Податок на вареники

Остап Борисович вкотре прокинувся від сповіщення на домашньому екрані: “Податкова нагадує: здати декларацію за 2111 рік”.

Повідомлення блимнуло сліпучо білим світлом на вісімдесятому поверсі елітного хмарочоса на околицях Львова, видало бридкий звук і зникло. Здавалося, він мав би вже звикнути до цього повідомлення, що ось уже останні вісім років зринало першого числа кожного місяця опівночі. Якраз в той день, коли у нього була єдина година вихідного перед сном за цілий місяць.

“От падлюка, - пробурмотів Остап Борисович крізь сон. – Все я здав, от тільки но я знайду який чортяка ці есемески мені шле, я до нього дістануся…”

Але скільки б чоловік не кляв ці нічні нагадування, на які він ніколи не підписувався, наступного ранку у нього завжди з’являлися якісь нагальні справи. Спочатку він відкладав на день, на тиждень, на два тижні і, зрештою, ця мізерна неприємність повністю забувалася десь всередині третього тижня. В ритмі життя вже доволі немолодого бізнесмена не вистачало часу навіть вчасно погодувати свого електронного пса, вже не кажучи про здорове харчування і заняття спортом.

Проте, така самопожертва, мала свої причини: бізнес Остапа Борисовича йшов угору з кожним днем. Кожної години по всьому світу відкривалися нові й нові автомати швидкого приготування вареників за рецептом його бабусі. Колись наївна ідея для стартапу, а тепер глобальна мережа українських вареників, підкорювала світовий ринок, змітаючи усіх конкурентів на своєму шляху. В будь-якому куточку світу, будь це модний район Нью-Йорку, чи еко-поселення Антарктиди, чи невеличке китайське село на вісімсот тисяч людей, – всюди були автомати самообслуговування, які пропонували більше двадцяти видів вареників у прекрасному контейнері з національними орнаментами, який повністю розкладався в екосистемі за 3 дні після використання.

Заводи з виробництва вареників, а також весь персонал франшизи, потребували неабияких ресурсів їхнього власника, особливо перед такою важливою подією як запуск нової лінії вареників з чорницею. Треба було погодити безліч важливих справ з комітетами культивації рослин в різних країнах а також налагодити експорт ягід з плантацій на Боржаві. Тому дуже природньо, що серед цих клопот, власник фастфудної мережі вареників і не помітив що електропес вже як п’ятнадцять хвилин йому сповіщає, що головний секретар на зв’язку щоб повідомити новини крайньої нагальності.

– Слухаю. – відповів на виклик пан Остап, продовжуючи шукати другу шкарпетку з обмеженої дизайнерської серії чорних шкарпеток.

– Я телефоную повідомити що у вас сьогодні зустріч з інспектором в головному офісі податкової через дві години. – спокійно повідомив секретар.

Остап Борисович, саме запримітив шматок шкарпетки, який стирчав з мордяки електропса і як стояв навкарачки, так і вкляк на місці. Податкова – єдина державна установа в Україні, на яку не розповсюджувалися всесвітні закони сервісу, стала місцем пекельних страждань сучасного бізнесмена та й будь-якої людини якій довелося там побувати. До того ж, головний офіс знаходився у Києві, коли сам Остап Борисович знаходився у себе вдома, на околицях Львова, під ліжком, намагаючись відвоювати шкарпетку у свого електропса.

– А щоб тебе муха вбрикнула! – лайнувся пан Остап натягуючи погризену шкарпетку і поспіхом одягаючись. Секретар відключився, а електропес намагався відшкодувати завдану шкоду, активно підшуковуючи квиток на гіперлуп до Києва на найближчі півгодини.

“До чого техніка дійшла!” – вкотре подумав бізнесмен і згадав що ще якихось п’ятнадцять років тому люди заводили собі андроїдів, а не електропсів, аж поки не виявилося що у тих розвивається самосвідомість і навіть відчуття провини. Відтак андроїдів зняли з виробництва і заборонили.

Остап Борисович вибіг на балкон і молив бога щоб на повітряній трасі номер шість до залізничного вокзалу не було заторів. Йому щастило, на гіперлуп залишилося ще одне місце в бізнес класі і на перон від прибув за дві хвилини до відправлення вагону. У нього були всі шанси встигнути на зустріч вчасно.

***

“Поїздка від Львова до Києва займе двадцять вісім хвилин і сорок секунд.” – оголосили у вагоні – Для вашої безпеки ми рекомендуємо тримати паски застебнутими протягом усієї подорожі. Дякуємо що обрали український гіперлуп.”

