Під знаком сонця

Він спав. Це був хворий сон. Білі скалічені тіні на чорному полотні свідомості. У тих в’язких глибинах лунало тужливе виття мушель і плач дитини, безугавне тонке дзвеніння спіралі ДНК і пронизливий риб’ячий крик, цокіт копит парнокопитних тварей і рипіння трухлявих дерев, останнє надсадне калатання помираючого серця і сухий кашель часу... Навіть крізь марення він відчував, як одяг просякнув холодним потом страху, навіть крізь марення до нього долинав власний притишений стогін. А потім кошмар освітив сліпучий сонячний промінь, наповнюючи його безмежними теплом і спокоєм. Зойки, крик – усе зникло, мов спалене полум’ям, мов зметене сонячним вітром. Над прірвою жахіть, над метафоризмом нічних видив запанувало відчуття умиротворення і світла, людської усмішки і нелюдського провидіння. А десь над усім цим палахкотіло сонце. Крізь сон він зрозумів, що  це віщування, але чого?.. На тому і прокинувся.

На горизонті ледь рожевіло. Зірки стали великими  і важкими, а щербатий місяць розпухнув і побрижився, мов потопельник, що цілу ніч плавав у воді. Було дуже тихо і дуже самотньо.

Він озирнувся – там, в центрі помешкання, стояла машина. Машина, що дарувала іншу дійсність. Машина, що наповнювала світ життям і рухом. Машина, що відала минуле. Машина, що оживлювала смерть.

Він перевів погляд на пейзаж за склом. Бліде місячне сяйво породжувало довгі і гнітючі тіні від давно спустілих будинків давно померлого міста. Колись місто поглинула морська вода і довгі сотні літ плескалася поміж стін і вулиць, вимивала з будинків і відносила геть у невідомість різноманітні речі, а потім, коли не залишилось ні предметів побуту, ні техніки, ні інших – важчих чи легших – витворів людських рук, стала розбирати по цеглині і самі будівлі. Тож, коли Місяць змінив свою траєкторію і вода пішла геть, від міста залишились одні жалюгідні руїни, напівзруйновані водою, напівзанесені піском. Ніхто вже не повернеться у це місто, як і в інші міста планети. А якщо і повернеться, то коли Земля знову стане плодючою і гостинною, коли вгамуються бурі і шторми, коли повітря очиститься від газів та пилу вулканів… Справи майбутнього. А доти тут є він, одинак-виселенець, який самовільно зголосився вести сумні хроніки спостережень за земними метаморфозами. Є він, є «Кайрос» і є Відображення.

***

- Я не розумію твоєї впертості, Сулі, чого б тобі не зробити якісний і вічний татуаж замість оцього безкінечного щомісячного мехенді? – акуратно видавлюючи з конуса на мою шкіру пасту із хни, вкотре дивується Аш-Ліу, вірна подруга. На її руках, починаючи з пальців, закінчуючи передпліччями, розпускаються дивовижні квіткові орнаменти. Такі ж орнаменти плетуться ліанами, усіяними екзотичним цвітом, по її ногах – від стоп до найвищої лінії стегон. Аш – модниця: усю цю красу вона не ховає – на ній лише мінімум необхідного одягу.

- Ключове слово «вічно», – відповідаю я, – смак – це річ нестабільна, зараз я хочу одне, завтра захочу інше. Щоразу проходити процедури з нанесення, а потім видалення «картин», даруй, не для мене. Мій варіант – мехенді: безболісне, нетривке, зате варіативне тату.

- У тебе – проблеми з Венерою. Поглянь-но на себе: жодної прикраси не носиш, – зітхає безнадійно Аш-Ліу, брязкаючи купою браслетів на худих зап’ястках. Також у неї ланцюжки з різними талісманами на обох ногах та шиї і масивні сережки у вухах. – Ти нежіночна, непомітна у натовпі. А в наш час оригінальність – це все! Оригінальність, пристрасть, експресія, надрив, відкритість… Не дивно, що тобою ніхто особливо й не цікавиться, крім того виродка Януса. І це взагалі нонсенс.

