картиною мовчки спостерігав сивий стариган. Простеживши поглядом моторошний політ тіла, він задоволено кивнув, відійшов від величезного, в усю стіну вікна, зачинив його і попрямував до столу. Стіл також був величезним, як і всі меблі в кабінеті – масивні, громіздкі. По кабінету то тут то там, на полицях і прямо на підлозі валялися пергаменти. На вигляд вони були ровесниками хазяїна приміщення, якщо не старіше. Стіл теж був завалений ними. Стариган сів, не дивлячись потягнувся до рукописів, дістав один. Розгорнув і схилився над ним, уважно перечитуючи. Потім дістав перо і почав щось дописувати.

У кабінеті було тихо, важкий запах пилу, скрип пера.

Дзвінок "Нокії" розірвав тишу кабінету. Стариган мляво відірвався від пергаменту, кинув косий погляд на дисплей. Потягнувся до телефону.

- Так.

- Добридень, Нестор.

- І ти здоровий будь, Козьма. Як Європа поживає?

- Ніби сам не знаєш. Що хотів запитати, той, що з даху шугнув, твій?

- Мій, - Нестор зітхнув, - Чий же ще?

- Справляєшся?

- Важкувато доводиться, ми ж з Авраамки удвох в цьому регіоні тільки, але потихеньку тягнемо лямку.

- А як же Сильвестр? Що з ним?

- Він відійшов від справ, зовсім постарів.

- Та ну, теж мені скажеш, постарів, - Кузьма посміхнувся в слухавку, - Він же не старіший за тебе буде.

- Духом зістарився, не тілом. Втомився він, тягар цей нести, на спокій пішов. Галлу давно телефонував? Забув він старого зовсім.

- Бачилися нещодавно, чай пили. Добре з ним усе, в роботі увесь, сам знаєш, як воно в Європі.

- Та і на Русі не краще. Гаразд, Козьма, у мене Максимум якраз вимальовується, а це справа серйозна.

- Як же, знаю-знаю, ну вдалої роботи тобі.

- Тобі теж. Галлу привіт передавай.

Стариган відключив телефон і зосереджено вдивився в рукопис.

Мірно шелестіли шини по старенькому асфальту, намотуючи кілометри на втомлений каучук покришок. З динаміків лилася музика, тиха, класична. Здається, це був Бах або Моцарт, просто я не розуміюся на класиці. Сам не пам'ятаю, де узяв цей диск, і як він у мене зберігся, при моїй любові до важкої музики. Але зберігся. Диск був потертим, з кількома подряпинами, мабуть побачив за своє життя величезну кількість різних програвачів, проте, справно проливав райдужну палітру звуків, в пропахлий шкірою і цигарками, салон.

За великим рахунком, мені зараз було байдуже, що слухати, аби не залишатися в тиші. А впускати монолог траси крізь вікно було ще рано, весна тільки-тільки вступала у свої права. Думки величезними каменюками перекочувалися в голові, ніби прагнучи якнайшвидше проломити крихку оболонку своєї в’язниці - людського черепу. А наскільки вона крихка, я переконався давно, в тому темному сквері, коли я, ще зовсім малюк, разом з мамою та батьком поверталися додому. Звідки з'явилися та п'яна сволота я так досі і не згадав, хоча не раз провертав в пам'яті події того вечора. Батько відштовхнув нас з матір'ю, велів бігти. І ми побігли, і кликали на допомогу, але крик наш тонув в сутінках, і навіть луна не відповідала нам. Бруно Ясенский казав: "Не бійся ворогів – в найгіршому випадку вони можуть тебе вбити. Не бійся друзів – в найгіршому випадку вони можуть тебе зрадити. Бійся байдужих – вони не вбивають і не зраджують, але тільки з їхньої мовчазної згоди існує на землі зрада і вбивство." А вулиця байдуже мовчала. Зараз я повністю згоден з Бруно. Саме байдужість темних вулиць і згубила тоді батька. Уранці його знайшли, побитого, зламаного, з проломленою головою. Власне, через проломлений череп він і помер. Ту погань знайшли, але... Вічно це "але"…"Я б купила тобі іграшку, але", - говорить мати синові; "Я б була з тобою, але", - це вже перше кохання; "Я б підвищив Вам зарплату, але", - стандартна відповідь великого начальника. Усе життя ми запинаємось через "але", ненавидимо його з дитинства. Так от, ту погань знайшли, але "Золоту молодь" того часу, не карали. Великий батько загрожував пальчиком своєму недбайливому чаду, і усе тривало далі. А мені вже ніхто не міг пригрозити пальцем, похвалити або ткнути носом у власну ж дурість.

Я утер піт із чола, відганяючи спогади. Були і інші теми для роздумів. Пів години тому я дізнався, що мій старий товариш, нині голова філії однієї міжнародної корпорації, наклав на себе руки, стрибнувши з хмарочоса. Цього не могло бути. Не могло, але було. І тепер я, на повній швидкості, мчався туди, не помічаючи ні світлофорів, ні дороги, взагалі нічого не помічаючи.

Ревище клаксону видряпало мене із глибини думок. Перед собою я побачив тупу морду КрАЗа. Ні часу, ні місця для маневру у мене не було. Кажуть, перед смертю, а це була саме смерть - лобове зіткнення з цим монстром не жарт, перед людиною пролітає усе його життя. Я лише встиг помітити, що замислившись, вилетів на зустрічну смугу. Удар і надсадний крик зім’ятого металу.