Остап Борисович вмостився у своєму кріслі і нарешті мав аж двадцять вісім хвилин щоб почати боятися свого візиту до податкової. Він був дуже законослухняним і вчасно платив податки. Всі документи тримав в порядку і прибуток за свій бізнес з усіх країн вів відкрито, абсолютно без махінацій, і навіть без підставних фірм за кордоном. Його офіс чудово давав раду з усією бюрократією, тому було дивно, що його викликали особисто, та ще й так раптово.

Його увагу відволік ролик на екранах у вагоні, що показував зібрання парламенту. Якраз звітував міністр податків: “Бізнес зростає. Податки стабільно надходять до бюджету. Все добре.”

Потім показували рекламу українських слів, які пропонували внести до надмови. Цього року, в рамках культурного об’єднання країн запропонували створити найпрекраснішу мову у світі, яка б містила найвишуканіші слова з усіх країн. Оскільки проблеми перекладу інших мов були давно вирішені через вбудовану систему чіпів В.С.Е, то аспект мови став для багатьох предметом естетики.

Шляхом жеребкування, Україні надавали честь подати до надмови дев’ять слів. Вісім уже були відомі, а от за дев’яте досі проводили всенародне голосування. Остапу Борисовичу не подобалися ті вісім слів що вже обрали. Йому здавалося, що можна було б представити на загал кращі зразки української милозвучності ніж “примха”, “похапцем”, “ощадливий”, “невимовний”, “окраєць”, “буцімто”, “зронити” і “розчулювати”. Тепер же була запекла боротьба між словами “гладінь” і “віхола”. Можна було здогадатися що власнику вареничної франшизи не подобався жоден з варіантів. Особливо його гризла думка, що українській мові дали всього дев’ять слів, в той час як британцям дозволили подати двісті чотири слова, а французам двісті два. Якщо вже щось робити то робити чесно, так він собі вважав.

Гіперлуп почав знижувати швидкість і зупинився, хоча пройшло всього-навсього десять хвилин. Це не віщувало нічого доброго. Остап Борисович підкликав до себе провідника і запитав з чим пов’язана затримка, на що йому відповіли:

– Ми пропускаємо зустрічний гіперлуп. Це не займе багато часу. Можливо хвилин десять.

“Бісова ковінька, це у 2119 році!” – про себе лайнувся чоловік.

Пан Остап пополотнів, шанси встигнути на візит до інспектора танули просто на очах. Витерши лоба серветкою, він пішов причепуритися до вбиральної. Зайшовши в тісну кабінку, чоловік вмився, потім присів на кришку унітазу і глибоко вдихнув чотири рази.

“Ще не все втрачено, якщо замовити авіатаксі відразу по приїзду…” – бурмотів бізнесмен.

– Увімкнути приватність? – запитав унітаз.

– Ні. – трохи роздратовано відповів Остап Борисович.

– Вмикаю приватність.

Панель з безліччю кнопок біля унітазу засвітилася, блимнула іконка музики і з унітазу полився гучний спів. Чоловік стрепенувся в пошуках кнопки вимкнення звуку.

“Ой смерекоооо, розкажи мені смерекоооо…” – лунало з кабінки туалету та й так голосно, що здавалося весь вагон чує.

“Чом ти так ростеш далекооооо...” – продовжував унітаз, а Остап Борисович, всівшись на кришку, продовжував шукати ту кляту кнопку.

– Бажаєте біде? – раптом запропонував унітаз, очевидно, не маючи на меті нічого поганого, і продовжуючи наспівувати: “Чарівна моя смерекоооо…”.

Від цього не було порятунку і перш ніж власник франшизи вареників устиг зрозуміти, що кнопка відміни усіх команд знаходиться зліва від панелі, унітаз щедро виконав свою послугу біде прямісінько на костюм бізнесмена.

– Сто чортів тобі в печінку! – лайнувся Остап Борисович і пішов на своє місце у мокрих штанях.

***

Вийшовши на перон, власник мережі вареників зрозумів що орієнтуватися йому було непросто, особливо після будівництва підземних тунелів, що розходилися рухомими конвеєрами у всі боки. Голограмні карти показували що до офісу податкової швидше добиратися підземними стрічками ніж будь-яким наземним або надземним транспортом. Стрічки рухалися швидко і, вочевидь, це був наоптимальніший варіант добирання до податкової. От лише була одна проблема: стрічки були, люди були, а от вказівників куди саме несуть пасажирів ці конвеєри не було. Карти звісно показували напрямок, але в тому напрямку було аж дванадцять стрічок і всі вони йшли в різні боки.

