Підпілля

– Ну, Володь, є у мене для тебе завдання, – товариш Карлов (або дядя Гершель, як звик звати його Володя у родинному колі) важко подивився на нього та нарешті прикурив цигарку, яку жував протягом останніх кількох хвилин. – Тобі не все обов’язково знати – ба більше, все знати може бути навіть шкідливо, а це так… одна неофіційна справа, перевірити дещо. Ти ж розумієш – треба бути пильними, всяка контра тільки і чекає, коли ми дамо слабину... так от, Володю, хоча й тут, у Москві, б’ється серце нашої пролетарської держави, але її кровоносна система шириться на тисячі кілометрів – і все це, кожну судину, кожен найменший капіляр, нам треба захищати.

Дядько стукнув кулаком по столу. Стакан у підстаканнику жалісливо дзвякнув, попільничка підстрибнула на місці, а неакуратною стопкою складені теки видали звук, схожий на тихий шепіт. Дядькове око знов сіпалося. Це рідко віщувало щось добре.

– Поїдеш на Донбас, – перевівши подих, продовжив товариш Карлов. – У Горлівку. Є там одна шахта, і ніби все добре на ній, але точить, точить мене якесь дивне передчуття. Щось там не так. Нутром чую, якась контра голову підіймає! Може, там вже формується вороже підпілля, Володю, от прямо зараз.

– Обезголовимо ту контру, дядь Гершель, – бравурно відповів Володя. – Як пити дати обезголовимо.

Дядько знов пожував цигарку.

Він не любив, коли Володя робив так: у цьому кабінеті він все ж був товаришем Карловим. А дядя Гершель… дядя Гершель залишився десь у великій вітальні, де тримав на колінах п’ятирічного племінника, поки той грався дядьковим табельним наганом. Тільки Володі вже давно було не п’ять, у нього була своя власна зброя та розуміння субординації… принаймні, мало би бути. Але він був здібний до їхньої справи. За це можна було закрити очі на певні вольності.

– Поїдеш зараз, прямо з відпустки, – сухо промовив Карлов. – Сьогодні ж.

– Так точно, товаришу Карлов, – вловивши тон співрозмовника, відповів Володя. Він натягнув свій синьо-червоний формений кашкет та віддав честь.

– І не підведи мене, Володю, – промовив дядько йому услід.

Все це було дуже невчасно. Але вороги ніколи не спали і ніколи не зупинялися – тож від Володі як воїна більшовизму вимагалося те ж саме і навіть більше. Він склав у саквояж зміну спіднього, несесер та додаткову пачку цигарок. Неохоче Володя запхав на дно і наган – свою гордість із коротким стволом та маленьким руків’ям. На останок він залишив найболючіше – повільно розстібнувши свій формовий суконний френч, він повісив його на спинку стільця (аби не пом’явся!) та натягнув на себе цивільну сорочку із короткими рукавами. Це було нестерпно. Володя відчував себе голим та безсилим, наче кволий новонароджений. Але він знаходив заспокоєння у тому, що радянська Батьківщина, яка вигодовувала його своєю революційною груддю, не полишить і зараз.

Поки Володя їхав залізницею, пересаджуючись з одного потяга в інший, дрімаючи під стукіт коліс та прискіпливим поглядом роздивляючись своїх попутників, його голову чомусь не полишали слова дяді Гершеля про кровоносну системи їхньої держави. Йому здавалося, наче зараз він мандрує цими судинами, а, отже, він є кров’ю, кров’ю рад, червоною як прапор і гарячою як куля, що щойно вилетіла з дула.

Горлівка зустріла його дощем. Дивно, але літня злива тут виглядала не так, як Володя звик, – вода, що падала з неба, була теплою, по-справжньому теплою. На якусь мить він підняв голову вгору, підставляючи обличчя цим краплям – і вони потекли по його щоках так, як течуть сльози. Але Володя не вмів плакати. А це була просто вода.

Що він знав про це місто? Горлівка. Здається, це містечко було одним з гарячих осередків першої російської революції. Але тоді, майже тридцять років тому, в часи далекого імперіалізму, Володя ще не народився. Про це розповідали в школі – і хоча він був не надто старанним учнем, революційні теми він запам’ятовував добре. Все думав про те, як це було б: рубати людей шашкою? Метал входив би у плоть, як ніж у раднаргоспівське масло? Чи скоріше як у оселедець із його продовольчого пайка? Інколи Володя шкодував, що народився запізно для революційної романтики з шашками наголо. Йому випало боротися з класовим ворогом інакшим чином.

