Ллє дощ. Небесні сльози пеленою затягнули вулицю за вікном. Надворі, ніби привиди, стоять невиразні пожовтілі дерева, а під ними розстилається суцільний листяний килим. Часом повз вікно пробігають самотні перехожі: безформні силуети, розмиті тіні, що з’являються і зникають за волею світла.
Ллє дощ. По склу течуть небесні сльози, а по щоках матері – звичайні людські. Вона сидить на кухні й чекає. Жінка не знає куди себе подіти, куди подіти свої неслухняні очі, які чимдуж рвуться до сусідньої кімнати. В матері трясуться руки, калатає серце. В горлі застряг клубок. Час тягнеться вічністю.
- Мамо!
Жінка здригнулася. В очах її потемніло. Серце мало не зупинилося. Вона так і завмерла на місці, не зважуючись ворухнути й мізинчиком. В голові віддає луною барабанний бій пульсуючої крові. Чути лише шепіт медиків. Примарилось...
Несподівано відкрилися двері сусідньої кімнати. Мати рвучко вибігла з кухні. На виході з вітальні її зустрічає лікар з сумними очима. Він хитає головою й каже, що дочку терміново необхідно забрати до шпиталю.
* * *
Олена розплющила очі – сон відійшов миттєво. Не відчувши бажання іще повалятися в постелі, дівчина сіла, опустивши босі ноги на підлогу. Паркет був неприємно холодним. «Певно забула зачинити кватирку» – сказала вона сама до себе.
Час збиратися на роботу. Олена вирішила цього разу відпочити від зарядки, лишивши зі щоденної процедури тільки душ і каву. Вона підвелася з ліжка і вже хотіла попрямувати на кухню, як помітила, що освітлення в кімнаті якесь дивне. Навкруги було занадто світло, немовби ранкове сонячне проміння надходило прямісінько зі стелі. Підвівши голову, дівчина змогла у цьому пересвідчитися.
Олена деякий час розгублено дивилася в небесну блакить, усвідомлюючи неможливість того, що з нею відбувається. «Може це сон ? – подумала вона. – Може це все мені просто сниться?».
- От зараз вщипну себе сильно-сильно й прокинусь. – дівчина зібралася з духом і боляче вщипнула себе за руку.
Блакить нікуди не ділася. Олена повторила болісну процедуру іще кілька разів, проте нічого не змінилося.
- Давай може я спробую? – пролунав незнайомий голос.
Дівчина аж підскочила від несподіванки. З пересторогою заходилася озиратися навколо. Кімната була як кімната: комод, телевізор, шафи, сілець, стіл... А на столі сидів кіт. Виглядав він, правду кажучи, кепсько: худющий, з надкушеним вухом, брудною та де-не-де облізлою шерстю. Певно саме так виглядає колишній домашній улюбленець, покинутий непутящими господарями десь в глухому лісі. Створіння дивилося на Олену цікавими й якимись глузливими очима, неначе вона і була його безталанною хазяйкою.
Трохи повитріщавшись на тварину, дівчина відчула якусь зніяковілість. Чесно кажучи, для неї було вдивовижу ніяковіти перед котами. Тож щоб якось згладити атмосферу вона втнула здавалося б дурість:
- Ти хто?
Кіт промовисто мовчав. «Хоча б нявкнув. – подумки обурилась Олена. – А то сидить з виряченими баньками, наче маніяк.»
- А хіба не видно?
- Це ти сказав? – перелякано спитала дівчина, втупившись в облізле страховисько.
- Я, а хто ще? Телевізор?
- Коти ж не розмовляють!
- І звідки ти це взяла?
Поставлене запитання загнало Олену в глухий кут, через що вона трохи забарилася з відповіддю. Схоже, хвостатому створінню приносило задоволення ставити людей в неприємні ситуації.
- Усі це й так знають!
- Сумнівний доказ. Я, наприклад, цього не знаю.
- Слухай, можеш мене не діставати? – дівчина вже була серйозно роздратована. – І перейди зі мною на нормальну мову спілкування!
- Я що тобі, поліглот? Та й взагалі ти ж тільки-но мене сама переконувала, що коти не розмовляють.