Писар востаннє вмочив перо в акуратну чорнильницю, замислився на декілька секунд. Потім легким, розмашистим рухом вивів щось на потемнілому пергаменті. Прискіпливо оглянув сувій і, пожувавши губами, відклав перо. Здавалося, це звичайнісінька гусяча пір’їна, коли б не густий золотистий колір. Яскраво-червоні промені призахідного сонця водили на ньому химерні хороводи, повільно згасаючи на відполірованій до блиску поверхні стола. Писар розслаблено потягнувся, солодко похрускуючи затікшими членами. І раптом знову схопився за сувій, квапливо розгорнув його. Серед рівних рядів символів виднілися ламані лінії, що дуже нагадували математичні графіки. Він вдивився в них. Щось в незрозумілому візерунку графіків дуже йому не подобалося, щось невловиме, на що нелюдське чуття звідкись з бездонних глибин підсвідомості намагалося звернути увагу. Ніби візерунок звичний, кольори у рамках дозволеного, екстремуми в нормі. Але. Хвилювання не минало, і чим більше він вдивлявся у посірілу шкіру пергаменту, тим сильніше воно ставало.

Стариган потягнувся за пультом. Спалахнув екран невеликого телевізора.

Схвильована вродлива ведуча повним печалі голосом повідомляла про надзвичайне ДТП в місті:

"За словами очевидців, чорний БМВ на повній швидкості вилетів на зустрічну смугу, по якій прямував навантажений залізобетонними плитами КрАЗ. Зіткнення було неминучим. Вантажівка практично не постраждала, чого не можна сказати про легковий автомобіль".

- Воно і зрозуміло, - Пробурчав писар, - У КрАЗа три метра життя попереду, що йому станеться.

На екрані стрімко мінялися кадри. Спотворений кузов БМВ, чолов’яга, очманіло обертаючий головою - водій КрАЗа, швидка, ДПС, МНС, усі метушаться, з іномарки намагаються витягнути водія. Дикторка продовжувала:

- Просто дивно, що при такому зіткненні, водій БМВ залишився живий.

Стариган схопив пульт, з усього розмаху жбурнув його в телевізор. Екран тужливо дзвякнув, бризнувши скляним феєрверком. Писар потягнувся до сувою, руки його тремтіли, ніби його негадано настигла хвороба Паркінсона, упився в нього поглядом.

Ведмідь ломився крізь хащі. Ломився, ніби танковий клин на піхоту. І йому було зовсім байдуже, що у мене в голові немає жодного натяку на будь-які хащі. Пекельний біль розривав мозок на шматки. Зухвалому ведмедю раптом захотілося почистити кігті. Крик помер на пересохлих вустах. Нахаба! Що ти робиш в моїй голові? Хто пустив тебе?

Я розліпив повіки. Моторошна мішанина фарб палала перед очима, вихрилася, затягувала в себе, ніби смерч. Я спробував підвестися. Ведмідь в голові скажено заревів, хоровод відтінків закрутився швидше. Мене знудило, прямо на біле простирадло. Звір трохи ущухнув, напевно втомився проламувати собі шлях. Світ поступово намагався встати на місце. Повільно, але це у нього виходило. Я озирнувся. Кругом білі стіни, така ж стеля, крізь припорошене пилом вікно пробивається боязке світло. Поряд з ліжком, тумба, завалена горою апаратури. У тому, що я в лікарні, сумнівів не виникало. Я спробував сісти на ліжку. Ведмідь незадоволено забурчав, заворочався. Потроху біль в голові вщухав. Я почав згадувати те, що сталося. Машина, швидкість, шелест покришок. Що далі? Дзвін мобільного, неможливі новини. Назад в місто, швидше, швидше! З усієї сили втиснутий акселератор. Так, думки про батька, клаксон. КрАЗ! Лобове зіткнення! Як я вижив після нього? Після такої аварії зазвичай не виживають. Уявляю, що стало з моєю БМВ. Проте, не важливо, головне живий, а на нову машину заробити встигну.

Скрипнули двері, увійшов лікар. Чоловік він був у віці, навчений сивиною. Мабуть, досвіду за плечима у нього вистачало.

- Дивлюсь, Ви вже опритомніли. Знаєте, у Вашому випадку, Ви, можна сказати, в сорочці народилися. Та і на поправку йдете дуже швидко. Дивний у Вас організм, можна сказати, богатирський. Так, саме богатирський. Гм, не переймайтеся, простирадло замінять.

- Дякую, як давно я тут?

- Друга доба. Зараз переведемо Вас з реанімації в звичайну палату. Вам, можна сказати, неймовірно, просто нечувано пощастило, при такому зіткненні, і жодного перелому, легкий струс мозку і все.

- Отже, є чому труситися, - Я посміхнувся. - Скажіть, мені довго ще тут відлежуватися?

- Такими темпами, як Ви одужуєте, можна сказати семимильними кроками, доба, максимум дві. Ну, годі вже балачок, мені треба оглянути Вас ще раз.

- Будь ласка, - заважати лікарю виконувати його роботу я не збирався.

Ескулап прискіпливо роздивлявся прилади, потім почав вимірювати мені тиск і температуру.

- Прекрасно, можна сказати, чудово. Скоріше за все, більше доби ми Вас затримувати не станемо, завтра до вечора випишемо. Все-таки дивовижний у Вас організм, ніколи ще, за довгі роки практики, ні з чим подібним не стикався. Який резерв, можна сказати, безмежна криниця здоров'я. Піду я напевно, Вам відпочити потрібно. Скоро вечеря, так що познайомитеся з нашими медсестрами, - Лікар загадково посміхнувся. - Тільки не пустуйте з ними дуже. Зараз покличу санітарів, Вас перевезуть в палату.