Вона згадала Януса, що носить прізвисько Кентавр, і усмішка зникає з мого обличчя. Янус Кентавр – цей бездушний виплід підпільних притонів, де процвітає наркоторгівля і контрабанда, та мій юнацький необачний вибір. Колись він перетворив моє життя на жах і відчай, але навіть після того, як я вирвалась із його ненаситного пекла, він не давав забути ні на мить про своє існування. «Ти будеш моєю, Сулі-яр! Затям!!!»… Тепер я живу в ашрамі, минуле залишилось позаду. Але й досі, коли де-небудь бачу зображення міфічного кентавра, здригаюсь: з глибин пам'яті спливає забутий спомин. Болючий і гіркий. Я – зіжмакана, розчавлена, знищена. Я – зарита у білий саван ліжка. Біля вікна – чоловіча постать. Чоловік з насолодою втягує в легені дим цигарки і тоненькою струминкою випускає з рота, спльовує і повертається до мене спиною. А на його голій м’язистій спині хижо шкіриться кентавр, б’є копитом, і в очах витатуйованого звіра – зневага і ненависть…

Аш відривається від своєї роботи, кидає на мене винуватий погляд і починає канючити:

- Пробач, подруго, за Януса. Я знаю, як ти його ненавидиш. Пробач!!! Пробачаєш?..

Вираз її обличчя стає нещасним, аж бачити болісно, і я повертаю назад усмішку.

- Забирай його собі, не шкода!.. До біса! Пробачаю, де ж я дінусь! Та хай буде тобі відомо: ніяких проблем з Венерою, як, утім, і з іншими астрологічними об’єктами, у мене немає, просто я мінімалістка, а не дівчинка з журналу мод.

- Я знаю, Сулі, знаю… Вибач ще раз, мене інколи заносить, – радо погоджується на зміну теми Аш-Ліу і легенько прикушує губу, повільно виводячи останній фрагмент мехенді.

- А це правда, що вам не дозволяють жодної світськості?

- Неправда, – шепочу, щоб не підбити, – ашрам – не в’язниця, а усвідомлений вибір кожного з нас. Гуру говорить: ашрам – це захист, який ви шукали у світі суєти. Ви знайшли його, тепер навіщо вам суєта?

- Логічно, – погоджується Аш і урочисто повідомляє: – Я вже завершила. Як на мене, то надто хижо, а що скаже власниця?

Вона граційно тягнеться за люстром – від цього ліани на її тілі видовжуються, а квіти ворушать пелюстям – картина оживає – і подає дзеркало мені. Я доволі довго і прискіпливо оглядаю своє відображення: на лівій щоці примостилась ящірка. Її голова починається на скроні, завершується на чолі, з відкритого рота визирає язичок, на ньому – символічне зображення сонця, якраз там, де третє око. Хвіст ящірки починається біля вуха і майже огортає шию кільцем. Химерні узори на шкірі схожі на кельтські вузли.

- Нічого так, – мовлю, завершивши огляд із задоволеним виглядом, – власниці подобається.

Подруга щасливо усміхається.

- Я зроблю нам поїсти, – рвучко підхоплюється з тахти, біжить на кухню, щебечучи при цьому: – Я така рада, що ти залишаєшся на ніч! Ми зовсім нечасто бачимось після твоєї ініціації, чи як там це зветься…

Аш-Ліу зникає за вітражною перегородкою. Я підходжу до великого вікна, вимикаю режим інтерактивності, що весь день, замість остогидлої подрузі міської панорами, транслює релаксаційні пейзажі, і з висоти сотого поверху дивлюсь на місто. А над ним уже висне беззоряна ніч. Висотки здаються модерновими готичними вежами, і їх сяючі вершини зникають у чорнім узвишші. Поміж вертикалі хмарочосів, як світляки, миготять сотні аеромобілів; з повітряних ресторанів, що нагадують великі квітки латаття, де пелюстки – це рівні залів, долинає хаос музики, співу та сміху; величезними неоновими літерами привертають до себе увагу повітряні аптеки і медпункти. Десь на півночі розцвітає феєрверк, а далеко знизу линуть відголоски сирени однієї із екстрених служб. Мимо вікна пропливає повітряний басейн із ефектом люмінесценції, і я відводжу погляд від парочки молодят, які, цілком захопившись собою, зовсім не зважають на невільних глядачів.

- Саме тому я й включаю інтерактивні пейзажі, – резюмує Аш, що з’являється з кухні. Вона штовхає тацю з наповненими тарілками, склянками з паруючим голубим напоєм і двома ароматичними свічками. – Постійно хтось зазирає. Наш час – це абсолютна заборона на усамітнення. Бридкий все-таки час! Може, і мені податися у ашрам?