Олена була впевнена: підступний звір їй спеціально діє на нерви, адже задає каверзні запитання і не хоче розмовляти нормальною мовою, а балакає на цій, забутій та нікому непотрібній. Як мати. Дівчина мимоволі скривилася. Такі раптові зміни на її обличчі не пройшли повз увагу кота.
- І чого ти така кисла стала?
- Бо маю нетактовного співрозмовника!
- Та я найтактовніший в світі кіт! – запевнив хвостатий. – А якщо ти про мій зовнішній вигляд, то не зважай, якби про тебе забула хазяйка, то й ти так само виглядала б.
- В мене немає хазяйки. – заходилася присікатися до слів Олена.
- Як це немає? – здивувався той. – В кожного є хазяїн. Тільки от не всі самі собі хазяї.
Дівчина бачила, що на цьому полі облізле страховисько не переграєш, тож вирішила піти в наступ на іншому.
- А ось чемні створіння відповідають на тій мові, на якій до них звертаються. – почала вона, відчувши запал битви: кота потрібно було поставити на місце.
- Значить, крім того, що я найтактовніший на світі кіт, я ще й найчемніший.
- І чому ж це? – зраділа Олена в очікуванні швидкої перемоги.
- Як чому? Я ж відповів тобі тією мовою, якою ти до мене звернулася.
- Ага! – тріумфуючи викрикнула дівчина. – Піймався на брехні. Я…
Вона так і обірвала свою викривальну промову на півслові, прислухавшись до власного голосу.
Олена мовчки сиділа на ліжку вткнувшись обличчям у коліна. Прислухалася до своїх думок і чула лише нелюбу їй мову. Намагалася згадати ту, якою увесь час послуговувалась, але нічого не виходило. Вона навіть забула, як звучить її ім’я, точніше той його варіант, що їй подобався. Лише дражливе слово «Олена» увесь час крутилося в голові. Що сталося? Як таке могло трапитися? Чому? Ця ж мова мертва, відстала, нею ніхто не користується крім старих, непотрібних та безперспективних людей. Проте чомусь саме вона намертво застрягла кліщем у свідомості, відігнавши геть усі інші. Може це покарання. Але за що? За те, що хотіла жити нормально як усі?
- Не сумуй, Оленко. – вирішив розрадити дівчину кіт. – Як би там погано тобі не було – завжди може бути ще гірше.
- Вмієш заспокоїти. – скрушно відповіла та, а потім додала з докором. – І краще може бути також.
- А оце вже ні. – розсудливо мовив вусатий. – Ось, наприклад, їм я сметану. Поки ще не наївся – голодний, а коли вже переїв – живіт болить. Отже, найкраще тільки в одному випадку: між першим та другим.
- Ти мені можеш сказати, де я?
- Вдома.
Олені було незвично себе чути. Поки вона не загострювала увагу на мові, якою розмовляє – все виходило природно й непомітно. Однак тепер, прислухаючись до звучання кожного сказаного слова, вимова стала якоюсь нерішучою, неначе дівчина соромилася звучання власного голосу.
- Я бачу, що це моя кімната, але це аж ніяк не мій дім.
- Все якраз навпаки. Не пригадую, щоб в твоїй кімнаті не було стелі.
Зненацька Олена відчула, немов щось холодне та крихітне впало їй на плече. Повернувши голову, вона побачила, як по руці тоненькою цівочкою стікає вода. Дівчина поглянула вгору: небо затягнули грозові чорні хмари. На мить закрила очі, а коли відкрила: вже почалася справжня осіння злива. Хвостатий, швидко зметикувавши що до чого, чкурнув з кімнати, а Олена так і залишилася розгублено сидіти на ліжку під дощем. Краплини неприємно розбивалися об тіло, а в грудях щеміло, ніби там нахабно розвалилася велика та слизька жаба. До очей підступили сльози. Дівчина відчула себе безмежно самотньою, зоставшись однією-однісінькою під крижаним дощем. Все, що вона мала, кудись зникло, всі, кого вона знала, безслідно пропали, не лишивши по собі й записочки. І навіть балакучий кіт пішов геть не попрощавшись… Серце її защеміло. Водоспадом потекли солоні сльози. Відчай заволодів душею. Єдине, що зосталося – сидіти отак до скону своїх днів…
З темряви коридору пролунав знайомий голос:
- Чого ти там розсілася? Захворіти хочеш?
