Почуття причинності

Ти вже спиш, але ще не спиш. Можна я присяду на твоє ліжко, поголублю тебе, відганяючи гарячку? Можна?

Розкажу я тобі казочку...

***

- Кабан! Каба-а-ан!!!

Був Кабан – нема Кабана. Нема вашого старшого. Вашого вчителя та напутника, який тисячі разів водив вас у рейди і виводив – цілих і неушкоджених, навантажених бонусами та артефактами.

Курва сенегура стоїть недалеко попереду. Чекає. Твого нападу, проклятущща, чекає. А ти стоїш. І замість учинків у тебе – думки, думки, думки... Про те, що буде з вами, осиротілими, далі. Про те, що звик ти, дурний та нерозважний Пабло, бачити ворогів за-за спини ватажка, що завжди йшов першим. Про те, що вперше стикнувся ти ніс до носа з ворогом, набагато сильнішим за тебе. Про те, що треба було б зараз зібрати докупи всю манну – та жахнути хоча б закляттям Мандрагори. Вбити – не вб’єш. Бо не маг ти, молодий мечник Пабло. А твоєю зброєю мага-бойовика не дістати.

Стоїш ти і думаєш. І сенегура стоїть. Вичикує.

- А-а-а-а-а!!!

Здавалось, несамовитий покрик Сірого насунувся з усіх боків одночасно. Сенегура вивішує синє марево - але запізно. Ваш бойовий маг Сірий уже розправив свої Тенета Диявола. На мить брудно-зелене небо повило чорним. Передсмертний крик. Сенегуру засмоктує непоборна сила. На сірій траві лишається тільки розсип артефактів.

Стає тихо. Навіть власного дихання не чути.

Потім ваші – звідки й узялися! – мовчки починають розбирати артефакти. А ти стоїш. Уже не думаєш – просто стоїш. І Сірий стоїть.

- Добре, малий, що не підставився. – Це він тобі.

- Та! – чмихаєш розчаровано.

- Ходім, пива поп’єм, малий, – Сірий сміється, – Кабана пом’янем.

Ти зняв навушники, вимкнув комп’ютер. Вийшов на кухню перехопити чогось їстівного - мати вже повернулася з роботи та бряжчала посудом на кухні.

- Павлусику!

- Привіт, ма.

- Що з тобою?

- Та все гаразд, ма. Просто нашому клану сьо’дні не щастить. Кабана вбили.

- Кого?

- Кабана. Друзяку мого. Нашого старшого.

Мама покинула кришити цибулю.

- Хто вбив?! Коли?

- Сенегура. Бойовий маг.

- Та ну тебе! Разом із твоїм «лавкрафтом». Чи то «варкрафтом». – Мати розсердилась та швидко запрацювала ножем. – Не буде тобі з тої забавки нічого хорошого.

- Та! – пирхнув ти. – Я не в «варкрафт» граюся. То для дітлахів.

- Доречі, - мати змінила тон, - тобі знову лист з оповісткою прийшов. Уже другий.

- Та. Клав я на них. Відсиджусь, ма. Усе буде гаразд.

Пам’ятаєш, молодий та нерозважний Пабло? Ти клав. Сховається-пересидиться, по сусідах перекантується.

...Того вечора Кабан набрався так, ніби й справді помер. Ви не відставали. Тільки й чути було, що нехитрі, але рясні тости: «За упокій душі Кабаневої!», «Пом’янем же, браття, нашого славного ватажка!» А потім ви пішли до подруг в гуртожиток. Пам’ятаєш?

Пригадуй, хлопче, пригадуй. Вам весело. Непристойні анекдоти ллються піснею. Ви крокуєте нічними дворами, полохаючи заспане відлуння. Ступаєте, не помічаючи калюж. Ввесь світ належить вам. Район цей, що його зрошено легким квітневим дощем. Кущі, в яких так зручно відбувати свої природні потреби. Мокре дзеркало дороги, що відбиває світло ліхтарів і темний силует вашого ватажка. І ця автівка, яка... Автівка?!

