Під поглядом зелених пащ

Мені подобається бурштиновий присмерк. Цей бурштиновий присмерк. Що як і належить усьому бурштиновому – перебуває у нескінченній суперечці не тільки відтінків, а й кольорів. Коли дивишся на янтар, то в останню мить думаєш про те, що це кров рослин. В цьому камені, що ніби розсмоктує у собі (як льодяник) сонячне світло, завжди зібрана діорама. Це може бути будь що – маленькі бульбашки, заручники законів фізики, що прямували назовню, але були узяті у полон часу. Або сміття, яке стало частиною скарбу. Або тонкі смужки – темно-коричневі, майже чорні, чи навпаки – молочно-білі, схожі на вени, частини мінеральної кровоносної системи. Так і тут – біля вікна бурштин насичено-жовтий, наче напівстиглий лимон, а трохи поодаль, ніби на його гілку прищепили помаранчу – колір гусне, теплішає, і поступово, ближче до ліжка, ні, не загорається багряним, стає кольором отих коричневих цяток на груші Бере Боск (які вже тільки і зустрінеш, що на претензійних натюрмортах 21-го століття). А Ліна, попри усю тривіальність цього порівняння – таки метелик, бурштинова бранка. Хоча, вона зі мною не погодиться. Назвала би себе Володаркою Мідної гори, що втиснулась у цей трикімнатний будиночок.

Бурштинове світло ошукує мене. У ньому волосся Ліни здається мідним, майже каштановим. Та я знаю, що вона руда. Як і майже всі плантівські жінки після 2174 року. Коли корпорація «Наше майбутнє» уперлося лобом об стіну у своїх дослідах з домінування «прихованих генів». Що вони там хотіли? – аби планти могли управляти водою, як Немо з «Матриці» столовою ложкою? Чи велінням думки перетворювати форель на смертоносну зграю, подібну до хічкоківських «Пташок»? Ага. Не так сталося як гадалося. Ось вам – рудий колір волосся. Короткий зріст. І важкі уперті риси обличчя. Прямо таки усі як із однієї скрині – Флоренс Велч, Джиліан Андерсон, Глорія Піларж... Все – вище голови не стрибнеш.

- Ну що, луска ще не прокльовується?

Ліна всміхається. Нахиляє пляшку аби налити мені френча, але я відставляю келих.

- Плесни чогось справжнього. Не хочу цієї сечі…

Все заради людей. Менше ризиків, менше смертей, менше страждань… Нове покоління обирає синтетичний алкоголь, який розчиняється без жодних залишків у крові за… Скільки ви хочете відчувати себе «розслабленим» (о, як делікатно це зараз називають): годину, дві, три? Оберіть потрібний сорт френча! Ще не вистачає їжі, яка розчинятиметься в організмі після перетравлення – і буде вирішена проблема будь-яких дієт.

Моя чарівна Флоренс Велч приносить коньяк і наливає його у свіжу склянку. Бурштинова рідина спалахує й повільно заколисує у собі це неспішне серцебиття сонячного світла.

- Вирішив залишитись?

Вона відхиляє голову від спинки дивану і її біла шкіра виниряє із жовтих сутінків.

- Так. Ти не проти?

Авжеж, не проти! Але я хочу почути це в голос. Нехай скаже як сумувала за мною. Та вона не говорить. І лише несмішливо дивиться на мене блакитними очима (ще одна набридлива ознака після 2174 року).

- Я можу заночувати в коридорі.

Ліна підливає коньяку і запитує:

- Що сталося?

- Спаюєш мене? – ковтаю м’якого, майже як портвейн, коньяку і намагаюсь за своїм недолугим жартом зібратися із думками. І це складно. Бо думати зараз ні про що не хочеться. А хочеться лежати у цьому бурштині, пити коньяк, дивитись на Ліну і відчувати легке збудження від очікування ночі із нею.

- Що хоче корпорація?

- Прав на наш генетичний матеріал… Даруй, – «ваш генетичний матеріал». Бо я ж нібито відбракований, як другосортний матеріал…

- Ну, підбери шмарклі. Я хоч і пам’ятаю увесь той монолог, що зазвичай говорю у таких випадках, але давай сьогодні обійдемося без нього. Вони відправили тебе до Багмута?

