Повертайся

Нецке [1] дивувало. Причому, зразу за кількома ознаками. По-перше, зовнішність жінки на ньому була цілком європеоїдною, по-друге аналізи вказували, що виготовлене воно у дванадцятому столітті, хоча, як відомо, перші згадки про мініатюри датуються шістнадцятим. По-третє фігурка ніби перебувала у перманентному русі, розпливалася: сфокусувати увагу на ній було дуже і дуже нелегко. Напевно, не простий різьбяр її створив, якщо досяг такого ефекту. Вдалося напрочуд майстерно. І наостанок, таке нецке просто не могло відшукатися на Херсонщині. Але ж проти фактів, як то кажуть, не дуже підеш. Хоча, все можливо. Не здивуюся, якщо тамтешня історія дала віху і якийсь сьоґун дістався Сивашу, був битий половцями, і, драпаючи мов той заєць, загубив дрібничку.  Яка потім опинилася в хана, в котрого я її й поцупив. Надто вже незвичною вона була: оті незабутні, неповторні риси, котрі шукаю в кожному обличчі, в кожному просторі, часі, який би мені не трапився…

Я зняв нецке з полиці, поклав у кишеню, рушив до дверей. Нефритова цяцька якимось чином зуміла стати талісманом таймінгу.

Сутеніло. Я рушив у бік невеличкого скверу: якщо вже й зникати, то подалі від людських очей, бо знову «жовта преса» писатиме про привидів, прибульців чи щось подібне. Я посміхнувся.

Ондечки й галявина видніється. Гарненька така, а головне, — безлюдна. Ну то й добре.  Я витяг нецке з кишені, вгледівся в миле обличчя, торкнувся губами. Бог в поміч, як то кажуть. Я почав таймувати. Взагалі, в плюс чи в мінус — байдуже. Головне — якнайдалі.

Пройняло крижаним вітром, як завжди після викиду енергії. Світ почав зминатися, немов пластилін під пальцями, зменшуватися до розміру горошини. Потім вибухнув барвами, і я провалився в ніщо. Межичасся. Вічність, що стиснута в мить.

Новий час спалахнув так само яскраво, як зник мій. Я роззирнувся. Пагорб височів у кількох кілометрах від містечка, до якого вела добряче втоптана стежина. Над увігнутими черепичними дахами вставало сонце. Та це лише спочатку здалося, що дахи черепичні. Виявилося, що подібні вони лише формою, а взагалі, снують між дахами блакитні сполохи, плетучи хаотичне мереживо. Здіймаються в небо чорні кулі, всмоктують химерні блискавки. Певно, акумулятори, передавачі чи ще яка машинерія. Не доберу, єдине, що зрозуміло — тут я ще не був, отже, зійшов на черговий щабель. От і Марта казала: «Ти ж археолог, а не фізик. Навіщо тобі те пояснення, коли все одно не зрозумієш?»

Марта… Мимоволі міцніше стиснув нецке. Чи жива ти досі, чи немає вже? І марно я шукаю, таймуючи по кілька разів на день, треную здібність, яка не дуже й потрібна така недосконала. Усміхнене обличчя зринуло у спогадах.

…Грюкають двері, квапливо цокотять підбори сходами. Біжу навздогін. Марта вже на поверх нижче. Мчу за нею.

— Марто!

Вона мовчить, біжить ще швидше. Вискакую надвір, роззираюся. Черевички на височенних шпильках валяються біля під’їзду. Марта, вже з іншого боку вулиці. І де вона так бігати навчилася? А найголовніше, чому втекла? Байдуже, міркуватиму потім, зараз головне — наздогнати.

Ниють м’язи, протестують, хочуть довести мозку, що такого темпу довго не витримають. Мозку байдуже, мені теж. Врешті наздоганяю, сил вистачає на єдиний видих:

— Чому?