Володі було незвично крокувати у простих цивільних черевиках цими дорогами, протоптаними у чорній, мокрій, жирній землі. Формові чоботи, певно, більше пасували би тут – кажучи відверто, вони завжди були найкращим варіантом. Але в цих черевиках Володя був кореспондентом «Пролетарської іскри» – а це теж відкривало певні двері. Бо друга річ, яку він знав про Горлівку, стосувалася часів набагато новіших: декілька місяців тому про це писали в газетах. Забійник місцевої шахти «Кочегарка» на прізвище Ізотов започаткував новий напрям соціалістичного змагання.

Це й була та шахта, на якій дядя Гершель запідозрив щось неладне. Так, «Кочегарка» тепер була на видноті, але звідти-то і треба розпочинати – бо там, якщо уважно пошукати, а потім ще й добряче потрусити на допиті, завжди знайдеться якась контра.

– Ви, певно, здалеку? – секретарка у конторі витріщалася на нього, кліпаючи своїми круглими водянистими очима.

– З Москви, – недбало відповів Володя, насолоджуючись думкою про те, яке враження ці слова мають справляти на провінційних дуреп.

– Довго же ви, – несподівано відповіла вона з легким презирством. – До нас вже й навіть із «Зірки Бурятії» встигли приїхати. А у вас що за газета?

– А я не просто якусь статтю пишу, – несподівано для себе відповів Володя. – Ми з товаришем Ізотовим взагалі книгу писати будемо!

– Ну який із Никифора письменник? – пирснула вона.

– Никифор? – перепитав Володя, остаточно розгубивши свою самовпевненість. – Микита же наче? Микита Ізотов.

– Ну, тепер вже може й Микита, – знизала плечима секретарка. – У газеті «Правда» ж бо не збрешуть.

Ось і перша підозрювана, – подумки зауважив чекіст. – Тільки не зрозумієш, це вона по дурості чи через те, що дійсно контра? З дурнями, певно, теж щось потрібно робити – але ж усіх все одно не винищити, бо країна обезлюдніє. А от із контрою справа інша. Тут можна особливо не розбиратися що й до чого. Одного знищив – сто боятимуться.

– Що, довго ще товариш директор зайнятий буде? – нетерпляче промовив Володя. – Мені треба з ним зустрітися якнайшвидше.

– У нас тут шахта «Кочегарка», спершу вугіллячко рубають, а вже потім зустрічаються з тими, як його… кореспондентами! Навіть якщо ті з Москви.

Володя щільно стиснув зуби – так, що жовна заходили, та вийшов з контори, гримнувши дверима.

Назовні, під цими білястими хмарами, дихати було ще важче, ніж у приміщенні. Певно, скоро знову піде дощ, а, може, й навіть гроза – і тоді блискавки зможуть розпороти обважніле черево небосхилу, ніби допомагаючи йому розродитися сотнями тонн води – чорної, як вугілля, що колишеться незастиглою лавою глибоко під землею.

Володя кліпнув очима, проганяючи цей непроханий образ, що мимоволі виник у його голові. Він хвацько пробіг по дошці, перекинутій крізь велику калюжу, та зупинився, розглядаючи навалені біля шахти чорно-бурі гори. Терикони – так це називалося. Володі така назва, на правду, не дуже подобалася: мало того, що не по-руському, так ще й не передає всієї величі та значення цих об’єктів. Це ж справжні пролетарські соцгори! Не те, що якісь міщанські або й навіть буржуазні, що залишилися на землі з темних минулих епох.

Діставши з кишені цигарки, Володя витягнув одну та машинально постукав нею по пачці. Неначе з-під землі перед ним вигулькнув пузатий чоловічок середніх літ.

– Цигарочкою не пригостиш, товаришу хороший? – спитав він, хитро примружившись.

– А чого ж ні, – широко посміхнувся Володя. Цей низькорослий тип йому зовсім не подобався.

