Погоничі вітру

Несподівано сильний мороз вдарив за день до початку зими. А потім знялась хурделиця і за кілька днів табір потонув у сніговому океані.

Саме у цей мороз Дейдро провалився під лід на Великій Ріці і відморозив кінцівки. Макеяра напоїла його снодійним напоєм і, доки Дейдро був безтямним дві доби, гострим мачете відтяла почорнілі праву руку і обидві ступні.

Ми всі трохи сторонились Макеяри, бо вона була пуруні – приблуда без роду і племені, та ще й могла так зиркнути своїми пильними очима, що ставало некомфортно. Насторожувало і її постійне бурмотіння на чудернацькі блискучі штучки - амулети, які завжди звисали з її шиї поверх одягу. Однак був у Макеяри один незамінний талант – вона добре зцілювала хвороби і взагалі зналась на медицині краще від шаманів. Тож ми терпіли усі її дивацтва за цей великий дар Природи.

Звісно, що з Дейдро дива не сталось. Цілий місяць Макеяра навідувалась до куреня хлопця, аж доки той не вигнав її з прокльонами. До трагедії Дейдро вважався одним з найсильніших юнаків нашого племені Погоничі вітру – міцний, ставний красень. Незаміжні дівки та молоді вдови проводили його млосними поглядами і тільки й мріяли про ті ночі, коли він прокрадатиметься до їхніх ледь освітлених куренів. Він і прокрадавсь, бо вельми любив смакувати диким медом пристрасті. Але рідко приходив двічі в один і той же курінь - перебирав.

 Одначе каліцтво зробило Дейдро немічним і злим. Лише одну ліву руку пощадила Макеяра - і то стало великим щастям. Днями лежав він на шкірах у своєму курені, і його мамка зранку до ночі зі схлипами метушилась довкола сина, намагаючись нагодувати чи поміняти підстілку. Та Дейдро лише гарчав на неї чи погрозливо махав кіксами.

Щоосені наше плем’я полишає степ і вирушає вгору по руслу Великої Ріки. Минаючи напіврозвалену велетенську Арку і руїни древніх безлюдних міст, галасливою юрмою ми йдемо з півдня у долину, яка затишно лежить між дикими східними лісами і безкінечним ланцюгом північних гір. Близькість до гір захищає табір від снігових буревіїв, а ліс дає дерево і живність. На захід, за Ріку, ми не ходимо – там пустельні і бідні краї, де важко шукати воду і їжу. Оминають кочівники й гори - царство демонів і духів.

***

Крізь метушливе поселення швидко біг підліток. Вгледівши його обличчя, густо обмазане червоною фарбою, поселенці швидко пропускали хлопця - вістівник вождів має без перешкод рухатись табором, адже фарба на обличчі свідчить про нагальну вістку.

Яким же було здивування, коли вістівник спинився біля мого куреня і чітким голосом  мовив:

- Тевай, я приніс тобі повідомлення від Мам. Ти негайно маєш явитись у головний Курінь.

Оголосивши послання, хлопець  зник між сусідніх жител, а я збентежено струсила з пальців пір’я курки, яку скубла для вечірньої страви, і пішла переодягатись у чистіше.

У просторому головному Курені було душно. В центрі на землі на тліючих вуглинах лежали дурманні трави – їх завше палили для Мам: запахи допомагали краще зосередитись у медитації, і тоді вождям приходили мудрі рішення. Біля жару на шкурах сиділи Мам Калахай і Мам Чеват. Поважний вік вождів ясно читався у глибоких зморшках і обвислій шкірі, у сивому волоссі, вицвілих очах,- а напівтемрява лише поглиблювала гнітюче враження від старості.

Призвичаївшись до освітлення, я неждано розгледіла мого старшого брата Шевура, що з винуватим виглядом тупцяв біля Мам і зиркав у мій бік.

- Тевай,- почав головний Мам Калахай, - твоя доля вирішена. Сьогодні ти покинеш родовий курінь і підеш жити у курінь свого чоловіка. Можеш дякувати за це Шевуру.

Серце в моїх грудях обірвалося. Чоловіка? Уже? Ох, Шевуре, що ти знову накоїв? Певно щось геть дурне, коли покарання відбилось і на мені.