* * *
Перечікуючи дощ у сирому підвалі, Олена встигла багато про що подумати і багато що згадати. І від усього цього їй ставало дедалі сумніше. Колишнє життя, здавалося б, щезло назавжди. Та й злива, посилюючись, підливала масла у вогонь. Відчай накочував хвилями, все глибше й глибше заганяючи в пащу ненаситної розпуки. Ще трохи і дівчина почала б кричати й рвати на собі волосся, як кіт ні сіло ні впало спитав: чи хоче вона повернутися додому.
Він говорив довго, наповнюючи власну розповідь прикладами, алегоричними порівняннями, риторичними запитаннями та іншою словесною мішурою. Олена слухала дуже уважно і не перебивала, киваючи де потрібно, бо облізлий оратор пильно стежив за тим, аби вона не пропустила повз вуха жодного слова. Було видно, що вусате котисько скучило за доброю розмовою, проте в його виконанні це був добрячий монолог.
Висновок з почутого дівчина зробила наступний: десь в глухому лісі неподалік міста знаходився потрібний вихід. Одначе кіт не знав, як цей вихід знайти. Тож потрібна була поміч мавки, яка в тому лісі хазяйнувала. Але й мавку він не відав де шукати: вона ж бо стала відлюдькуватою й на очі вже не кожному потикалася. А ось тут міг зарадити лише її родич – дідусь, котрий жив на околиці міста. Таким чином, Олена всього-на-всього мала вмовити дідуся знайти мавку та вмовити мавку знайти вихід. Задача вимальовувалась не дуже складною, але кіт з невідомої причини не був сповнений оптимізму.
А ось про те що це за місце, і як дівчина сюди потрапила, балакуче створіння так і не розказало: чи то не знало, чи то бажало приховати.
Як тільки злива скінчився вони рушили в дорогу.
Після годинної прогулянки містом враження в Олени склалися доволі суперечливі. Усе виглядало на диво чистим та красивим: височезні скляні будівлі, прикрашені різноманітними яскравими вітринами, прибрані вулиці, дороги без вибоїн та тріщин, численні крихітні клумбочки з де-не-де розкинутими багатолистими деревами. Проте, не зважаючи на усю цю довершеність та позірну чарівність, місто бентежило відсутністю тих, хто мав би наповнювати його сенсом. Людей ніде не було. Навіть транспорт рухався сам по собі.
- Про що думаєш? – почав розмову кіт.
- Про місто.
- І що в ньому такого?
- Воно порожнє: яскрава обкладинка, а всередині пустка.
- А навіщо будують міста?
- Ну, як навіщо? Для людей.
- Не завжди. Часом аби будувати так, як будують інші.
- Це ж глупство! – обурилась Олена.
- Існує одна цікава омана. – провадив далі кіт. – Щоб добре будувати – треба будувати так як усі, бо якщо робиш по-своєму – результат безсумнівно буде поганим.
Дівчина спершу збиралася випалити, що така життєва позиція – повний ідіотизм, одначе щось неприємне усередині змусило її промовчати.
День стрімко наближався до свого завершення. Місто, яке спочатку здавалося Олені нескінченним, плавно перетворювалось на велике будівництво. Усюди їздила важка техніка: одні машини привозили метал, скло, бетон, другі вивозили деревину на переробку, треті зводили з будівельних матеріалів споруди й дороги. А були і такі, що створювали клумби. Однак, придивившись до міської рослинності уважніше, Олена відчула якусь штучність. Це відчуття було важко передати словами. Вся зелень виглядала настільки гармонійно, яскраво й бездоганно – аж плюватись хотілося. Дівчина згадала, як одним спекотним літом в дитинстві вони з мамою поїхали на відпочинок, забувши покласти ковбасу в холодильник. Та провалялася на столі близько двох тижнів без жодних ознак зіпсованості. Те ж саме і тут: ззовні красиво, а всередині якась бридота. То й не дивно, що всі люди повтікали.
В Олени склалося враження, ніби головний архітектор просто бездумно копіював чужу архітектуру, не замислюючись над тим, чи подобається вона мешканцям та підходить місту. Лише б гарно виглядало: «Дивіться, мегаполіс ідеальний! Зразок для наслідування! Це не якесь там брудне село! Тут все відповідає нормам та потребам сучасного світу!». Тільки от що відчуває отой творець, коли кожного ранку дивиться на своє творіння або ж коли відвідує інші – справжні міста? Певно він дуже злиться, одначе не виказує власного гніву, бо сам цього захотів. Свідомо. «…аби будувати так, як будують інші».