– Ой, дякую тобі, міл товаришу, ой підсобив, – бурмотів чоловік, пхаючи одну цигарку до рота, і ще по одній – за кожне вухо. – А сам-то чого тут так стовбичиш, товаришу хороший? Чи раптом якесь шкідництво не замислюєш, га?

Володя уважно подивився на цього опецька. Так, дядя Гершель не помилився – тут дійсно щось відбувається. І цей незграба, що маківкою ледве сягає Володиного плеча, напевно про це знає.

– Чого ж замислюю? – чекіст блиснув зубами. – Попереджаю! Тож, товаришу сексоте, попрошу представитися.

Не без задоволення Володя спостерігав за емоціями на обличчі чоловіка. Коли здивування змінилося недовірою, чекіст витяг із саквояжу свій табельний наган та повертів його у руці.

– Радсвінн, – промовив чоловік так, ніби пістолет змусив його забути про сумніви. Так завжди бувало. Володя обожнював цей момент.

Радсвінн. Певно, абревіатура якась, – пронеслося у чекіста в голові.

– Ну що ж, товаришу Радсвінне, розказуй, що тут коїться ще. Не випадково же ти завів розмову про шкідництво?

– Є, товаришу… лейтенанте? – чоловік спробував улесливо посміхнутися. Володя стояв непорушно, жодним чином не реагуючи на ці запитальні інтонації, тож той продовжив: – Ой є у нас шкідництво, ой є! Причому не на низовому рівні, ой не на низовому.

Кожне слово Радсвінн промовляв все тихіше, і зрештою збився на шепіт. Але Володі це не заважало. У пальцях почалося приємне поколювання. Передчуття, це солодке передчуття!

– Ну ж бо, продовжуй!

– Е, то так, словами, не розповіси, – похитав головою Радсвінн. – Тут дивитися треба, товаришу… капітане.

– Тобто? – незадоволено спитав Володя.

– Під землею, у лавах, у штреках, отам, як його, економічна контрреволюція. То, що там в Шахтах⁽¹⁾ було пару років тому – те все відпочиває у порівнянні.

– А докази, докази, гаде ти такий?

– Я вас, товаришу майоре, особисто проведу туди, – затараторив Радсвінн. – Із наступною зміною. Самі побачите. Стільки там приховано – страшне. І докази залізні, зуба даю.

Володя чиркнув сірником, але полум’я згасло перш, ніж він встиг прикурити. Це повторилося тричі, після чого він нервово кинув цигарку в калюжу.

Тут все було дивне. Але, як виявилося, Володя почувався не у своїй тарілці не лише під цим небом – а й під цією землею.

– Що це? – недовірливо спитав він.

– Це, так би мовити, спецодяг, – метушився поряд Радсвінн. У руках він тримав якісь посірілі лахи. – Вдягайте-вдягайте, товаришу полковнику, без цього ніяк.

Володя натягнув сорочку та штани.

– Це називається роба, – несподівано промовив Радсвінн. – Звучить майже як «сукня» французькою, але виглядає геть інакше, еге ж?

І побіг кудись далі, потім повернувся та повів Володю лабіринтами коридорів, вправно маневруючи крізь натовп робітників, що збирався на зміну. Зрештою вони загубилися серед цих таких само посірілих постатей для того, щоб шахтна кліть понесла їх донизу, у темні підземні лабіринти.

– Зараз-зараз, все вам покажу, – примовляв Радсвінн, піднявши над головою лампу. Вони йшли шахтною лавою – спочатку піднявши голови, бо коридор був високий, і в темряві здавалося, що його склепіння губляться в неосяжній далині. Потім їм довелося нахилятися все нижче та нижче. Тіні від лампи ставили ближчими та щільнішими – тепер вони не блукали десь вгорі, а чіплялися своїми довгими пальцями за волосся та скубли плечі під старою сірою робою. Володя незадоволено озирався. Табельний наган, запханий за пояс, неприємно холодив спину.

– Гей, довго ще? – нетерпляче спитав він.

– Вже майже на місці, майже на місці, – пробубонів Радсвінн. – От тільки тут пролізти треба, і саме прийдемо.

І коротун гулькнув у якийсь непомітний отвір. Опинившись у темряві, Володя на мить остовпів, відчуваючи, як чорнота тисне на нього все сильніше. Він опустився на коліна та спробував зазирнути туди, де щойно зник його провідник. Отвір був невеличкий та видовжений, наче тунель, і Володі довелося повзти по ньому на животі. Коли він все ж видряпався на інший бік, то судомно переводив подих та відпльовувався від вугільного пилу.