- Маме Калахає, я не хочу заміж, я не готова ще, - тихо прошепотіла я, хоча й знала, що це безнадійно – рішення вождів не оскаржується і не змінюється. Калахай не відповів, зате, наче вітер прошелестів очеретом, м’яко заговорив Чеват:

- Послухай, дочко, ти вже дозріла для заміжжя, ти умієш готувати їжу і шити одяг, вправно стріляєш з лука, їздиш на конях. Ти вже можеш народжувати дітей. Пора. Так краще буде для тебе, бо твій непутящий брат – не опора твоя, а ярмо. Чи не так, Шевуре?

На останній фразі голос Чевата став жорстким і холодним, так що мій брат тільки потупив погляд і ствердно кивнув.

- Дозвольте тоді спитати, що накоїв мій брат?

Чеват чисто по-старечому про крехтів, пересідаючи з ноги на ногу, і з зітханням відповів:

- Знав я вашого батька і діда вашого знав. Знав материн рід, але, чесно скажу, такі дурні, як Шевур, ще не народжувались у вашім родовім курені. Дурень, лобуряка і злодюга. Що накоїв, питаєш? Скажу, дочко, скажу: у однієї поважної сім’ї разом із двома такими ж дурнями, як і сам,украв і зарізав корову. Для яких цілей, питається, у тебе ж є коза, годуй, ріж? Мовчить, пронира, не знає. За злодіяння відповідь понесуть усі, це сумнівів не викликає. Але ж тебе шкода – за таким братом тобі тільки лихо світить у житті. До того ж, та заможна сім’я у нас взамін не худобу просила, а тебе в невістки. І це, погодься, справедливо.

- Так, - крізь сльози образи на брата і жалю за своєю короткою юністю, схлипнула я. - То хто мій чоловік, вождю Чевате, кому маю йти служити?

Кілька довгих хвилин панувала гнітюча тиша, тільки чутно було гамір за межами Куреня. А потім заговорив Мам Калахай і голос його був твердий, наче камінь, і різкий, як північний вітер:

- Мати Дейдро за тебе просила. Дейдро – тепер твій чоловік, Тевай.

***

Так ведеться у нашого народу: дітей одружують кровні родичі, а сиріт – вожді племені, яких ми звемо Мамами. Мудрість рішень їх служить на благо кожному членові племені, а значить і усім кочівникам.

Я стала частиною родини Дейдро, а долю брата взяли під суворий контроль Мами: або він перевиховається, або буде вигнаний з племені. Чи раділа я, що потрапила у багату родину? За інших умов – так, я б раділа, але зараз моє серце плакало від болю, сорому і образи. Ніхто б самовільно не пішов за Дейдро, бо з таким калікою треба добряче панькатись, а життя кочівника суворе і тяжке. Жодна з тих молодиць і вдів, що раніше мліли, проводжаючи його струнку фігуру пожадливими поглядами, тепер і за особистий курінь з дорогими шкірами, вишитими килимами, срібними кухлями не погодиться стати служницею напівлюдині, обрубкові. От і мені не принесло радості заміжжя, та хто мене спитав?

В перший день, коли я з убогим клунком одягу і дорогих мені дрібничок, прийшла в курінь чоловіка, його мамка прийняла мене доволі приязно, показала житло і стани з худобою. Але Дейдро тільки вилаявся і злісно відвернувся до стіни.

Мамці нашвидку поставили поряд з нашим невеликий курінь, а оцей - просторий і гарний – вона, полегшено зітхнувши, залишила нам. Мамка була зовсім стара і немала сил керувати великим хазяйством. Раніше з усім порався Дейдро, але після ампутації він не вставав з лежанки, а тільки те й робив, що лежав, закутаний у шкіри, з понурим злісним виглядом, і за два місяці волосся у нього відросло до плечей, а борода кошлатилась ледь не по груди. Власне, я розуміла цю злість  – він більше не міг ходити, не міг показати своєї сили…

У першу шлюбну ніч, як велять наші звичаї, я вимилась, вдяглась у блакитну, розшиту сяючими скельцями, сорочку (подарунок мамки), розпустила коси і постала перед лежанкою Дейдро. Як велять наші звичаї, я затягнула перед ним весільну пісню про вітер і його кохану – степову траву - і стала виконувати танок молодої. Якусь мить мій чоловік збентежено спостерігав за цим невмілим ритуалом і у відблисках хатньої ватри я навіть побачила, як спалахнуло бажання у його темних очах. Але через секунду згасло, змінилось страшною люттю.