- Прийшли. – сказав хвостатий, стишуючи ходу. – Це оселя дідуся.
Олена наблизилась до низенької вибіленої хатинки з солом’яною стріхою та малесенькими віконцями, в одному з яких горіло світло. Дивно було бачити таке старезне, хоч і доглянуте, помешкання посеред будівельного хаосу.
- Відчиняй, діду, гості прийшли! – заволав кіт під дверима.
- Знову прийшов мене об’їдати, малий ненажеро? – пролунав низький голос з іншого боку хати. – Я ж тобі казав: марно ти там стирчиш у підвалі.
З-за рогу вийшов сивий дід. Не зважаючи на те, що чуприна його та вуса були білими як сніг, виглядав він міцно. Статура чоловіка нагадувала Олені кремезний столітній дуб, який колись давно ріс біля її будинку, аж поки його не спиляли щоб розширити дорогу.
Старий вже збирався сказати котові, щось повчальне. Однак, побачивши Олену, зупинився. Дівчина розгубилася, відчувши на собі всю важкість його погляду.
- Діду, чи ти забув, що таке гостинність? – пробурчав кіт.
Той якось відразу пом’якшав, посміхнувся й мовив:
- Ой, пробач мене старого дурня. Стільки років прожив, а чемності так і не навчився.
- Та нічого страшного. – непевно відповіла Олена.
Хазяїн провів гостей у вітальню, а сам пішов готувати вечерю. Дівчина зручно вмостилася на стільці за великим круглим столом, а нахабний кіт – не менш зручно в неї на колінах. І поки господар щось куховарив, у неї був час уважно роздивитися кімнату. Оселя дідуся зсередини більше нагадувала бібліотеку аніж житлове приміщення. Всі стіни були обставлені шафами, з яких виглядали ряди широких книжкових корінців. Але що на них написано, дівчині розрізнити не вдавалося: чи то літери замалі, чи то написи занадто старі й напівстерті, а може взагалі і те, і ніше.
Час промайнув на диво швидко. Олена ще не встигла як належне розгледіти кімнату, а їжа вже була готова. Кухар приніс миску вареників, добряче залитих сметаною. Дівчина їх не дуже й любила, одначе вередувати не стала. То вдома можна було крутити носом, вказуючи матері, що вона таке не їстиме. А тут такого робити не можна.
Дідусь розклав тарілки та запросив гостю до вечері. Олена, зрозумівши що ніхто їй персонально вареників не накладатиме, потягнулася вилкою до миски з частуванням.
- І як тобі в нас? – раптом спитав господар.
- Незвично трохи. – відказала дівчина. – Балакучі коти, машини, які рухаються самі по собі, та й мова…
- А що з мовою?
- Ну, у нас всі розмовляють іншою. А цією майже ніхто не послуговується.
- Її ніхто не розуміє?
- Та ні, розуміють. Просто… – Олена зам’ялася. – Просо вона нікому не потрібна.
- А як це так: всі розуміють, і нікому не потрібна? Дивина. Якщо розуміють – значить вчили, а навіщо ж було вчити щось непотрібне?
- Бо в дітей ніхто не питає: чого вони хочуть, а чого ні.
- То вас у школі муштрують різними мовами? Це ж добре. Як кажуть: скільки мов ти знаєш – стільки разів ти людина.
- Та ні. – дівчина почала злитися нетямущості співрозмовника і на нервах випалила. – Батьки нею розмовляють: вчать дітей, а потім ті через це страждають.
- Отже, ти ображаєшся на матір, бо вона прищепила тобі не ту мову, яку треба?
Олена заклякла на місці, витріщившись на співрозмовника.
- Є речі, – вів далі дід, – які змінити неможливо, як би цього не хотілося. І чим більше намагаєшся – тим більше шкодиш самому собі. Ось так і ти: спочатку вдавала з себе того, ким не є, а потім, побачивши що з цього нічого не виходить, просто вирішила відмовитись від власного минулого, натягнувши на голову маску ідеального жителя міста.
Дівчина розчервонілася: жар вдарив в обличчя. Старигань читав її душу наче відкриту книгу – одну з тих, що лежали в нього на численних полицях.