- Відправили… - ковтаю ще коньяку і зітхнувши (через розчарування – Ліна не захотіла підтримати нашу стару гру у безпородного собаку), пригадую свою сьогоднішню зустріч…

«Селищне містечко» – це й ніби звучить зворушливо… Одразу ж уявляєш якісь прекрасні у своїй архаїчній красі соняхи, що схилили, мов від мігрені, свої важкі голови. І в цій млосній недузі ліниво спостерігають за тобою – нетутешнім зайдою, який порушує їхню всеосяжну, майже космічно без меж елегію. На рівній дорозі лише де ні де промайне куца зграйка тополиного листя (тополя завжди жовкне раніше за всіх – вже майже з початку серпня). З вікна автівки ти задивляєшся на соняхову демонстрацію повноврожайної вроди, для якої ліниві корови у лузі стають дійсно – самим лише тлом… Не вистачає тільки, як там, «плугатирів з плугами» і звитяжного (теж через архаїчність) вишневого садку (хоча, де там! – вишня так недоречна у серпні – можна відсунути її вбік у цій фантазії). Зараз таке побачиш лише у краєзнавчих музеях. У відділі «Імпровізація на тему ідеалізованої рустикальної тематики».

Тут усе нагадувало сонцесяйні красивості у дусі «Плезантвіль», чи «Степфордських дружин», або одного з улюблених серіалів мого батька – «Альтанка і плющ» (справжній кінохіт його молодості про життя маленького французького містечка в середині 20-го століття. Пам’ятаю, мене самого вразила ця історія – як якась істота, прибулець, раз на рік оселяється в тілі одного з тамтешніх мешканців, оскільки її фізіологія непристосована до наших природних умов. І городяни із честю і жодної шкоди для свого здоров’я виконують цю шляхетну для них місію носіїв «паразита», бо відчувають до нього безмежну ірраціональну любов. Їхній звичний уклад життя порушує те, що поблизу містечка знаходять родовище яшми і їхні вулиці запруджують добувачі з різних куточків Франції – здебільшого ті ще покидьки і гультяї). Заїжджаючи до селищного містечка – одразу ж згадуєш усі ці фільми із їхніми чепурними білосніжними будиночками, схожими на суворі геометричні кристали, вирощені з кавалків цукру-рафінаду. Знеособлені близнюки (ну, щоб хтось не дай Боже вирішив що корпорація ставиться до когось з його одноплемінників краще, ніж до нього – тут не повинно бути і тіні причин для заколоту). Лише за розмірами розподілені для родинного і усамітненого проживання. А щоб раптом не заблукав хтось з почесних гостей, чи може щоб дійсно внести якесь різноманіття – квартали, за якими розподілені роди, були прикрашені особливими рослинами. Так у іфрітів (мабуть, щоб підкреслити їхню приховану вогненну сутність) у дворах рясніли багрянолисні сливи Піссарді і гібіскуси із величезними пурпуровими або помаранчевими квітами, схожими звіддаля на кусні сирої яловичини і хурму. А у планта Ліни будинок заріс небесно-блакитними кліматисами й такого ж кольору але іншого відтінку трояндами…

На під’їзді мої документи прискіпливо перевірили двічі (хоча, здавалось би, мають вже знати мені в обличчя – я буваю тут кілька разів на місяць. Бояться, засранці, щоб не зіпсували «очищенні» ознаки їхнього племінного стада. Аби не нанесли сюди «сміття» – стороннього генетичного матеріалу. І я, який міг би прибитись сюди паршивою вівцею (як-ніяк – родич!) – теж загроза, відсіяна їхньою селекційною перевіркою…

Експериментуючи із «прихованим геном» корпорація спочатку мала деякі сподівання пов’язані із «гібридами» – такими як я. Думали, що поєднуючи у собі кілька родів ми із рівною можливістю можемо володіти усіма їхніми якостями. Як василіски – мати здатність обертати соки людського тіла на мінерали. Як іфрити – наділяти померле і зотліле тією іскрою, що бодай на мить подарує йому життя (пам’ятаю як Федір Ващук незадоволено зморщився, коли я назвав це некромантією. Що ви! «Ми ж не у середньовіччі живемо» – як можна! Та й взагалі – «Ми це збираємося використовувати з іншою метою – для лікування безпліддя», ну-ну…). І як планти – мати схильність до магії без формул і заклинань, а просто за велінням своїх бажань. Чи як нефіліми – теж силою свого бажання наслати на інших хвороби або навіть смерть.