І що це за ім’я таке – Радсвінн? – раптом подумалося йому. Цей коротун занадто старий для того, щоб мати нове, революційне ім’я. То що ж виходить: це у нього таке підозріле прізвище? Чи взагалі це такий псевдонім – як Антид Ото⁽²⁾, скажімо?

– А ти, товаришу Радсвінне, – почав Володя, озираючись навкруги, – взагалі тутешній? Давно тут працюєш?

Вони знову йшли підземним коридором, темряву в якому відчайдушно краяв тусклий вогник лампи. На вигляд це місце не вирізнялося від попереднього.

– Ох, так від самого початку, як шахту заснували, – кинув коротун через плече.

– Але ж, – Володя нервово облизав губи, – цій шахті певно років шістдесят!

– Шістдесят п’ять, – спокійно кивнув Радсвінн. – Заснована року 1867 від Різдва Христового як Корсунська копальня.

– То що ж, хочеш сказати, що тобі більше сімдесяти років?

– Значно більше, значно більше, – із хриплуватим смішком промовив провідник та міцним ударом розтрощив лампу об стіну. Володя впав додолу, прикриваючи голову руками: він очікував, що вогонь, вирвавшись із лампи, заповнить весь простір у цьому вузькому коридорі. Але цього не сталося.

На якусь мить, що тяглася нескінченно довго, темрява охопила все – а потім почала помалу розсіюватися. Володя кліпнув очима. Тепер це була не темрява, а просто інше, незвичне для ока світло, крізь яке коридором йшли чимось схожі на Радсвінна особи.

Його провідник підійшов до них і вони почали розмовляти якоюсь іноземною мовою.

Капіталістичні шпигуни, – отупіло подумав Володя. – Розбудували ціле підпілля, і де? Під прикриттям передового оплоту соціалістичного змагання!

Незнайомці посунули до нього. Тремтячими руками чекіст вихопив свій табельний наган.

– Стояти! Всім стояти! – хрипко заволав він, намагаючись взяти на мушку Радсвінна. Для прицільної стрільби було надто темно, але Володя був певен, що хоч якось поцілить у коротуна.

– Вистрілиш – і все це, – Радсвінн показав пальцем угору, – все це впаде тобі на голову.

– Але й вас, контри, з собою заберу! – виплюнув Володя. Він відчував, як щойно радянська Батьківщина поцілувала його у самі вуста, і від цього в нього запалали щоки та вуха. Йому здалося, що тепер він не боїться нічого. Особливо цих капіталістичних вугільних шкідників-коротунів.

У напівтемряві щось зблиснуло, і Володя інстинктивно натиснув на гачок. Йому здалося, що постріл, який гучною луною відбився від усіх поверхонь, повернувся у дуло, з якого вилетів. Руку, яка все ще перебувала в позиції для стрільби, підкинуло у повітрі, а потім прийшов біль. Неможливий, пекучий як нагрітий метал та такий гострий, що здавалося, наче під нігті вганяють голки. Володя подивився вниз, на свою долоню.

Якусь мить тому вона звично стискала руків’я його табельного нагану, але тепер з неї стирчав маленькій топірець. Метал м’яко пройшов крізь шкіру, м’ясо та кістки, розтрощивши Володину долоню.

Треба знайти наган, – пронеслося у голові, перш ніж хвиля слабкості та нудоти захлеснули його. Ноги підкосилися, і він впав долу. Здається, з горлянки линув хриплий крик, але вуха позакладало, тож насправді Володя не знав, чи видає хоч якийсь звук. А потім біль розквітнув із новою силою, і він зрозумів, що топірець щойно витягли з його долоні. Клятий коротун мав рацію: вага усіх тих земляних глиб, що височіли над ними, здавалося, тепер впала на Володину голову, і він втратив свідомість.

– Бач, чого надумав – стріляти мало не в самому забої. Це ж ще допетрати до такого треба. Жодного розуміння, – сховане за ґратами обличчя Радсвінна пливло перед Володиними очима. Чекіст недовірливо кліпнув та нарешті зрозумів, у чому справа – це він перебував у клітці, а коротун стояв по інший бік товстих кованих прутів. – Але ти так і знай: вам, людям, двергів у підземеллях не перемогти ніколи.

