Погана робота

В такі дні Сергій не любив свою роботу. Він працював старшим інженером утилізаційної бригади, керував людьми, що різали на шматки кораблі, списані в утиль. Не найпопулярніша робота у Всесвіті. Частіше за все, доводилося різати багатотоннажні вантажівки чи рейсові пасажировози. Екіпажі ставилися до таких кораблів як до гулящих дівок, яких повно у різнокаліберних барах, та і самі вони були постійними відвідувачами тих закладів. Для астронавтів такі кораблі були просто черговим місцем де пройде один-два контрактних рейси. Далі корабель переходив у руки наступного екіпажа. Аж доки не діставався капітану, що мав відігнати старезну лоханку на звалище. Звісно астронавти квапились розлигатися з неприбутковим рейсом та дістатись до нового кораблику, ще більшого, ще комфортнішого, ще моднішого. Нашвидкуруч черкнувши потрібні підписи вони зникали не озираючись.

Інша справа це кораблі особисті, здебільшого невеличкі яхти та катери. До таких хазяї прикипали. Вони були поряд усе життя, а подекуди належали і не одному поколінню. Хоча до таких кораблів ставилися радше як до домашніх тварини. Ні, шкода звісно, та особливо довго горювати не будуть. Тому поплачуться при оформленні паперів. По-позітхають хвилину другу. А потім погасять реактори і поквапляться до верфі обирати нового улюбленця.

Але час від часу приходив по-справжньому поганий день, от так як сьогодні. День коли на утиль приганяли науково-дослідницький чи військовий корабель. І не важливо це була машина, що разом з екіпажем сміливо та зухвало розширювала обрії Імперії, чи своїми броньованими бортами ставала на їх захист, такий корабель ставав для екіпажу чимось набагато більшим. Так ротація кадрів була притаманна і науковому та військовому флотам, але і ті і інші прекрасно розуміли, що у критичний момент не буде на кого розраховувати, окрім товаришів та корабля. А це породжувало особливий емоційний зв’язок між машиною та екіпажем.

І тому особливо боляче було дивитись коли їх приводили в такому стані. Власно те, що притягли на верф три години тому навіть кораблем назвати було важко. Лінійний крейсер ніби витягли прямісінько з Пекла. У весь зовнішній корпус посічений пробоїнами, крізь більшість з яких видно дірки у другому та третьому корпусах. А подекуди видно навіть шар броні над жилим модулем прямо під четвертим корпусом. Більша частина палубних надбудов знесена. По правому борту, у тому місці де розташовувався генератор другого гіпервітрила, ребрами з розірваного боку стирчали уламки шпангоутів. Але корабель та люди свою задачу виконали, бо навіть у такому стані він дістався місця останньої стоянки своїм ходом!

Пропливши повз голографічний напис КФІ 291* «Сніжний барс» бот плавно опустився в ангарний відсік. Велетенський та порожній наче печера.

- Увага, на борту немає штучної гравітації.

- Дякую, Ен, - відповів Сергій, та додав повернувшись до решти групи, - застібайте скафандри, кисню там теж нема. Ми з Ен підемо приймати корабель, а ви починайте розгортанні дройдів.

Коли техніки спустилися, серце Сергія болісно йокнуло. Ні, він ніколи не зможе до цього звикнути! Корабля вже фактично нема! Крізь дірки у палубі видно зірки. Але все що залишилося від корабля було вимите ледь не до дзеркального блиску. Навіщо? Для чого? Хоча може це один з ритуалів флотської пошани? Зрештою прийнято ж в людей мити тіла померлих перед похованням.

На борту техніків зустрічали троє офіцерів закутих у темно-сині бойові скафандри флоту. Звісно не броня десантників, але виглядали вони суттєвішими за яскраво жовті шкаралупки інженерів. Заборола шоломів були не поляризовані, тому Сергій прекрасно бачив суворі, спокійні та стримані обличчя тих хто змушений бути присутнім на похороні близького друга.

- Старший технік, Сергій Зеленов. Дозвольте піднятися на борт?