- Геть! – ревонув Дейдро і кинув у мене подушкою. - Геть від мене! Геть з мого дому!

Я перелякано метнулась по інший бік куреня туди, де стояли мішки із зерном, і лише глибоко вночі, коли дуже замерзла, вибралась тихо із сховку і зарилась у кожухах другої лежанки.

Так почалось моє доросле життя. З радістю я клопоталася біля домашнього скоту, допомагала мамці, лиш би менше потрапляти на очі Дейдро. Але ж, переборюючи страх і відразу, мусила дбати і про нього. І як же часто миски з їжею летіли в мене, як же часто крутий окріп обпікав руки, коли я хотіла викупати чоловіка, скільки злих образ почули мої вуха у ті дні! Дейдро ненавидів мене. Як, утім, і я його.

Серед чоловіків нашого племені був один на ймення Янсун. Дивак, що любив викопувати із землі різні химерні речі, що у древні часи слугували померлим. З цього непотребу він робив ножі, амулети, посуд і багато всячини. Якось мені в голову прийшла думка і з нею я й пішла до Янсуна. Кілька тижнів чекання - і одного дня Янсун викликав мене і вручив пару добротних дерев’яних протезів, що нагадували зимові чоботи на шкіряних ремінцях.

- Наполягай на своєму, Тевай, і твій Дейдро навчиться ходити. Не помітиш, як знову буде бігати, наче молодий олень, - підтримав мій задум Янсун.

Проте Дейдро був іншої думки. Щойно я принесла йому виріб Янсуна, як боляче отримала ним по голові – Дейдро запустив у мене. Тонкою цівкою потекла кров із розсіченого виска, але болючіше від рани боліла душа. І разом з тим страшна лють почала клекотати в мені, вона стисла горло, але розв’язала язика. І крізь сльози я закричала:

- Ти!..Ти! Лежиш тут, наче ранений ведмідь, і ревеш на усіх, хто з добром і співчуттям йде до тебе. Ненавидиш весь світ, мрієш здохнути! А ти не плакати повинен, ти повинен встати і на колінах повзати, коли нема чим ходити. На крилах літати, бо ти – син вітру, ти Погонич вітру. Чи забув уже якого племені?

Нестерпно довго ми дивились один на одного у німому мовчанні, а тоді я кинулась бігти з куреня. Але раптом почула позаду шум, стогін і несміливе:

- Стій.

Я обернулась і завмерла. Дейдро однією здоровою рукою упирався в підлогу, а понівеченою скидав із себе ковдри. Вперше я побачила його скалічені ноги і, тамуючи зойк, підійшла і стала допомагати вдягнути штани, а потім дерев’яні чоботи.

***

Дейдро вчився пересуватись на своїх нових ногах. Разом ми одягали чоботи на кукси, міцно прив’язували ремінцями на стегнах. Здоровою рукою Дейдро тримався за мене і робив перші кроки по куреню. Я знала, що біль він ледве витримує – коли ми знімали протези, то спочатку щодня доводилось мити їх від крові, яка сочилась із натертих ніг. Потім шкіра загрубіла і вже не кровила, але біль все-одно був нестерпний. Чоловік блід, кусав губи, але міцніше чіплявся за моє плече і змушував свої кінцівки рухатись. Нарешті ми з ним почали ладнати і одного дня Дейдро дозволив себе причепурити. Я накип’ятила чан води, допомогла чоловікові скупатись, а потім взяла ножа і відрізала його довгі коси та бороду та вкинула їх у вогонь.

- Що, не личило? – усміхнувся чоловік. Я теж усміхнулась і ствердно кивнула.