— Пробач, — вимовляє вона рівно, ніби й не було шаленого бігу, — пробач, любий. Гадала не дістануть, аж он воно як.

В очах блищать сльози. Марта розвертається і збирається рвонути знову.

— Зачекай, — хапаю її за руку.

Налітає крижаний вітер. В очах спалахують наднові, світло гасне.

Приходжу до тями від Мартиної лайки:

— Трясця!

— Га? Що? — намагаюся здійнятися на ноги. Виходить не дуже.

У волошкових очах подив. Такий, ніби побачила в мені зовсім іншу людину.

— Мартине, і ти теж? — промовляє розгублено.

— Ага, — намагаюся бравувати, хоча посмішка, напевно, виходить жалюгідною. — Тільки що я «теж»?

— Таймінгер, — шепоче Марта.

— Це ще що за звір? — як зазвичай у стресових ситуаціях, клею дурня.

— Ти… Боже, що ж я накоїла?

— Облиш, — лагідно обіймаю. — Ти чого?

— Озирнися навкруги.

Роззираюся. Овва! Ми не в місті. Довкола ліс, якісь дивні дерева із білими стовбурами і листям. І біла трава під ногами, де-не-де визирають з неї білі квіточки на білих стеблах. Тут що, зовсім пігментів нема?

— Де це ми? — голос зрадливо зривається.

— Не де, а коли, — тихо схлипує вона. — Час. Час такий…

— Тобто?

— Довго пояснювати. Це моя вина. Мене знайшли в нашому часі. Я мусила втекти. Таймувати. І коли ти схопив мене за руку…

— Дурня якась, — намагаюся запалити цигарку. Пальці тремтять, ламаючи сірники. Врешті цигарка зажевріла.

— Якби ж воно було так, — голос Марти сумний. — Зрозумій, я мушу бігти. От-от вони з’являться. Якщо здібностей вистачить, звісно. Але, гадаю, прийдуть — це мають бути найкращі.

— Чекай. Хто прийде? Навіщо прийде?

— Щоб помститися. Я… я вбила того, кого не варто.

— Марто! Які вбивства, ти про що? Де ми, чорт забирай? Досить нести ахінею, ходімо додому!

— Ти йому про Тараса, а він — півтораста! Я не можу. Вибач.

На мить кохана завмирає, дослуховується до чогось.

— Вони вже тут, — у глибинах очей смуток. — Я мушу…

— А як же я?

— Повертайся. Я обов’язково знайду тебе. Як тільки все скінчиться.

— Марто, я зможу захистити тебе.

— Не будь дитиною, Мартине. Ти нічим не зарадиш. Повертайся.

— Як, чорт забирай?!.

— Розумієш, — на секунду затинається, — в нашому світі час рухається із внутрішньою відносною швидкістю секунда до секунди. Але є безліч інших світів, де ВВШ складає півтори, дві, три секунди до секунди. Є й повільніші, із знаком мінус. Навіщо тобі пояснювати фізику часу, коли все одно не зрозумієш? Ти ж археолог, а не фізик. Просто не затримуйся в інших часах, бо швидкість метаболізму там… коротше, не затримуйся.

Вуста торкаються щоки.

— Прощавай, любий, — постать розчиняється в повітрі, — я вірю, ти зможеш…

Я трусонув головою, відганяючи болісний спогад. Так, я зміг. Не розібрався, але навчився використовувати. Зрештою, яка різниця, що і як. Дійсно, я не фізик, щоб заглиблюватися у закони часопростору і забивати дурним голову.

Відчуття сторонньої присутності вдарило навідліг. Я озирнувся. Овва! Кроках в п’яти тупцював половецький хан. Жадібно зиркав на нецке. Трясця, це ж треба так вляпатися — вперше в житті поцупити, і натрапити на таймінгера. Закони Мерфі [2] , як виявилося, працюють скрізь і всюди.