– Перепрошую… – кволо і безрезультатно спробував перехопити якогось перехожого пан Остап.

Часу було обмаль, тому чоловік ступив на найближчу стрічку і довірив своє життя голограмним картам. Через кілька сотень метрів він побачив щось віддалено схоже на знаки. Застосовуючи всі вміння дедукції і дешифрування, Остап Борисович стояв перед фінальною стрічкою, яка вела до будівлі податковою, всього-навсього помилившись разів зо п’ять. До зустрічі з інспектором залишалося десять хвилин. Конвеєр потихеньку виходив з-під землі, відкриваючи людям гігантську бетонну структуру поверхів на двісті. Рухома стрічка йшла прямісінько до дверей установи, де ховалася всередині мов велетенський язик.

Власник франшизи вареників залетів всередину і попрямував до ліфту, де на сто двадцять другому поверсі на 14:00 у нього була зустріч, проте на півдорозі його чекали нові перепони.

Перед ліфтами зібралася нічогенька черга, виною якій був дідок у скляній будці. Здавалося він має якісь особисті справи з кожним присутнім у черзі. Вони нахилялися до нього, заглядаючи у віконце, хтось роздратовано, а хтось нетерпляче, простягали руки, потім рилися у сімці і знову заглядали до вікна.

Остап Борисович прикипів поглядом до годинника над ліфтами що показував за п’ять другу. Черга рухалася не так швидко як хотілося, але й не зовсім безнадійно.

– Ім’я, прізвище, по-батькові та мета вашого візиту. – запитав дідок коли настала черга пана Остапа.

– Мельник Остап Борисович. Я на зустріч з інспектором. – швидко промовив чоловік.

Дідок взявся занотовувати усе вищесказане у велетенську книгу дрібнесенькими літерами.

– Ваш підпис. – попросив дідок.

Остап Борисович, очима пошукав сканер В.С.Е і, нічого не знайшовши, просто простягнув зап’ястя в будку.

– Підпис ручкою. У вас є ручка? – хитро запитав дідок з єхидною усмішкою, так наче бізнесмен навіть не знає що таке ручка.

– В мене немає ручки. – відказав пан Остап.

– Двадцять гривень. – сказав дідок. – Чіповані платежі не приймаємо. Лише готівка.

Порившись у кишенях Остап Борисович купив таку необхідну йому ручку, поставив підпис і, забувши ту ж саму ручку в скляній будці зі швидкістю блискавки залетів у ліфт.

До зустрічі залишалось тридцять, тобто вже двадцять дев’ять секунд. П’ятий поверх, двадцять вісім секунд. П’ятнадцятий поверх, двадцять п’ять секунд. Сто двадцять другий поверх, п’ятнадцять секунд. Панічне роззирання по сторонах в пошуку кабінетів, метання по коридору і, зрештою, за дві секунди до другої, двері кабінету відкрила молода білява жіночка в окулярах, очевидно секретар.

– Я… на… зустріч з інспектором. – захекано видушив з себе Остап Борисович.

Жіночка глянула на годинник і коли він запищав вдоволено промовила:

–У нас обід.

– Але в мене призначено… на другу годину… – розгублено пробурмотів бізнесмен, підсвідомо розуміючи що з концепцією обіду в державних установах сперечатися не варто.

В будь-якій іншій ситуації він би вже надиктовував електропсу скаргу в мінстерство сервісу, але зараз щось йому підказувало що найкращий варіант це бездарно пережити півгодини свого життя на стільчику в куточку.

Через годину двері розчинилися і білява жіночка запросила його в кабінет головного інспектора. Увійшовши, Остап Борисович, не без задоволення відзначив, що в кімнаті стоїть остання модель автомату з його варениками, яка, до речі, коштувала як невеличкий острівець в Карибському морі. За столом сиділа огрядна жінка з масивною нижньою щелепою і дрібними вусиками над верхньою губою.

Бізнесмен впевнено сів у крісло і став чекати, коли головний інспектор завершить розпаковувати плитку шоколаду. На столі гніздилися купи документів з безліччю кольорових папірців, на який були позначки типу “пеня. летючі чашки. штраф понад прибуток”, “турист. не здав дек. можна конф.”, “без ПДЕ. 2011 р.”. В кутку стояло велике фото кремезної жінки в смугастій сукні і набагато молодшого за неї чоловіка в самих плавках з осяйною усмішкою. Цей чоловік видався йому напрочуд знайомим, тільки от Остап Борисович не був певний що просканувати цього чоловіка на очах у інспектора буде тактовно.

Момент його роздумів гучним хрустом шоколаду перервала головний інспектор.