Я кивнув, мовляв, зрозумів, врахую.

Лікар вийшов, декілька секунд за дверима лунав його голос. І тиша. Але довго вдаватися до своїх думок мені не дали, увійшли два санітари з каталкою. Я хотів пояснити, що можу і сам дійти, але, судячи з облич хлопців, мене вони силою упакують і повезуть. Тому, я мовчки перебрався на свій, даруйте, транспорт.

Везли мене недовго. Усе, що я встиг побачити по дорозі - це досить чистий і доглянутий коридор. Палата знаходилася недалеко від ординаторської, і, що особливо радісно, була розрахована на одну людину. Я перебрався на ліжко. Вже застелене. Все-таки лікарня була не з останніх.

- Дякую.

- Немає за що, одужуйте.

Двері за санітарами зачинились. Я озирнувся, звичайна палата в звичайній лікарні. Тут теж був телевізор, пульт лежав поруч на тумбочці. Було дуже тихо. Похмурі думки лізли в голову. Похорони Сергія пройшли. Вибач, друже, не зміг навіть провести, по-людськи проститись. Найнеймовірніше - чому він це зробив? Робота? Нісенітниця, не міг він через неї. Сім'я? Знову ні. Красуня дружина, маленьке янголятко із золотавим волоссям - донечка Даринка, усе чудово. А як він любив життя! Невичерпна енергетика, невичерпний запас оптимізму. І ось. З даху, ніби підліток-емо, що обкурився якоїсь гидоти та наслухався своїх незрозумілих пісень. Я якось, з метою ознайомлення, послухав ці гурти. Більшої нісенітниці я в житті не чув, хоча музика іноді досить непогана, але ось тексти… Я потягнувся за пультом телевізора. Спалахнув екран. Звичайно, реклама. Ось цікаво виходить, коли б не включив телевізор, з вірогідністю у вісімдесят відсотків потрапиш саме на рекламу, і лише двадцять припадає на щось адекватне. Якийсь "принцип Парето" виходить, як навчають класичні школи управління. Я перемкнув канал. Новини. Як і очікувалося, за дві доби мого перебування в лікарні, з країною нічого не сталося, не виникло кардинально нової національної ідеї, курс долара чомусь не скотився, приміром, один до одного з гривною. Отже, можна перемкнути канал. Музичний. Ну, тут нового я нічого однозначно не побачу, окрім пів оголених дівиць, голос яких… Хоча, хто ж слухає голос, коли перед очами такі спокусливі форми? Гаразд, проїхали. А далі була дуже цікава передача "Посмішки Смерті". Випуск був присвячений суїциду. Я відклав пульт. На екрані якраз височіли стовпчики діаграми, з коментарями:

Всесвітня організація охорони здоров'я налічує 800 причин самогубств. З них:

- 41% - причини невідомі;

- 19% - страх перед покаранням;

- 18% - душевна хвороба;

- 18% - домашні прикрощі;

- 6% - пристрасті;

- 3% - грошові втрати;

- 1,4% - пересиченість життям;

- 1,2% - фізичні хвороби;

Оце так справи, сорок один відсоток невідомих - це катастрофічно багато. Невмотивований суїцид прогресує. Страшно, дуже страшно. Схоже, Сергій потрапив в їх число.

Картинка змінилася, солідного виду чоловік, трохи за тридцять, мабуть психолог, пояснював:

- Переважні способи самогубств можуть сильно відрізнятися, залежно від регіону. Так, в індійському штаті Пенджаб більше половини самовбивць помирає під колесами потягів, у Шрі-Ланці дев'яносто один відсоток самогубств здійснюються із застосуванням інсектицидів.

Скрипнули двері, медсестра вкотила візок, скоріше за все, обіцяна лікарем вечеря. Лікар поквапився з оцінкою медперсоналу. Пустувати у мене бажання не виникло, дівчина була звичайним сірим мишеням, яких сотні на вулиці. Я кивнув:

- Дякую.

- Вам ще щось потрібно?

- Ні, все гаразд.

Знизавши плечима, вона вийшла з палати. Їсти не хотілося, я втупився в телевізор. Ведуча, ось з нею б я якраз і не відмовився попустувати, повним тривоги голосом запитала:

- Яка зараз ситуація з самогубствами на Україні?

- Україна займає перше місце по кількості самогубств в Європі. Про це свідчать дані Всеукраїнської організації охорони здоров'я: на сто тисяч населення 26 чоловік вчинили самогубство. Дослідники зауважують, що, по-перше, в Україні існує немало проблем, пов'язаних із зловживанням алкоголем, а, по-друге, - досить високий рівень поширеності загальних психічних захворювань, пов'язаних в основному з тим, що Україна знаходиться в перехідному періоді свого розвитку.

Я б додав ще декілька пунктів, але психологові в кадрі, або хто він там, видніше. Він продовжував:

- За прогнозами лікарів, до 2020 року кількість самогубств у світі може збільшитися в півтора рази. Причому вже зараз людей, що зводять рахунки з життям, більше, ніж людей, які помирають насильницькою смертю в результаті війн або злочинів. Згідно з доповіддю Всесвітньої організації охорони здоров'я ООН, в рік на планеті фіксується близько мільйона самогубств. Звідси витікає, що самогубства відбуваються кожні сорок секунд.

- Прогноз менш ніж радісний. Але ж якось можна запобігти самогубству, розробити якісь соціальні програми.