Він ґелґотів щось незрозуміле. Бажання повернути нецке, гнів на крадія, передчуття помсти — те все ясно відображалося у його очах. Е, ні, нічого ти не отримаєш.

Я обережно поклав фігурку до кишені, почав повільно задкувати. Очі половця блиснули і він стрибнув. Ні, бійка в мої плани аж ніяк не входила.

Я прискорився. Понад свої сили. І нехай шалено калатає серце та бухкає кров у скронях, легені судомить, а м’язи намагаються відділитися від кісток. Хто не ризикує, той… Неквапом, ніби йому цього дуже не хотілося, цей невідомий час відпускав мене. Світ плавився, як свічка, зминався, втрачав об’ємність.

Важка долоня опустилася на плече, смикнула. Овва! Так для нього це зовсім не поріг можливостей… Він вдарив, поцілив у щелепу. В очах потемніло, але свідомості я не втратив. Ми саме вивалилися в якийсь час. Покотилися по яскраво червоній траві, вкритій памороззю, продовжуючи обмінюватися ударами. Чи то мені очі затягло червоною запоною? Неважливо, все потім. Зараз — лише я та він. Таймінг… В небі заревів флайер. Я не припинив таймувати. Вдалині складалися, осипалися попелом сріблясті голки хмарочосів. Вицвітало небо разом з флайерами, транспортними платформами та іншою технікою. Блякло сонце.

Я втратив лік часу, хоча, який там лік при безперервному таймуванні. Ляскіт ударів. Іскри в очах, скрегіт зубів. І спалахи чужих часів, перемежовані миттєвостями межичасся. Часи змінювали одне одного, і вже неможливо було зрозуміти чи ми прискорюємося, чи ж навпаки гальмуємо. Кокони силових полів над містами змінювали пасторальні картини сільського життя; постіндустріальний бруд — неолітичну пустку.

Межичасся. Удар. Кров. Біль. Сплетені із сонячного сяйва велети схиляються над нами. Межичасся. Удар. Зойк. Червоні бризки на обличчі. Чужа, ворожа кров. Пустеля. Іржання коней. Белькотіння аборигенів. Дзенькіт сталі. Запах смерті і кінського поту. Ми гальмуємо? Межичасся. Звірі з обличчями людей і люди з тваринними мордами. Пальці змикаються на горлі. Шерхне шкіра на шиї. Удар. Межичасся. Важке повітря вривається до легенів. Велетенські дерева. Химерні квіти в два людських зрости. Броньовані птахи десь у небі. Дике, нелюдське підвивання вдалині. Межичасся. Пісок під ногами. Шурхіт хвиль. Тихий гул.

Шалений таймінг раптово припинився. На мить ми завмерли. Супротивник виглядав жахливо. Око посиніло і запливло, русяве волосся сплуталося, просякло потом і кров’ю, мов клоччя. Неприродно вивернувся ніс, став плаский, ледь не втиснувся досередини. Підборіддя червоніло кривавими цівками, багрянилися груди. Певно, я був не кращим. Він вишкірився рідкими зубами і скочив, та я встиг вивернутися і збити його з ніг. Зафіксував руку, притис чимдуж до землі. Хан ударив, спробував скинути мене, проте я втримався.

Пальці інстинктивно стиснули його шию. Хан захрипів, почав пручатися дужче. Розбиті руки дерли землю, залишаючи криваві сліди. Задушити падлюку… Але сил уже не вистачало. Я вдарив, цілячи у скроню. Океан зовсім поруч, за кілька кроків… На мить тіло половця заклякло, і я потягнув його у воду, кинув, мов важкий куль. Від води хан отямився, знову спробував звільнитися, але позбутися мене вже не зміг. Я втискав і втискав його в пісок. Навіть тоді, коли тіло затихло та перестало пручатися, зупинився не зразу…

Сил вистачило лише, щоб вийти на берег. Я не встояв і розтягнувся на теплому піску. Фіолетове небо лагідно зазирнуло у вічі, і наступила темрява.