Я сумно усміхаюсь. Ми запалюємо свічі і піднімаємо склянки з тостом «За нас і дзен!». Аш включає релакс-музику. Кімнату заповнюють пронизливе звучання ерху і запах лаванди…

***

Він був у Відображенні і бачив сон. Сон з дуже давнього минулого. Для нього – давнього, практично ветхого, а до Кінця – десь середина циклу. За допомогою снів він аналізував, спостерігав і вивчав цей світ.

Йому снилася цивілізація. Доволі розвинена технічно, хоч ще й примітивна. Він бачив, як ростуть міста і меншають ліси, як вироджується мораль і кристалізується духовність. Він спостерігав за еволюцією світу – за коловоротом смертей-народжень, миру і воєн; за новинками техніки; за мутаціями флори і фауни; за зміною річкових русел і морських течій; за погребальними стогонами древніх міст і скрипучим розправлянням бетонних хребтів – нових; за прогресом і регресом, як суспільними поняттями.

Хоча більше за все він не любив прив’язки до часового інтервалу , бо це могло втягнути його в систему мислення та існування окремого суспільства. Це могло викликати співпереживання і емоційну близькість, що суперечило психо-контактній інструкції, і, в результаті, призвело б до небажаних наслідків, включно із вилученням машини.

Він спостерігав за окремими народами і окремими сім’ями. Іноді до нього торкалися думки людей, іноді він, розважаючись, снився людям і розповідав казки про майбутнє світу. Або приходив до них оповитим загадками і знаками гостем. Ангелом. Демоном. Духом. Він мав з ними нематеріальні стосунки.

А іноді не мав і був просто невидимим пілігримом по Відображенню. Часто з ним розмовляли діти – і це були дуже приємні переживання, бо давали відчуття реальності сну, адже діти – загадкові істоти, що розвиваються за певними негеометричними формулами: з кожним сантиметром вгору втрачають грам своєї прозірливості. Та все ж до певного часу вони дивно чисті і відверті. Проникливі. Якимись своїми незрозумілими відчуттями вони вловлювали присутність невидимого гостя до того, як він себе проявляв, і найсміливіші з них завжди вступали в розмову.

У нього не було ні сина, ні доньки. І вже не буде. Він любив дітей.

Він виявив, що любить людей.

***

Я обожнюю воду, тому іноді, коли завершую молитви і інші справи у ашрамі, беру човен і пливу в одне з моїх улюблених місць на озері – Темний острів. Це занехаяне і забуте місце, неокультурене, що незвично у нашу епоху розваг і перенаселеності. Я невимовно радію, що колись хтось чогось тут злякався і оповив це місце пострашливою містичною аурою. Я точно знаю, що твань і болото – лише оточують острів, а в глибині його сухо. Якось у горіхових заростях я знайшла зруйновані часом древні культові руїни, судячи з усього, неязичницькі, та, звісно ж, привидів та інших демонів тут нема. Зате на острові гніздяться солов’ї, і щовесни їхні любовні трелі – це просто райська музика. Особливо для романтиків. Особливо для мене. Я люблю слухати звуки природи.

Останнім часом мене поглинають передчуття чогось, що я не можу зрозуміти. Може, причина тому – мої екзальтовані сни. Мені сниться Місяць – він вивертається назовні і стає лицем Януса, який регоче і тягне до мене руки. «Ти будеш моєю Сулі-яр!»… Мені сниться суворий погляд і час – час стає поглядом, або навпаки. Мені сниться ящірка, яка ковтає сто восьму намистину чоток і під скляним камінням серед пісків народжує людське немовля, чий надривний плач ще довго лунає у вухах після пробудження…

Це все дурниці… Це все просто нічні жахи. Це все – причини того, чому я покинула свою квартиру і перейшла жити в ашрам на озері. Це і один суб’єкт з кентавром на спині…

А може, причина в моєму незвичному контакті з деким невідомим. Вперше це сталося тут, на острові. Я медитувала, коли до мене прийшло відчуття того, ніби за мною стежать. Я завмерла і цілу вічність ні про що не думала, але відчуття не минало. Тому я спитала:

- Хто ти?