- Ми б'ємося над цим питанням не перший рік. Поки більш менш адекватних заходів немає. За останнє десятиріччя кількість самогубств серед молоді виросла в три рази. Головні причини суїциду: нерозділене кохання, конфлікти з батьками і однолітками, страх перед майбутнім, самотність. Щорічно, кожен дванадцятий підліток у віці п'ятнадцяти-дев'ятнадцяти років намагається вчинити самогубство. Вважається, що хворобою самовбивць є депресія - до сімдесяти відсотків депресивних хворих виявляють суїцидальні тенденції, а п'ятнадцять відсотків з них здійснюють самогубства. Тому проблема самогубств - це проблема депресій.

- І чи є спосіб вирішення цієї проблеми?

- Усе не так просто, в нашій країні рівень довіри до психологів дуже і дуже низький, відповідно звертаються люди до них украй рідко. І це у великих містах. У провінційних райцентрах гарного психолога вдень з вогнем не знайдеш, а самостійно, без кваліфікованої допомоги, боротьбу з депресією людина, як правило, програє.

- На жаль, час нашої передачі збігає. Шановані телеглядачі, бережіть себе, не давайте депресії захлеснути вас або близьких. З Вами була передача "Посмішки Смерті" і наш гість...

Дослухувати я не став, вимкнув телевізор.

Нестор з острахом дивився у розстелений на столі сувій. Графік ламався, мінявся на очах, жирна червона лінія повзла все вище, набагато вище відведеного їй Максимуму. З цим важко було змиритися, практично неможливо, і писар не збирався цього робити. Причини, чому зламався графік, вирвався з під чуттєвого, безперервного контролю, можна пошукати потім. Зараз головне нормалізувати Функцію, повернути в колишнє русло, вірніше внести певні поправки, межі і похідні. Золота пір'їнка на секунду завмерла над шкірою, потім опустилася. Акуратні, каліграфічні руни лягали на пергамент. Лінія повільно, неохоче, ніби водоспад, дрібними каскадами потекла вниз. Це теж було неправильно, вона повинна була різко, як надломлена, впасти, рухнути, змінити колір на темно-синій, і, сягнувши в Мінімуму, обірватися. Але Нестору доки вистачало і того, що Функція пішла на спад, відійшла від позитивного Екстремуму.

Вечеря давно охолола, звісно якщо спочатку вона взагалі була хоч скільки-небудь теплою. Їсти зовсім не хотілося, але організму були потрібні сили. Я мляво колупався ложкою в супі, який більше був схожий на бульйон, заїдаючи його не першої свіжості хлібом. Потім дійшла черга і до чогось, схожого на овочеве рагу. На душі було гірко. Сергій вписувався точно в ті сорок один відсоток, причини яких ніхто так і не зміг пояснити. Ні, мені ніколи не зрозуміти мотивів, що рухали ним в ту мить. Депресії у нього не спостерігалося, алкоголіком або тим паче наркоманом він теж не був. Божевільним Сергія назвати міг або завзятий ворог, або справжнісінький божевільний.

За вікном темніло. Я дивився крізь мутне скло на вечірнє місто. Оживали неонові вивіски, біг-борди та сіті-лайти запалювали узбіччя, розкидалися плямами світла ліхтарі. Було парко, дуже хотілося ковтка, ну хоча б ковточка свіжого повітря. Я відкрив вікно, свіжий вітер колихнув старі фіранки, прослизнув повз мене, закрутився по кутах палати. Ні, добре, що я тут один, ніхто не попросить закрити вікно, можна дихати повними грудьми, дивитися в чисте зоряне небо. Люблю дивитись на зорі. Я, як напевно і тисячі інших хлопченят тодішньої наддержави, мріяв стати космонавтом, про далекі зірки, інші цивілізації, про те, як ми, великі і могутні Земляни, протягнемо тверду руку допомоги відсталим Чужим Расам. Ні, зараз то я розумію, що якщо ці Чужі існують, то швидше вони протягнуть руку, щупальце, якусь псевдоподію або, навіть клішню допомоги нам, відсталим землянам. Саме землянам, ніяк не із великої літери. Виникають сумніви і стосовно допомоги. А раніше повні романтичного блиску очі, підняті до неба. Любов до зірок - вона з того, далекого, овіяного хистким серпанком спогадів дитинства. І зараз, стоячи босоніж у палаті, в піжамі, біля розкритого вікна сьомого поверху, вдивляюся в знайомі з дитинства контури. Ось, ламаним латинським "W" розпласталося по небу Кассіопея, весело спалахує яскравий Шедир - альфа Кассіопеї. Чомусь, коли бачу це сузір'я, завжди згадується фільм Ричарда Вікторова "Москва - Кассіопея". Якщо не помиляюся, летіли юні космонавти саме до тієї зірки, на яку я зараз дивлюся. Очі слизнули по небесному простирадлу, зупинилися на пісочному годиннику Оріону. Ну, тут цілих дві зірки притягують погляд. Яскраво палав Бетельгейзе, червоний надгігант, майже в тисячу разів більше за наше Сонце. І інша Ригель - одна з найпотужніших зірок Галактики. Красиві зірки, яскраві, дивився б на них вічно.