Які ж важелезні повіки! Здавалося, невідомий жартівник заліпив їх скотчем, та ще й притиснув камінчиками на додачу. Єдина радість - я переміг.

Вечоріло. На світанку небо так не палає, не береться полум’яними хвилями. Хоча, й при заході сонця такого не побачиш. Більше схоже на полярне сяйво, тільки одноманітно вогняного кольору. Жодної зірки в небі… Дивно…

Я підвівся. Ноги здавалися ватяними, хотілося знову впасти додолу, заснути. Прокинутися вдома, усвідомлюючи, що це все просто сон. Та я знав: не можна. Бо це не так. Цей час (здається, ранній протерозой, а може, навіть архей) вип’є мене дуже швидко. Треба повертатися. Я почав прискорюватися… і вперся, ніби в стіну. Час не випускав мене!

Заспокоїтися, головне — не панікувати. Думати. Я надто виснажений? Знесилений бійкою? Можливо. Варіанти? А якщо змінити вектор таймінгу? Загальмувати. Не набагато, звичайно, щоб не опинитися там, де Землі ще немає.

Почав гальмувати. Дуже важко дався цей перехід. Але він відбувся! Відбувся! Навкруги все та ж предвічна пустка. Щоправда, небо звичне — біжать хмарини, світить сонце.  Жодного натяку на фіолетові чи вогняні відтінки. Рухатися далі? Але що ж мені робити ще глибше, коли потрібно нагору. Не вихід… А якщо збільшити крок? Зараз-зараз…

Зібрав сили, прискорився. І знову нічогісінько. Гм… цікаво. Добре, зменшимо крок. Прискорення.

Фіолетове, палаюче небо, тихо вібруюча земля, плескіт хвиль. Може тут якийсь просторово-часовий бар’єр? Екран? Я ще з таким не стикався, але чому б ні? Пройти кілька кілометрів і спробувати знову. Врешті-решт, подивитися на цю далеку епоху, якщо вже випала така нагода. Прихопив кілька камінчиків. Шкода, немає ні часу, ні інструментів, інакше б я тут затримався.

Ген, за піском починалася кам’яниста рівнина — кінця-краю не видно. І лише вдалині височіли гори.

Я поплентався навмання, — власне, обирати напрям не було сенсу, — намагаючись не втратити із поля зору океан. Біля води дихалося трохи легше, а далі спирало подих, немов на височині.

Припікало невидиме сонце, земля тремтіла все дужче. Сейсмічна активність, становлення земної кори, як-не-як. А от відсутність сонця та ще загадка. І хмар в небі немає, лише якась мряка, напівтемрява. Та й колір у неба — розлитий вогонь. «Прибульці, чи що?» — я посміхнувся. Скоріш, крокодил проковтнув сонце, як в дитячій казочці. І відригує полум’ям. Стоп. Маячня якась. Прибульці, крокодили… Байдуже. Треба сконцентруватися, спробувати знову.

Я прискорився… Трясця, стіна була і тут! Що ж за напасть така? Знову гальмувати? Доведеться, іншого виходу все одно немає. Таймую. Фіолетове небо. Отакої, ні туди, ні сюди. Я втрапив у пастку!

Дивно, але я вже не дивувався. Напевне, підсвідомість очікувала чогось подібного. І навіть страх прийшов якийсь млявий, кволий. Чого врешті-решт боятися? Там, у своєму часі, я боявся смерті. Але точно знав, що вона наступить. І тепер знаю. Хіба що, зараз вона набагато ближча.

Шалено гримнуло, трусонуло, я впав навколішки. Скочив на ноги, роззирнувся. Гірська гряда, котра підперла небо, шипіла і плювалася червоно-чорним феєрверком. Я рвонув геть. Певно, виверження вулкану — чудове видовище, але краще спостерігати із безпечної відстані.