Мовчання.

- Ти – дух померлого?

Мовчання.

- Ти – духовний учитель?.. Телепат? Ні?.. Чому ти мовчиш? Може, ти…бог?

І тоді в моїй голові пролунав голос. Чоловічий, хриплуватий, з незвичним тембром.

- Ніхто з тих, кого ти перелічила.

- Тоді назвись.

Мовчання і – відповідь. Терпка, як чай із Ассама. З нотками гіркоти, відчаю, іронії.

- Усе частіше я ловлю себе на думці, що втрачаю свою істинну суть. Забуваю не лише, хто я, а навіть власне ім’я. Питаєш, хто я? Я – той, хто мав зоряні крила, а став подібним плазунові, що ховається у тіні. Я той, хто смакував вічність, а випив отруту. Я вигнанець, що стоїть в епіцентрі стихій і вдихає час. Я невільник, що править світом… Якщо хочеш, можеш звати мене Кайросом.

- Кайрос? Бог невловимої миті щастя? Хм. Гаразд. Але ти…людина?

- Так. Людина, що бачить сон.

Ось так, із загадкових фраз, і почалось наше спілкування. Згодом, склавши до купи фрагменти частих розмов, я зрозуміла, що той, хто зветься Кайросом, не плід моєї уяви. Це істота поза часом, поза реальністю. Він зветься людиною? Нехай і так – яка мені різниця. Зрештою, я у це вірю, бо хто я? Я – та, що шукає себе, хай навіть через призму власної омани. І я та, що вірить у знаки.

Сьогодні я знову на Темному острові. Вкотре блукаю поміж сірих каменів капища, торкаючись пальцями напівстертих віхтем часу знаків і написів. На каменях гріються ящірки. Звідкілясь, з дуже далекого паралельного світу, до мене долинає шум міста, іноді по озеру пролітає швидкісний гідрокар, а вгорі – аеромобіль, але ніхто на мене не зважає. Погода – чудова, тиша – освіжає. І тут, у цім незайманім місці, я почуваюсь щасливою на самоті з собою.

До моєї свідомості легко торкається чиясь присутність.

- Кайросе?

- Так, Сулі.

- Ти самотній?

- Так, Сулі…

- Розкажи мені про себе. Без метафор та словесних ідеограм. Чому ти самотній?

- Хм… – тривале мовчання. – Я вчинив злочин. Не важливо який – для тебе він не матиме ні значення, ні ваги, адже на Землі твого часу інша морально-етична шкала цінностей, ніж на моїй планеті. Вільний вибір багато значить у нашому світі, отож, я мав обрати собі покарання – самотність на користь людства чи недієва спокута у соціумі. Цінуючи свободу, я обрав перше, і був засланий на загиблу альма-матер. Я вчений, і моє покарання передбачало, що я буду приносити користь, що мої знання окуплять провину… Це була своєрідна втеча від відповідальності. Необдуманий хлопчачий вибрик. І ось… я живу в ізоляції уже половину того десятирічного циклу, що повинен. Чи важко мені? Спробуй уявити.

- Це не так вже й жахливо, Кайросе, – замислено відповідаю, – бути самотнім. Я ж, навпаки, страждаю від багатолюддя, від шуму, від тіл, від цікавих очей… Іноді мені здається, що я народилась не у свій час. Глобалізація настільки уніфікувала наш соціум, що ми втратили право на індивідуальність і усамітнення, вона наповнила його хибними ідеями та ідеалами, зробила галасливо-яскравим, наче зображення мандали. Усі прагнуть розваг, мистецтва знівелювались до примітивних форм – замість малювати картини, ми розмальовуємо тіла і потім з цікавістю і прискіпливістю витріщаємось один на одного, щоб оцінити оригінальність. Зазираємо під одяг, ліземо зі своїми поглядами в душу… Наука спить. Глянь-но: ось капище із старовинними написами, а історики і археологи його не вивчають. Чому? Навіть у ашрамі, куди я втекла від суєти міста, я рідко буваю наодинці з собою – півгодини на вранішню і вечірню тишу, решта часу займає контактування з усіма, хто тягнеться до ашраму за просвітленням. Усе це так сумно.

- Скоро ви полетите за межі планети, Сулі-яр. Тоді на Землі зникне така щільна заселеність, а ідеї та ідеали змістяться у бік науковості і авантюризму космічних подорожей.