- Та як ви…
- Спокійно. Хтось же мав рано чи пізно відкрити тобі очі. Самоомана цікава річ: що собі не кажи, а завжди вчиняєш правильно, хоч внутрішній голос і виє вовком. Дивно, як же ти легко, Оленко, розміняла внутрішній затишок на зовнішній. Але ж погодься, проблем це твоїх не вирішило?
Дівчина мовчала. Вона хотіла встати й піти геть, проте сили чомусь покинули її. На очі наверталися сльози, а в грудях знову розсілася велика та слизька жаба.
- Так, на роботі приймають як свою, перехожі на вулиці не дивляться на тебе як на недоумкувату, коли до них звертаєшся. А друзі? О! То взагалі ідилія – такі ж самі ідеальні. Однак, чи варто воно того, що ти злостишся на матір? На людину, яка сама тебе виховала і любить більше за власне життя? А все чому? Тому що мовою своєю вона нагадує тобі про те, ким ти є насправді? Наступає на болючу мозоль?
- Припиніть… – на силу прошепотіла Олена.
- Пробач, не можу. Поки кіт не прокинувся, повинен тобі ще дещо сказати. Перед тим як себе міняти потрібно спочатку себе пізнати і зрозуміти, з’ясувати, чого хочеш від життя. В іншому ж разі всі зміни призведуть до болючих наслідків. Свідомо насаджуючи невластиві собі погляди, ти спровокувала конфлікт з підсвідомістю. Знаєш куди він вилився? На матір. І все для чого? Аби відповідати хворобливим суспільним міфам та упередженням?
- Припиніть! – з грудей дівчини нарешті вирвався благальний крик, а з очей потекли сльози.
Кіт мов ошпарений зіскочив з Олениних колін та спритно приземлився на підлогу. Спросоння він певний час не міг второпати що трапилось. А коли нарешті зрозумів – шерсть на ньому стала дибки.
- Що ж ти накоїв?!
- Те, що мусив. Іншого вибору в мене не було. – спокійно відповів дід.
- В тебе ніколи не буває іншого вибору! Завжди ріжеш ножем по живому!
- Я просто чиню раціонально.
Дівчина ридала, опустивши голову з руками на стіл. Вона згадувала. І чим більше вона згадувала, тим сильніше її гризло сумління. Їй було соромно за себе перед матір’ю, яку часто ображала, перед собою, якій безсоромно брехала. А епізоди з власного життя все надходили та надходили: ось нагрубіянила матері через якусь дрібницю, ось проігнорувала перехожого, який звернувся до неї рідною їй же мовою, ось… А найгіршим було те, що більшість зі спогадів стосувалися саме неньки.
Олена не чинила опору, коли міцні старечі руки підняли її зі стільця і кудись понесли. Вона була занадто слабка та розбита для цього. Та й свідомість її блукала десь далеко-далеко. Єдине, що вона чула крізь завісу марення, – скрегіт металу знадвору.
***
На ранок Олену розбудив кіт. Він настирно терся волохатою мордочкою об її обличчя і муркотів, аж поки та не прокинулась. Піднялася дівчина з поганим настроєм та гнітючим головним болем.
Снідали мовчки. Ніхто не хотів порушувати тишу: було ніяково. Кожен намагався дивитися лише у власну тарілку.
Прибравши на столі, старий сухо попросив рушати за ним.
Назовні велике будівництво щезло. Замість нього навкруги розстелився непрохідний ліс. Вдивлятися в його стіни – марна справа, адже дерева стояли так густо, що сонячні промені майже не проходили крізь крони. Тож світло було тільки на галявині, де знаходився будинок. Дід повів гостей прямісінько до темних хащів. Поки вони йшли, Олена намагалася зрозуміти: звідкіля ж взялися всі ці дерева за ніч. Кіт, ніби почувши її думки, мовив:
- Кожного дня місто розширяється за рахунок лісу, а кожної ночі останній повертається назад.
- І давно тут таке коїться?
- Давненько. Спочатку була рівновага. Аж поки місто не почало змінюватися: зводилися хмарочоси, будувалися дороги, вирубувалися парки, з’являлися різнокольорові вивіски. А коли йому зробилося мало, воно заходилося витісняти ліс. Той спершу піддатливо відступав, але потім став захищатися. Зараз же тут узагалі йдуть справжні бойові дії: хто більше відхопить.