Сергій вже дано не комизився через те, що не міг чітко вимовити військове вітання. Та з іншого боку від нього цього ніколи ніхто і не вимагав. Обов’язкова служба давно залишилася в минулому, а для цих людей «в погонах» більшість часу, він просто ще один цивільний. Але не сьогодні. Сьогодні він той хто поставить крапку в існуванні місця яке вони називали домом.

- Наталья Богун, баронеса Білого Шпилю, Капітан лінійного крейсеру Імперії «Сніжний барс» - пролунала з навушників скафандру чітка відповідь суворої жінки  з твердим поглядом крицево-сірих очей. – на борт піднятись дозволяю.

Баронеса Богун виструнчилась та різким чітким рухом віддала честь. Сергій відповів на військове привітання. З рештою він теж мав звання. Хоча по обличчям офіцерів видно було, що вони воліли б не бачити цього не зграбного руху. Свого часу Сергій служив у планетарних військах і досі не міг збагнути як флотські так віддають честь. Зробити різкий рух за умови відсутності гравітацій і при цьому тримати рівновагу – задача не тривіальна, навіть не зважаючи на магнітні підошви скафандрів. Цікаво на флоті є окремий курс, чи це генетична мутація необхідна аби стати офіцером?

- Мої супутники, - Наталія вказала на офіцерів за спиною – Перший заступник командер Олівер Соньє. І мій старший технік командер Натаніель Орьєга.

- Приємно познайомитись, - кивнув Сергій та представив свого супутника, - мій заступник, технік першого класу, Ен Смітт.

- Вітаю, - стримано промовила Наталья.

- Ми готові прийняти корабель.

- Тож підемо. – відповіла капітан, - але доведеться походити, бо ліфти вже не працюють.

- Це не страшно, - кивнув Сергій вже давно звиклий до піших прогулянок велетенськими кораблями.

Головною частиною прийомки корабля була повна зупинка основних реакторів. І для військових це був ще один особливий ритуал, спроба порушувати який могла накликати на єретика гнів усього офіцерського корпусу. Тож попереду Сергія очікувала цікавенна подорож нетрями шести кілометрового корабля. Він так багато часу проводив з покинутими астросуднами, що навчився читати найменші деталі, складаючи з них цілісну історію життя та подій які бачили ці коридори та переборки. Тому протягом таких от оглядів не нудьгував, як деякі з колег, а навпаки напружував усю увагу аби не проґавити найменшої дрібнички.

Слідуючи за капітаном по системних тунелях люди спустилися під четвертий корпус і пішли по галереї вздовж внутрішнього шару броні, того що захищав жилі приміщення, системи життєзабезпечення та головні цифрові вузли корабля. На цьому ж рівні заглиблення в броню розташовувалися і реакторні модулі та частина ракетних погребів.

Військові кораблі будувались так, аби втримувати найважчі пошкодження, і продовжувати бій. Тож аби зупинити кораблі людей його треба було бити і бити аж доки не перетвориться на хмару металобрухту. Це і намагалися зробити з «Ірбісом»**. Майже всі бронекорпуси були пробиті наскрізь, проте багатошарова конструкція в котре виправдала себе. Зовнішній корпус перетворився на металокерамічний мотлох, але кожен наступний шар броні, у кілька метрів завтовшки, вже був пошкоджений менше за попередній. А великі вакуумні прошарки між бронекорпусами надійно запобігали розповсюдженню: пожеж, ударних хвиль та решти не приємних ефектів важкої артилерійської дуелі.  

Опір матеріалів був головним фахом Сергія. І якщо порізати тонкокору вантажівку, можна за допомогою двох негрів та «вулкану»*** за тиждень, то без знання та розуміння поведінки того чи іншого матеріалу розрізати на лом військовий корабель можна місяцями. Сергій був гарним спеціалістом і прекрасно розумів, що наступні два шпангоута просто не могли зігнутися у тому місці. Враховуючи характер пробоїн, напрям навантаження та розташування критичних точок конструкції, металокерамічні дуги мали зігнутися у зовсім іншому місці. Проте картині яку бачив Сергій було чітке та цілком логічне пояснення. Тільки зігнувши шпангоути таким чином Корабель міг прикрити діру у корпусі закриваючи ту частину внутрішнього корпусу за якою розташований один з двох лазаретів крейсеру. Ну а ті хто вважають нібито кораблі подібні «Сніжному барсу» просто складними механізмами: або планетарні пацюки, що ніколи не піднімали погляду до зірок, або просто непрохідні йолопи.

