Подвійний інноватор

У нічній тиші бурмотіла трансляція. Сусіди вже кілька разів грюкали, проте Гнат лиш трохи її приглушив. На більше Лізонька не приставала: казала, що нічого не чує. Зазвичай Гнат велів не канючити. Але не сьогодні.

Сьогодні він був готовий на все, аби побути з нею. Навіть дивитись новини.

— Перед вами, — промовляла журналістка, — генеральний директор компанії "Квантові обрії" Максим Ткачук. Скажіть, пане Максиме: чи правда, що завтра телепортуватиметься особисто автор цієї диво-технології?

Камера зсунулась на метр, і в кадрі з'явився сам Ткачук. Гнат зчепив зуби: "Не можеш без піару, сволото!"

— Вітаю, — посміхнувся той. — Саме так: завтра наш кращий дослідник стане піонером субпросторової телепо...

— Вимкніть! — гаркнув Гнат.

— Тату, але ж... — почала Лізонька, і розлилась хрипучим кашлем. Гната наче щось здавило зсередини.

— Потім подивишся, — мовив він, ледве вона затихла. — В записі.

— Але я хочу зараз, — втупилась у нього дівчинка блакитними оченятами. Які ж вони чисті й наївні...

— Добре, — здався батько. — Але тільки п'ять хвилин.

— ...Це не перша ваша демонстрація, — продовжувала журналістка. — Розкажете про попередні?

— Звісно, — сонцесяйно вищирився генеральний. — Пропускаючи пілотні досліди, все почалось із транспортування невеличкого предмету. Моєї картки з річним доходом корпорації.

Кореспондентка присвиснула. Підбадьорений Ткачук продовжив.

— Успіх цього досліду зацікавив представників одного шанованого арт-центру: їм саме було треба перемістити безцінний витвір покійного Дем'єна Герста.

— Сподіваюсь, не череп, інкрустований діамантами? — жінка вдала стурбованість. Гнат лише скривився.

— Саме він. Погодьтеся: миттєве перенесення через субпросторову шпарину безпечніше за будь-яке перевезення.

"Егеж, — подумав Гнат. — А скільки нулів перенеслось між рахунками, аби погодились музейники?"

— Наступним кроком стало перенесення живої істоти.

— Нею став...

— ...Ретрівер Джой, — Камера завбачливо зсунулась, аби показати золотисту кошлату голову та пальці генерального, що чухали її за вухом. — Улюбленець нашої родини.

"Хоч би собаку пожалів, упир".

— Тож ви стверджуєте, — продовжувала розтала від собачої харизми журналістка, — що цей красень першим пройшов крізь субпросторову шпарину. І як він після цього змінився?

— Ніяк! Дивіться, — Ткачук намалював пальцями в повітрі коло. Ретрівер гавкнув та перекотився через спину. — Цього трюку я навчив його у п'ять місяців. А оце, — він поплескав розкритою долонею по землі. Пес всівся на задні лапи та виструнчився перед господарем: — ми вивчили за день до експерименту. Бачите: Джой все пам'ятає.

— Шкода тільки, що він не може нам розповісти, як виглядає субпростір.

— Не засмучуйтесь, — посміхнувся Ткачук на всі тридцять два. — Ми виправимо цю дрібницю. Вже завтра, — розвернувся він до камери, — опівдні відбудеться перший в історії телепортаційний перехід живої людини через субпростір. Цю честь надано керівникові науково-дослідного відділу корпорації "Квантові обрії" Гнатові Діденко.

— Дякую! І за інтерв'ю, і за цей неймовірний прорив, — розвернулась жінка до камери: — Отже, завтра...

Екран вимкнувся. Лізонька крутонулась до батька.

— Досить на сьогодні, — мовив він з фальшивою посмішкою. — Тобі шкідливо хвилюватись.

Дівчинка скривилась, але тато не піддався. Вона зітхнула та залізла йому на коліна:

— Тату, ти правда завтра перелетиш за сотні кілометрів?

— Правда, сонечко, — відповів Гнат, погладжуючи доньку по світлому волоссю. Яка ж вона худенька...

— Отак, як чарівники в книжках? Тут зник, а там з'явився?

До горла підкотився клубок.

— Саме так.

— Ух ти! А ти мені щось чудове начаклуєш?

— Обов'язково.

Лізонька усміхнулась. Невже вона все життя буде такою довірливою?

Як же шкода, що він цього не дізнається.

— А мене так покатаєш?