– Кого? – глевким язиком спитав Володя.

– Нас, двергів, – відповів Радсвінн. – Що, не чув ніколи? Ех, темрява ти, товаришу лейтенанте. Тож, певно, ти й про «Старшу Едду» нічого не чув?⁽³⁾

Володі так недоречно пригадалося, що у нього був однокласник Едік, для своїх Едя, і його батько був начальником дяді Гершеля. А потім батька Еді заарештували та розстріляли як шпигуна, дядя Гершель став начальником, а Володя оселився у колишній кімнаті однокласника, якого, до слова, так більше ніколи і не побачив.

– Ми прийшли сюди із заходу, ви називаєте ту країну Німеччиною, – сказав Радсвінн. – Було це щось трошки більше століття тому – за часів Наполеона, може хоч про цього тут чули?

Володя ствердно мукнув. Звісно, він знав. «Рука бойцов колоть устала». Слабаки.

– Та носата свиня нищила все, до чого тільки могла дотягтися, – продовжував Радсвінн. – Священна Римська імперія німецької нації розпалася, і слідом за нею порохом пішли і всі наші домовленості з людськими монархами. Так і знай: угоди з імперіями не варті паперу, на якому вони написані.

Імперіалістичні свині, – якось на дивовижу спокійно подумалося Володі. Він нарешті зрозумів, що поранена долоня майже не боліла, але рука була щільно перев’язана, тож роздивитися, що там до чого, не виходило.

– І для того, щоб жити спокійно, ми прийшли сюди. Нам, звісно, довелося шукати собі місце, і вдовольнитися першим-ліпшим, бо тут під землею далеко не порожньо було ще й тоді, а зараз і поготів. Але принаймні на поверхні мало хто мешкав. Ех, були ж часи, – Радсвінн хитро подивився на Володю. – До чого я це все веду? Тобі, товаришу хороший, випала честь зіграти важливу роль в історії мого народу. Ми, дверги, вирішили рухатися донизу, щоб краще від вас, людей, сховатися. Є у нас для цього мудрована машина, таке спеціальне свердло, але, от халепа, для його роботи потрібно завести мотор – а заводиться він тільки як насадити на нього людське серце, та й примусити його битися. Ти наче хлопчина здоровий, добре нам підходиш.

– Це якась маячня, – промовив Володя. – Ідіотизм. А ну ж бо, швидко випускай мене, ти, гнидо!

– Злися, злися – чим сердитіше серце – тим для нас краще.

І коротун пішов. Тримаючи в руках лампу – єдине джерело світла навкруги, – він віддалявся від Володі, залишаючи його у зростаючій темряві. Чекіст кричав йому вслід, клявся рознести тут все, обрушити на їхні голови всю міць Об’єднаного державного політичного управління та особисто прослідкувати, як всю цю шахту заллють водою по самі вінця – як келих із шампанським. Він заприсягнувся втопити це місце у крові – чого б це йому не коштувало би. Але все безрезультатно. Зрештою, втомившись, Володя важко плюхнувся на підлогу та сплюнув крізь зуби.

Вороже підпілля, –- подумав він. – Інакше і не скажеш. Ех, дядю Гершелю, знав би ти, наскільки правим виявився!

Але дядя Гершель був десь невимовно далеко. Певно, пив свої вечірні двісті грамів. Хоча Володя не був впевнений щодо того, котра зараз година. Та й щодо того, який нині день, вже теж почав сумніватися.

Десь недалеко – Володя чув – вирувало життя, але навколо нього було тихо та порожньо. Він вглядався у темряву, допоки вона не почала набувати якихось форм та складатися у вигадливі візерунки. Зрештою, його око змогло вловити контур кряжистого силуету, огорнутого легким сріблястим сяйвом.

– Жити хочеш? – спитав тихий сипучий голос.

– Скоріше випусти мене, і не пошкодуєш, – Володя притулився до ґрат. Фігура же залишалася непорушною.

– Не пошкодую? – у голосі почулася насмішка. – Я – Шубін⁽⁴⁾, і хіба ти можеш запропонувати мені щось?

– Можу-можу, – Володя облизав губи. – Даю своє слово.