Як я виявився сидячим на підвіконні, спершись спиною на віконну раму, досі не зрозуміло. До такої міри замилувався зірками, що втратив контроль над діями, так не довго і до лунатизму скотитися. Не помічав за собою такої схильності, та і ніхто мені про неї не розповідав. Дивно. Знизу бігли асфальтові доріжки, стояли лавки, дерева погойдували голим, по весняній порі, гілляччям. Мені раптом страшно закортіло туди, вниз. Ось прямо звідси, зараз, зробити крок з розкритого вікна. І бажання це ставало все сильніше, зухвалою ідеєю дзвеніло в голові. Я раптом відчув себе Фродо, що відчайдушно бореться із спокусою надіти перстень Всевладдя. Тьфу, ну і асоціації. У скронях стукало: "Вниз, вниз". Я, ніби сомнамбула, почав підійматися, прямо посеред підвіконня. Ну навіщо в лікарні такі величезні вікна, що вміщують людину середньої комплекції в повний ріст? Свідомість була ясною, я повністю усвідомлював, що роблю, ось тільки для чого - не розумів. Мене скувало якесь заціпеніння, тіло рухалося саме. Саме! Та що ж це зі мною?! Ноги зробили дрібний крок, ось і карниз. Очі уперлися в асфальт. Але я ж цього не хочу!!! Чим більше я намагався чинити опір, тим сильніше тягнуло вниз, ніби якась сила притягувала до землі, точніше дві сили. Друга штовхала в спину. Боса ступня вже повисла в повітрі, тіло зібралося перенести опору на неї. Руки батогами звисали вздовж тіла. Я впадав в якусь прострацію. Не було навіть страху. Байдуже промайнула думка, що мій випадок теж впишуть в сорок один відсоток невмотивованих. Напевно, з Сергієм сталося те ж саме. Точно, інших пояснень просто немає. Згадалася стара притча: "Три метелики, підлетівши до палаючої свічі, почали міркувати про природу вогню. Одна, підлетівши до полум'я, повернулася і сказала:

- Вогонь світить.

Інша підлетіла ближче і обпалила крило. Повернувшись назад, вона сказала:

- Він пече!

Третя, підлетівши зовсім близько, зникла у вогні і не повернулася. Вона пізнала те, що хотіла пізнати, але вже не змогла повідати про це тим, що залишилися. Хто отримав знання втрачає можливість розповісти про нього, тому той, що знає мовчить, а той, що говорить не знає". Прямо про мене байка, те, що мені вдалося зрозуміти я вже точно нікому не розповім, той зламаний мішок кісток, що залишиться від мене на асфальті, вже ніколи не зможе говорити. Тіло почало кренитися вперед. І тут мої руки прийшли в рух. Підсвідомість зреагувала набагато раніше, ніж мозок. Я схопився за раму, з усієї сили смикнув тіло назад, до рятівної підлоги. Здавалося, що суглоби вилетять з насиджених місць, а зв'язки лопнуть, ніби розтягнута понад усе гума. Я покотився по підлозі, сильно стукнувся об столик, тужливо дзвякнув посуд. По чолу градом котився піт, намагаючись неодмінно опинитися в очах.

Нестор завив, завив із нелюдським відчаєм. Так, напевно, виє вовчиха, що потрапила в капкан, на очах якої її дитинчат вирізають розлючені набігами зграї люди, що у своїй, істинно людській, несамовитій жорстокості, залишили матір наостанок. Писар зім’яв Сувій, топтав його ногами. Але Пергамент тут же розпрямлявся, жирна червона лінія, всупереч очікуванням Нестора, не уперлася в Мінімум, різко, майже вертикально злетіла вгору, стрибнула набагато вище за Максимум, на мить зупинилася, і повільно, але невідворотно поповзла далі. Стариган схопився за голову, рвав на, і без того лисому, черепі волосся. З очей, не те, що сипалися іскри, на всі боки летіли блискавки. Перо злетіло над Пергаментом, хижою шулікою кинулося вниз. Нестор несамовито дивився на Сувій, Перо не залишало за собою жодної риски, ніби хтось облив шкіру жиром. Писар знесилено відкинувся в кріслі.

Здавалося, серце проламає грудну клітину, відкритий рот жадібно хапав повітря. Секунди злилися у вічність. Скільки я просидів на підлозі, охопивши голову руками, якось стерлося з пам'яті. Шок потрохи відпускав, поступався місцем огидному липкому страху. Боязким, невпевненим кроком, на ватних ногах, я підійшов до вікна, різко закрив його. Пульс трохи заспокоївся, а ось серце почало колоти. Добре, що в палаті був графин з водою, я ковтнув води, відкинувся на ліжко. Спати зовсім не хотілося, страшно хотілося палити, але вставати, повертатися в ординаторську, що б поцікавитись, де зберігаються мої речі, було відверто лінь. Я перемкнувся на своє невдале самогубство.

Виходить, ось звідки з’явився сорок один відсоток. Ну може не усі з "моєї", охрестимо її так, категорії, але відсотків п'ятнадцять - двадцять точно "мої". Відповідно є деяка Сила, що штовхає людей до суїциду. Я ні краплі не сумнівався, що Сергій теж з "моєї". Що за Сила? Яка її природа? І найголовніше - що за цілі стоять перед нею? Психотропна зброя? Можливо, але не та держава Україна, щоб мордувати її. Чи ми - лише полігон? Ой, як не хочеться бути кроликом, до того ж піддослідним. Та ні, статистика показує, що невмотивовані суїциди відбуваються по всьому світу. Весь світ перетворювати на полігон? Ні, сумніваюся, масштаби якось занадто великі. Та якби і був полігон, то не було б такої кореляції самогубств. Чи все ж зброя, тільки для точкових ударів? Та ні, фінансово, швидше всього, невигідно. Хоча, хто знає, може саме випромінювання, або що воно там, дешеве. Знову ж таки, виникає питання захисту від нього. Ні, не те. Що ще? Гіпотетично існуючі десь там Чужі? Ймовірно, але навіщо їм здалися ми, які відірватися від своєї планети можемо не набагато далі Місяця. Ми їм, звичайно, не конкуренти. Чи все-таки наші, тобто Земні, "Вояджери" кудись та і долетіли? Цілком працездатна версія. В цьому випадку Чужим і шукати нас особливо не треба, розшифрували "золоту пластинку" "Вояджера-1" і знають де ми. Безглуздо було залишати свої координати та методи розшифровки вмісту пластини, буває ж всяке, раптом дані потрапили до якоїсь войовничої, експансивної цивілізації. Якщо узяти цю теорію за основу, то навіщо такі складнощі? Технологія цивілізації, що досягла Сонячної системи ПІЛОТОВАНИМИ літаючими апаратами мінімум на порядок, а то і значно більше, перевершує Земну. Відповідно, і зброя у якихось там високоінтелектуальних павіанів не рівня нашому. Сучасні фантасти кого тільки не ставили на кілька щаблів вище за землян, мишей і восьминогів, лемурів і носорогів, то чому б інтелекту несподівано не з’явитися і у павіанів? Та ні, усе занадто складно, в експансію Чужих якось слабо віриться. Оптиміст з мене звісно не вийде, хоча який вже тут оптимізм, самий час за голову хапатися.