- Тевай, я вдячний тобі за усе, - раптом мовив Дейдро, - але не хочу, щоб ти мучилась поряд зі мною. Я вже ніколи не зможу бути таким швидким і вправним, як раніше, і не знаю, чи зможу тебе захистити. Це дуже мене злить і засмучує – настільки сильно, що я ледь стримую себе від необдуманого вчинку. Спочатку я тільки й мріяв про смерть, лежав днями на лежакові і гадав, як її прийняти, лиш би не обтяжувати стару матір своїм каліцтвом. А потім з’явилась ти – і це викликало в мені ще більше ненависті до себе і свого убого існування. І до тебе також – що не ослухалась Мам, що прийняла їх волю. Горда і самотня Тевай, така тендітна і така сильна водночас! Я завжди трохи боявся цієї невидимої сили, тому ніколи й не дивився у твій бік. А ти сама прийшла у мій дім. Але зараз, якщо ти волієш повернутись у свій курінь, я не буду проти. Не хочу, щоб ти страждала з калікою.

- Я потрібна тобі, Дейдро, - сльози набігли мені на очі від жалю, - а ти… мені потрібен!

- Тоді йди сюди, - майже пошепки несподівано позвав він і я пішла у його обійми.

Уже кілька днів минуло, як ми з Дейдро стали ділити один лежак, а відчуття щастя все не полишало. Так, наче теплий вітер весняний, що пах першими степовими травами і квітами, підняв мене над землею і колисав під солодкий спів жайвора, а я, розкинувши руки, ніжилась на його теплих крилах між небом і землею, між щастям і болем.

У нас закінчувались дрова. Чоловіки поселення збирались їхати до західних узлісь по деревину, я теж запрягла коней і чекала на Шевура, у якого попросила допомоги. Брат охоче погодився, певно з почуття вини.

- Їжте, мої вороні, - лагідно щебетала я, підсипаючи овес тваринам, - а-то не матимете сил привезти для Дейдро і Тевай дров, і ми тоді замерзнемо у нашому курені, хоч до весни рукою подати.

Шевур спостерігав за мною з безтурботним виглядом, аж раптом видав:

- Не позаздриш тобі, сестро, з чоловіком. Замість того, щоб у ліс їхати, сам обрубком лежить, а тебе виправляє.

Я мов скам’яніла. От дурень! Старший від мене, а поведінка, як у дитяти нерозумного. А якщо Дейдро почув? Гнівний погляд я метнула у брата і випалила:

- Припни язика, Шевуре!

А Дейдро таки почув. Надвечір, коли втомлена, розпашіла, проте задоволена, я повернулася з лісу, чоловік мене не зустрічав. У курені було холодно і самотньо, біля лежака валялись чоботи. А потім мамка крізь голосіння, яке рознеслось по усьому поселенні, розповіла, що після нашого із Шевуром від’їзду, Дейдро був сам не свій. Попросив запрягти коня, на колінах добрався до саней і помчав з табору. У бік гір!

Я завмерла. У гори ми ніколи не ходили, це було рівнозначно смерті. У гори, де живуть тільки страх і смерть, де Злий дух з високої вершини регоче над світом, і вітри часто приносять кочівникам цей страшний регіт на своїх крилах, як застереження. Дейдро вирішив звільнити мене від життя з немічним калікою. Ах, Дейдро, що ти накоїв! Ах, Шевуре, бодай відмерз твій язик!

Не пам’ятаю, як бігла до саней і як випрягала коня, – мої зорові відчуття стерлись із пам’яті, зате пам’ятаю, як болісно стискалось серце від страху не знайти на снігу слідів від саней Дейдро.

Проти ночі, немов мисливська стріла, вилетіла я із поселення на очманілому коняці. На півночі небо вже густо синіло сутінками і тому нещадно гнала я втомлену тварину, гнала у відчаї і переживанні, гнала услід двом голубим коліям, що губилися на горизонті там, де випинали свої груди гори. Поселення зосталось далеко позаду. Не одразу я й помітила, як від табору відділилась собача упряж, не одразу розчула своє ім’я. Але вечірній вітер підхопив далекий крик і все ж доніс до моїх вух. Я почула і спинилась. Доки чекала того, хто швидко мчав у мій бік, нетерпіння штовхало в спину, бухало в середині голови словами: «Врятуй його, Тевай, поспішай!».