Кабана збиває з ніг та підкидає в повітря. І вже не людина – понівечене опудало лежить на дорозі, незграбно підгорнувши ноги. А ти стоїш. Ви всі стоїте. Дивитесь услід автівці, якої й сліду не стало. Заклякли ви, і блідий ліхтар малює тінями гримаси жаху на ваших обличчях.

- А-а-а-а-а!!!

Тобі здалось, що несамовитий покрик Сірого насунувся з усіх боків одночасно. Сірий відштовхує тебе – і вже несамовито шарпає Кабана.

- Вставай-вставай-вставай-вставай-вставай...

І раптом розуміє: ватажок не лежить – спочиває на сірому асфальті.

Стає тихо.

Був Кабан – нема Кабана. Нема вашого старшого, що завжди йшов першим.

***

Тремтиш, малий... Натягуєш ковдру на голову. Не хочеш згадувати? Треба, мій хлопчику. Треба. Тільки через минуле зможеш ти вийти з Сірої Смуги. В майбутнє.

Давай поговоримо?

***

Допити-передопити... Ти ніколи не любив працівників міліції. А коли слідчий, за професійною звичкою доскіпливий, спитав: «Чому ж ти, хлопче, досі не в армії?» – ти їх просто зненавидів.

А ще – ти боявся. Слідчого цього боявся. Машин, інколи – людей на вулицях. Військомату. Материних нігтів, фарбованих у червоне. Раптового пронизливого вереску дверного дзвінка. Телевізійних новин – бо там про війну. Ти навіть рейдів жахався: а що як там знов когось приб’ють?

Коли ти виринув з приголомшеного отупіння, то побачив: світ став іншим. І цей новий світ зовсім не мав ласки до Павла Ревуцького, хлопця вісімнадцяти років, що криється від військомату.

Ще якусь вічність тому ти вірив... ні, ти знав: усе буде гаразд. Це когось може збити «камаз» - не тебе. Це когось можуть закатувати в Іраку чи Афганістані – не тебе. Це чийогось друга можуть убити – не твого. І це хтось інший може стояти перед лицем жаху, безпомічний – не ти.

Та раптом затишний блакитний кокон над твоєю головою з тріском розірвався, оголив брудно-зелену безодню. Ти вперше в житті відчув справжній страх...

- Павлусику, – мати постукала до тебе, зазирнула в кімнату, – ти не зайнятий?

Ні, ти був не зайнятий. Увесь час, коли ти був удома, а не у слідчих, ти був не зайнятий. Сидів у кріслі, похитуючись. Жвакав палець. Дивився внікуди.

- До тебе прийшли.

Ти підхопився з крісла, наче воно тебе викинуло. Бережко вистромився в коридор, приготувавшись побачити там мало не...

Сірий. Блідий-худий, але посміхається. Руку тисне.

- Киснеш, малий?

- Та...

- Чо в чат не вихо’ш?

- Та...

- Давай з нами у рейд. Ґренадір тепер за старшого. Клан монадів зара’ буримо...

Слово за слово – витяг тебе Сірий в світ та в люди. Себто, в рейди.

***

Привіт, мій хлопчику. Що, не сподівався мене тут побачити? А я від тебе не відстану. Я упертий.

Вночі на прикордонній полосі дуже цікаво. Ти так не вважаєш?

Усі ці перепускні пункти. Черги. Люди. Закохані, розчаровані, повні сподівань, убиті горем, натхненні, спустошені. Усі вони чекають своєї черги, аби пірнути в сон. Для когось це – єдина надія хоч ненадовго знайти спокій. Для когось – прикра потреба, що перериває захоплюючий життєвий процес.