Думки приходили самі різні. Скільки теорій довелося відкинути за цю безсонну ніч. Лише під ранок мені вдалося провалитися в забуття.

...Я стояв на даху хмарочоса. Вітер розвивав плащ, тіпав волосся. Ні, на даху стояв Сергій, тільки світ він бачив моїми очима! Дивився я на хмарочос навпроти, байдуже так дивився, приречено. І відчуття були ті ж, що і в лікарні, Сила штовхала, примушувала зробити крок в небуття. Ось Я-Сергій роблю крок, і летить несвідома лялька вниз, до байдужої землі. А очі так само прикуті до іншого хмарочосу. Біля розкритого вікна стоїть стариган, майже на карнизі, ні натяку на жах за мою долю, ні жалю. Задоволення, ось що я бачу в його очах! Кабінет у старигана обставлений під старовину, з розмахом. На величезному столі я встигаю помітити золоте Перо в чорнильниці, безумовно вартій нечуваних грошей. Потім світ ніби прискорився. Різко наблизився асфальт. І біль.

Буває, людина прокидається, але продовжує ніжитися в ліжку, ловлячи залишки спливаючого сну. Буває, прокинувшись, відразу опускає ноги в улюблені капці, кутається в халат і чимчикує в душ змивати залишки нічної млявості. А буває, так, ніби із сну виривають, коли відчуваєш фізичний біль, від розриву зі світом марень. Ось і я схопився з ліжка саме від болю, ніби усе тіло пропустили через м'ясорубку, а потім перетерли в жорнах. Липкий піт заливав очі. Дихання частило. Я похитав головою, намагаючись прийти в себе. Пара ляпасів. Ось, тепер щось схоже на порядок.

Я поплентався з палати, не без зусиль знайшов санвузол. Вода в крані була крижаною, але це краще, вона добре приводить в себе. Я вмивався і побрів назад. У коридорі зіткнувся з лікарем.

- Добрий ранок, як самопочуття?

Я вичавив з себе бадьору посмішку:

- Краще не буває.

- Це добре, можна сказати, відмінно. Будьте в палаті, хвилин через десять прийду Вас оглянути.

Я кивнув, побрів далі.

Лікар насправді був пунктуальним, ніби німець. Через десять хвилин двері в палату відкрилися. Я байдуже роздивлявся стелю.

- Ну що, приступимо до огляду?

- Давайте.

Він знову метушився навколо мене, цього разу довше.

- Ну що ж, - підвів він підсумок. - Можу Вас привітати, Ви повністю, можна сказати, абсолютно здорові. Не смію такого здорового юнака далі затримувати у нас.

- Дякую, лікарю.

- Це Ви не мені, це Ви організму дякуйте, що він Вам такий міцний дістався. Я попереджу медсестер, що б готувалися Вас виписати.

Хто хоч раз лікувався на стаціонарі, знає, що за пекельна процедура - виписка. Купа папірців, кілометри сходових маршів, вагони підписів та візок печаток. І, звичайно, декілька годин черг.

З лікарні я вийшов по-обіді, змучений, але все таки задоволений. Солодко закурив, став ловити машину. Голосував я недовго, та і упіймав відносно непогану машину. "Волга", хоча я б і на "Копійку" погодився. Зручно вмостившись на сидінні, я назвав адресу. Водій кивнув і рушив. Ми, заради ввічливості, перекинулися кількома фразами, на яких наш діалог і скінчився. Додому їхати не було сенсу, до того ж мене там ніхто не чекав, тому я вирішив відправитися відразу до офісу Сергія.

Рух був не занадто інтенсивним, на місце ми прибули досить швидко. Я розрахувався з водієм, вийшов. Хмарочос я упізнав миттєво, серце завмерло, стиснуте крижаними лещатами страху. Я обернувся, подивився на офіс Сергія. Напевно, до останнього я сподівався, що це була просто нічна химера. Я вдихнув повними грудьми і увійшов до будівлі. Людей було мало, та й ті особливої уваги на мене не звертали, ковзали поглядом, та і квапилися у своїх справах. Я піднявся на потрібний мені поверх, легко відшукав офіс, нібито усередині був вбудований GPS-навігатор, який і вів мене до мети.

У приймальні людей не було, лише секретар. Чи охоронець. Швидше і те, і інше разом. Скрізь економлять. Напустивши на себе максимально можливий діловий вид, я поцікавився:

- Нестор у себе? - Чомусь я був впевнений, що старигана звуть саме так. У душі ще тліла надія, що мені скажуть, мовляв, вибачте, помилилися.