До поганого настрою Олени додався ще й смуток: «Навіщо було починати цю війну? Навіщо було порушувати рівновагу? Аби розбудувати місто так, як усі інші?» Раптом її очі натрапили на залишки якоїсь машини на межі з хащами. Над землею виглядав розтрощений верх кабіни з розбитими вікнами, з якого вже встигло вирости щось чудернацьке, покручене та покрите шпичаками.
Дід, змірявши поглядом висоту найближчих дерев, зупинився за кілька кроків від них.
- Все. Прийшли. Олено, стій тут. Коте, іди клич мавку. Тільки далеко не заходь.
Дівчина слухняно зупинилася біля старого, хоча й була на нього дуже ображена. Вухатий поліз у хащі. Коли чотирилапий силует зник у темряві, обережно пробравшись між двома колючими стовбурами, Олена згадала котячу розповідь про вихід. Щось в ній було не так, точніше не в ній, а в тому, що вона не співпадала з реальністю. Шукати й вмовляти нікого не доводилось, а про страшний стан лісу вухатий не розказав взагалі. Та й дід був якийсь дивний. Звідкіля він знав її ім’я, не кажучи вже про стосунки з матір’ю?
По спині Олени забігали холодні мурашки. Вона стала обличчям до старого, і, зібравши всю волю докупи, запитала:
- Хто ви?
Дід мовчав, вдивляючись в непроглядну гущавину.
- Мавко! – пролунав котячий голос з лісу. – Досить ховатися!
- Хто ви насправді? – наполягала дівчина.
- Мавко! Де тебе чорти носять? Гості прийшли!
- Гаразд. – посміхнувся старий, розвернувшись до Олени.
- Мавко! Мавко! Мавко! Мавко! – горлопанив хвостатий.
- Розум я, тобто його образ. А кіт – то твій провідник по світу, як по цьому, так і по іншому. Тільки от жорстоко ти з ним повелася: забула, хотіла відмовитися. А він все на тебе чекав у тому сирому підвалі під будинком без даху.
Дівчина на мить завмерла, неначе закам’яніла. Думки шаленим виром закрутилися в голові: місто, ліс, війна, архітектор, будівництво, ідеал, мова, матір, дім…
- Невже…
- Так, саме так. Ти там, куди мало хто потрапляє, а якщо й потрапляє, то дуже дивується, бо ніхто не може впізнати власний внутрішній світ зсередини.
- Тобто цю війну, це безглузде протистояння розв’язала я?
- Почекай… – старий якось напружився. – Чомусь кіт вже довго не кричав.
З боку лісу піднявся сильний вітер. Загуло так, аж позакладало вуха.
- Як ти насмілився привести її сюди?! – немовби громом вдарило: прозвучав голос.
- Олена шукає вихід, мавко. – відповів дід.
- Вона? Хоче моєї допомоги? Після того, що тут накоїла?
- Не вона одна, ти також приклала до цього руку.
- Не зли мене, діду. Той, хто точить греблю, сам винен у повені.
- Ти мусиш, мавко, бо ми всі частина її.
- Ні! – заволав голос.
Вмить кілька найближчих до дівчини скрючених дерев розпрямилися, перетворившись на величезні колючі щупальці. Старий спробував добратися до Олени раніше за них: він передбачав подібну реакцію мавки, одначе прорахувався з безпечною відстанню до лісу і дуже про це пошкодував, коли одне з дерев сильно вдарило його в живіт, поваливши на землю. А Олена стояла на місці, відсторонено втупивши очі в темряву хащів. В голові її увесь час крутилося лише одне слово: «винна». Щупальці обплели дівчину з ніг до голови і затягли в непроглядні нетрі.
Їй приснився сон, що вона вдома. Хвора. Лежить в ліжку. Матір піклується про неї, наче вона мала дитина. Недуга – дрібниця. Підхопила, коли йшла на роботу та потрапила під дощ без парасольки. Температура невелика, кашлю й нежитю немає. Все добре. Зненацька накочує слабкість. З рук Олени випадає чашка з гарячим чаєм. Окріп виливається на груди й живіт. Болі майже не чути. Потроху гасне свідомість. Останнє що вона бачить, перед тим як поринути у морок, – розгублене та перелякане мамине обличчя.