***

- Ви це чули? – очі медсестри налякано розширилися, - це ж наче було зовсім поруч.

- Роза, - проричав доктор Маскетті, - не відволікайтеся на дрібниці, які вас не стосуються…Промийте пацієнту рану зараз зашиваємо, і одразу давайте наступного.

Корабель здригнувся від чергового влучання і відповів на удар рівномірним здриганням запуску важких протикорабельних ракет з шістдесяти пускових труб чотирьох вогневих палуб.

***

Перше холодне серце корабля, що синтезувало з водню електричну енергію зупинили легко та  швидко. З рештою ніс отримав такі пошкодження, що аварій системи самі зупинили активну зону. Людям лишалося тільки підтвердити остаточну зупинку реактору та вимкнути електроніку. Зробивши це похмура процесія рушила до наступного джерела живлення.

 Долаючи черговий системний коридор, Сергій відмітив для себе дуже зручну технологічну нішу. Певно тут бригада корабельних техніків ховала від суворого начальника запаси спритного. Далі коридор був сильно пошкоджений, і довелося витрати час аби здолати кілька палуб та піднятися на шар вище. Продовжували шлях вздовж нашвидкуруч кинутого кабельного рукава, що мав замінити пошкодженні в бою комунікації. Дійшовши до того місця де деформований корпус намертво зажав кабельне з’єднання, людям довелося піднятися у відсік маневрового двигуна.

***

Оговтавшись від удару Джозеф вилаявся. Кабельний хомут, що мав з’єднати два рукави, був намертво затиснутий між стіною та підлогою деформованого ударом коридору. А лишалося усього на всього перевірити з’єднання…

- Макс, - прокашлявшись гукнув Джозеф, - діставай «вулкан», доведеться різати. Макс!?

Не почувши відповіді, Джозеф викликав стан скафандру напарника на свій монітор.  Жоден датчик не виявив ознак життя. Відсутність атмосфери, тиску та гравітації звісно давали переваги в бою, і підвищували живучість корабля та екіпажу. Але з інерцією та масою люди нічого не могли зробити. Не впорався з ними і Макс. Коли корабель виконував останній різкий маневр ухилення технік не встиг закріпитись і пролетівши добру сотню метрів налетів спиною на зірваний з опор монорельс талі, що скривавленою палею стирчав тепер з грудей людини.

- Група дванадцять, ви чого вовтузитись досі біля кабелю? – пролунав з навушників роздратований голос начальника третьої технічної бригади. – ану бігом на палубу мінус двадцять один. Нижній півсфері все ще потрібні ті зенітні кластери.

- Матуся, в нас проблеми, - відповів Джозеф, - хомут затисло корпусом, доведеться різати.

- Відставити, я бачу відновлення енергопостачання.

- Але…

- Ніяких «Але»! – гаркнула майстер-сержант, - нам потрібна зенітна батарея 109…

- А група Карини?

- Не відповідають.

Джозеф на мить заплющив очі, та глибоко вдихнувши промовив:

- Джозеф Маркович, 109 зенітну батарею прийняв.

- Дякую, - майже без сарказму відповіла майстер-сержант.

- І, пані сержант.

- Слухаю. -  в голосі жінки знову прорізалося роздратування.

- Крамер загинув.

- Ясно, - після короткої паузи відповіла майстер-сержант. – Рушай до батареї, а я спробую тобі когось знайти на допомогу. 

***

Троє офіцерів та двоє техніків мовчки спостерігали за тим, як падають індикатори роботи енергоблоків. Треба було дочекатись повного зупинення робочої зони перш, ніж вимикати систему охолодження.

- Важко ж вам було, - наважився порушити тишу Сергій.

- Останні три роки легко не бувало нікому, - сумно зітхнула Богун, не відриваючи погляд від голографічних панелей індикаторів, - та друзяка «Ірбіс» завжди витягав нас не шкодуючи себе.

- Гарний був корабель. – Кивнув Сергій.