- Ви Євген Кондратенко?

- Так, - я розгубився, крихітну іскру надії ніби залили водою.

- Заходьте, Нестор чекає.

Оце так справи. Містика якась навкруги. Я потягнув масивні дубові двері.

Стариган стояв біля вікна, спиною до мене. З деяким запізненням промайнула нікчемна думка про доцільність мого візиту, але дороги назад не було. Серед кабінету стояв величезний стіл, з купами навалених на нього сувоїв. А ось чорнильниці з Пером не було. Я, не чекаючи, запрошення, пройшов до столу, сів. Стариган обернувся, зміряв мене поглядом.

- Здрастуй, Євген, - він теж сів за стіл.

- Привіт, Нестор, - бадьоро відповів я. - Мені ось цікаво, чому ти хотів мене вбити?

Старий пожував губами, похитав головою.

- Робота у мене така. Навряд чи ти зрозумієш.

- А ти поясни, - Я був саме добросердя, роблячи вигляд, що зовсім не за тим прийшов. Стоп, а навіщо я взагалі прийшов? Гаразд, як кажуть в армії, діятиму за обставинами.

- Я - Літописець. Я коригую людські вчинки.

- Ага, як же. Непогане коригування, частенько з летальним результатом.

- Іноді доводиться приймати деякі, е-е-е, радикальні заходи.

- А як же, радикальні далі нікуди. Між іншим, статистика суїцидів, показує ефективність твого радикалізму.

- А суїцид тут при чому, бувають, випадки на виробництві, інші…варіанти.

- А мене навіщо, а Сергія?! - Я починав закипати.

- Те, що спокійної розмови у нас не вийде, я знав, - зітхнув стариган. - Не буду описувати увесь процес, усю таємницю професії. Скажемо так, ви виходили за рамки Екстремумів.

- Щось не помічав, що життя можна описати математичними поняттями.

- Даремно глузуєш, побережи іронію для інших місць. Ви виходили, причому з позитивного боку, за Максимум.

- І що?

- Як би тобі пояснити. Спробуємо так: Наполеон, Ленін, Гітлер, Сталін - ці імена тобі про щось говорять?

- Не бачу зв'язку між ними, і тією ахінеєю, що ти верзеш.

- Не можеш ти в глибину проблеми дивитися, усе треба розжовувати. Усі вони вийшли за рамки Екстремумів. Підсумок, гадаю, тобі відомий. Тепер думай.

- Мені здається, я не здатний заварити кривавої каші.

- А ніхто про війну не говорить. Ви обоє - лідери, золоті уми, так-так не дивуйся, мені у загальних рисах відомо, що ви могли б накоїти.

- А про нас ти не подумав? Мені, приміром, не надто приємно було стояти у вікні, з жахом усвідомлюючи, що ось вона - смерть.

- Менше зло. Чимось завжди доводиться жертвувати.

- Стоп, собою я жертвувати не збираюся.

- А вибір у тебе є?

- Виходить є, я так розумію, аварія також твоїх рук справа. І лікарня теж. Щось не вийшло, значить, альтернатива існує.

- Ні.

- Нестор, не будь категоричним, якщо не вийшло двічі, значить - десь осічка. Чогось ти не врахував. Або твоя Пір’їна не впоралась.

- І я буваю недбалим, але усе можна виправити, - Старий недобре посміхнувся, - Ти вважаєш, мені важко скорегувати твій Пергамент?

Я очікуючи дивився на нього. Літописець махнув рукою, але до пояснень зглянувся:

- У кожної людини є свій Пергамент Життя, де описані його основні вчинки, мета, загалом, багато чого. Так само є графічне відображення динаміки його Функції. Проводячи аналогію з математикою, слідує те, що у будь-якої функції є критичні точки, Екстремуми, Мінімум і Максимум. Моє завдання стежити за цими Екстремумами і у разі чого, - Він витримав театральну паузу, красномовно поглядаючи на мене. - Коригувати їх.

- І, як повелося, на власний розсуд?

- Так.

- А ти упевнений, що маєш право вирішувати?

- Тільки не треба мені про етику, мораль і інші ефемерні матерії. І етику, і мораль, і багато іншого непотрібного, людина придумала сама. Сама себе загнала в створені рамки, до того ж безкомпромісно переслідує тих, хто ризикнув за них вийти. Чи я не правий? Мовчиш, не дозволяє етика погодитись? Тощо. Хоча, ось скажи, з точки зору твоєї етики, що краще, наприклад, для бомжа, страждаючи померти на смітнику, отруївшись якоюсь незрозумілою бодягою, придбаною за копійки у бабусі-самогонщиці? Чи все ж без страждань, ну приміром, потрапити під машину, швидко і безболісно.

- Ти пропонуєш ідентичні варіанти, результат – один.

- Методи різні. Функція бомжа все одно давно в Мінімумі.

- Але в твоїх силах потягнути її вгору.

- А навіщо? Занадто клопітно, занадто безцільно. Звиклий жити на смітнику просто не зможе існувати в номерах готелів "Хілтон" або модних нині пентхаусах. Не та екологічна ніша.

- Я ось не зрозумію одного, чому ти мені те усе розповідаєш, зустрінься з модним журналістом, чимало їх зараз розвелося, розкажи людям про себе, вірніше про вас, звісно ти не один. Нехай людство знає, що прагнути більше нічого, здирати долоні в кров, підіймаючись на вершину вже не треба, добрий дядько Літописець стисне Перо у заскорузлій долоні і усе вирішить за вас.