Дівчина прийшла до тями вільна від усяких емоцій – ніби народилась наново. Вона горілиць лежала на холодній сирій землі, а сонце променіло їй прямісінько в очі. Було чути безперервний гул моторів, який повільно, але невпинно наближався. Олена сіла. Навколо неї муром височів ліс, проте найближчі дерева стояти так, аби пропускати їй денне світло. Навпроти неї, здавалося б просто в повітрі, висіли два сумних ока. Вони невиразно світилися в темряві.
- Прокинулась? – поцікавились очі.
- Так. – відповіла Олена.
- Я спочатку хотіла тебе вбити, але коли побачила твоє беззахисне обличчя – не змогла…
- Чому?
- Зрозуміла, що не вбивця.
- Але ти б закінчила цю безглузду війну.
- Разом з тобою загинув би і цей світ. Якщо хочеш – знищуй його сама, але без моєї допомоги.
- Не хочу.
- Тоді чому машини рубають ліс?
- Бо я не знаю як їх зупинити.
- Тут нічого знати. Пізнай себе, прийми себе, і все повернеться на своїх місця.
- Що з котом та дідусем? – стурбовано запитала Олена.
- З ними все гаразд. Я ж казала тобі, що не вбивця. Хочеш додому?
- Так.
Сумні очі почали наближатися. Коли вони дійшли до межі світла, погляду Олени відкрилася володарка лісу. Якби не її груба шкіра, яка більше походила на кору дерева, то дівчата були б схожі як дві краплі води. Мавка дійшла до Олени й сіла навпочіпки навпроти неї.
- Ти точно цього хочеш? – спитала вона якось м’яко й безрадісно.
- Так. Я хочу повернутися і все виправити.
- Гаразд. Нехай так і буде.
Рука німфи піднялася й торкнулася чола тієї, яка хотіла опинитися вдома…
***
Олена розплющила очі, одначе не побачила нічого крім мороку. Темрява густа й неприємна, повітря затхле, а все навкруг наповнює тиша. Чи може дівчині це тільки здається? Вона силкується поворушитися, але не може. В думках проскочила страшна гадка: «А якщо я лежу в домовині, і мене давно поховали?» Олена намагається закричати – виходить кволий хрип. Серце шалено калатає: так, як ніколи в житті до цього.
- А! – вирвався відчайдушний зойк з глибини її грудей, з глибини її душі. Він вийшов таким, немов був останнім.
Зненацька з’являється світло, з’являються якісь люди. Олена не впізнає їхніх облич. Вони бігають навколо неї, щось роблять, щось питають, щось вимірюють. Аж ось серед них дівчина помічає найрідніше для неї лице – лице матері. Воно зблідле, постаріле, на чоло спадають сиві пасма волосся, а численні зморшки глибоко закралися в кутики біля очей. Однак воно дороге і дуже-дуже щасливе.
- Доню! – каже ненька, підбігаючи, обнімаючи та цілуючи Олену, яка вже кілька років проспала безпробудним сном.
- Мамо!
Коментарів: 12 RSS
1Зіркохід02-10-2012 21:45
Надто химерне, як на мене. Ці розмови з котом... Ні, категорично не моя проза, не можу я це коментувати. Зазначу лише, що написано гарно і вправно.
2Chernidar03-10-2012 10:13
У мене враження, що твір можна скоротити на порядок без втрати змісту - тобто він переважно емоційний. "поетика" є. З фантастикою - проблеми. Що черговий раз підтверджує постулат про несумістність теми конкурсу з його тематикою.
Особисте враження взагалі погане - "екологічність", блін. "рівновага"... тупик, стояча вода, болото.
Машини рубають ліс, ліс обороняється. А напалмом чи дефоліантами не пробували?
Що радує - написано суттєво краще від значної частини оповідань конкурсу. Правда, це більше характеризує решту творів, ніж цей.
"бійти й копати, копати й бігти". Блін, вдався од самоцитат...
3Фантом03-10-2012 23:23
Балакучий кіт - Авраменко, "Все грани мира"?
Перебування ГГ у власному внутрішньому світі - Олді, "Пасебки восьмої заповіді", "Гарпія"?
До чого веду? Нічого нового для себе не помітив. Із плюсів хочу відзначити замах на соцфантастику, гарне написання, атмосферність твору і живих героїв.