Не знаю, скільки я пробіг. Мабуть, багато — серце шалено гепало, та в голові все одно паморочилося від нестачі кисню. Гори змізеріли, лише потоки лави досі підсвічували полум’яно. Я перевів подих. Сил залишилося обмаль, архей випив мене майже до решти. Почувався мумією. Ото сміху буде колегам з іночасся, як знайдуть закам’янілі рештки людини в архейських прошарках. Ото вже буде теорій. І сміх, і гріх.

Спроба таймінгу — знову невдала. Кажуть, хто втратив надію, той програв. Мені вже ні на що сподіватися. Може й не варто було тікати від вулкану? Може, повернутися? Скочити в лаву? А як же Марта? Все намарно? Я так і не знайду її? Ні, мушу знайти. Відтак, і звідси виберуся.

Я витяг нецке із кишені. Дивно, як воно не загубилося в круговерті часів. Нефритова Марта привітно посміхалася. «Я знайду тебе, — прошепотів, — де б ти не була, знайду».

Я повторював одне й те ж, ніби закляття, гладив маленьку статуетку, вертів у руці. Байдужий до навколишнього, безтямно перебирав ногами.

Отакої. В кількох сотнях метрів височіла якась споруда. І не розбереш до пуття,  що воно таке — чи вежа яка, чи замок. А чи просто житловий будинок. Все ж таки Марта вивела мене. Питання лише, куди? Втім, яка різниця — краще так, ніж просто неба.

Зблизька споруда виявилася височезним кубом. Жодних вікон, лише нерівний отвір-провал. Вдихнувши на повні груди, увійшов.

Всередині було світло, хоча достоту розгледіти приміщення не вдавалося. Майже від входу починалися сходи, що круто забирали ліворуч і вгору. Я ступив на них, рушив. Праворуч неквапом шурхотіло, ніби пісок. Я йшов сходами. Стіни споруди світлішали, вже можна було роздивитися протилежний бік. Попід ним теж тягся підйом, спірально закручуючись угору. Я задер голову. Зверху сходи майже зустрічалися, утворюючи невеличку шпарину, через яку зі стелі дійсно текла тоненька цівочка піску. Поважно так сипалася, неквапливо. На стінах проступали фрески, що нагадали печерний живопис. Рисочки і кружальця складалися у впізнавані зображення. Полювання, рибальство, землеробство. Картинки ускладнювалися. Он вже запалали ватри, гріючи переляканий люд, що згрупувався навколо. Розрослися племена, утворилися перші держави. Підвелися міста, замаршували сталеві легіони, здіймаючи регалії. Це що, підручник з історії?!.

Я крокував далі. Стіни стали майже прозорими, крізь них проглядалося небо. Колір гуснув, додалося вогню, ніби там, за стінами, палає атмосфера. Зображення ускладнювалися. З’являлися обличчя — невідомий художник персоніфікував своїх героїв. Веселі й сумні, радісні і сповнені відчаєм, кружляли вони в химерному хороводі.

Я наближався до шпарини. Цівка піску щосекунди зменшувалася: ніби в пісочному годиннику, який от-от перевернуть.

Знайоме обличчя… Я вгледівся. Що за чортівня?!. На одній фресці стояв я! Ні, не я… Половець. Той самий хан. Кулак мимоволі стиснув нецке. І Марта, моя Марта — поруч із ним. Чи не моя? В голові запаморочилося. Він — то я? Чи навпаки? Хто ми? Дзеркальні відображення? Проекції майбутнього на минуле, що створюють сьогодення? Часові примари? Ні… Ми… я — звичайна людина! Але ж Марта… Вона і він-я. Чи я-він. Одне кохання на двох зовсім різних чоловіків? Крізь віки і часи? Крізь біль і відчай? Він шукав її. Так само як і я. Ми різні, чи все ж єдине ціле? І моє кохання до Марти… воно дійсно моє? Чи все ж таки його?

