Полювання у лісі

Ліс говорив. Тихо, ледь чутно, навіть незрозуміло про що саме він говорив, та хіба хтось може розуміти його тиху мову? Хтось крім нього самого? Тихо шелестить листя. Труться одна об одну корою гілки могутніх лісових велетнів і гілочки тих, що зовсім ще малі – таких навіть деревами важко назвати, настільки вони малі. Десь високо, біля самих вершин гігантів з широкими кронами, просвистить вітер. Шелестом озветься сухе листя біля підніжжя дерев – там тільки що пройшов хтось з лісових жителів. Об давній могутній стовбур потерся боком хтось великий, майже непомітний в густій зелені лісу. Гучно засурмив хтось у далині, і важко впала на землю зламана гілка…, ліс говорить, він ніколи не мовчить, та небагато хто вміє його слухати.

- Хитрий гад – Той, що це сказав, не належав до числа лісових жителів, більш того, він здавався тут зайвим, чимось чужорідним у цьому повному життя місці. Весь його вигляд бачився чужим серед будь-якого лісу.

- Думаєш, втік? – Другий, також не мав нічого спільного з лісом. Надто чужий зовні, надто чужий всередині: інший.

- Та куди він дінеться? – Перший посміхнувся товаришу, що сидів навприсядки і уважно вивчав підлісок. – Я вмію чути ліс, так само добре, як і він.

- Хм. – Рука, затягнута в чорні рукавиці до ліктів, з срібною вишивкою на зап‘ястях, підняла з землі гірку прілого листя. Наблизила їх до красивого, з тонкими рисами обличчя.

- Ти чого? – Піднявши тонкі білі брови, запитав перший.

- Пахне. – Він тряхнув рукою. Встав у весь зріст і трохи з сумом додав. – Я деколи їм навіть заздрю. Ліс, природа. Ніяких міст, де так і хоче який-небудь дурнуватий жрець чи Страж Закону настрій зіпсувати.

- Ну-ну, і працювати не треба, - усміхнувся перший, - пішов лоте зарізав і з‘їв. Сирого, якщо вогонь добувати не вмієш. Знов таки у струмку помився, в льодяній воді: дивовижно прекрасне життя! Ти правий, ми можемо їм лише заздрити.

- Гаанте, перестань. Зовсім і не смішно. – Він роздратовано повів головою, розсипаючи по плечам хвилі довгого золотистого волосся. – Як нам тепер вийти на слід?

- Ламіасе, подивись туди. – Рука Гаанта піднялася і пальці з срібними кільцями, на диво тонкої  роботи, плавно розпрямилися, вказуючи у бік вузької лісової прогалини.

- Що? – потиснув міцно збитими, але не дуже м‘язистими плечима, Ламіас. – Там дерево впало…, давно упало. Що з того?

- Ходімо, я покажу.

Гаант рушив до прогалини, плавно, наче навіть не йшов, а неквапом летів. Хоч, може, він і летів трохи. Гаант володів левітацією, слабо, куди гірше Ламіаса, але от на такі гарні фокуси його здібностей вистачало.

Пробурчавши щось незрозуміле, Ламіас вирушив за ним, з невдоволенням помічаючи, що сам так плавно рухатися не може. І здібність до левітації тут не допоможе. На жаль, він був дуже сильним і міг незначним зусиллям волі підіймати блоки у тону вагою, а от тихенько штовхнути, наприклад, пір‘їну, не міг. Гаант – міг, тому й навчався тепер в Академії Медицини. З часом він міг стати видатним хірургом обох Імперій…, якщо війни не буде, звісно.

- От, дивись. – Задоволено вказав Гаант на маленьку гостру гілочку, що виглядала з заростей папороті.

- Хм, як це ти помітив? – Ламіас навіть нижче нахилився, щоб краще роздивитись. На гілочці коливалася  довга чорна волосина. Ламіас гучно втягнув носом повітря.

- Ну? – Гаант аж сяяв. Посміхався до вух. Навіть трохи загострені кінчики його довгих вух, що виднілись у сріблястій шевелюрі, трохи тремтіли.

- Всі еліфа мають такий зір? – Пробурчав Ламіас, озираючись довкола у пошуках інших знаків.