А ці янголи-охоронці, що пильно вдивляються в людські душі... Он дивись на того блідого чоловічка, що зараз став перед охоронцем. Трясеться, рюмсає. Можу закластись, що не пропустить його янгол. От гляди, дивиться на бідолаху, співчутливо хитає головою, але не пропускає. Той благає, дурень, намагається підмазати: рахування вівців, валер’янка, феназепам – ну хоч на годинку-часинку... Не проймеш цим янгола. Якщо вже не пускає, то не пускає.

А от когось під білі рученьки ведуть від КПП простесенько сюди, у Сіру Смугу. Янголи до вас не навідуються: гребують. Яка іронія, еге ж бо? Вами гребують, Проваллям вашим. Що ж, кожному своє. Людям – сон та янголи. Вам – Чорне Провалля замісто сну. Та я замість янголів.

Мені завжди було цікаво, чому до Провалля не стоять черги, хочь і вабить воно. Ох, вабить... Мабуть, що лякає більше. Хто перейде кордон – вжахнеться, і одразу назад. Якщо зможе...

Я вже був там, хлопче. І моє шосте відчуття підказує: тобі туди не треба. Тож, давай поговоримо.

***

Рейд видався вийнятково вдалим.

- Перерахуємо цяцьки?

- У мене «Компас».

- «Чоботи», дві пари.

- «Панцер Диявола». Кому? Один вже маю.

- «Намисто Волі».

Всі обертаються до тебе, малий.

- А це шо за диво? Ніколи не чув.

- Я теж. Дай глянути.

Браття передають один одному незнаний артефакт. Через навушники до тебе долунають схвальні погуки.

- Ну молодець, малий! Тримай, поглянеш наступного разу, що то за воно.

- Ходім, браття, пива поп’єм.

Ти зняв навушники, вимкнув комп’ютер. Вийшов на кухню перехопити чогось їстівного - мати вже повернулася з роботи та бряжчала посудом на кухні.

- Павлусику!

- Привіт, ма.

- Що з тобою?

- Та все гаразд, ма. Нашому клану сьодні щастить. Артефактів сьо’дні багацько завоювали.

- Кого?

- Артефактів. Штук таких, що допомагають. Захищатися, там, вбивати...

Мати осудливо похитала головою.

- Вбивати... Не буде тобі з тої забавки нічого хорошого.

- Та!

- Доречі, - мати змінила тон, - тобі знову лист з військомату прийшов.

Ти відчув, як захололи руки. Лист. Третій.

- З оповісткою?

- Візьми подивись. Не знаю.

Ось він, біліє на полиці.

«До відома Павла Ревуцького... Отримано лист від деканату Факультету Функціональної Електроніки та Лазерної Техніки Вінницького Національного Технічного Університету... Відстрочення призову на строк навчання...»

Ти оторопів. Звірив адресу: твоя. Перечитав листа ще раз. Потім іще раз.

- Павлусику?..

- Ма?

- Що з тобою?

- Все гаразд, ма.

Ти всміхнувся. На душі теплішало. Пам’ятаєш, молодий та нерозважний Пабло? Ти сховався від свого страху під химерним покривом чужої помилки. Хай ненадовго, але в безпеці. Затишний блакитний кокон несміло надимався миляною булькою. Ти навіть весело наспівував, коли йшов до Сірого на пиво. І собаки та перехожі бачилися тобі вже не такими загрозливими.

...А наступного дня ти його втратив. Артефакт свій. Відбив якийсь здоровило з сокирою, з монадів. Ти тоді не запам’ятав, хто саме: різанина була така – ледь героїв своїх повитягали.

- Ходімо, браття, пива поп’єм, – похмуро запропонував Сірий.

Ти зняв навушники, вимкнув комп’ютер. Вийшов на кухню перехопити чогось їстівного - мати вже повернулася з роботи та бряжчала посудом на кухні.

- Павлусику!

- Привіт, ма.

- Що з тобою?

- Та все гаразд, ма. Просто нашому клану сьо’дні не щастить. Монади нас приперли. Артефакт мій новий відбили.