- Так, - погодилась капітан, - за цей час багато хто з моїх офіцерів прикипів до цього норовливого кошака…

- Ми закінчили тут. – тихо промовив Орьєга, через хвилину після того як зупинилася остання турбіна. – треба рушати далі, пані.

- Так, - кивнула капітан.

Техніки знеструмили панелі керування та вимкнули світло. І люди рушили далі освітлюючи собі дорогу ліхтарями шоломів. Частину шляху довелося долати повз давно загашений реактор, що живив одну з башт головного калібру.  Датчики радіації підскочили і люди вимкнули магнітні підошви аби швидше здолати небезпечну ділянку користуючись перевагами вакууму та відсутності сили тяжіння.

Двері реакторного відсіку були зрізані, а всередині посту керування все почорніло від гарі. Судячи з усього коли почалася пожежа зміна прийняла рішення заблокувати себе в середні аби підтримувати роботу палаючого реактора так довго як зможуть перш ніж аварійна система викине активну зону у космос. Увесь персонал загинув від опромінення, а пожежа розібралася з тілами.

***

- Пане лейтенант! – вигукнув артилерист, - реактор знову на лінії!

- Бачу, - видихнув Уве Бренгар, - зарядити гармати. Доб’ємо ту паскуду!

Індикатори заряду іонних гармат поповзли в гору.

- Є вогневе рішення по цілі!

- Вогневе рішення по цілі прийняв.

Чітко відповів Уве. Бренгар пошепки прокляв скафандр, що вже двічі за сьогодні рятував йому життя, за те що не міг витерти піт який заливав обличчя. Від відповідальності та складності розрахунків руки людини тремтіли, а пульс набатом гримів у скронях. Лейтенант прекрасно розумів, що це останній шанс дістати ворожий корабель який збільшував швидкість відриву на чотириста дев’яносто кілометрів що секунди. Раз по раз Уве смикався натиснути на кнопку вогню, слідкуючи за тисячними долями відсотків кутів схилу та тангажу. А по той бік прицілу ворожі астронавти відчайдушно намагалися вивести корабель з небезпечної зони, та на цей раз сірошкірим покидькам не піти.

Іонні гармати головного калібру дозволяли робити залп, що тридцять секунд. І цього разу ці тридцять митей були особливо довгими. Нескінченно довгими. Та нарешті вогник готовності спалахнув зеленим. Але Уве не дав наказу відкрити вогонь Наче якась сила тримала його. Просила зачекати.

- Пане Лейтенант! – налякано вигукнула артилеристка, - ми зараз втратимо реактор! Стріляйте!

«зажди…ще трішки» - тихо тягнув невідомий голос в голові лейтенанта, аж раптом наче червона табличка спалахнув наказ: «Вогонь!». Бренгар сіпнувся віддавши команду стріляти. І побачивши кут схилу охопив голову руками заплющивши очі. П’ять сотих градусу кута наведення гармат! Він відав команду стріляти до того як система встигла скорегувати останні п’ять сотих градусу. Але нічого вже вдіяти було не можна.

Розрядники отримали команду, звільняючи розігнані в магнітному полі іони. Три стволи башти номер п’ять разом рушили по направляючих компенсуючи шалений імпульс магнітної системи. Та башта отримала надто серйозні пошкодження. Система охолодження ствола номер один відмовила, але іони полишили жерло гамати перш ніж та повністю розплавилася. А от в ствола номер два заклинило систему компенсації і віддача зірвала його з ложа. Та ствол надто глибоко увійшов в броньоване черево башти і подітись йому було нікуди, тож відхилення променю від курсу наведення збільшилося ще майже  на п’ять сотих градуса.

Три стовбури розігнаних іонів, завтовшки шість метрів, на швидкості що маже дорівнювала швидкості світла три довгі секунди долали відстань до ворожого корабля. Майстерний астрогатор зумів вчасно закласти ідеальний, наскільки це взагалі було можливо, маневр ухилення, і два промені по дотичній вдарили у понівечений корпус, зриваючи броню та трощачи палуби. Але ці влучання були не смертельними хоч і дуже болісними. А от іонний промінь від гармати номер два мав трішки інакший профіль польоту.

- Є пряме влучання!!! – радісно вигукнули люди навкруг Бренгара. – Зафіксовано вибух реактору! Гаплик покидьку!