— Ні! — скрикнув Гнат так, що Ліза здригнулась. — Нізащо, — додав він вже м'якше. — Це дуже небезпечно. Пообіцяй мені, що ніколи в житті ти не зайдеш у ту штуку, в яку завтра залізе твій тато.

— Обіцяю, — цвенькнула донька. Занадто швидко.

— Не годиться, — похитав батько головою. — Присягнись мені, що ніколи й нізащо, що б не трапилось, і чого б тобі не обіцяли, ти не підеш у цю машину.

Обличчя дівчинки стало серйозним.

— Присягаюсь тобі, тату, — приклала вона ручку до серця. — Ніколи-ніколи й нізащо.

Здається, тепер спрацює.

— От і добре, — потріпав він доньку по пухнастій голові.

— Лізонько, — почувся з порогу теплий голос Софії, — годі татка мучити, йому завтра рано вставати.

— Ну ма-а-ам, — надула донька губки.

— Ніяких "мам"! Лягай спатоньки!

— Я вкладу її, — відізвався Гнат.

Він підняв доньку на руки та повільно, насолоджуючись кожним кроком, поніс її до спальні. Легенька, наче пушинка. От би вона колись одужала. І погладшала, бодай трохи.

Ледве дихання Лізоньки вирівнялось, Гнат тихо вийшов. Міцно затуливши за собою двері, він притулився лобом до стіни та марно спробував вгамувати пульс. За пару глибоких вдохів він покрокував до дружини на кухню.

— Завтра я помру, — промовив він з порога.

— Гнате... — почала Софія, але він жестом її зупинив:

— Я не драматизую. Все так і є.

—- Але ж... — глянула дружина на згаслий екран. — Вони кажуть, це безпечно. Згортання простору, перехід крізь шпарину...

—- Яку шапарину? — скрикнув Гнат. — Хіба не я це розробляв? Нема ніяких шпарин. Точніше, є... Тільки не в нас вони, а в "Чорних кротів". І патент, і розробки, і випробування. Та що там — ми самі з них почали. Не дебіли, розуміли різницю. Якби ми туди пару років тому заглибились, ми б теж були казна де. Але ж ні! Згортання простору, казав Ткачук... Дорого, довго... Нащо гроші гаяти, коли є псевдоквантова передача? Прототип зібрати, кілька щурів туди — сюди перекинути, і зайняти ринок, поки "Кроти" до чогось дориють. А те, що для цього переходу розпад до атомів потрібен... Господи! Та хто це, бляха, помітить?

Дружина повільно опустилась за стіл.

— А тепер поясни, якого біса ти сюди поліз?

— Мила...

Софія аж спалахнула:

— Що "мила"? "Піонер телепоратції", "першопроходець", "новатор"... Ти про мене подумав? Чи про доньку?.. Про когось, крім себе?

— Думав! — грюкнув він по столу. — І про вас думав. І про борги за квартиру, — скільки їх набігло? П'ятдесят тисяч? Сто?

— Сто сорок вісім. З копійками.

— І про Лізину операцію. П'ятсот тисяч за сам лише трансплантант. А ліки, а догляд, а лікарі в решті решт? Ще й тобі щось їсти треба, поки ти з нею сидітимеш. І все — гроші. Де їх взяти? Ось, про що я думав, Софіє. А оце твоє "новаторство"... Що мені з нього буде? Мені, особисто. Не... — запнувся він, підшукуючи потрібне слово: — Тому?

Дружина підперла руками голову та важко задумалась.

— Але ж в тебе й так є робота. І я теж скоро вийду, як Лізу трошки попустить. Мама з татом допомогли б...

— Софіє, це все — сльози. Навіть квартиру не покрити. А Ліза... Що їй? Все життя дні рахувати? Всі три роки?

— То чому ти раніше не казав? Ми б імена змінили, виїхали...

— Куди? Гадаєш, мене б хтось випустив живим? З усім, що я знаю?

— Хіба ти не міг щось придумати?

— Я намагався. Справді.

— То чому не зміг?

— Контракт! — випалив Гнат. — Про те, що без демонстрації я — ніхто!

— Як ти на це попався?

Гнат розвів руками:

— Я наймався на шпарини. І крізь них я був готовий іти хоч завтра. Я й не уявляв, що "Обрії" тупо підмінять назву! А тепер я — або перший телепортант, або бомжара. Без хати, гонорару, і з хворою дитиною.

Софія довго мовчала, крадькома промокаючи пальцями очі.

— А як же я? — нарешті спитала вона.

