По той бік брами

І

Надворі вже світало. Повертатися додому у звичний для кожної вихованої відьми спосіб було необачно. “Добре, що ключі від вхідних дверей не виклала з кишені!” – подумала.

Довелось брати свій транспортний засіб в руку і чимчикувати містом пішки. Мабуть, ранні перехожі і двірники дивувалися звідки іде так рано пристойно вбрана дама з мітлою в руках.

Нарешті вже дома. Від втоми просто валюся з ніг. Швидше б у душ і намазюкатись кремом! Ну нарешті, втому зняло як рукою. Все таки чарівне зілля! Треба подякувати Катажині за подарунок.

Сьогодні Граф був зовсім мовчазний. Вже скільки часу пройшло, а вона й досі так і не наблизилась до головної мети. Скільки ще цих балів і прийомів доведеться відвідати! Не варто було затримуватись до світанку. Опівночі Граф такий молодий і красивий. На ранок він уже сивий і древній стариган. Моторошні відчуття охоплювали, коли бачила худі кістляві руки древнього старця. Тоді відразу опам’ятовувалась, що все тут навколо – позареальність, світ духів і привидів.

Так склалось, що все велелюддя палацу над ранок десь розчинялось. Мимоволі ми опинялись на самоті. Проводжав мене у світ людей завжди тільки Граф.

Боюсь, може здогадатись, що мене вабить на ці бали.

А може, все йому розказати? Часу ж залишається зовсім обмаль! Заженуть техніку, все розтрощать і ніяке закляття не допоможе. Та й, може, не мають вони такого закляття.

ІІ

Був ранок. На білому вранішньому снігу помирала ворона. Вона була мабуть дуже стара. Подекуди на синювато-сталевих воронячих перах виразно пробивала сивина. Її посестри тривожно кракали у верховіттях. Ворони прилітали тільки на ці старезні дерева у місті , мабуть, керуючись виробленим століттями інстинктом. Навіть ворони пам’ятали розкішні прийоми цього палацу, коли тут було чим поживитися.

Перед непогодою ворони зліталися сюди з усіх околиць. Чорними хмарами кружляли над палацом, а тоді обліплювали крони високих дерев. Наче пильні вартові, прагнули оберегти палац від небезпеки. А небезпека підстерігала палац насправді. Вже кілька років його з наполегливою свідомою байдужістю вели до руйнування. За колись величною в’їздною брамою, де кілька століть красувалися герби знатного шляхетського роду, тепер панував дрімучий безлад і занедбаність. На жаль, вир урбаністичного життя адаптує минуле до своїх потреб, стираючи те, що колись мало цінність.

Ворона лежала в білому вранішньому снігу нерухомо, лише зрідка зводило в судомах її тіло. Вона помирала чи то від старості, чи то від хвороби. Добре, що на неї беззахисну не натрапили і не роздерли бродячі пси. Добре, що сьогодні тут ще не прибирали свіжий сніг двірники.

Чомусь стало шкода її. Захотілось відігріти цю чорну грудку, що замерзала від холоду. Переборюючи страх (– а раптом дзьобне?) і огиду, закутала нерухоме тільце в шалик і заховала в сумку. Тепер скоріше до тепла. На роботі звільнила коробку від ксероксного паперу, облаштувала там гніздо для своєї знайди.

Закип’ятила чайник і приготувала літепло. Обережно змочувала пташиний дзьоб. Спершу пташина не реагувала, потім збилася крильми. Під руками затіпалось стривожене серце. І кілька раз жадібно схопила вологі краплини. Її очі потроху звільнялися від сірої паволоки і оживали. Через якусь хвилю, пташка вже зацікавлено озирала нове для неї середовище.

Довелось залишити її в спокої й теплі. А самій зайнятись роботою.