А от із гібридами – дзуськи! Вони не тільки не могли вдало поєднувати властивості різних родів, а й взагалі – майже втрачали ці здібності. Ніби виникала якась несумісність. Наша фізіологія не могла вдало перерозподіляти ресурси для вирішення конкретних магічних задач (слово «магія» Федору Ващуку теж не подобалося. У 2143 році, коли ринок із наданням магічних послуг вже остаточно перестав бути стихійним і напівлегальним, його, одного з провідних генетиків країни, переманила за шалені гроші корпорація. І він, такий молодий, але вже професор, людина із негнучким стрижнем академічної освіти, ще довго звикав до тієї специфічної роботи, якою тепер мав займатися).

Звісно, вони були зв’язані контрактними зобов’язаннями і не могли просто так викинути мене на вулицю. Тож мені дали роботу у корпорації, квартиру у місті – плюс невеличку пенсію (думаю, їхні юристи вже уклали кілька доповнень до контракту і тим, хто народився пізніше за мене – поталанить із цим менше, хоча, ми їх ще не раз загонимо їх у глухий кут…).

Тоді, у 2096 року світова наука пережила справжній шок від цього відкриття. Після вдосконалення апаратів з генетичного аналізу зовсім випадково, в ході якогось дослідження онкологічних хвороб у одного з пацієнтів знайшли чужорідний ген (це потім, через сім років, після кількох виграних позик у суді, його офіційно називатимуть «прихованим»). Як? Звідки? Що за химерна мутація? Провели масштабнішу діагностику з кількох тисяч добровольців – знайшли ще кількох людей із деякими варіаціями «генетичної мапи».

Після прискіпливих досліджень встановили – ці гени набуті не за останній час, їм щонайменше тисяча років. І належать вони істотам інших біологічних видів. Метушня, що почалася завершитися не може і по цей день … Бо сказати щось більш певне науковці не могли. Невдовзі носіями «прихованих генів» зацікавилась корпорація «Наше майбутнє», яка намагалася впроваджувати комерційні проекти на поміжів’ї науки і магії. Вона провела тестування за участі кількох екстрасенсів та ясновидців і результати її задовольнили. На думку запрошених експертів увесь цей генетичний матеріал належав істотам яких зараз можна знайти вже хіба що у бестіаріях. Тому у питанні як класифікувати піддослідних узяли на озброєння світову міфологію. Оскільки у одних з них в роду були русалки (я от досі не можу повірити, невже й справді – із риб’ячими хвостами, чи це все-таки якесь художнє перебільшення? Це ж з якої голодухи на жіночу увагу можна собі таку у дружини взяти?), то їх назвали «плантами», на честь династії монархів Плантагенетів у яких, за легендою, в роду була фея води Мелюзіна. Інших (цікаво тут хоч хтось з ясновидців зашарівся, коли сповіщав про це?) наплодив якийсь хтивий янгол – тому їх нарекли «нефілімами» (там, наче, скандал ще був із Ватиканом через це, але корпорація якось усе узгодила навіть не довівши справу до суду, хоча Папські «вівчарки» такі хвацькі – як від них вдалося відбитися і гадки не маю). Найбільш загадковим пращуром стала істота, яка могла перетворювати усе живе на камінь і оскільки «медуза» звучало аж надто не поетично, в корпорації вирішили назвати цих людей «василісками». Ну й четвертий рід мав за прародителя когось типу «духа вогню» (мабуть, не такий він вже був і «дух» й точно не нагадував безтілесну хмарку, якщо зміг дитину «зашпилити»).

В корпорації аж ошаліли тоді від цієї новини. Ага, це ж тобі справжня втілена магія! І якщо якимись особливими чарами володіють ці люди, то на що можна було б розраховувати якби повернути до життя усіх цих істот? Не знаю, як вони обійшли юридичні питання із правами людини і усяким таким іншим, але невдовзі почалися досліди із домінування «прихованих генів». Однак, ані шалені гроші витрачені на це, ані час, ані кращі обладнання і уми – так і не вирішили цієї задачі. Й після кількох десятиліть наполегливих і впертих вправ – корпорація знову звернулася по допомогу до екстрасенсів – роз’ясніть нам, кретинам, що ми не так робимо. І їм відповіли, що як би вони не старалися, але минулого не повернеш. Що, типу, Всесвіт вирішив колись – збирайтесь, шановні, ельфи, хвеї, демони, та інші представники розвеселої братії – із речами на вихід. Усе – ваш час сплив. Не плачте і не кудкудахчте – Всесвіт тепер знесе яєчко не золоте, а просте. А будете затримуватись – отримаєте добрячого копняка для наснаги. Й ті, хто зараз вмішується у ці всевишні плани і хоче повернути те, що вони забрали – може теж напроситися на щось недобре.