– А, ну то інша справа. Тільки якщо даєш мені слово, то забрати вже не вийде.

– Даю, даю, тільки швидше!

Шубін підійшов ближче. Його довге сріблясте волосся, наче підсвічене, контрастувало з навколишньою темрявою. Здавалося, він просто дмухнув на замок, і ґрати відчинилися.

Ще один коротун, – подумалося Володі. – Їм тут медом намазано, чи що?

– Йди за мною, якщо вже так поспішаєш, – сипів цей дивний незнайомець. – Цверги скоро помітять твою відсутність. Їм потрібен ти. А мені потрібно насолити їм. Все просто.

– А ти, діду, я подивлюся, прямо контррозвідник! – Володя значно повеселішав.

– Шубін я, Шубін, – і на тому все, – бурмотів він, крокуючи попереду. Як цей коротун щось тут бачив, залишалося для Володі загадкою – він міг роздивитися лише довгу сріблясту гриву на спині провідника. Але, зрештою, це було не так вже й важливо. На всяку дію знайдеться протидія! І тут, у серці ворожого підпілля, зустрівся вірний комуніст, який допоміг йому, Володі, врятуватися!

– Шубін то Шубін, – погодився чекіст. – Дякую тобі, товаришу, відразу помітно, що ти – нормальний мужик.

– Не мужик я, – цокнув язиком коротун. – Шубін. Живу я тут, а як якісь мужики зверху сюди опускаються, так і починаються всілякі неприємності. Люди та не люди, як зійдуться десь разом, то дружити не будуть. А ви все лізете та й лізете. Колись раніше це місце над нами називалося Диким Полем і на поверхні люди не оселялися, бо мали розуміння, що й до чого. Вони знали, що то не пустка – просто ці краї заселені зі зворотного боку обрію. А ви вирішили про те забути і все пхаєтесь на чужу територію, у саме серце чужих володінь, а потім ще й дивуєтесь, чого це вас тут не люблять.

Терпіння Володі вже давно вичерпалося, але йому потрібно було вийти звідси, а єдиною надією на порятунок був цей божевільний дід. Контра. Несе якусь маячню. Володя вже обкусав собі усі губи, стримуючись, аби не гаркнути на цього Шубіна. Воно неозброєним оком видно – ворожий елемент. Може навіть цей, як його, старообрядець – ви тільки погляньте на цю шевелюру!

Десь попереду далеким відблиском промайнув сонячний промінь. Володя збадьорився: певно, вони вже майже вибралися звідси. Після він знайде якусь каменюку та поквитається з дідом за всі ці балачки. Потім треба буде телеграфувати дяді Гершелю. І вони швидко, дуже швидко розберуться з усім цим підпільним осередком, так що і камінця не лишиться. Буде величезний процес, безпрецедентний за своєю сутністю! На першій шпальті у «Правді»! Та їм після цього по ордену Леніна вручать! І сам товариш Сталін запросить на чаювання!

Замріявшись, Володя і не помітив, що вони остаточно вийшли з темряви: крізь дірку в землі линуло світло золотого вечірнього сонця. Варто йому тільки трохи підтягнутися і, певно, вилізти на поверхню не складе клопоту. Він вже хотів відштовхнути Шубіна, але той повернувся до Володі обличчям, і від побаченого в нього перехопило дихання.

Під двома складками, що здіймалися на місці очей, ніби роз’ятрена рана, зяяв рот. Здавалося, наче всередині не було ані язика, ані зубів – тільки нескінченна буря, що вирувала зі страшним свистом. Раптово Шубін збільшився у розмірах, зайнявши собою весь простір. Опинившись обличчям до обличчя із Володею, він глибоко вдихнув. Чекіст відчув, як щось тягнеться з його горлянки та спробував відбиватися, але ці спроби були марними – Шубін скидався на скелю, яку неможливо зрушити. Нажаханий, Володя просто заплющив очі і не розплющував їх допоки шум не припинився.

– Ти дав своє слово – я його забрав, – промовив Шубін. Його рот тепер виглядав звичайним. Та й сам він був нині схожим на низькорослого немічного старого. – Угода є угода, чоловіче.