Принаймні до того часу, поки не почула наполегливий стукіт дзьоба по картонній коробці. Зняла кришку, заглянула: Ворона енергійно крутила блискучою голівкою і зацікавлено свердлила поглядом намистинок все навколо. Вона вже підвелася, осміліла, але навіть не намагалася злетіти. Поводилася зовсім як ручна. Спробувала погладити – сприйняла як належне.

До вечора Ворона пожвавішала. У ній важко було впізнати вранішню помираючу птаху. Спробувала її випустити після роботи – а вона й не думала летіти. На деревах у парку її посестр уже не було. Мабуть, їй зовсім не хотілося летіти кудись самотньо.

Поклала її на сніг – а вона не тікає, не летить. Стоїть собі і зиркає блискучими намистинками: – Що ж це ти надумала?”

Залишити її отак саму не зважилась. А раптом вона ще квола летіти! Довелось нести знайду додому.

У турботах про Ворону пройшли зимові вечори. Відгодовувала її сумішшю насіння для папуг. Любила вона й домашні яйця. Мені подобалось пригощати її шматочками м’яса, які вона обережно брала з рук. Залишала Ворону в квартирі на цілий день одну. Поводилась вона чемно, шкоди не робила. Наче все життя прожила в міській квартирі. Ще кілька раз відкривала для неї вікно – може полетить. Але світ за вікном схоже її не вабив. Вона навіть ніколи не сиділа у вікні – більше любила чепуритися перед дзеркалом на туалетному столику. “– Може, це ручна ворона від когось втекла і не вжилась з дикою зграєю?”

Аж поки одного вечора Ворона заговорила! Я навіть було кинулась до дверей – може не закрила і хтось зайшов нежданий. Та ні, двері були зачинені і в квартирі окрім мене людей не було. А Ворона облетіла коло біля люстри і приземлилась несподівано на плече. Такого вона ще не робила! А тоді, вже біля самого вуха, повторила свою попередню фразу. Я з несподіванки втратила мову.

– Тобі подобається палац? – запитала Ворона. – А що б ти сказала, коли б бачила величність палацу в часи розквіту засновників цього міста! Ти б хотіла побачити розкіш балів і прийомів, що там влаштовували? Хотіла б знати тих шанованих і знатних гостей, що з’їзджалися звідусіль, коли володарював Юзеф?

Я сиділа німа від несподіванки. Зі мною говорила Ворона! Може я вже з глузду з’їхала, чи може мій інтерес до містичної літератури завів мене занадто далеко?

Ворона ж продовжувала далі:

– Я можу тобі допомогти побувати в іншому вимірі буття. Там де й зараз палац живе своїм життям. Це світ духів, де й до сьогодні відбуваються бали й прийоми. Там дбають про традиції та звичаї гостинності, порядки не змінюються століттями. Ти можеш дізнатися великі таємниці. Ти б хотіла зберегти палац. Знаю ці твої думки, інакше – чого б ти там ходила. Це голос крові тебе веде туди. Може тебе там чекають.

“– Гарна перспектива! – подумала. – Відправитись живою до давно мертвих.”

– Хочеш уже сьогодні вночі побувати на балу? Я розкажу тобі як перетнути межі часу і простору. За своє тутешнє життя не хвилюйся. Тільки ти сама можеш впливати на хід твоєї життєвої історії. Вибір залишиться за тобою завжди, – продовжувала Ворона.

ІІІ

З цього вечора життя змінилось. Стара Ворона перевернула моє життя з ніг на голову.

З нетерпінням очікувала півночі, щоб вирушити на свій перший бал в графський палац. Це все здавалось абсолютною маячнею, сном, до того часу, поки не відчинилась парадна брама і .... весь парк потонув у світлі старовинних ліхтарів та звуках музики. По освітлених алеях прогулювались елегантні пані, про щось сперечались молоді паничі, і дзвінко сміялися на березі озера юні панни. Переді мною пропливали обличчя з музейних портретів: Анжей, Станіслав, Катажина, Анна, Юзеф... А там он – сам король Ян Собєський.