Коли захекані лайки спинились, на нартах я упізнала чужинку Макеяру. Важким поглядом вона подивилась з-під хутряної відлоги теплої куртки і мовила:

- Куди ти, дівчино, сама? Вертай додому, я поїду до гір і, якщо його знайду, привезу додому. Якщо буде не пізно, звісно…

- Не поверну, Макеяро! Шукатиму Дейдро сама, бо знаю, що йому говорити, щоб повернути. Він просто у відчаї. І я йому потрібна.

- Ну як хочеш! Тоді пропусти - поїду перша, а ти за мною, - безсуперечним тоном наказала Макеяра і вдарила лозиною по собаках.

Швидко їхала попереду мене Макеяра. Позаду залишилось поселення, а гори стали близькі  і по страшливі. Сліди від саней Дейдро минули невисокі пагорбі, об’їхали засніжені валуни і зникли у великій розщелині, яка йшла углиб хребта. Я – дитя відкритого простору і степового вітру, я, котра ніколи не піднімалась високо над землею і не спускалась туди, де не видно сонця, зараз я самовільно віддавалась у обійми духів. Але причина тому була сильніша мого страху, ця причина – кохання і хвилювання за дорогу людину. Макеяра однією рукою скеровувала собак, а іншою тримала в руках талісман і шепотіла в нього на своїй незрозумілій мові молитви. Певно, просила сили і безстрашшя. Вона молилась іншим, ніж Погоничі вітру, духам.

І ось ущелина почала підніматись вгору і звужуватись настільки, що незабаром вже не можна було б проїхати крізь неї. Майже почорніло довкруги. Раптом попереду за уламком скелі ми вгледіли щось, що не вписувалось у однотипну картину снігу і каміння. Спинивши коня, я скочила в замет і поспішила туди. То були перевернуті сани Дейдро. Тут щось сталось, щось нехороше. Мабуть, чоловік налетів на камінь і перевернувся. Упряж порвалась, і кінь, звільнившись, втік – про це говорили наполовину переметені вітром довколишні сліди. А що ж далі? Мабуть, певний час Дейдро пролежав у снігу, а потім поліз крізь вузьку щілину в горі і піднявся далі по місцевості. Мов знавісніла, металась я по слідах, вдивляючись у їх напівстертий вітром і напівзрозумілий у сутінках малюнок.

- Макеяро! Я піду по слідах Дейдро далі, він, мабуть, тут, за цією розщелиною, - вигукнула я у відчаї, - а ви можете вертатись назад.

- Можу, - повідомила мені спокійним і, як мені здалось, недоречно веселим тоном чужинка. – Можу, Тевай, але не стану.

Натомість вона витягла з нартів два смолоскипи і розпалила їх. Ми пройшли крізь ущелину і опинились на невеличкім плато, яке плавно піднімалось угору і зникало між скель. Сніг тут був дуже вим’ятий, але Дейдро не було. Я з ляком озиралась навсібіч, приглядалась до кожного каменя і до кожної тіні.

А потім заговорила Макеяра:

- Не шукай чоловіка, Тевай. Тут його не знайдеш. І не озирайся з таким страхом – духи то ваша забобонна вигадка, плід змілілої деградованої уяви.

- Що?.. – Її слова були незрозумілими, дивними.

- Не хвилюйся за Дейдро, - лагідно мовила стара, - він в безпеці. І ти скоро з ним зустрінешся. Знаєш, можливо ми зможемо відправити його в один з реплантаційних центрів і там, якщо знайдеться підходящий донор, йому наростять нові кінцівки. Можливо… Ваш катарсис затягнувся. Пора вертати з дикого минулого у сучасний світ. А мені пора нарешті додому. Я втомилась…

Доки Макеяра вела свою напівбожевільну промову, мої вуха раптом вловили незбагненний хижий звук, наче якийсь звір підкрадався до нас звідкілясь із серцевини гір. Цей звук наростав, і я впізнала його – такий рокіт вітер приносив нам із гір. Це Злий дух реготав, поспішаючи до нас! І тут з вершини плато виринув яскравий промінь світла, такий болісно білий, що я осліпла на мить, але в наступну мить я вже тягла Макеяру до ущелини, щоб сховатись за нею.