- Можливо… Та для Сулі – це «скоро» означає «ніколи», чи не так?

Кайрос не відповідає, але я відчуваю його мовчазну згоду.

- Ти сумуєш за домом, Кайросе? – питаю.

- Це буде неоднозначна відповідь, – каже співрозмовник, – бо справжній мій дім тут, на Землі. Але я не усвідомлював цього аж дотепер…

{…}

- Кайросе, яка твоя роль у цьому світі? Розумію – звучить філософськи…чи по-дурному, та мені цікаво з практичної точки зору, чому ти тут і розмовляєш зі мною?

- Дослідження, порівняння, експериментальний інтерес. Це з практичної точки зору. З непрактичної – щоб не збожеволіти. І тому, що з тобою… добре.

- Справді? То навіщо телепатія?

- Бо ти, Сулі, мій сон, – у голосі Кайроса звучить іронія, – і я не бачу можливості себе проявляти.

- Поясни! – прошу, бо вже вдруге чую фразу про сон і не розумію її.

- Гаразд. Ти, напевне, здогадуєшся, що Кайрос – не моє ім’я?

- Так.

- Коли мене відправляли на Землю, то дали складну високотехнологічну інтелектуальну машину – «Кайроса». Вона працює на базі нейронної діяльності мозку, просторової перспективи і багатьох інших фізичних і нефізичних чинників. Час від часу я підключаю до себе сенсори системи, закладаю в програму координати Відображення – ті, що лише захочу згідно будь-якої часової координати – і вводжу мозок в штучний стан напівсну-напівгіпнозу. Далі відбувається складна послідовність операцій: «Кайрос» з’єднується з енерго-інформаційним полем Землі, сканує, співставляє із запитом і направляє мою свідомість в задану точку. Таким чином, я, перебуваючи у так званому сні, бачу видиво – Відображення. Я достатньо добре знаю історичні віхи планети Земля і тому можу «мандрувати» у будь-яку точку планети, у будь-який час. Це захоплюючий процес, дуже повчальний і емоційний, проте видиво, Сулі, за великим рахунком, просто картинка з минулого, на яку я дивлюся, мов глядач у кінотеатрі. Проста візуалізація з можливістю вербального контакту. Переміститися у вже знятий фільм неможливо.

- Ти хочеш сказати, що мене не існує? – щиро дивуюся. – Абсурд! Я – реальна, і не сплю зараз, коли розмовляю з тобою, а от ти можеш бути плодом мого неврозу.

- Так, – лунає усміх, – і такий варіант можна прийняти. Одначе, я просто відповів на твоє запитання.

- Дивна все-таки машина… – розмірковую вголос. – Ти кажеш: переміститися у фільм неможливо, але ж вона переносить тебе в минуле! Ти кажеш: я – твій сон, але… але сон не буває двобічним, правда ж?

- Що ти маєш на увазі?

Я наважуюсь розповісти про свої відчуття:

- Коли я розмовляю з тобою, у моїй свідомості виникає образ чоловіка. Спочатку, коли ти вперше зі мною заговорив, цього не було. Але поступово я почала не лише відчувати твою присутність, але й бачити портрет. Я опишу. Високий молодик. Смаглявий, чорне волосся, брови густі, зрослі, очі темні. Шрам на переніссі. Темний одяг. А в руках у нього щось таке, ніби чотки… Це ти?

Я майже фізично відчуваю той глибокий подив, що охоплює співрозмовника. Я залишаю своє питання без відповіді, оскільки вважаю її очевидною – я бачу саме ЙОГО. Як і чому – хтозна, я просто знаю – це таке глибоке підсвідоме почування власної безсуперечної правоти, яке іноді відвідує кожного.

- Кайросе, дай мені ще одну відповідь.

- Так, – голос, що лунає по тривалому мовчанню, хрипкіший, ніж звичайно.

- Яке твоє справжнє ім’я?

- Адам, – мені відповідь, – моє справжнє ім’я Адам, Сулі.

{…}

- Сулі.

- Що, Адаме?

- Що означають татуювання, які ви носите на своїх тілах?