Цей світ був такий, як сама реальність. Ніщо не видавало в них духів з потойбіччя. Привидів, котрі століттями населяли цей палац і за жодних обставин не бажали його втратити. За жодних обставин. Сюди було заборонено з’являтися тільки одному. Тому останньому з роду законному володарю палацу, котрий через свою азартну вдачу та сумнівні фінансові оборудки так необачно позбавив усіх родового маєтку. Навіть у духів бувають прокляття. Про нього тут ніколи не говорили і не згадували. Хоча в роду було чимало картярів і марнотратників, але втрата родової маєтності саме тут, в цьому місті, зневажалась.

Цей палац був особливим і таємничим. Про нього мало говорили чи писали. Його минуле для 21 століття маловідоме. Немає навіть приблизного плану чи зображення цієї резиденції. Про нього не збереглися такі яскраві перекази, як про родинні палаци в Тульчині, на Волині, чи в Умані. Хоча тутешні алеї кілька століть тому не менш славились рідкісними пармськими фіалками і трояндами. Весняними ночами, гуляючи, ми з Графом насолоджувались ароматом цих дивовижних квітів.

ІV

Всю ніч прогулювались з Графом у парку. Моя поява в палаці ні в кого не викликала жодних запитань від першого балу. Мене зустріли так наче лише вчора зранку попрощалися. Так само і те, що зранку я покидаю палац, наче ніхто не помічає. Невже вони не бачать, що я чужинка? Здавалось, що їх зовсім не цікавить хто я.

Нові обличчя тут з’являлися справді дуже часто. Палац завжди переповнений, крім численної рідні з’їжджаються дворяни з усього краю, навіть з-за кордону, з Австрії. Гості мають до своїх послуг окремі карети, слуг, їжу, одяг. Трапляється, приїхавши на декілька днів, гість залишається тут на тижні і місяці разом з усією сім’єю – так йому весело і комфортно. Коли наставала пора балів, зали палацу наповнювала музика, наче в калейдоскопі змінювались театри і маскаради. Може тому вони не задають собі зайвих питань?

Вони поводяться зі мною, як давні добрі друзі. Я не маю жодного страху і почуваю себе в повній безпеці тут. Якесь відчуття постійного і тривалого свята життя панує тут скрізь. Навіть слуги, що їх зустрічала, ходять усміхнені й привітні. Форма Дерева Життя, що її відтворив уже на етапі проектування власник міста, справді наповнила все життям, стабільним і процвітаючим. Символічна схема розгортання акту творення світу, своєрідний шлях від недосяжного і непізнаного Творця до більш заземленого матеріального світу.

Граф тримав руку на моїй талії і розповідав про новоприбулих на сьогоднішній бал. “- Отже, новизну вони все-таки помічають. Хто ж для них я?”

Ми вже зовсім одні на алеї. Нігде, нікого, тиша і темрява. Владним і несподіваним рухом Граф схоплює мене в обійми і ми... кудись падаємо. Встигаю лише побачити краї якоїсь старої криниці.

Ми падаємо недовго. М’яко приземляємось, Граф відпускає мене і я відчуваю під ногами тверду, трохи слизьку поверхню. Здається вимощено камінням. Десь далеко видніється клаптик нічного зоряного неба. В суцільній темряві очі через хвилину вже розрізняють обриси дверей. На дотик вони оковані металом. Граф впевнено простягає вперед руку і вони відчиняються, зовсім нечутно. Різке світло з-за дверей сліпить очі. Я й знетямилась, як Граф втягнув мене в підземелля, а двері за нами вже зачинились. “– Що відбувається, куди мене привели?”

Страху не було. Я вже давно почувалася у цьому світі духів безпечно. Від перших відвідин палацу мене приймали за свою. Повертаючись у звичний світ людей, я мала сумнів, чи це мій світ.