Мати мовчить. Потім каже стурбовано:

- Тобі знову лист з військомату прийшов. Погрожують облавою...

Блакитний кокон лопається з огидним плямканням.

Тут до твоєї свідомості долунає рівномірне: «Клац-клац-клац-клац...» Ти раптом помічаєш, що на кухні у вас висить годинник. І що зараз ти погойдуєшся в такт із його секундною стрілкою.

- Павлусику?..

- Привіт, ма.

Мати дуже стривожено придивляється до тебе. Кладе холодну долоню тобі на лоба.

- Що з тобою?

- Та все гаразд, ма. Просто нашому клану сьо’дні не щастить. Монади нас приперли. Артефакт мій новий відбили. Але все гаразд, ма. Просто нашому клану сьо’дні не щастить...

Ти сновидою схоплюєшся на ноги. Мати сахається від тебе, в її очах спалахує відвертий переляк. Але тобі не до матері. Тобі конче треба повернути собі щось дуже важливе...

***

Стоп-кадр.

Дивись, хлопчику мій. Дивись уважно. Я хочу, аби ти запам’ятав той момент. Усвідомив, що...

Стривай-стривай, мій молодий та нерозважний. Куди побіг, мій хороший? Від мене ти в Чорному Проваллі сховаєшся. А де ти сховаєшся від Чорного Провалля?

Лячно? Еге ж бо. Тож, сиди і слухай. І картинки не забувай розглядати. Вони кумедні. Ось, наприклад, ти за комп’ютером. Згорбився, ноги підібрав під себе. Очі бездумно вирячив у монітор, не кліпаєш навіть. Пальці блідими дощанками повзають по клавіатурі. Спідня губа відвисла, ось-ось слина потече. Гарнюня, правда ж?

***

Відчуття часу покинуло тебе. Ти цілісінькі дні та ночі просиджував за комп’ютером, вистежуючи монада з «Намистом Волі», – клан був таким численним, як рідко коли буває.

Потім тобі це набридло, і ти почав їх убивати. Усіх, хто з сокирою.

Спочатку твої підтримували. Але потім щось відчули... Коли ватажок та Сірий намагались тебе вгамувати – ти послав їх. Останніх та єдиних друзів послав. Але це тебе мало обходило. Ти вже тоді був надто далеко.

Настільки далеко, що коли мати попросила тебе сходити в аптеку по ліки від нежитю – ти не одразу зрозумів, про що йдеться.

Пам’ятаєш, як вийшов на вулицю – і побачив, що денне світло стало брудно-зеленим? Ти з жахом вдивлявся в перехожих: образи їх ледь помітно двоїлись, здавалось, іще трохи – і розповзеться шкіра над бровами, і на поверхню вилізуть кістяні гостряки та линовище.

Прошкандибала назустріч бабця з авоською, що була повна... Яєць Гаспида? Ти помиляєшся, мій молодий та нерозважний. То була картопля. Від неї ти тоді дременув, як скажений. Зіткнувся з хлопцем, звичайним таким «неформалом»: ірокез, берци, гітара за плечима... Пам’ятаєш? Ти тоді навіть закричав. Кажеш, не гітара то була, а Меч Палаючої Люті? Ну-ну.

...Хоч і жахався ти від кожного мимохожого, та монади уловили несподівано. Ухопили за барки, затягли в незнайомий під’їзд.

- Ось він, герой, – хтось вилаявся, сплюнув і зацідив тобі в живіт.

- Не розганяйся! Бач’, він у нас тендітний. Більш, ніж треба, тицьнеш – срака йому по шву розійдеться.

Ти не міг бачити їх обличчя: було темно. Але ти міг закластись, що у першого монади з-під верхньої губи стирчать ікла, а у другого за спиною тріпотять чорнопірі крила. А за старшими, серед мовчазного кодла, стоїть він. Той самий, з сокирою. У тебе аж мурашки бігали по спині від ясного відчуття його присутності; твоє шосте почуття галасувало: «Він тут, поряд!»