- Зупинитись, несамовита! Не бійся! – Вирвалась із моїх рук чужинка. – Це не чудовисько, це – машина з металу, всюдихід зоветься.

І Макеяра, привітно махаючи, побігла на зустріч всюдиходу.

***

Все, що відбулось потім, було схоже на яскравий сон. Майже силою мене посадили в кабіну всюдихода і всю дорогу, доки ми їхали до станції, я боялась навіть дихнути, навіть відкрити очі та роздивитись довкола. Коли шум стих, м’яко, проте наполегливо, мене виштовхали із машини, повели у невисоку споруду і залишили у дуже світлій, теплій та неймовірно чистій кімнаті. Пам’ятаю, я дуже там нагрілась, аж розімліла, і шкіри, з яких були зроблені мої одяг і взуття, почали виділяти характерний різкий запах. Запах дому мене заспокоїв, додав сил і упевненості, але мила жінка-наглядачка у білих штанях і майці, якось незадоволено озирнулась у мій бік і вийшла з кімнати, а незабаром повернулась з пакунком такого ж одягу, що й на ній.

А потім явилась Макеяра і повела мене туди, де я вимилась і переодяглась. Мене погодували. А ще в одній кімнаті з високим лежаком, я провалилась у несподівано глибокий сон.

Наступного дня прийшла Макеяра в супроводі літнього бородатого чоловіка. Посмішка у нього була дружня, а мова заспокійлива, з легкою чужинською вимовою, як у Макеяри.

- Тевай, ти мабуть налякана і нічого не розумієш? - спитав мене бородач. – Не бійся. Моє ім’я Прохір, я керую цією кліматичною станцією. Насамперед хочу повідомити, що з твоїм чоловіком усе добре. Макеяра нас попередила, тож ми вчасно знайшли його – Дейдро перевернувся на санях і зламав кілька ребер, тому зараз знаходиться в лікарні у Місті. Незабаром ти його відвідаєш. Тевай, тобі, певно, цікаво, хто ми такі?

- Так, мені цікаво, Маме, - я відповіла якомога шанобливіше, гадаючи, що він – вождь тутешнього племені. Прохір засміявся і заперечливо похитав головою.

- Я не мам, Тевай, але нехай буде по-твоєму. Отже, слухай уважно, бо оповідь моя буде довга і, гадаю, незрозуміла. Кількасот років тому людство спіткала катастрофа. До неї світ був іншим, геть не схожим на сучасний. Світ був розвиненим, ти не зрозумієш цього зараз, але запам’ятаєш – люди уміли літати високо у небі, вони долітали до зірок і вертались назад. Вони підкорили моря і могли жити під водою. Люди майже не хворіли, не було калік, бо,якщо раптом траплялось якесь нещастя, як, наприклад, з Дейдро, то медицина дозволяла отримати нові органи чи кінцівки. Але сталось неконтрольоване явище – людство занадто захопилось грою у керманичів світу, для яких нещадна експлуатація природних ресурсів стала звичною річчю. Однак планета, на якій ми усі живемо, - це теж живий організм. Величезний і терплячий. В один момент цей організм не витримав такого споживацтва і збунтував – таке буває із кожним з нас, коли, наприклад, ми з’їмо щось не те. Усі стихії природи, наче змовились, і стали проявляти свою силу – землетруси і виверження вулканів руйнували цілі міста, тайфуни і смерчі котились країнами, сонце випалювало врожаї і ліси, почалися зміни в магнітному полі планети, але останнім свою силу проявив океан. Гігантською хвилею він змив з лиця Землі цілі острови і підняв нові. То було страшне явище і страшний час! Світ змінився. Загинули народи, з карт зникли країни… Але оцю землю океан помилував, він відступив, давши людям шанс вижити і почати інше життя. На заході, за хребтом, дуже велика територія, там люди, ті, хто вціліли, творять нове життя – життя у гармонії зі світом, з розумним підходом до природніх ресурсів. А тут, у горах, ми розмістили станцію, щоб спостерігати за рівнем води, що підступала впритул до гір. Ці гори – остання межа заселеності, за ними був тільки океан, що плескався на мертвих містах. З кожним роком рівень води падав, розширювавсь суходіл. Згодом він укрився лісом, де розплодилися хижаки і популяції здавалось вимерлих тварин і птахів…