– Не буду Вас заспокоювати, бо знаю, що не маєте страху, – Граф говорив звичним спокійним тоном. – Сьогодні Ви побачите те, заради чого прийшли до нас. Чи воно для Вас добре – не знаю. Але коли вдасться задумане – це допоможе тут нам всім. Ходімо – скоро світатиме! Я знаю, що на світанку буду неприємний. Хоч Ви й намагаєтесь це приховати.

Ми пішли довгим підземним коридором, що був освітлений наче в сонячний день. Торкнулась стін і відчула холод металу: “– То це золото так відбиває світло вогню!”

– Так, це – золото, – наче прочитав мої думки Граф. – Але це не найважливіше тут. Ви побачите де створюють його. І ще дещо, – загадково посміхнувся. Він був такий гарний у цьому вогненно-золотому світлі.

– Ми знали про Ваш прихід, вже давно чекали. Тож хай здійсниться пророцтво. Врятувати цей палац може тільки людина. Бо людина заклала його фундаменти. Тут Ви бачите палац таким величним, як до втрати його нашим родом. Вашим сучасникам його побачити таким не судилося. А зараз познайомлю Вас з деким. Наша родина спілкується з носіями найдавнішої філософської традиції людства. Завдяки їх праці Ваша цивілізація отримала філософські карти Таро, дізналася про алхімічні трактати Гермеса Трісмегіста та магічні практики жреців Єгипту. Ми прагнемо до духовного самовдосконалення, тому підтримуємо вчення про подолання людського егоїзму та Пізнання Універсального.

Ми звернули в бічний хід і знову наткнулися на двері. Тут Граф чемно постукав, а тоді вже прочинив двері. В просторій кімнаті, обставленій старезними фоліантами, за столом сидів зовні дивакуватий сивий чоловік і щось чи то писав, чи то малював, чи креслив.

– Пане Панакосасе, дозвольте відрекомендувати Вам цю молоду особу. Ми вже давно її тут чекаємо.

Чоловік уважно мене розглядав.

– Це – вона! – сказав втішено.

– Тоді не гаймо часу! Посвячуйте панянку в наші таємниці. На всі її забаганки вистачить й жменьки монет з моєї скарбниці. Але вона може врятувати значно більше – цей палац. І на це треба значно більше ніж жменька монет. Навіть через століття людська суть не змінилась!

– Наші золотарі вже відчеканили потрібну кількість монет! – заспокоїв Панакосас. – Золото вже готове. Залишилось тільки приготувати еліксир для панянки. За її відсутності ми це зробити не могли. Ритуал вимагає особистої участі.

– Не бійтесь Панно, це зовсім Вам не зашкодить, – звернувся до мене.

Панакосас підійшов до шафи з книгами, торкнувся і шафа від’їхала. Перед нами відкрилась напівосвічена кімната. Посередині у величезному казані щось парувало.

– Перед купіллю рекомендую Вам, Панно, намазатись оцим маслом, що приготував особисто для Вас сам Пінхас.

– Я маю... туди? – запитала з острахом, вказуючи на казан.

– Еге ж, це не боляче – заспокоїв Граф.

З казана валила густа пара. “– Там же окріп!”

– Роздягайтесь! – владно наказав Граф.

Моє тіло заціпеніло. Я не могла поворушити й мізинцем, не те що роздягтись.

Чоловіки переглянулись. Панакосас сплеснув у долоні і мій одяг наче розчинився. Тоді він заходився втирати в моє тіло масло. Аромат від нього дурманив голову. Тіло обмякло і розслабилось. Пам’ятаю, що Граф підняв мене на руки і опустив в паруючий казан.

V

Прокинулась в теплому затишному ліжку. Я потопала в м’яких білосніжних перинах і подушках.

– Ви добре спали? – наді мною з посмішкою схилився Граф.

Він посміхався – отже, все пройшло добре.

– Що зі мною відбувалось? –запитала.

– Як Ви себе почуваєте? – Граф торкнувся губами мого чола.

– Дякую, добре.

– Ще треба трохи відпочити. Ця ніч знесилила Вас. Залишайтеся сьогодні на день у нас. Наступна ніч дуже відповідальна.