Я рушив далі. На фресках виникали імперії, осипалися попелом. Релігії і пророки доводили свою правоту. Палали полум’я інквізиції, а в них — науковці, відьми і пророки. Я ніби бачив все це наживо. Горло стискала нудота.

Злітали в небо літаки. І з кожною моєю сходинкою злітали все вище й вище. Здіймалися супутники, стартували зорельоти — продиралися крізь простір, ламаючи його метрику. Стрибали, пірнали, зминали космічні простори. Ставали на мілітарні рейки. Невже ми не здатні інакше? Невже, тільки проливаючи кров, отруту, плазму, можемо щось доводити? Злітали кораблі, захлиналися кров’ю і відкочувалися назад…

Я дістався шпарини, поглянув вниз. Там височіла добряча купа піску. Пісочний годинник, найпримітивніший спосіб відміряти час, котрий спромоглася створити людина, щоб не залежати від примхливої дійсності. Головне — не проґавити… так… Не проґавити! Я кинувся сходами. Вперед, чимдужче. Здогад пік зсередини.

Сходи, сходи, сходи. Картинки на стінах. Падали з орбіт супутники, притискалися до землі літаки. Виринали із полум’я очищені вогнем науковці, а імперії підіймалися із попелу. Дзеркало! Звичайнісіньке дзеркало. Межа і зворотній відлік. Люди на картинках залізли у печери… Останнім малюнком була кам’яниста планета і над нею — темні штрихи у горнилі неба, в якому плюскочеться вогонь полум’яними хвилями. І над усім тим — величезна брила на пів горизонту. От вам і довгоочікуваний кінець. Все так банально. Бовдур… Вважати цей час археєм! Тому і стіна, тому і прискорюватися не виходить: нема вже куди. Я підвів погляд. У невеличкому резервуарі попід стелею лишилося зовсім трохи піску. Небо геть почорніло, його затягла тінь астероїда, чи що воно там таке. Атмосфера палала. Уроборос майже дотягнувся до власного хвоста.

Я втратив рівновагу, оступився і полетів донизу.  Крик мимоволі вирвався з легенів. Підсвідомо почав гальмувати. Химерний пісочний годинник поплив — дуже повільно, але вдавалося протистояти силі, що утримувала мене. Удар. Біль призупинив таймінг. Все ж таки час не хотів відпускати. Я застряг у шпарині поміж сходів, на голову сипалися останні крупинки піску. От і все. Який недолугий кінець. Жарт долі — дати шанс на порятунок і одразу ж відібрати його. Я знову спробував загальмувати. Шпарина тримала міцно, вона була немовби поза часом і простором, не давала таймувати. І тут гримнуло. Здавалося, навіть Земля скрикнула від болю. Стіни годинника пішли тріщинами, будівлю трусонуло, і та почала завалюватися набік.

Мабуть, я кричав — напевне не пригадую. Події змішалися. Луснула стеля, осипаючи мене друзками, відвалився шмат сходів. Я борсався в шпарині, і, здається, намагався таймувати. Я бачив крізь стіни як наближається земля: ще мить — і кінець. А потім сходи розлетілися, і шпарина відпустила мене. Я загальмував…

Прохолодний вітер куйовдив волосся. Хтось бурмотів щось незрозуміле, звуки ледь пробивалися у свідомість. Хто? Навіщо? Не чіпайте, я ж уже помер, дайте хоч тут спокою.

В обличчя хлюпнули холодним. Повіки здригнулися і повільно поповзли вгору. Наді мною стояв юнак років двадцяти і лив у жменю мінералку.

— Не треба, — ледь чутно прошепотів я.

— Вам погано? Швидку викликати? — заметушився хлопчина.

— Ні, все гаразд. Все вже гаразд.

— Ви впевнені? Здорові люди не втрачають свідомість посеред парку. Може, все таки викликати?