– Я б хотів дізнатися причину свого виклику. – діловим тоном почав власник франшизи вареників.

Головний інспектор розжувала шоколад і байдуже мовила:

– Ви не здали декларацію за 2111 рік.

– Це напевно якась помилка, – заперечив пан Остап, відкриваючи голограмні звіти усіх податкових декларацій за останні вісім років і демонструючи ключі підтвердження, але інспектор навіть не дивилася на них.

– Покажіть мені бухгалтерську книгу.

– Але ж їх відмінили...

– У 2111 році. Повірте мені, я краще знаю як тут все влаштовано. В мене в сім’ї всі були інспекторами, по четверте коліно. – закінчила інспектор.

– Я все здав. – впевнено заперечив бізнесмен, а в голові в нього промайнуло те кляте повідомлення що будило його вісім років поспіль

Пані інспектор важко підвелася, відкрила шафу, де стіною стояли велетенські теки в алфавітному порядку і, натрапивши на літеру “М” вийняла важкий фоліант з назвою “Мельник. Вареники”. На теці теж було кілька кольорових папірців, але Остап Борисович не встиг їх прочитати.

Тека важко опустилася на стіл і пані інспектор, облизавши пальця, гортала пожовклі сторінки аж до 2011 року.

– У вас був дохід 24 гривні.

Власник франшизи вареників зітхнув з полегшенням. Тоді бізнес тільки починався. Тепер на ці гроші навіть сірника не купиш.

– Пеня за несплату складає п’ять відсотків від суми… – інспектор дістала старезний надивно широкий калькулятор. – на вісім років, це буде три тисячі п’ятсот чотири гривні.

Остап Борисович розслабився, це була сумма нормального сніданку в середньостатистичній кав’ярні, але інспектор все продовжувала клацати на калькуляторі:

– Помножити на пеню за несплату декларації до четвертої реформи податкових документів, тобто 20% від прожиткового мінімуму, а це в нас зараз два мільйони гривень, – продовжувала інспектор. – на вісім років і помножити на штраф за ухилення від спалати податків в розмірі трьох ваших прибутків за місяць.

Коли вона закінчила і показала калькулятор Остапу Борисовичу, він зрозумів навіщо той був такий широкий. Він вміщав в себе аж п’ятнадцять цифр і всі вони були заповнені.

– У вас є три години щоб сплатити штраф. У разі несплати податкова конфіскує ваш бізнес.

– Ви що знущаєтеся з мене? Це незаконно! – обурився власник франшизи вареників, яку в нього вочевидь нахабно намагалися відібрати. Такої космічної суми він, звісно, не мав.– Я телефоную своєму адвокату.

– Повірте мені, я бездоганно знаю податкові закони, бо саме цей написала сама. Адвокат вам у цьому випадку не допоможе. Хіба що сам міністр податкових справ.

– Тоді дайте мені його телефон! – Остапу Борисовичу вже уривався терпець. Адвокат не відповідав, а зв’язок у цій бетонній вежі був препаскудний.

– Я надала вам усю необхідну інформацію. Будь ласка покиньте мій кабінет. – холодно відказала інспектор.

***

“Це не може бути правдою. – повторював він собі. – Треба терміново зв’язатися з головним офісом. Та у мене ціла контора тих адвокатів. Я їм тут всім таке влаштую що ще пошкодують що зі мною зв’язалися.”

Але от саме зв’язатися хоч з кимось Остапу Борисовичу ніяк не вдавалося. Сигналу не було як би він не перелаштовував канали. Він мусив мислити швидко і мудро, саме це дозволило йому збудувати такий успішний бізнес. Сперечатися з вусатим інспектором часу не було і він попрямував геть з цього проклятого місця.

Пролетівши прохідну з дідком на вахті він побачив велику делегацію, людей з двісті, що прямувала просторим вестибюлем. Всі вони успішно пройшли до ліфтів у супроводі охорони. Остап Борисович так би й пробіг повз, якби не запримітив серед цих людей чоловіка з фотографії в кабінеті інспектора. Він пригадав де його бачив, це був сам міністр податків!

Люди вже заходили до ліфтів і бізнесмен просто не міг впустити свій шанс прояснити ситуацію з абсурдним штрафом. А тепер виникло ще одне питання, що це за шури-мури такі між міністром та інспектором? Тут явно було щось не так.

– Ім’я, прізвище, по-батькові та мета вашого візиту. – запитав дідок на пропускній, але Остап Борисович вже його не слухав, а кулею влетів в останній ліфт і коли той рушив запитав:

– Пане міністре, я до вас з важливим питанням. Мій бізнес погрожують відібрати.