– То це ще не все?

– Ви ж і досі не бачили скарбницю. Хіба не це привело Вас сюди? – лукаво підморгнув Граф.

– А зараз поспіть ще! – він поцілував мою щоку. Якусь мить його рука торкнулась мого плеча.

“– Але ж яка зараз година? Чому він не постарів як кожного ранку?” – майнуло в голові.

– Я такий, як завжди. Ви змінились! – ніби читаючи в моїх очах німе питання, прошепотів Граф і вийшов з покою, причинивши двері.

“– Хто ж я зараз? Чи я ще повернуся в світ людей? Мабуть так, адже щоб врятувати палац, я їм потрібна живою людиною.” Думки снувались в моїй голові, допоки не огорнув сон.

VІ

Я прокинулась, відчувши його владну руку на моєму зап’ясті. Граф перевіряв мій пульс. У його погляді було стільки ніжності і турботи!

– Прокидайтесь панянко, сьогодні Вас чекають великі справи. Про цю кімнату навіть родичі не знають. Слуги сюди не заходять й поготів. Тож дозвольте допомогти Вам одягнутися, – на його губах тремтіла посмішка.

І лише зараз я згадала, що зовсім гола. Ще з тої ночі, як приймала киплячу купіль. І що зараз мені доведеться встати перед Графом оголеною. Я відчула в Графові чоловіка, перед яким мені зараз доведеться постати оголеною.

Але не ніяковість, а пристрасть опанувала мною. Той поцілунок, доторк руки, несподівані владні обійми в тунелі. Серце забилося, дихання глибоке і часте.

Відчувши моє збудження, Граф ще сильніше до болю стиснув моє зап’ястя. Ніби борючись з самим собою, відсахнувся від мене з стогоном дикого звіра. Я інстинктивно стрепенулась йому назустріч. А він, з зусиллям, ніби переборюючи якусь невидиму і невідому мені перешкоду, вже полонив в свої обійми.

Навіть якби я захотіла – вирватись від нього було вже несила. Я вся, до останньої клітинки мого тіла, опинилась під владою його ненаситності. Він оволодів мною всією, до останньої краплі. Так жадібно, наче збирався випити всю, до денця.

Ми кохались до самозабуття. Коли отямились – лежали знесилені і щасливі в обіймах. Граф щось шепотів наче замовляння.

– Як воно, кохатися з привидом? – спробував пожартувати. І вже серйозно: – Нам пора, кохання моє!

Граф підвівся. Дивився на мене довго з сумом і наче передчуттям чогось неминучого. Потім одягнувся, причепурився. Допоміг одягнутись мені. З тою сукнею, витвором паризьких кравців 18 століття, я б не впоралась сама ніяк.

– Чепуріться, моя пташко, я піднімусь замовлю нам вечерю на озеро, – Граф вийшов.

Він повернувся швидко. Ми пішли по довгих підземних коридорах. Цього разу обійшлося без польотів – вийшли з тунелю просто на галявину біля озера. Небо вкрите мільярдами зірок і місяць уповні. Біля берега погойдувався човен з накритим до вечері столиком.

Граф допоміг мені сісти і взявся за весла. Ми випливли на середину озера. Лише цвіркуни порушували нічну липневу тишу. За вечерею Граф і розповів про таємний хід, що бере початок у кімнаті, де ми сьогодні кохалися, і закінчується якраз тут, під озером. Ця темна озерна вода ховає скарбницю роду.

Я помітила, що поки ми вечеряли, вода на озері відчутно спала.

– Зараз ми спустимось до скарбниці, – Граф вказав на невеличкий острівець, що виднівся посеред озера.

Ми підпливли до острівця і спустились до підземелля. Спершу тунель був сирий і темний, чим далі ми рухалися – ставало тепліше. Граф відкрив чергові двері і мені здалося, що я опинилась у самому пеклі.