Уве посміхнувся з полегшенням впавши на спинку крісла. Бій ще не закінчився, але його башта вже нічого вдіяти не могла. Тепер вони просто велетенська металева коробка. Але все ж вони дістали того гада. «Ми молодці» - подумав лейтенант дивлячись у металокерамічну стелю посту керування вогнем.

 ***

Активувавши послідовність зупинки останнього енергоблоку третього реактору Сергій відступив до стіни.

-   Прощавай, - Капітан намагалась сховати емоції за сталевою стіною професіоналізму, але цього разу не вийшло. Голос Наталії тремтів, а між словами вклинювалися незручні паузи – прощавай друже. Ти був вірним другом, та надійним соратником. А для багатьох, і на сам перед для мене, ти став справжнім домом. Дякую тобі за все. Відпочивай.

Показники останнього реактора впали до нуля. Капітан різко опустила важіль та зупинила систему охолодження останнього реактора. Жодного звуку не пролунало на позбавленому повітря посту головного енергетика, але через вібрацію підлоги було прекрасно чути як зупиняючись турбіни протяжно завили. Ніби звір що останнього разу молиться на місяць, перед тим, як назавжди заплющити очі.

Капітан не озираючись пішла у холодну темряву мертвих коридорів. А Сергій побачив як по скам’янілих щоках суворих офіцерів текли тонесенькі цівки сліз.

***

- Тримайте стрій. – рівно та чітко промовила баронеса Богун, - тримайте стрій.

Один Бог, ну можливо пара Богів, знала наскільки важко їй зараз виконувати вимогу уставу і «зберігати спокій та впевненість, підтримуючи бойовий дух екіпажу». Але вона мала зробити це заради них. Заради них усіх. «Сніжний барс» тримався лише дивом, тримався і продовжував бій не зважаючи на численні рани. Битва ще не закінчився і «Ірбісу» треба було перекривати свої сектори зенітного вогню та обстрілювати віданні командуванням дивізіону цілі. А все це можливо тільки за умови що озирнувшись на капітана оператори та офіцери побачить впевненого та спокійного командира.

Аварійні повідомлення сипалися рясним дощем на головний монітор, але замінити «Ірбіса» було нікому. Про що і сказав адмірал Рейкленд у останньому повідомленні. Наталія це розуміла і пообіцяла не підвести адмірала, як не підведуть її команда та корабель.

І прямо зараз треба було, будь що, вирівняти корабель в бойовій стіні. Останнє влучання рознесло на друзки друге вітрило правого борту, збивши «Сніжного барса» з курсу. Ремонтні бригади, падаючи з ніг відновлювали роботу маневрових двигунів. Але задача була майже нереальною. Надто багато вже було втрачено, надто багато коридорів та галерей повністю зруйновано чи завалено уламками. Надто багато людей загинуло. І навіть павукоподібні ремонтні дроїди не встигали добігти до усіх зон помічених на моніторах як першочергові.

До машзалу восьмого маневрового двигуна плюс четвертої палуби вже ніхто дістатися не міг. Аварійні запобіжники відпрацювали як належне і вимкнули двигун. Але корабель отримав надто багато пошкоджень і тепер кожен двигун був на вагу золота, тому ремонтували все, що можливо. От тільки б до цього хтось дістався….

 Кабель, що поволі тлів нарешті зайнявся пожежею і розігрівся настільки, що в же не міг втримати одну з шаф електроніки, зірвану ударом з опор. Шафа впала на сусідню так, що відкинутий аварійною системою блок автоматів сів по пазах назад. Живлення знову подалося на систему і маневровий двигун ожив. Охолодження вже не працювало. Датчики протипожежної системи якимось дивним чином не зреагували. Але палаючи та розплавляючись двигун пропрацював рівно стільки скільки знадобилося кораблю аби вирівнятися на курсі.

- Капітан, - вигукнув астрогатор, - ми знову в строю!

- Капітан є вогневе рішення! -  слідом доповів операціоніст.

- Всім дякую, - рівно промовила Наталья, - Всім дякую. А тепер… - Баронеса Білого шпилю рівно один удар серця вивчала тактичну схему зоряної системи, а потім наказала вишкіривши ікла – Повний бортовий залп.