— Дякую, не варто, — врешті, я сів. Вести розмову лежачи якось не дуже приємно. Я зиркнув на пляшку. — Можна?

— Звичайно беріть, — юнак простягнув мені півторашку.

Я жадібно приклався до пляшки. Ковтав і ковтав, допоки вона не спорожніла. Знітився:

— Вибачте. Я вам нову куплю.

— Та не треба, — юнак посміхнувся, — не переймайтеся дрібницями.

Я здійнявся на ноги. Схоже, це був наш час.

— Вибачте, а цигарки у вас не знайдеться?

— Будь-ласка. — Юнак простягнув пачку, — беріть.

Тремтячими пальцями я взяв цигарку, поплескав по кишеням і знічено поглянув на нього. Він посміхнувся і чиркнув запальничкою.

— Дякую, — я кивнув.

— Та не варто, з ким не буває.

— Ну, мабуть піду, — я простягнув руку. Він відповів міцним потиском.

— Обережніше. І за здоров’ям слідкуйте.

Я кивнув і пішов стежиною. Парк як парк, місто як місто, час як час. Тільки, щось мене непокоїло, якась дрібничка не давала спокою. Цікаво — те що я пережив кінець людства, мене зовсім не турбувало. Та й дійсно, чого тим перейматися, коли воно трапиться за кілька мільйонів, якщо не мільярдів років? На життя мені часу вистачить. А от маленька дрібничка міцно засіла у свідомості, не давала спокою. Вона була пов’язана із юнаком, дуже важлива, але зрозуміти що саме — не вдавалося.

Я вийшов із парку, попрямував тротуаром. Схоже, я вдома. Так само сновигають містом машини, неквапом котяться тролейбуси. Прогулюються закохані. Життя, як воно є.

Я дійшов до кіоску. Зупинився купити цигарок, зиркнув на вітрину. І врешті зрозумів, що ж за дрібничка мене непокоїла. Пляшка мінералки у юнака… Таких пляшок в моєму часі не роблять, певно років сім! Отже…отже це не мій час. Вірніше, не зовсім мій. Так, і що ж тепер робити?

— Замовляйте, — долинуло із віконечка кіоску.

— Ні, ні, вибачте.

Я рушив далі. Такого ніколи не траплялося — зміщення в сім-вісім років. П’ятдесят-сто скільки завгодно. Знову доля посміялася наді мною.

Я перейшов вулицю, рушив в бік дому. Цікаво, хто ж мешкає в моїй квартирі? І що я скажу? А чи не все одно тепер куди йти? Дому в мене немає, рідних-друзів — теж. Типовий безхатченко. Я гірко усміхнувся.

— Не підкажете, котра година?

— Шістнадцята двадцять, — відповів я, підіймаючи очі.

— Дякую, — прощебетала дівчина і рушила далі.

— Марто?

Зупинилася, глянула на мене, певно, пригадуючи, де і коли ми могли познайомитися. От тільки біда в тому, що ніде і ніколи. В цьому часі — ніколи.

Дівчина була молодшою, з іншою зачіскою і макіяжем, але це вона. Безсумнівно.

— Даруйте, ми знайомі? —звела брови.

— Напевне, я обізнався. Ви дуже схожі на одну мою знайому. Вибачте.

— Та нічого, буває.

— Так, буває. Гарного дня вам, — я зітхнув і зовсім тихо додав. — Ти йому про Тараса…

— …а він — півтораста.

Я обернувся. Марта щиро посміхалася.

_________________________________________________

[1] Нецке  — мініатюрний виріб, найчастіше невелика скульптурка, що виконувала роль ґудзика, брелока, засобу закріплення на поясі чи окраси на кшталт застібки в японському одязі — кімоно чи косоде.

[2] Закони Мерфі — універсальний філософський принцип, який полягає в тому, що якщо яка-небудь неприємність може трапитись, — вона таки трапиться.