— А що ти? — мовив Гнат вже набагато тепліше. — Все буде так само. Тільки з грошима. Ти, Ліза і... я.

— Не ти. Як мені з цим жити?

Софія не витримала і розридалась. Гнат підсунувся та притис її до себе:

— Просто не думай про це, — зітхнув він. — Просто не думай.

***

Як добре, думав Гнат, що Лізоньку забрали їхні батьки, і тепер всі вони чекають на нього з того боку "телепорту". Для неї все буде просто: татко вийде з величезної дивної шафи. Вона не зрозуміє, що саме ним станеться. Принаймні, зараз.

Не здатний ані обійняти Софію, ані відпустити її, він оглядав натовп, що приперся позирити на його страту. Раз за разом зір вихоплював хлопців у костюмах, які не спускали з нього очей. Якби не вони, він би давно втік. Принаймні, спробував би.

— ...І ось, знаменна мить наближається! — віщав хтось у мікрофон. — За хвилину людина вперше здійснить телепортацію. Дорогі гості, шановні глядачі, перед вами технологічний новатор Гнат Діденко.

Софія смикнулась і, охопивши чоловіка руками, аж влипла в нього. Судомно обійнявши її, Гнат зарився в її волосся та завмер. І нехай кожен думає, що хоче.

За пару ганебно коротких хвилин почувся голос ведучого:

— Пане, просимо поквапитись.

Один з "костюмів" показово підніс долоню до стегна. Гнат востаннє чмокнув Софію в маківку і, м'яко її відсторонивши, покрокував до камери.

Шлях до ешафоту ніколи не буває задовгим. А в Гната була лише невелика, вщент заповнена зала старого інститута. Друга, вихідна камера ж стояла у щойно збудованому, футуристичному бізнес-центрі з видом на Дніпро: генеральний добряче вклався, аби Гнат зробив саме "крок у майбутнє". Хай навіть він виявиться останнім. Перед самісінькою камерою Гнат зупинився, озирнувся наостанок на Софію та спробував посміхнутись. Кілька глядачів відсахнулись — схоже, не вдалось. А потім він зробив цей, останній крок та увійшов до камери.

Дивно, вона наче мала бути вдвічи більшою. Стінки, в яку він ледь не вперся носом, взагалі не мало бути. Невже до моделі потай від нього внесли зміни? Могли й конструкцію пошкодити... А раптом, — зажевріла дурнувата надія, — не спрацює? Раптом зараз нічого не буде, і він спокійно вийде назад, до кореспондентів? Ганьба? Звичайно! На все життя.

Та вона краща за кінець.

Двері камери зімкнулись, проджумів замок. Все. Назад шляху нема.

Світло ввімкнулось, і надія згасла: апаратура працювала. Від стінок відділились обручі сканерів і повільно, наче знущаючись, почали його обмацувати променями. Згори донизу, справа наліво, фіксуючи кожен атом тіла. Трясця, подумав Гнат, як же тут тісно! Хай бодай цей пекельний пристрій просканує його без помилок. Хай скопіює все, до найтоншого нейронного зв'язку в мозку. Ще бракувало, аби той створився ідіотом.

Врешті, чортові залізяки згасли та сховались у пази. Образ зібрано. Наступний етап — дезінтеграція. Гнат видихнув та закрив очі. Здається, все...

Раптом підлога завібрувала, у стінках щось загуркотіло, світло замиготіло. Гнат закрутив головою. Що відбувається? Глюк? Помилка? Цього всього не мало бути! Невже процес пішов не так?

Дивна передня стінка здригнулась та поповзла на нього. Гнат щосили в неї вперся: вона його розчавить!

Підлога підстрибнула раз, другий... І щезла.

***

Всі вже давно пішли: журналісти, гості, науковці... Кілька людей затримались біля камери, але й їх скоро вивели охоронці. Тільки Софія так і стояла, бездумно зирячи на клятий пристрій. На чортів біореактор, який тільки-но відібрав в неї чоловіка. Вона не вірила в це, аж поки величезні броньовані стулки, не розчахнулись і не явили їй простору спорожнілу камеру. Навіть пилу не залишилось. До неї підходили якісь люди, пхали під носа телефони з трансляцією, де красувався хтось, схожий на Гната, бухтіли про людство та прогрес...

Нащо все це, коли Гната вже нема?

— Пані, — почувся поряд старечий голос, — я маю замкнути приміщення.

Софія перевела на голос невидячі очі, і ледь розрізнила обриси літнього вахтера зі зв'язкою ключів.