Корабель здригнувся, коли разом спрацювали всі, що залишились гармати та пускові ракетні установки. І багатолика Смерть стрибнула в простір аби здолати кільканадцять сот тисяч кілометрів і відплатити ворогу за все.

***

На центральному обчислювальному комплексі все важливе обладнання вже було демонтоване. Залишилося лише те без чого корабель не вдалося б довести до останньої стоянки. Але людей цікавило зараз не це. Прямо під цим постом залишалася остання батарея резервного живлення. Останнє джерело енергії «Сніжного барса». Його вимкнули мовчки. І усі механізми та системи кораблі згасли. Назавжди.

Прощалися люди без слів. Просто потисли руки. Капітан посталила підпис на електронному планшеті з «паперами». От тільки підписалася вона як Контр-Адмірал Богун. Після того як були завершені всі формальності, Наталія зняла зі скафандра темно-синій капітанський  жетон та замінили його золотим жетоном адмірала. Ще раз скинула поглядом ангар до якого прибували технічні бригади та піднялася на борт хижого важкоброньованого шатлу.

***

В такі дні Сергій любив свою роботу. Бо мав змогу торкнутися життя видатних людей. Так сталося, що сам він ніколи не вийде на передній краї. Його фото не засвітиться на перших шпальтах газет. Але він один з небагатьох, хто мав щастя зазирнути в душу величніших з представників людства. Побачити най потаємні кутки їх душ, через призму дрібних деталей та не непомітних дрібничок, що як у дзеркалі відбилися на їх кораблях. Ті, хто створює корабель, не мають змоги побачити, як втілюється в життя все те для чого будувалася машина. Не бачив і Сергій, але до його рук корабель потрапляв вже несучи на собі відбиток подій та душ тих хто її втілив. І ці відбитки старший технік навчився читати як відкриту книгу. Тут немає кініматографічних прикрас та газетної брехні, тільки чиста, сувора і не завжди охайна Правда.  

Сергій стояв і плакав. Він дивився на тіло мертвого «Сніжного Барса», що знайшов вічний спокій серед зірок, в той час як над ним новенький лінкор змінив колір обшивки з чорного маскувального на яскраву блакитний парадний. Корабель, що мав продовжити славний бойовий шлях імені свого попередника. На новому «Сніжному барсі» спалахнули усі сигналі вогні, відкрили усі вогневі порти і підняли на сорок п’ять градусів стволи потужних іонних гармат. А кожен борт корабля прикрасив золотий герб Імперії: пікуючий вогняний сокіл, і золотий напис: «Сніжний барс».

Старший технік знав, що зараз уздовж лівого бору вишикувана вся команда лінкора. Від адмірала до останнього матроса. І всі вони в єдиному русі прикладуть руки до голови у військовому салюті. У той момент коли адмірал накаже розрядити охолоджувальні системи гармат – так тепер виконують холостий залп. Сергій перевів погляд на рештки корабля вздовж якого, в той самим момент коли новенькі гармати відкотилися по лафетам в башти, спалахнула голографічний напис «Сніжний барс». Так всі системи крейсера були знеструмлені і всі реактори вимкнені. Хтось може вигадати купу «логічних та раціональних» пояснень того, що сталося: віддзеркалення, привід на сітківці ока, гравітаційна лінза …  і бозна що ще. Та все це було не важливо. Просто на одну коротку мить лінійний крейсер попрощався з тими людьми, що були його екіпажем.

Сергій дивився на лінкор і бачив як дві яскраві душі звірів злилися в одну коли Всесвіт здригнувся роздертий вітрилами Жензельского, і «Сніжний барс», легко та не вимушено пірнув у Океан Хіггінса, випереджаючи час та світло.

---

*  КФІ 291– 291 Корабель Флоту Імперії. Тільки військові та наково дослідницькі борти позначалися таким чинмо. Накоїв кораблі мали маркування КНФІ – Корабель Наукового Флоту Імперії.

** Ірбіс – інший варіант назви великого хижака родини котячих, що науково зветься Барс сніговий (Uncia uncia), іноді Сніговий леопард.

*** «Вулкан» - апарат для виконання зварювальних робіт у вакуумі та підводою.