- Можливо, так і зроблю, років через триста - чотириста, а доки - рано.

- А якщо розповім я?

- І хто тобі повірить? До речі, розповісти ти вже нічого не зможеш.

Невловимим рухом руки, навіть незрозуміло звідки, Нестор вихопив Пергамент і Перо. Я теж підхопився, інтуїтивно відстрибнув назад. Літописець креслив руни, навіть не дивлячись на сувій, погляд його був прикутий до мене, на обличчі застигла самовдоволена посмішка переможця. Ось тільки програвати я не збирався. Голова розколювалася, здавалося, що в неї щомиті б'ють ковальським молотом. Невпевнено я зробив крок до столу. Нестор завзято змахував Пером, викреслюючи усі нові рядки. Я мовчки йшов вперед, ніби пробиваючись крізь тугу стіну вати. Невидиму стіну. На секунду наші погляди схрестилися. У очах літописця промайнула іскра розуміння.

- Не може бути, - Видихнув він. Струснув Перо, скажено зиркнув на нього.

Я не відповів, повільно наближаючись до нього. Перо з немислимою швидкістю злітало над пергаментом, він щось бурмотав. Байдуже. Усе байдуже. Лише цей, згорблений, зігнутий стариган.

Метр. Всього метр до відполірованого стола. Крок. Ще один. Повітря тугим коконом стискало мене, йти ставало все важче. Ні, навкруги була вже не вата - розплавлений пекучий свинець. Я в’язнув у ньому, але просувався вперед. Неймовірний тягар давив на плечі, і так хотілося лягти, розтягнутися прямо тут, посеред вкритої пилом підлоги. Закрити очі. І забути, про усе. Почало колоти серце, тягучий біль здавлював міокард, лещата стискувалися все сильніше. На чолі проступили градини поту. Ні, Нестор, ти не змусиш мене повірити в інфаркт. Не можна. Тепер не можна, я знаю занадто багато. Таке не пробачають. Кажуть, знання за плечима не носити. А як щодо ЗНАННЯ? Ось воно - тягар, позбавлення і прокляття одночасно. І не можна ось так просто взяти і забути, відпустити його. Лише розпорядитися. І, по можливості, вірно.

Літописець був вже зовсім близько, я навіть зміг розібрати його шепіт: "Що визначене – має статись", потім невиразний гомін, згодом знову зрозуміле: "У Жорнах Долі перетертий, І вже не власник над собою". Ні, старий, я і тільки я розпоряджаюся собою, і твоя золота Пір'їнка тобі не допоможе. Пиши, брудни Сувої скільки завгодно, тільки не зломити тобі сталевої волі людини. Людина вища за долю, вона сама кує її, щомиті роздуваючи хутра і змахуючи жахливим молотом. Стікаючи потом і збиваючи долоні у кров. Але - сама!

Нестор підхопився, Перо в його руках тремтіло, він повільно задкував. Вуста тряслися, повторюючи одно і те ж слово: "Ні"! Мені на мить стало шкода старого, він чіплявся за своє "ні", ніби потопаючий за соломинку, безнадійно і відчайдушно.

Я не хотів його вбивати, просто відібрати Перо. Старий почав корчитися, ніби зсередини його розривав моторошний нелюдський біль. Напевно у не-людини і біль нелюдський. Нестор помирав, агонія роздирала його, тіло складалося в неймовірних фігурах. Я гадав, що Писар безсмертний. Але...Людям властиво помилятися. І я не став виключенням.

Прощавай, літописець, фінальні рядки твого літопису дописані.

Я розкрив долоню. Перо нестримно тьмяніло, його густий золотистий колір тускнів, в'янув. Воно почорніло, і розсипалося маслянистим аспідно-чорним пилом. Сувої на столі спалахнули, обертаючись ледве тліючою золою.

Чи став я новим Писарем? Володарем доль людських, Богом нарешті? Напевно ні. Та і чи є Бог? Питання з числа риторичних. Ким же я став? Новим Прометеєм, що приніс свободу? А чи потрібна вона людям? Комусь, безумовно, так. Але чи готовий я відповісти за слабких і безвільних? Тих, кому звично і затишно жилося за накресленим графіком, зі своїми Максимумами і Мінімумами? Чи треба це їм? Хто повинен вирішувати, хто має на це право? Я дарував їм свободу, не запитавши. Але часу у мене не було. Ні, не так. "Не було часу" - це виправдання для них, а я понесу тягар відповідальності. Знаю, знайдеться і скеля, і окови, і навіть свій, персональний орел. І нехай. Вічності у мене немає, та і не буде ніколи. Отже і бути прикутим мені теж недовго.

Щось лоскотало руку, я підніс її до очей. На долоні покоїлася Пір'їнка, білосніжна, з блискучими, ніби з срібла відлитими, візерунками. З кожною секундою вона збільшувалося. Годі, вистачить, я не хочу. Мені досить бути усього лише людиною. Залишилося зовсім небагато - знайти інших писарів, якщо вже їх Перо безсиле проти мене.

Я сумно посміхнувся, подивився у вікно. Починався дощ, квапливі перехожі відкривали парасольки, накидали капюшони, щільніше куталися в плащі, але вже за своєю волею, а не згідно старовинних Пергаментів.

Я розкрив кватирку, дмухнув на долоню. Перо повільно закружляло, злетіло і, підхоплене повітряними потоками, понеслося в блакитну височінь. А в кімнату ввірвався вітер, колихнув волосся, торкнувся обличчя, пробіг по вустах. На смак вітер був трохи терпкий, але такий вже присмак свободи.