— Я маю зачинити, — повторив він, і махнув у бік виходу. — А ще: вас там хтось питається.

Софія механічно кивнула та почвалала геть. За дверима стояв якийсь незнайомий чоловік років сорока.

— Доброго дня, пані Софіє, — без усмішки привітався він та вказав на службові сходи: — Пройдемося?

Іншого разу вона б відмовилась. Та зараз їй було все одно.

Сходи виявились крутими та моторошними. Спуск на перший поверх був ще таким собі, але коли незнайомець завернув до підвалу, Софія наче отямилась. Хто він? Що він надумав?

Наче вловивши її сумніви, чоловік промовив:

— Неприємне місце. Але повірте: я — ваш друг. Та й ми вже прийшли.

Він зупинився посеред коридору та урочисто розчахнув якісь непримітні двері.

— З Днем народження! — проголосив він. Софія зазирнула всередину й ахнула.

У коморці на купі гімнастичних матів сидів пошарпаний, замурзаний, але все ще живий Гнат.

***

Господи, як же неймовірно,що він зарано зарано себе поховав!

Але те, що відбувалось із ним зараз, було з біса дивним. Особливо — цей незнайомець, що віз їх невідомо куди...

— Хто ви? — спитав його Гнат.

Очі у дзеркалі заднього огляду ретельно вивчили Гната:

— Марко Швець. Керівник проекту "Аліса" дослідницької компанії "Чорні кроти".

— То ви — "кріт"?

Очі весело примружились:

— Раніше я ображався на це прізвисько. Але, після длубання всіх цих дірок, я ним пишатимусь.

— Навіщо? Нащо вам це було потрібно?

Пару хвилин Швець мовчав. Гнат вже хотів повторити запитання, коли той заговорив:

— Я не перший рік у комерції. І визнаю важливість реклами, хай навіть дещо... перебільшеної. Та всьому є межа. Хтось, як я, Гербста не розуміє, хтось вважає його спадок дорогущим лайном, але нищення мистецтва, навіть такого, — це поза рамками. Не кажучи вже про вас.

— Як ви це зробили? — подала голос Софія.

— Дезінтеграцію також можна підманути. Достатньо знайти вісімдесят кіло органіки, загорнути в текстиль, вмурувати в камеру та у потрібну мить замінити цим "опудалом" жертву. Найскладнішим виявилось продовбати перегородки. Вміли ж колись будувати.

— Звідки ви про все знали? — допитувалась дружина. — Він же мовчав, чорт забирай! Навіть мені тільки вчора зізнався.

— Ми здогадувались, що з цією демонстрацією щось нечисто. Не розуміли, як ви примудрились без нашого деформатора коректно викривити простір. Втім, пара дзвінків від ваших колег, і картина склалась, — посміхнувся "кріт". — Решта вже була справою техніки.

Гнат вже набрав повітря для наступного питання, як почув вібрацію свого телефона. Софія здригнулась, витягнула апарат зі своєї сумки та простягнула йому:

— Пане Діденко, — ледве розібрав він неприродно басовите варнякання, — нам відомо, що з вами сталось. Це вносить корективи до нашої угоди.

— Які корективи?

— Ми не можемо перевести вам домовлену суму. Через одностороннє порушення вами умов контракту.

— Якого?.. — пробурмотів Гнат. Телефон в руці затрусився. — Я все виконав! Геть усе! Ви не маєте права!..

— Заспокойтесь і слухайте. Це у ваших інтересах.

Гнат заткнувся. Невідомий співрозмовник почекав секунд десять та продовжив:

— Стосовно контракту: пункт 4.1 стверджує, що умовою отримання вами грошової винагороди є факт вашого проходження крізь телепорт.

— Демонстрація проходження. Публічна.

— Додаток номер чотири, параграф три, "Визначення термінів", пункт десятий. Цитую: "Повне, неперервне та нерозривне у часі та просторі проходження Дослідника через телепорт є невід'ємною частиною Публічної демонстрації". Підкреслюю: невід'ємною, — наголосив співрозмовник. — Ви його не виконали. Оскільки пункт 10.5 основного договору стверджує, що одностороннє порушення хоча б одного з пунктів будь-якою стороною веде до припинення його юридичної сили, корпорація "Квантові обрії" вважає себе вільною від будь-яких зобов'язань стосовно вас.

У Гнатовій голові наче закрутились коліщатка. Проходження крізь телепорт... Розпилення себе до атомів, і реплікація у іншому місці. Точна, стовідсоткова копія. Та все ж не він.