Прохір, говорив про неймовірні речі. Я слухала уважно, але в душі почувалась незручно, бо почуте було схоже на неправду, а цей чоловік з добрими очима видався мені брехуном більшим, ніж Шевур. Несподівано я зрозуміла, що Прохір вгадав мій стан – у його погляді майнули розуміння і співчуття.

- Нічого, Тевай, ти скоро зміниш свою думку – коли побачиш усе на власні очі, - мовив він заспокійливо. - Коли побачиш високі будівлі і багато машин, дію електрики і всього того, чого ви були позбавлені у своєму дикому існуванні.

- Я й справді не вірю вашим словам, бо молода і не можу пам’ятати далеке минуле, але наші Мами – вони старі і мудрі. Хіба б вони не знали правди? – ніяковіючи, спитала.

- Не знаю, Тевай. Очевидно, під час Катарсису – так ми звемо пережиту планетарну трагедію, бо людство і справді пройшло очищення душ через неймовірне страждання – очевидно, у ті дні ваші предки, змогли врятуватись від потопу, але повністю втратили зв’язок з іншим світом. Жага до життя змусила їх вступити у боротьбу зі стихіями, жага до життя навчила їх виживанню – у той спосіб, який був найбільш прийнятний. Жага до життя об’єднала вас у спільноту, яка породила язичницькі вірування - так і з’явились Погоничі вітру. А уяви собі наше здивування, коли одного разу зі степу, де, як ми вважали, тільки безлюдна територія, в долину прийшло напівдике, зодягнуте в шкіри плем’я! Не надто чисельне, проте із усіма ознаками кочового способу життя. Цей феномен варто було вивчити, тож наші волонтери – спеціалісти, такі як Марія, яку ви називала Макеяра, прибивались до вашої спільноти і описували її з середини. Їхні звіти нині вивчають фахівці з історії, психології та інших дисциплін.

- Я не розумію, - моя голова почала нити від рою думок, - чому це так цікаво – вивчати нас?

- З багатьох причин, Тевай. Наприклад, задля того, щоб зрозуміти, чому ви відкинули знання, адже старий світ постійно був довкола вас – руїни міст, мостів, речі, що їх повно в землі? Чи ви інстинктивно очистили свої душі від пагубності цивілізації на користь служінню природі? Чи були ватажки, котрі свідомо приховували історію, щоб не повторити її? Це цікавий досвід, він може принести користь науці. Та зараз ми думаємо, що настав час вам дізнатись про інше життя і зробити свій вибір. Як гадаєш?

Я невпевнено знизала плечима. Я втомилась і нічого не розуміла. Помітивши мій понурий вигляд, Прохір мовив:

- Гаразд, Тевай. Я багато тобі розповів дивного і незрозумілого. Ти навчишся розуміти все почуте і те, що побачиш, якщо забажаєш покинути плем’я, а на сьогодні досить. Хочеш зустрітись із Дейдро?

- Так! Дуже! – я зраділа від одної лиш думки, що побачу свого чоловіка. І втому зняло рукою…

***

Весна зафарбувала світ кольоровими барвами, наповнила дивовижними запахами і звуками. Ми з Дейдро(у нього тепер справжні людські ноги) стояли на пагорбі над рівниною, де зимував табір. Вітер гойдав море ковили, і дрохви то купались у цім морі, то ловили вітер у небі . Ми вже знаємо, що вітер – це потік повітря, а не дух. Але інші з Погоничів вітру ще не знають. Щойно зійшов сніг, Мами повели табір на південь, аби там, на великих просторах степу, жити до пізньої осені. А коли вони повернуться на рівнину, ми їх чекатимемо. Я, Дейдро, Макеяра - ми розкажемо їм про інше життя, яке вирує за цими горами.