Я згадую Аш-Ліу і усміхаюсь у відповідь:

- Як каже моя подруга: тату – це предмет мистецтва, тілесної археології і розкуття. Картини давніх художників – це мертвий живопис по мертвому полотну. Він для обраних. А сучасний живопис оживлює картини і робить їх масовими, він із людей робить живі експонати вуличних галерей, і саме тому весь світ захоплений цим доступним динамічним видом мистецтва. Окрім того, говорить Аш, тотальний татуаж дозволяє вирівняти лінію тіла і приховати такі незугарності, як родимки і шрами. Це її персональна практична поправка у область малювання. Я не згодна з поглядами Аш, тому в мене немає жодного тату, окрім мехенді ящірки на щоці, яке я час від часу роблю.

- Що символізує ящірка?

- Це – мій талісман. Я вірю, що усе має потенціал до самовідновлення – життя, душа, світ. А ящірка – символ душі і символ самовідновлення. У древні часи був такий переказ. Коли ящірка старіє, і її очі затухають, вона ховається під східне каміння, щоб не пропустити пробудження сонця. Сходить сонце, наповнює світлом сліпі очі ящірки – і та знову стає зрячою і молодою. Іноді я теж почуваюся сліпою ящіркою, що чекає на схід Сонця під камінням нашого світу. Сонця душевної краси, чистоти, мудрості, відвертості. Любові.

Ми мовчимо. Я знаю, що він знає. І я теж знаю. Що за почуття – любов? Це від слова «почути». Їі так легко почути, коли є співзвуччя. Коли душа торкається душі. Коли навіть сни стають кольоровими і спільними. Коли весь світ із мішанини звуків, енергій, думок виокремлює єдину пульсацію – удари серця того, кого любиш.

***

Пісок скрипів, коли він йшов. Камінчики котилися з-під чобіт, і глуха луна віддзеркалювала їх дуальну – його і каміння – присутність від стін мертвого міста. В пустих віконницях завмерли бархани піску, увінчані завитками вибілених мушель. Посеред широкої вулиці одним крилом, що давно скородувало під впливом стихій, із піщаного борошна визирали залишки древнього повітряного апарата.

Далеко на горизонті блищало свинцеве море.

Мертвий світ. Сутінний. Безжиттєвий. Тільки піски, руїни і тиша. Але є кисень і вода. Життя оновиться. Свідчення тому – оці буро-зелені безлисті пагінчики солероса, що несміливо вибилися із землі. Свідчення тому – низка слідів якогось дрібного плазуна, яку він запримітив нещодавно біля Купола. Якщо вижили плазуни, значить вижив і корм для них – комахи, молюски. Природа повертається, вона перенесла страшний удар загибелі. Мине час, і життя знову одухотворить планету.

Не на його очах, але Земля оживе! Земля, планета-праматір. Дім. Колиска… Раніше він, вихованець іншої галактики, був безпристрасним до цього світу, але останні роки – роки самотності, роки, коли історія планети і її людей була пережита ним на тонкому рівні Відображень, – ці роки змусили його полюбити Землю. І відчути своїм домом.

Знявся вітер, на півночі небесну вохру почала поїдати кобальтова грозова навала. За півгодини тут пронесеться піщана буря. Він повернув до Купола – свого дому і своєї в’язниці, склепу із селективного скла, пластику і сталі.

Останнім часом його бентежили думки, схожі на радість і недугу.

І ймення їм було Сулі-яр. Ці Відображення стали тим сенсом, що витіснив реальність. Чути, бачити – і не торкатися, не провести тремтячими пальцями по чудернацькій мехенді на її теплій щоці, по хвилі непокірних мідних кучерів. О-о-о!.. Іноді він тягнувся до неї крізь усі Відображення з тупою спрагою дотику, але… А може, цей фанатизм – божевілля? Очікуваний фінал самотності?

Теми для бесід були такі різносторонні, що їм обом уже здавалося, ніби вони знайомі багато років. Він знав про її дитячі роки і брата, що замінив загиблих батьків. Знав про екстравагантну подругу Аш і ненависного Януса, знав про нездійсненні мрії мати дім у тихому місці, любив слухати, як вона, трохи соромлячись, співає власні пісні.