Цей контракт був невиконуваним. Компанія не ризикувала нічим.

"Суки", — прошепотів він самими лише губами.

Залишалась ще одна, тонісінька соломинка надії.

— Гнат Діденко, — проговорив він змертвілим голосом, — зараз знаходиться у пункті виходу. Свою частину договору він виконав.

— Це добре, — холодно мовив абонент. — Сподіваюсь, ви також розумієте, що відсьогодні ви ніякого відношення до цієї розробки не маєте?

В грудях у Гната стислось:

— Так.

— Також, — прогундів голос, — задля вашої безпеки радимо вам негайно залишити країну. Рейсом до Стамбулу, що відлітає за півтори години. Не гайте часу та завертайте до аеропорта.

— Я нікуди не поїду без своєї доньки, — відрізав Гнат. Софія напружилась.

— Не варто, — відказав огидний синтезований баc, — розлучати дитину з батьком. Справжнім батьком. Особливо після загибелі матері.

Гнатові відняло мову.

— Невже ви гадали, — пролунало зі слухавки, — що ми дозволимо вашій дружині залишитись?

— Ви... Ви не посмієте, — скипів Гнат. — Ви не маєте права!.. Я вас... Я з-під землі вас дістану!

— Тримайте нерви в руках, — бас став загрозливим. — Пам'ятайте, що поруч із вашою донькою лише три старигани. Такий собі захист.

— Ви...

— Також дозвольте нагадати, що тепер, через вашу... прикру помилку, будь-яка фінансова допомога вашій родині — добровільна ініціатива корпорації. І операція для вашої доньки також.

"Тварюка", — поворушив губами Гнат.

— Якщо я все виконаю, — спитав він, — я можу сподіватись на цю ініціативу?

— Цілком, — відрізав голос. — Копії всіх пов'язаних документів, фото та відео вашої дитини ви регулярно отримуватимете поштою. Виліт о шістнадцятій, рікно. В аеропорту на вас чекатиме людина, з вашими новими, справжніми документами та квитками. Вам усе зрозуміло?

— Так, — промовив Гнат.

— Щасливої подорожі.

Дзвінок обірвався. Гнат вилаявся та жбурнув телефоном в переднє сидіння.

— Що сталось? — скосив водій на нього очі.

— Повертайте на аеропорт, — проказав Гнат. — В нас є півгодини.

— Ви впевнені? — перепитав "кріт".

— В них моя донька! Звичайно ж, впевнений!

— В мене є краща ідея, — рапом мовила Софія і, підтягнувшись до переднього сидіння, щось прошепотіла Швецеві. "Кріт" хитро посміхнувся і піддав газу.

— Куди ми? — стрепенувся Гнат. — Що ви надумали?

— В аеропорт. Влаштуємо твоєму шефові сюрприз, — відрізала Софія.

— Ти збожеволіла? Вн нас на порох розітре!

— Ні, — посміхнулась жінка. — Ми встигнемо раніше.

***

Літак тихо випустив шасі. Гнат відлип від ілюмінатора та міцніше стис Софіїну руку. В цілому, політ йшов за планом.

Тільки сідали вони не в Стамбулі.

Викликана машина довезла їх до мети за лічені хвилини. Наближаючись до бізнес-центру, куди вийшов другий, Гнат мимоволі відмітив, що генеральний таки має смак. Легка та прозора, наче зависла між небом та землею будівля була такою несхожою на те бетонне одоробло пункту входу. Кращої метафори до "кроку в майбутнє" годі було й вигадати.

Самотній чоловік на охороні, занурений у трансляцію з телефону, навіть не поворухнувся на звук дверей. Лише тупіт змусив його глянути на гостей. Побачивши Гната, він закляк та промимрив:

— Але ж ви вже тут...

— Угу, — відрізав Гнат. — Де саме?

— Тридцятий поверх, направо від ліфта, — відтарабанив охоронець. — Але як?..

— Дивіться далі — зрозумієте, — вказав Гнат на екран телефона, і додав: — І ніколи нізащо не лізьте в телепорт.

Охоронець розгублено угукнув та пропустив їх до середини.

— Тепер ти — суперзірка, — відмітила у ліфті Софія.

— Не думав, що це колись станеться, — відповів Гнат. — Не знаєш, як там Лізонька?

— Я тільки-но дзвонила мамі. Вона каже, втомилась і заснула.

— Добре. Не варто їй цього знати. Потім розповімо, можливо.