Ліфт швидко прибув на п’ятий поверх і всі почали виходити. Сам міністр, ніби не чув пана Остапа дивився кудись повз і відповів:

– Все добре.

Делегація попрямувала до просторої зали і, очевидно, всі готувалися до якогось виступу. Чоловіка відтіснили від міністра і тепер він все ніяк не міг знайти того в натовпі. Потім делегація розсілася і почалися виступи.

У цьому хаосі Остап Борисович вже запримітив міністра робототехніки, міністра безпеки і навіть президента, але потрібного міністра так і не знайшов. Все виглядало як чергове щотижневе зібрання, тому бізнесмен просто сів і почав чекати слушної нагоди.

За хвилин двадцять на сцену вийшов міністр податків і зачитав свій звіт:

– Бізнес зростає. Податки стабільно надходять до бюджету. Все добре.

– Якщо з бізнесом все так добре, як ви тоді поясните що в мене, законослухняного громадянина, однієї з найрозвинутіших країн у світі просто відбирають справу усього мого життя? Я Мельник Остап Борисович, власник світової франшизи вареників з автоматів швидкого приготування. – відрекомендувався чоловік, прямуючи до трибуни. – Сьогодні мені заявили що за декларацію на двадцять чотири гривні, яку, за словами інспектора я не здав, у мене відберуть бізнес!

Невдоволені голоси шепотілися в нього за спиною: “Хто він такий?”, “Що тут робить?”, “Які вареники?”, “Напевно ті що з таким червонястим орнаментом, я люблю з вишнями, а ви?”

– Бізнес зростає. – відповів міністр. – Все добре.

Остап Борисович все не здавався і прямував просто до трибуни:

– Україна у топі рейтингів за швидкістю розвитку, але це просто якийсь нонсенс! Яким чином все добре, ви мене взагалі слухаєте? – Остап Борисович не стримався і струсонув міністра, щоб той нарешті звернув на нього увагу.

– Податки стабільно надходять до бюджету. Стабільно. Все добре. Зростає до бюджету. Бізнес добре. Податки. Ки. Стабільно. – міністр стояв не кліпаючи.

“Що з ним?”, “Що відбувається?”, “Виглядає ніби зламаний андроїд.” – пронеслося залом.

Поки в залі панувало сум’яття, з місця зірвалися два чоловіки, яких пан Остап бачив раніше: міністр робототехніки і безпеки. Вони поклали податківця на спину і просто на очах у бізнесмена розкрили йому грудну клітку.

– Зняли з виробництва десять років тому.

– Глянь на кого зареєстрований.

– Немає в базі.

– Відслідкуй пульт управління.

– Надай дозвіл.

– Дозвіл надано.

Чоловіки перемовлялися між собою, а Остап Борисович не вірив своїм очам.

– Пульт знаходиться у цій будівлі, на сто двадцять другому поверсі.

– Це поверх головного інспектора. – пробурмотів Остап Борисович, згадуючи фото на столі.

– Пробий інформацію по рахунках і власності. Надаю дозвіл.

Міністр робототехніки аж присвиснув:

– Тринадцять островів, чотири підводні колонії і дві туристичні фірми на місяці. Хтось добряче заробив на таких як ви, пане Остапе. До речі, я просто обожнюю ваші вареники. Чекаю виходу нової серії з чорницями.

– Дякую. – тільки й зміг відповісти бізнесмен. – Так що з моїм бізнесом?

– Бізнес зростає. Все добре. – спародіював андроїда міністр безпеки і реготнув. – А якщо чесно, думаю все і справді буде добре.

Чоловіки пішли, залишивши андроїда з розхристаною душею і збентеженого Остапа Борисовича, який все ніяк не міг зрозуміти що відбулося.

Екран всередині андроїда раптом засвітився і на ньому писало:

“Кому: Мельник Остап Борисович.

Коли: Щомісяця у вихідну годину.

Текст: Податкова нагадує: здати декларацію за 2111 рік”

“Ось хто слав мені повідомлення усі вісім років….” – подумав бізнесмен.

***

Прямуючи додому гіперлупом Київ–Львів, Остап Борисович знову бачив екстренний випуск новин: “У податковій викрили маніпуляційну схему шахрайства. Це стало підставою для введення законів сервісу та модернізації офісу податкової. Поточного міністра податків було усунуто і оголошується відкриті вибори на нового міністра. Всім постраждалим буде надано правову допомогу і відшкодування збитків.”

Але все це він і так уже знав.

А ще, дев’ятим словом до надмови вибрали “гладінь” і, як не дивно, від цього Остапу Борисовичу стало спокійно на серці.