 - Тільки я.- Нітрохи не образившись за напівобразливе прізвисько своєї нації, відповів Гаант. – Так що? Я правий, це звірки?

- Так. – Ламіас обсмикнув краї куртки, яка щільно облягала його тонкий торс. Металеві ребра, нашиті прямо на синтетичну шкіру, тихо дзенькнули. Безшумно поли його куртки зійшлися знову і витончена одіж Парія Аталанти Ламіаса здавалася його другою шкірою. Дуже незвична одіж, для простого Парія. Нанотехнології, що забезпечили зручність куртки, забезпечили ще й її страшну дороговизну, зазвичай не доступну людям того суспільного класу, до якого належав Ламіас.

 - Треба бігти. Далеко втік. – Ледве здержуючи сміх, сказав Гаант, і розстібнув комір свого схожого на комбінезон костюма також з синтетичної шкіри. – Не боїшся подерти об гіляки свою курточку?

- І не смішно. – Ламіас прикрив очі. Розслабив м‘язи обличчя. Мить, і легкий, майже непомітний  бриз, вже обдуває високу гнучку фігуру Парія. Ще одна мить і все його тіло стало світитись, ледве помітним синім світлом.

- Так нечесно. – Поморщився Гаант. – Неспортивно якось. Їм ліс важче проходити, звірки не вміють направляти внутрішні сили.

 - Може, ти тоді з ними ще й по їх правилах будеш битись? – Пожартував Ламіас, весело сміючись. Друг також розсміявся: тільки уявив цю картину, як вже покотився зо сміху. Аталант, що б‘ється з звірком його ж зброєю! Ха-ха!

- Побігли!

Обидва рвонули вперед з усіх ніг. Широкими стрибками, іноді допомагали своїм м‘язам силою свого розуму, два друга буквально летіли через древній ліс. Ніщо не могло зупинити стрімкий біг двох друзів – чистокровного Аталанта й еліфа, чиїми предками були ті ж Аталанти. Наче дві блискавки неслися вони по сліду звірка…

- Куди ж він дівся? – Ламіас здивовано дивився на обірваний слід. – Може, по деревам втік?

- Ні…, зараз. – Гаант закрив очі й притулив кінчики пальців до скронь. Через секунду він дивився в лице свого друга, що реготав. Еліфа засоромлено почервонів.

- А як же неспортивно і таке інше?

- Ну, не до самого ж вечора за ним ганяти! – Пробував виправдатись Гаант.

 - А. – Ламіас махнув рукою. – Знайшов його?

- Так…, він з виводком. – Гаант посміхнувся, і друг посміхнувся у відповідь. – Три джерела ментальних хвиль. Або лише виводок, або самка з дитинчам.

- Буде весело…, я перший їх знайду!

- Стій! Так нечесно! – З запізненням крикнув Гаант. Ламіас уже зник в густому листі.

Без образи в погляді, еліфа кинувся наздоганяти обхитрившого його друга. Замість того, щоб ввічливо зачекати, поки Гаант повідомить про ментальний сигнал, Ламіас зухвало заліз в його голову і непомітним імпульсом витягнув з його розуму інформацію про джерело. Загалом, подібні дії Ламіаса, давали Гаанту всі права виклику на дуель Честі, але серед друзів, звичайно, не могло бути ніяких дуелей.

Він догнав друга на лісовій галявинці, одна сторона якої впиралася у скелю висотою не менше шести людських зростів. Ламіас випередив його – першим знайшов звірків. Всі три особини притиснулись до скелі і з жахом дивилися на безподібно прекрасного Ламіаса. Як і пристало благородному ( але, на жаль, майже завжди бідному) Парію, він тримав себе велично та зверхньо, дивився на звірків з праведним гнівом і з презирством кривив тонкі губи. Зітхнувши, еліфа Гаант начепив на обличчя ту ж маску, хоч і хотілось розсміятися – звірки такі забавні, коли їх заганяють у кут! Але - етикет поведінки куди вище простих земних почуттів та емоцій.

- Парія Ламіасе, дозвольте вас поздоровити з вдалим полюванням. – Важно, з належною повагою вимовив еліфа, стаючи поряд з другом. Сріблястий «елег», поки що висів у нього на поясі, правда, уже знятий з запобіжника. Етикет не дозволяв тому, хто знайшов звірків другим, нападати першим. – Ви загнали чудовий екземпляр.