— А ти охорони не боїшся?

— Ні, — мовив чоловік. — Вони й пальцем не ворухнуть без наказу. А на камери Ткачук його ніколи не віддасть.

Стулки ліфта з тихим писком роз'їхались.

— Здається, приїхали, — Гнат приготувався вийти.

— Стривай, — Софія зняла з шиї хустинку та пов'язала йому на зап'ястя.

— Що це? — не зрозумів він.

— Щоб не переплутати, — вказала вона на коридор. — Там ще один є.

— Такий само, як і я.

— Але ж не він пішов у ту м'ясорубку.

Розчулений, Гнат посміхнувся й пішов уперед, дослухаючись до галасу:

— ...Витіснить і вантажні, і пасажирські, і навіть спеціальні перевезення. Що ви на це скажете, пане Ткачук? — питав якийсь репортер.

— Безперечно! — почувся голос генерального. — Невже світ, здатний догнати світло, зобов'язаний рухатись у темпі минулого сторіччя? Може, ще й на карети пересядемо?

Гнат з Софією завернули за ріг та побачили величезну скляну кімнату, вщент заповнену людьми. Посеред неї височіла телепортаційна камера з розчахнутими стулками. Куди просторіша за ту, в яку вступив Гнат. Без сюрпризів. Схоже, Ткачук знаходився зовсім поруч із нею.

— Старі технології знайомі та добре відомі, — пролунав інший голос. — А безпека цікавить людей понад усе. Чи не загрожує телепортація здоров'ю манрівника? Пане Діденко, чи не хочете відповісти?

— Давай! — аж ляснула Софія Гната по спині.

Той вдихнув та увійшов до зали:

— Із задоволенням!

Натовп розступився. Передні ряди розвернулись до нього і заклякли. Стихійний людський коридор явив гордовиту фігуру Ткачука. Так, генеральний і справді перебував у центрі уваги. Колишньому. І тепер з ненавистю дивився на злодія, який вкрав його бенефіс.

— Вибачте, що так пізно, — розвів Гнат руками. — Швидкість минулого сторіччя, знаєте... Втім, — відшукав він очима найближчий об'єктив, — це — дрібниця, бо мене вже пару годин не мало існувати.

— Тобто, — подав голос один з кореспондентів, — ви стверджуєте, що демонстрований вами спосіб телепортації?..

— ...Смертельний. Він розпилює об'єкт на атоми, а у кінцевому пункті збирає новий. Абсолютно ідентичний початковому, аж до спогадів.

— Брехня! — скрикнув Ткачук. Та, пробігшись очима по всіх камерах навколо, миттю себе опанував: — Перед вами шахрай. І його твердження не мають нічого спільного з реальністю. Гнате, — вказав він кудись рукою, — підтвердь!

Гнат простежив за його жестом, і побачив серед натовпу другого. "Господи, ну й пика!" — аж тіпонуло його.

Дублікат метушливо зирив то на Ткачука, то на Гната. "Чого ж він мовчить? — подумав Гнат. — Він же все розуміє. Він знає, що я не брешу. Вагається?".

Другий втупився у Ткачука. По його шиї забігали жовна. Ні, — зрозумів Гнат. Не вагається. Сподівається.

— Ти не пройшов крізь телепорт, — вигукнув він, дивлячись другому прямо в очі. Той перехопив його погляд. — Він тобі не заплатить. Ані копійки.

Другий випростався. Камери сіпонулись на нього:

— Він каже правду, — промовив він.

— Хто саме? — спитала якась жінка.

— Він, — його правиця виструнчилась на Гната.

Оригінал хухнув.

— Маєчня! — гримнув генеральний. — Вони у змові! Моя технологія досконала!

Гнат зиркнув на блискучу кабіну "телепорту".

— То доведіть! — мовив він.

— Що? — не зрозумів генеральний.

— Доведіть! — повторив другий. — Зайдіть у цю кабіну. Прямо зараз.

— Так! — підхопив якийсь кореспондент. — Продемонструйте цю технологію на собі. Як пан Діденко.

Камери мовчки встромили свої скляні очі в Ткачука.

Той сонцесяйно посміхнувся:

— Ну що ж, коли ви наполягаєте...

Він розвів руками та повільно увійшов до кабіни. Розвернувшись до журналістів, Ткачук урочисто посміхнувся та гордовито кивнув. "Оце в нього витримка", — мимоволі відмітив Гнат, натискаючи на кнопку старту. Стулки повільно з'їхались, і в сталевому монстрі щось загуділо. Журналісти понаводили різкість, Гнат прикипів до годинника. Ось почалось сканування. Ось тут має відбуватись верифікація. Ось кабіна притихла — певно, сканери вже заховались...