Вона знала про його рідний за правом народження дім – планету Шанду. Шанду з далекої галактики прийняла втікачів (тих, хто встиг і зумів) з рідного за правом походження дому – Землі, коли на тій почалися катастрофічні події. Інверсія магнітних полюсів і зникнення геомагнітного поля уб’є життя на Землі через три сотні літ від часу Сулі-яр (вона плакала). Коли Земля стала безлюдною, на Шанду вимираюча високорозвинена цивілізація злилася з переселенцями, породивши нову расу. Сулі-яр знала про смуток, який огортав його під час вильотів для збору звітного матеріалу, що він регулярно переправляв на Шанду. Бо ж планета-праматір ще текла у його жилах рідкісною четвертою з негативним резус-фактором групою крові. Вона любила, коли він читав їй співучу поезію – симбіоз літературної творчості двох планет.

Але особливо у цій дівчині бентежило його те, що вона БАЧИЛА його. Чому і як «Кайрос» спрацьовував таким дивним чином? Модель машини була безпечною і перевіреною безліччю сеансами, у справності апарату Адам не сумнівався. То чому відбувався двобічний позачасовий зв’язок? Адам чув теорію про існування аномальних зон у енерго-інформаційному полі планети, накладених на часово-просторову площину, але не стикався з таким явищем і, як учений, ставив його під сумнів. То невже це – той випадок, один на мільйон?

Звичайно, варто відзвітувати на Шанду про унікальне явище. Але не зараз, згодом. А зараз його свідомість бентежили інші думки – химерні, провокативні, пристрасні. У нього було багато роботи і одна можливість для експерименту. Незліченну кількість годин провів Адам біля консолей «Кайроса», вивчаючи усі можливі конфігурації налаштувань. Він направляв свою свідомість у ті Відображення, де жили вчені, що мали уявлення про час, простір і переміщення матерії. Вів з ними наукові розмови і конструктивні дискусії, ніби добрий геній, даючи взамін крихти знань майбутнього. Дехто – генії на фоні божевілля – і справді були великим. «Що таке час?» - казали вони. – «Час – це відносність між подіями і вібрація енергій. Простір, гравітація, матерія – речі, які коряться енергії, бо енергія – це та священна субстанція, з якої починалося все у цьому світі. А найпотужнішою енергією є енергія людського наміру…»

Обмін знаннями і інформацією Адам вважав чесним. А коли й ні – то хіба він не носив тавро злочинця? Хіба він не був уже трішки божевільним?

Піщана буря шкреблася у вікна Купола, але обламувала свої сірі кігті. Адам з тихим співчуттям спостерігав за її безсиллям.

***

Кімнатою гуртожитку при ашрамі, де я мешкаю, пурхає аж пурпурова від терміновості ластівка. «Цві-інь» – тонко, але часто лунає із динаміка відеофона звуковий сигнал повідомлення. Я поспішаю вимкнути голограму. Включаю дисплей. Обличчя Аш-Ліу перекошене від страху, витатуйовані ліани переплелися, утворюючи химерний вензель, коли подруга нервово заламує руки перед камерою.

- Сулі! – кричить Аш. – Сулі, негайно тікай з ашраму! Сховайся десь у безпечному місці. У мене був Янус зі своїми мавпами! Він якийсь неадекватний, здається, у нього геть зірвало дах від наркоти. Повний псих, словом. Він… Вони випитали у мене адресу і зараз їдуть до тебе. Сулі, пробач, що я сказала, вони погрожували. Пробач, мила!..

Тікати! Зникнути! Пересидіти на Темному острові, доки не вгамується Янус.

Пізно! Знадвору долинають незвичні у цьому тихому місці звуки бійки. Крики. Стогін. Я мчу до дверей – може, встигну, непомітно проберуся до причалу, до човна, втечу на острів! Але двері розчахуються, наче зірвані вітром, і на порозі постає кремезна постать.

- Сулі-яр! – Янус смакує іменем, мов тягучою цукеркою, але яким колючим холодом віє від його голосу… – Моя білко хитра Сулі. А я все гадав, де ти? Чого ж сховалася у такім дивацькім місці, серед цих клоунів у безглуздих балахонах, чи думала, що не знайду? Га?

Янус докірливо цокає язиком і заходить, щільно закриваючи за собою двері. Я встигаю помітити кілька скручених тіл наших адептів на стежині і, здається, біля одного криваво темніє калюжа. Біля дверей стоять троє, а може, й більше Янусових виродків. Кентавр грубо хапає мене за руку. Зазираю йому в очі і лякаюсь до смерті. Лякаюся їх виразу – жадібного, дикого, злого. Як у потвори на його спині. Тверде лаписько здавлює мою руку так, що вона синіє. Я стогну:

- Янусе, відпусти.