 - О, так. Дуже непоганий самець з виводком. – Обізвався Ламіас, відсторонено, так, наче його зараз займали зовсім інші думки. Продовжив він, також тримаючи етикет. – Але дозвольте нагадати вам, друг мій Гаант, про той чудовий екземпляр, що ви загнали минулого місяця. Гарна самка: таку не легко було загнати.

- Ви абсолютно праві, Парія Ламіасе. – Гаант з огидою дивився на переляканих звірків, все ще не наближуючись до них. – Але і ця самка не з гірших. Гляньте: сильні ноги, довгі руки. Чоло не таке низьке як у інших звірків. Дуже якісний екземпляр. Ви візьмете частину її волосся чи зробите знімок?

- Знімок? – Ламіас зняв з поясу короткий жезл, золотистого кольору. – Нема потреби, Гаанте. Я уже зробив її ментальний зліпок. Скульптори Хвиль зроблять її в камені, щоб я міг показати її друзям.

- Тоді почнемо, Парія Ламіасе? – Гаант, за нормами етикету, з неповторною грацією зняв з пояса пістолет. «Елег» з м‘яким звуком зійшов з магнітних кріплень в тонку кисть і зручно влаштувався в ній.

- Так, Гаанте, напевно, почнемо. Я зголоднів і втомився: наш відпочинок сильно затягнувся. – Короткий жезл безшумно викинув вперед метрове лезо срібного кольору. По його поверхні забігали синюваті блискавки.

- Повинен зазначити, ви дуже гуманні, Парія Ламіасе. – Стараючись не показувати, як йому це вже набридло, промовив Гаант. Етикет, будь він неладен.

- О, так. Звірки зовсім не будуть мучитись.

Дорослий самець звірків, в цю мить очевидно зрозумівши, що для нього все скінчено, рвонув вперед, підіймаючи величезний вузлуватий дубець. М‘язи на руках та грудях звірка огидно здулися, а великий рот видав громовий рик і сморід.

 - Огидно. – Уже від душі промовив Ламіас

- Яка мерзота. – Підтримав його Гаант.

Звірок був так огидно м‘язистий, що про якусь красу в його  фігурі і говорить не можна було. А ще ці огидно смердючі шкури! І брудне волосся, де напевне копошаться комахи – огидно. Звірки ніколи не пробували мати хоч трохи кращий вигляд. Природа обділила їх буквально всім. Навіть їх розум, захований в маленьку черепну коробку, за товстими кістками й дуже низьким скошеним лобом, був настільки примітивним, що Аталанти і зараз нерідко висловлювали думку про відсутність його у звірків.

Ламіас зробив крок уперед. Звірки, що притислись до скелі, стали підвивати та ридати. Самець заричав ще грізніше і стрибнув, замахуючись дубцем.

- Прекрасний удар, Парія Ламіасе. – З глибокою повагою до майстерності мисливця промовив Гаант. Він ще раз глянув на мертвого звірка, що нерухомо застиг у траві з оскаленим ротом, майже таким же, як людський. Тільки зуби більші й нерівні, а ще жовті та місцями чорні… Огидно. Звірки виглядали огидно, навіть будучи мертвими. Лезо Парія не розсікло брудної шкіри, лише торкнулось її – показник дуже високої майстерності володаря електромагнітного клинка. Сам Гаант так не вмів.

- Право, ви занадто добрі до мене. – Ламіас відмахнувся з байдужим виглядом. – Самий звичайний удар. Прошу вас, Гаанте. Нехай цей звірок припаде вам.

Ламіас вказав на самку, що зараз кинулася до свого самця і голосно ридала над ним. Огидне лице цієї пародії на жінку було залите сльозами, і тепер той бруд, що був на ньому, тік по великим вилицям та щокам.

- Дякую вам. – Трохи нахилив голову гостровухий еліфа, чия зовнішність завжди вважалась наслідком минулих радіоактивних війн далекого минулого, але завжди полонила серця Аталанток витонченістю ліній. – Але хай цей відмінний екземпляр буде вашим. Я краще скінчу муки дитинчати, моє серце не може дивитися на муки нещасного звірка.