"Чорт, невже він це таки зробить? — майнуло в голові. — Що ж тоді?..."

...І раптом кабіна аж затрусилась від ударів. Гнат щосили рвонув аварійний важіль.

— Стійте! Зупиніться! Відчиніть! — почулося зсередини.

Другий натис на кнопку відкриття, і стулки роз'їхались. Явивши світові Ткачука, блідого, як смерть.

— Вибачте, будь ласка, — промимрив він. — Здається, в мене клаустрафобія.

І вийшов з камери. У абсолютну тишу.

— Отже, — раптом подала з дальнього кута голос суха, схожа на чаплю жіночка, — шедевр Герста "За любов Господа" втрачено?

— Ні! — проказав Ткачук. — Він стоїть у вашій галереї! Цілий та неушкоджений!

— Той череп, — відрізала жінка, — не має ніякого відношення до Герста. Хто компенсує нам цю втрату?

— Компенсує? Що за маєчня? Він справжній! Вам потрібна експертиза? Яка саме?..

— То що? — почувся тоненький дитячий голос. — Нашого Джоя вже немає?

Гнат крутонувся і вгледів маленьку дівчинку, поруч із якою сидів величезний пухнастий ретрівер.

— Ні, донечко, — захвилювався генеральний. — Ось же він, сидить поруч із тобою. Правда ж, Джой? Правда?

Пес тицьнувся носом у дівчинку, але та відсахнулась:

— Ні! Ні, неправда! Це не він! Це не мій Джой!

Песик розгублено заквилив.

— Геть пішов! — вискнула дівчинка. — Ти не мій песик! Тату, де мій Джой? Чому ти його вбив, тату?

— Сонечко... — промимрив генеральний, але його голос потонув у гаморі. Волали всі. Про тварин, мораль, гроші... А посеред галасу схлипувала маленька руда дівчинка, обіймаючи розгубленого пса.

— Пане Діденко, пане Діденко, — розчув Гнат зовсім поруч. — Чому ви на це пішли? Вас шантажували?

Чоловік крутонувся, шукаючи власника голосу, та його миттєво смикнули з іншого боку.

— Чи правда, що Ткачук привласнив усі ваші патенти?

— Та-а-ак, — почав він, але його знову перебили.

— Ви плануєте їх повертати? Моя юридична компанія...

— Пане Діденко, ваша дружина....

— Чорт, — прошепотів він, мимоволі вишукуючи другого. Той виявився зовсім поруч. У такій саме облозі.

— Тікаємо, — гукнув йому Гнат. Той кивнув, і вони удвох блискавично вискочили з кімнати та помчали у інше крило. За кілька секунд журналісти безнадійно відтстали. Добігши до кінця коридору, вони синхронно завернули за ріг та гепнулись на коліна.

— Непогано... бігаєш... — проказав другий.

— Тренуюсь... Сам... знаєш... — відповів йому Гнат. — І як... воно?...

Той довго відхекувався, перш ніж мовив:

— Як у ліфті. Зайшов і вийшов. Я майже повірив.

— І що?..

Вібрація у кишені не дала Гнатові договорити. Він витягнув звідти телефона та прийняв дзвінок.

— Пане Діденко, вітаю, — розвернулось на весь екран задоволене "кротове" обличчя на тлі вхідної камери. — Шоу було неймовірним. Щирі вітання вашій дружині.

— Так, вона просто молодець. Відпускайте вахтера та їдьте додому.

— Обов'язково. Я й не сподівався, що ваш шеф сюди до мене завітає. До речі, чи не думали ви щось у житті змінити? Наприклад, роботу?

— Це ви мені її так пропонуєте?

— А чому б і ні? Вашій конторі все одно гайки, після такого скандалу.

— Кому саме? — підступив другий.

Швець ковзнув поглядом з одного обличчя на інше:

— Та хоч обом одразу. Забагато досвіду не буває.

— Ми подумаємо, — відповів другий.

Гнат зчепив зуби: що цей... контрафакт собі надумав?

— Що ти надумав? — гримнув він, ледве екран згас.

Той набрав у груди повітря...

— Ось ви де! — пролунав поруч веселий голос Софії. — Шкода, що ви втекли: акули пера саме догризають вашого біг боса.