- Відпустити? – Янус наближує до мене витріщені очі, його дихання стає важким і вологим. – Відпустити? Ні, Сулі-яр, я давав тобі слово зробити своєю. Давав же? Я прийшов виконати обіцянку. Я прийшов за тобою! Та спочатку обніми мене, Сулі. Як колись.

І він стискає мене в залізних обіймах – ні крикнути, ні дихнути. Його гарячі губи пахнуть металом і ще чимось невловимим – я відчуваю цей запах, коли Янус ненаситно цілує моє обличчя, тоді як його руки рвуть мій одяг.

- Ні! – я вириваюсь з обіймів і щосили б'ю його в обличчя. З розбитої губи бризкає кров, перетворюючи зуби в багряні намистини.

Янус лютує і з розмаху заціджує кулаком мені в живіт. Я відлітаю до стіни і падаю, хапаючи повітря, наче риба з обпеченими на сонці зябрами. Сльози навертаються на очі. Кентавр без зайвих слів підскакує до мене, хапає за волосся і навідмаш б'є в обличчя. Удари сиплються монотонно і злісно. Удар, удар, удар…

- Ні? – він не реве і не кричить, але це шипіння, що виривається з розбитих губ, шипіння з бризками червоної слини, яка летить мені в лице, страшне, воно виносить вирок. – Отже, ні? Що ж, сама винна.

Десь далеко, у іншому світі, вищить сирена екстреної служби порятунку, наближаючись до ашраму. Але вони не встигнуть… Запухлими очима я вловлюю рух – з кишені Януса змією вислизає шовковий шнурок і швидко переміщується на мою шию.

Неймовірно страшно. Горло рветься від пекучого болю, легені – від нестачі повітря. Коли я вже майже померла, майже розчинилася у Великим Ніщо і Ніде, самотня думка проривається у голову: «Сьогодні Адамові не буде з ким розмовляти. Буде пустка замість мене…»

- Адаме!!! Адаме, Адаме… – відчайдушно хриплю я останні в своєму житті слова, бо якщо помирати, то не з обличчям убивці перед очима, а коханої людини…

І раптом… Раптом простір вибухає і розсипається іскрами миттєвостей буття: секунд, днів, віків. Спалах, неосяжність, кінець усьому...

***

Він дивився на понівечене обличчя. Сулі була непритомною. Він обережно змивав кров з ран, на мить зупинивши пальці на блідо-рудім тату на її лівій щоці. Дослідив і забинтував шию. Скорившись пориву, поцілував розбиті губи, повіки. Відкинув мідний кучерик із чола. Погладив тонкі пальці… Все буде добре. Вона житиме. Він догляне її.

У «Кайросі» щось зламалося, індикатори машини горіли червоним, як свідчення несправності. Але нехай, це вже неважливо.

…Він мав летіти збирати дані. Він не планував сеансу тоді. Але якоїсь миті відчув непереборний, майже містичний заклик з невідомості включити машину. І голос. Голос Сулі наполегливо, надривно кричав у його голові, звав: «Адаме!!!». Уже в дверях його чотки раптово розірвалися, і намистинки, тонко дзенькаючи, розкотилися по підлозі. Адам не зміг противитися. Включив «Кайроса», ввів потрібні дані і… Він не встиг сісти в крісло, підключити сенсори, заглибитись у гіпнотичний транс, бо довкола нього простір несподівано збрижився, наелектризувався. Периферією машини побігли голубі блискавки. Струмом його викинуло на кілька метрів з поля дії апарату. І коли Адам підвівся, то закляк у здивуванні: на кріслі спочатку з’явився незрозумілий силует, примарне сяйво. А потім з матерії позачасся, із зони аномального минулого матеріалізувалося тендітне тіло в жахливих побоях. Живе чи мертве, він не знав. Він просто кинувся тоді до крісла, упав перед ним на коліна і кілька секунд боявся торкнутися, боявся, що це марево розтане. Але затьмарення минуло блискавично, коли Сулі застогнала, приходячи до тями:

- Я…померла? Де… Адаме!..

- Ти зі мною, кохана. Ти зі мною… Наше Сонце зійшло.