- Хо’ш мечем помахати – ставай до чесного бою. Ще раз упораєш когось із наших з-за куща!.. У-у-у!.. – Перший монада схопив тебе за комір та струсонув.

- Не воювати тобі, – додав другий.

Ти ще віддихатись не вспів, а твоїм хистким тілом нагло вибили двері під’їзду, і ти сторчма скотився сходами на тротуар.

Ти давно не бігав так, як біг тоді. І чим далі віддалявся від мучителів своїх, тим слабшим ставало наведене на тебе Закляття Безвілля.

...Ти з порогу тицьнув мамі пакет з ліками.

- Павлусику.

- Привіт, ма.

- Що з тобою?

- Та все гаразд, ма.

Ти поспішав. Скоріше-скоріше-скоріше, доки ще живе в тобі відчуття-спомин про нього. Того самого, з сокирою.

Увімкнув комп’ютер. Натягнув навушники. Все закінчиться сьогодні. Або ти, або тебе.

Монади з’явились не скоро. Але винагородою тобі за чекання була мурашва по спині: він серед них. Той самий.

Ти тінню пішов за ним.

У двері подзвонили. Дзвонили довго. Вимогливо.

Ти завмер. Затурбувався, що монада почує та обернеться.

Дверний дзвоник біснувався.

Монада звернув у печеру, ти за ним; дзвоник тепер долунав з-глуха. Монада не помітив тебе. Чудово. Все закінчиться сьогодні.

Загрюкали в двері. Здається, щось верескливо закричала мати.

Ти наблизився майже впритул. Уже наготувався взяти собі назад свою волю.

Гуркотнеча за спиною. Материн вереск. Вона тебе прикриє. Ти встигнеш. Так ти тоді думав? Чи думав ти?

Раптом монада обертається. Удар. Твій щит зустрічає його сокиру: ба-бах.

Ба-бах! Грюкіт. Покрики. Незнайомі голоси. Знову кричить твоя матір.

Удар. Твій меч зустрічає його щит: ба-бах.

Ба-бах! Тріск. Крики стають гучнішими.

Ба-бах. Тріск. Щит монади розколюється надвоє. Тріск. Кричить матір. Тупотять у коридорі важкі чоботи. Тріск. Твій меч розколює череп монади. Ти забираєш собі своє. І раптом відчуваєш, як уривається щось у грудях, і важка темна хвиля заливає голову.

***

Наступний кадр... Я люблю показувати тобі цей епізод, хлопче. Дивись уважно. Я показуватиму його тобі раз у раз, доки ти не почнеш бачити його моїми очима.

Я упертий.

***

П’ятеро чоловік у формі нерішуче товчуться на порозі. Перезираються.

Ти на підлозі, навколішках перед розбитим монітором. Навушники збились та висять на шиї Намистом Волі. Ти ридаєш-смієшся, втираєш обличчя закривавленими руками.

Один з міліцаїв, нарешті, махає рукою та кидає через плече: «Викликайте бригаду. Це вже не наше діло».

Кімната пустішає. Залишаєтесь тільки ви з матір’ю. Вона не плаче. Вона дивиться на тебе, як на мертвого.

- Павлусику?

Привіт, ма.

- Що з тобою?

Та все гаразд, ма. Їм мене не дістати. Я вільний.

***

Привіт, молодий та нерозважний. Знов на тій самій лавці? Кумедні ви. Завжди по натертій колії...

А ти майже нормально виглядаєш, мій хлопчику. Відсутність ночі йде тобі на користь. Поговоримо про артефакти?

- Та! Ти ж нічого не розумієш в артефактах, - усміхаєшся зверхньо.

Нічого, хлопче. Колись таки поговоримо. Завтра. Чи післязавтра. Чи після-післязавтра. Я упертий.