— Сподіваюсь, ти побажала їм смачного? — мовив другий перш ніж Гнат встиг розкрити рота.

— Обійдуться. У них ще до вас питання є. Гнате, де мені на тебе чекати?

— Під ліфтом! — брякнув Гнат.

— Біля камери! — кинув другий.

Софія зиркнула на їх руки:

— Гаразд, — посміхнулась вона Гнатові, — буду біля ліфта.

Другий прослідкував за її поглядом і наче змарнів:

— А як же я?

— Вибачай, — проказала йому Софія, — але я присягала не тобі.

І залишила їх на самоті. Другий проводив її журливим поглядом, і процідив крізь зуби:

— Що, досі хочеш до "кротів"?

— Хочу,— відрізав Гнат.

— Ти охрінів? В тебе є все! Софія, Лізонька, технологія... буде. Ти хоч уявляєш, які ти гроші на ній піднімеш?

— Це якщо вона когось зацікавить.

— Зацікавить! Черга буде! Транспортування меблів, вантажів, деталей... Чого тобі бракує?

— Невже не ясно? — вибухнув Гнат. — Субпростір, кротові щілини, — це ж все моє життя!

— І моє! — стукнув другий себе в груди. — Моє теж! Хіба ти мені ще щось залишиш?

Гнат засоромився. Але ж це його розробка, його мрія...

— То, може, разом погодимось?!

Другий зупинив на ньому холодний важкий погляд:

— Ні. Ми не поладнаємо.

***

... В ангарі було тихо: ніхто не волав, не скандалив і не підганяв. Ігнатій досі до цього не звик.

Як і до цього імені.

Коли у вас одне життя на двох, його не так вже й просто розділити. З донькою він тепер бачився раз на тиждень. Під присягою нічого їй не розповідати, та невсипним наглядом дружини. Тепер вже колишньої.

— ...Три, два, один, — відволік його голос Швеця. — Вмикай!

Ігнатій смикнув важіль. Світло потьмяніло, — навантаження на мережу зросло. Пролунав тріск. Один, другий, третій... Спалах — і над підлогою відкрився "прохід".

— Є! — дружно видихнуло з десяток горлянок.

Марк підняв вказівний палець. Гамір затих. Швець опустився перед шпариною навкарачки та глянув крізь неї:

— Випускайте Армстронга! — гаркнув він.

Грюкнула клітка, і Армстронг — вгодований білосніжний щур, — вибіг на волю. Ігнатій нахилився й вгледів крізь шпарину шмат сиру.

— Тунель стабільний? — спитав він.

— Умовно, — відповіла операторка. — Шістдесят відсотків збурення витримає.

Маса щура, площа шпарини, об'єм енергії на утримання каналу,.. — прикинув Ігнатій.

— Вистачить!

Армстронг умив носа, почухав себе за вухом, і тільки тоді взяв курс на сир. Але закляк, не дійшовши до шпарини сантиметрів на тридцять.

— Ну давай, — пробурмотіла якась із лаборанток, — боягуз помийний. Проходь.

Армстронг всівся на задні лапи та посіпав рожевим носом.

— Трясця, — чортихнувся Швець. — Запаху немає.

Проклятя, — подумки повторив за ним Ігнатій. Вони ж спеціально, аби зменшити збурення, ізолювали шпарину від запахів. Хто ж знав, що пацюк виявиться параноїком?

— Енергія падає, — гукнула операторка. — Стабільність під загрозою.

— Запас? — відрізав Швець.

— Секунд п'ятнадцять. Десять.

Краї тунелю почали стягуватись. Армстронг піджав хвоста.

— Біжи! — гаркнув хтось.

Пацюк навпаки — розвернувся. "Ні!" — рвонувся Ігнатій до щура. Але асистентка вже вхопила Армстронга та штовхнула прямісінько в колапсуючий прохід. Мить — і тунель згорнувся. Команда покидала обладнання та вискочила на середину ангару.

Щур зник.

Швець витяг з кишені телефона та набрав якийсь номер. За кілька секунд його обличчя просяяло:

— Пілот прибув! — гукнув він.

Команда вибухнула оплесками. В Ігнатія наче камінь впав з душі: нарешті! Нарешті в нього вийшло! Скоро, вже зовсім скоро, людство ходитиме крізь субпростір, як крізь двері!

— Народе, — перервала овації асистентка.

Всі озирнулись. Дівчина стояла там, де тільки-но схлопнулась шпарина. В її руці звивався кінчик хвоста.