Гаант підняв пістолет невимушено, майже не цілячись. Постріл був безшумним. Дитинча, що розмазувало по обличчю бруд та сльози, маленькими потворними, але дуже сильними долоньками, сіпнулося й осіло на землю. Куля пробила лоб і заляпала яскравою кров‘ю скелю. Еліфа посміхнувся, не втримавшись: згідно етикету, так проявляти радість від полювання було не можна, ні йому – Арію, ні тим більше плоті і крові Аталанти: Парію. І все таки: майстерний постріл! А етикет…, іноді можна і порушити.

Ламіас рушив до ридаючої самки і так само невимушено підняв клинок.

Самка підняла потворне обличчя і відкрила свій великий рот.

- Нерр…, не…, н-ненавиррджу… - майже прокричала вона.

Ламіас впустив клинок на землю. Без перерви кліпаючи, він дивився на звірка, що вимовив слово на мові Аталантів. На його мові! Ця тварина сміла видати з своєї смердючої пащі – чисті слова Аталанти!!!

Гаант почервонів так, що навіть срібне волосся набуло червоного відтінку. В нестямі він забув про всякий етикет. Пістолет відправив наступну кулю.

Якийсь час вони стояли над тілами звірків.

- Я не стану доповідати про це в службу нагляду за рідкісними тваринами. – промовив Ламіас через деякий час.

- Полювання заборонять. – кивнув Гаант. – Не треба доповідати. До того ж, це могло нам просто здатися. Так, Ламіасе?

- Ну звісно! Нам просто здалося – вони завжди так огидно ричать!

Друзі покидали ліс мовчки, кожен думав про своє. Ні, не про звірка, що мовив слово на їхній мові. Звірків багато, нащо про них думати? Гаанту, найближчим часом, треба було здавати екзамен по левітаційній хірургії і він не був впевнений, що у нього вийде його здати. Думки Ламіаса були більш прості. Навіть трохи дурні.

- Знаєш, Гаанте, таку дурню згадав. Це навіть анекдот, Гаанте!

- Так? – зацікавився еліфа, що саме зусиллям волі відсував з свого шляху гілку з багатьма листками і різними дрібними комахами.

- Так. В Едемі, якийсь Ноайє…, чи то Наейа, будує велетенський корабель.

- Навіщо? – не виказуючи особливої цікавості до дивакуватості якогось божевільного Аталанта з віддаленої та бідної провінції, із ввічливості спитав Гаант.

- Про Суараат чув?

- Новини…, щось передавали. – Задумливо наморщившись, сказав Гаант і одразу ж мало не врізався у гілку. Гаант ледве встиг відхилити її, уже руками.

- Та й по ментальним каналам, і в звичайних новинах. Метеорит. До Землі летить. Начебто в наступному році має впасти.

- І що?

- Так от цей Ноайє вирішив збудувати корабель, щоб коли метеорит впаде, він зміг врятуватися. До речі, усіх бажаючих зове приєднатися до нього у будівництві й спасінні послідуючому, ха-ха.

- Божевільний. Нащо йому це? У нас досить плазмових ракет, щоб спалити Планету Предків, не те що якийсь-там астероїд.

- Ну, Червону планету спалити на вистачить ні наших ракет, ні випромінювачів Гіпаерії.

- У них потужні випромінювачі…, я чув.

- Так, країна Північного Вітру, багато вміє..

- А знаєш, що саме смішне? Він будує його з дерева!

- З дерева…, з чого?

Гаант так здивовано розкрив очі, що золотисті білки мало не випали з очниць. Через секунду Гаант голосно розсміявся.

- Корабель із дерева! Ой, я не можу…, то може, його йому ще й звірки будують?

- Ні, роботи і добровольці. – Ламіас посміхався, вдоволений бесідою про божевільного Аталанта. – Але ти уяви, він усе продав, буквально все, без штанів лишився, всі гроші вклав у будівництво свого дерев‘яного корабля.

- Д-дерев‘яного!Ха-ха! І звірки у нього матроси, так?

Давні друзі, щасливо сміючись, покидали мисливські угіддя, де водилися звірки. А за їх спинами печально зітхав древній ліс – він відчував, що скоро стане морським дном…