І Шубін повернув назад, розчиняючись у густій курній темряві. Заціпеніння помалу відпускало Володю, і він відчув, як його груди наповнює крик. Йому кортіло кричати, кричати до хрипоти, але з роту не виходило жодного звуку. В холодному поту Володя дряпався руками об каміння, залишаючи криваві сліди своєю пораненою долонею, падав на коліна та згинався навпіл, допоки не виліз на поверхню. Після цього сили милосердно полишили його і він занурився в тиху темряву.

Над Диким Полем сходило сонце і трава від роси була мокрою, як саме море. Світло було таким яскравим, що з очей Володі полилися сльози. Вони залишали на вимащених вугільним пилом щоках білі борозни, але він про це не замислювався. Не думав Володя і про те, що раніше він не вмів плакати. Із зусиллям чекіст підвівся та пошкандибав проти сонця. Куди завгодно, лише б подалі від цього здоровезного криваво-червоного кола, що родиться у цьому клятому степу.

Вдома сонце було інше. Воно, принаймні, Володю не ненавиділо. Туди, туди, скоріше! Він гарячково облизав губи. А те, що цей клятий дід зробив… гадає, що за допомого якихось антикомуністичних дій дійсно зможе забрати його, Володин, голос? Як би не так! Він такий звіт про все це напише, мало нікому не здасться, а цю шахту по камінчику розберуть і випалять – до самого центру Землі, якщо знадобиться!

І до лікаря треба буде сходити. То, певно, якийсь переляк. Ну не можна, не можна просто так, помахом руки, вкрасти чийсь голос. Пропишуть дихальну гімнастику або краплі – і все як рукою зніме.

Продовжуючи роздумувати у цьому ж дусі, Володя шкандибав далі. Попереду зростали терикони та будівлі, і десь там, у далечині, вже можна було розгледіти людей.

Коротуни, лави, незрозумілі машини та жертвоприношення залишилися позаду, наче страшний сон. Тепер все буде добре.

Від несподіванки Володя впав долу. Його тіло наче переломило навпіл, легені почали гасати під ребрами, виштовхуючи повітря, а губи – рухатися. Але це ще було не найнеприємніше, бо Володя чув свій голос. Він літав десь там, далеко під землею, у довгих темних коридорах.

Так ось що дід мав на увазі. Володине тіло народжувало звук, що ставав далекою луною глибоко під землею. Він більше не належав собі. І відтепер кожен гучний звук, що лунає у тих темних підземеллях, – будь то просто рипіння або чиїсь слова – мав пропускати крізь себе.

Його принесли в жертву відлунню.

Володя сів на курне узбіччя та беззвучно розплакався. Коли ж сліз не лишилося, він знов пошкандибав уперед. Вкритий з ніг до голови вугільним пилом, кутаючись у дрантя робочої роби, неначе йому було зимно серед цього яскравого літнього дня, Володя був схожий на привида. Ще одного привида, що, як він тепер знав, рясно населяли цю місцину і на поверхні, і глибоко під землею.

У нього не було ані документів, ані голосу, ані навіть його улюбленого табельного нагану. Нічого з того, що потрібно чоловіку для того, щоб вижити. Але навіть не це було найстрашнішим. Володя відчував, що відтепер прикований до цього місця.

Голос, який тепер хоч і не належав йому, все одно тягнув до себе, наче магніт.

Там, під землею, він був луною розмов та кроків. А ще його голос розносив лабіринтом страшний металічний скрегіт. Володя знав: це гострять ніж, яким розлючені дверги збираються вирізати серце.

Серце з його грудей.

-------------

⁽¹⁾ Шахтинська справа («Справа про контрреволюційну організацію інженерів та техніків, що працювали в кам'яновугільній промисловості СРСР») – гучний процес 1928 р. над фахівцями вугільної промисловості, яких звинуватили у шкідництві. Місто Шахти (нині Ростовська область РФ) розташоване орієнтовно у 200 км від Горлівки.

⁽²⁾ Антид Ото – один із псевдонімів Л. Троцького, який виступав запеклим політичним опонентом Й. Сталіна. Наприкінці 1920-х рр. Троцького було вислано з СРСР, а 1932 р. позбавлено радянського громадянства.

⁽³⁾ Ім’я Радсвінн згадується у «Віщуванні вельви», що входить до «Старшої Едди»

⁽⁴⁾ Шубін – персонаж шахтарського фольклору Донеччини