Успіхів.
4Пан Мышиус04-10-2012 08:04
Извините, автор, хочу поехидничать.
Макс Пшебильский «Запис №...»
"Гомер, Мильтон и Паниковский" (с)
Кто из нас не наступал на эти грабли?
5Фантом04-10-2012 08:30
6Автор Подорожі05-10-2012 15:59
Дякую,
Зіркоходе, Черіндаре, Фантоме, Пане Мишиусе
за коментарі. Радий, що є небайдужі покритикувати.
Тож, почну відразу з
та
Фантоме, Пане Мишиусе
Згоден, багато, що тут є вже десь зустрічалося. Покопирсавшись в пам'яті згадав і про Чеширського балакучого кота, і про живий Ліс в «Улитка на склоне» братів Стругацьких, певен, що можна знайти ще багато-багато... Справа в тому, що основна ідея оповідання - не відкрити якийсь новий фантастичний антураж, а поставити ГГ в умови, в яких би він не міг не побачити проблем свого світогляду (проблем суспільного світогляду) і його наслідків як для себе, так і для оточуючих. Тобто, як сказав шановний Фантом: замах на соцфантастику.
Іще про вибір наповнення світу. Ліс, відсутність даху, колючки на деревах - не випадкові. Для написання спробував використати мат. частину з Символдрами (http://ru.wikipedia.org/wiki/Символдрама), так ліс символізує - підсвідомість, будинок - особистість, відсутність даху - відмова від минулого і т.п.
Якщо в голові не буде рівноваги, то тіло буде в дурці. Жартую.
Черіндаре, ціль міста (свідомості) не знищити ліс (підсвідомість), а перекроїти його так, як потрібно: створюючи зелені острівки.
7марко05-10-2012 16:15
я теж не бачу поганого у використанні відомих образів, котів у літературі була тьма.Ну і що з того? А от із символдрамою слід обережно поводитися, всі ці штучки, знаєте...
8Автор Подорожі06-10-2012 07:41
Марку,
Ага, знаю... В мене подруга психолог. Кілька разів вона мені проводила лайт-сеанс символдрами, перед тим пересвідчившись, що в мене з головою все гаразд. І, чесно кажучи, штука дійсно серйозна: потім дивишся на себе зовсім іншими очима. Саме тому й вибрав символдраму у якості мат. частини.
9Чорноока Зося08-10-2012 17:23
Якесь хворобливе оповідання... і на мовному, і на сюжетному рівні.
Придумка з містом-лісом була б гарною, якби була повністю вашою, як помітили у коментарях.
Мова - інструмент, ніж, який має бути гострий. У вас цей інструмент, без образ, але на наточений.
І забагато потоків сліз...
10Автор Подорожі10-10-2012 11:17
Зосю,
Дякую за коментар. Чи не могли б ви мені детальніше пояснити про "хворобливість". Я не присікаюся до слів. Просто хочу більше конкретики, аби зрозуміти, де міг помилитися. Моживо вам просто не сподобалася атмосфера твору? Але це справа субє'ктивна.
11Ал12-10-2012 13:48
Перша частина - у якому часі ведеться розповідь?
повалятися в постелі - неа
процедуру іще - навіщо там і?
Як тільки злива скінчився - Посадив дід ріпку. Вийшов Ріпка і зарізав діда.
Просо вона нікому не потрібна. - Бідна просо.
на болючу мозоль - *зітхає*
Ех, діалоги з дивними істотами це звісно хороша штука. Але нуднааааа. Навіть якщо зробити цих істот дотепними і смішними. Тема власної мови, роздута до неймовірних розмірів, затіняє усі інші аспекти твору. Написано, загалом, непогано, але сюжет, як такий, завалений. Читати з певного моменту просто нецікаво. Відповідно все інше сприймається зовсім не так, як треба. Таке от.
12Violin13-10-2012 08:32
І мені оповідання здалося якимось химерним і незрозумілим... Багато тавтологій (болючий, болюча; з'являється, з'являється) у межах двох речень. Мішура - русизм, знайдіть укр.відповідник. Далі - у дівчини якась нестійка психіка: лиш щось - одразу в сльози! І німфа, мені здається, це не аналог нашої мавки. Схоже, але все ж таки значення не те.