– Тут плавлять і чеканять золото. Тут, під землею, діє алхімічна лабораторія, де виробляють дорогоцінні метали. Золото тут робиться за технологіями великого алхіміка Луллія Тричі Щасливого. Ви будете вражені обсягами виробництва! Наша політика потребує багато золота. Але нас цікавить не тільки золото, – розказував Граф. – Скарбниця ось за цими дверима. Щоб їх відкрити – штовхніть цей камінь.

Двері піддалися легко.

Перед моїми очима постала неймовірна картина. У величезній просторій освітленій залі мерехтіло в кованих скринях всіма веселковими кольорами коштовне каміння, оранжево-коричневе золото відбивало вогонь запалених ліхтарів містичним диявольським блиском. Фантастичні багатства дурманили голову. Зачарована, я опустила руку в одну зі скринь і вбирала в себе магічну енергію діамантів, смарагдів, рубінів, сапфірів...

Граф захоплено дивився на мене і не зважувався потурбувати. Мабуть жінки, коли купають свої руки в коштовностях, стають ще бажанішими. Пристрасть, підсилена полум’ям діамантів.

VІІ

На світанку я поверталась додому, окрилена надією сюди повернутись. Може й назавжди. На всі дні і ночі. Граф навпаки був стриманий, лиш в очах пробивало тепло смутку. Прийняла це за належне – тут я навчилась контролювати свої емоції.

- Ви покидаєте нас, забираючи найважливіше, що я зміг Вам запропонувати. Ми чекаємо Вас тут завжди. І покладаємо великі надії, що Вам вдасться змінити невблаганний хід подій, що розвиваються навколо палацу. Сподіваюсь, це – допоможе Вам! – Граф передав мені в руки якийсь пожовклий згорток.

Перетнувши величну браму, я мимоволі озирнулась. Несамовитий розпач пронизав серце. Здавалось, я прожила тут ціле життя, а не кілька ночей.

VІІІ

Спала цілу добу, але прокинулась втомлена і розбита. Поки пила вранішню каву, напустила ванну з духмяною піною, що нагадувала пармські фіалки. Хотіла вже лягти у паруючу ванну, і відсахнулась – кип’яток! Довелось остудити воду.

Якась безпричинна нудь мордувала мене. Кудись зникла моя Ворона.

Лічила промені зірки, що ковзали по поверхні лілового фантазійного сапфіра, обрамленого старим золотом. Лише прокинувшись вдома, я зауважила його на моїй руці. Збиралась з думками, аналізувала все, що відбулося зі мною останнім часом. Так пройшов день.

Вночі сон не йшов. На дворі бушував дощ та вітер. Здавалось, що зараз безжально позриває металеві відливи та познімає дахи. Ледве дочекалася ранку.

Вже світало, коли я підійшла по залитій дощем вулиці до брами палацу. Ноги підкосилися і безсилий зойк розпачу вирвався з грудей: частина величної брами відкололась під вагою старого дерева. Саме та частина з потаємним каменем входом!

Заціпеніло сиділа на бруківці тротуару і сльози котилися по щоках. Погляд прикутий в одну точку. Все навколо втратило будь-яке значення, під вагою усвідомлення невідворотного – стихія позбавила мене дороги туди, в потойбіччя. Вранішнє сонце вже золотило верхівки дерев, перші перехожі озирались і проходили мимо. “– Може яка п’яничка, наркоманка?” – думали. Добре ще міліцію не викликали! А я справді одурманена розпачем нічого і нікого не бачила навколо.

Скільки так сиділа – не знаю. Отямилась від несподіваного самотнього кракання. Ворона сиділа зовсім поруч і скрушно так, осудливо, дивилась на мене. Я підвелась і попленталась додому – я не знала, що робити далі. Через хвилю невідоме натхнення оволоділо мною. Якесь нове незнане досі відчуття, гостре усвідомлення суті свого нового стану!

Отой пожовтілий згорток! Документ! Я повернуся туди. Я знаю! Колись... Коли прийде час...