Що ж – проти Всесвіту не попреш. Але грошей витрачених шкода. Бо гроші ці чималі. Й треба ж їх якось відпрацювати. О! А давайте ми у них візьмемо права на їхній генетичний матеріал і почнемо ним торгувати? Уявіть тільки банери по всьому місту – «Станьте трішки справжньою русалкою і отримайте її магічні здібності». Та у нас тут черги з охочих будуть!

От корпорація відправила мене як «свого» до «своїх» аби обговорити із ними нюанси цієї справи. І розмовляти треба було із Миколою Багмутом – делегованим представником від усіх чотирьох родів. Той зарядив якусь довгу передбачувану тираду про «честь», «гідність», про зневагу, права і ще щось. Я половину усього того прослухав міркуючи про Ліну. Уявляючи її обличчя, яке я міг би упізнати і з мільйону плантівськіх жінок попри усі «покращення» і «домінування» генів. Подумки вже сполохував рухами цей бурштиновий присмерк. І коли Багмут закінчив свою палку промову – спробував подивився на нього спокійно, виважено і найбільш промовисто. Я хотів вкласти у свій погляд важку і зрозумілу думку про те, що увесь цей флуд він може залишити на громадських зборах родів. Моє серце не розтоплять жодні слова про те «Як ти можеш – ти ж один з нас» і «Ти ж коли був маленьким, то разом із моїми дітьми бавився тут у дворі», бо від цих розмов мене починало нудити і хотілося вийти на свіже повітря. Власне я так і зробив, коли увесь цей фарс затягнувся. Бо ми обоє розуміли, що вони із своїми тельбухами вже давно належать корпорації. Що всі вони – п’явки на її грошових дотаціях і пенсіях. Й питання лише у тому, щоб найбільш вигідно продатися – тепер – коли усі вони уперлися у цей, здається, таки якийсь з передостанніх рубежів.

- Думайте. У вас є тиждень. Корпорація готова розглянути будь-які ваші пропозиції й укласти довгострокові контракти вигідні обом сторонам.

Ліна притислась до мене ближче і спитала:

- І що Багмут?

- А ти як думаєш?

- Думаю, так легко корпорація не відбудеться.

- Мабуть…

Коли я пішов до свого авта від будинку Багмута і ще відчував як той кипить від усього недоказаного, то по мені на мить ковзнув оцей дитячий страх – заціпеніти і перетворитися на боввана з гранатів і топазів. Я навіть уявив себе – високий худий чоловік із насупленим обличчям і руками в кишенях – ніби дружина Лота, що озирнулася на Содом. І Багмут має зробити ще якийсь особливо пафосний театральний жест, скажімо, підійти і потушити об мій лоб сигарету і криво всміхнутися мені у обличчя…

І навіть самому смішно стало від цього. Так, мабуть моя фігура пасувала би цьому подвір’ю, а особливо соковитим пожадливим пащам зелених гладіолусів, що обліпили низький паркан з цегли кольору пряженого молока. Та моя отрута уповільненої дії, що я вприснув своїм поглядом у Багмута вже розправляє у ньому свої пагони. Зараз його гнів почне холонути, на завтра він оголосить збори громади і за кілька днів вони приймуть рішення. Оскільки Багмут знайде правильні і зважені слова аби роди погодились із проханням корпорації. Бо я щойно велів йому це зробити.

Ось мій унікальний дар, котрий я отримав у подарунок від янгола (ага, заради красивості моменту можна задерти голову догори і підморгнути уявному пращуру (який, згідної моєї фантазії, має сидіти на хмарці, бовтати ногами у повітрі і підморгнути мені у відповідь)) і таки Медузі (хай тобі грець, Персею, через такого гівнюка як ти – мені і підморгнути нема кому!).

Власне, як би мені ще вдалося затриматися у корпорації та й на такий посаді? Для чого їм взагалі наймати мене? Дати мені якісь крихти зі свого місячного бюджету на проект із селищним містечком і відправити на всі чотири боки – чого очі не бачать, того серцю не жаль. А так – на заздрість і великий подив колег я ще й ледь не щороку отримую підвищення…

Не терпиться побачити як це сите і ліниве гніздо нарешті затягне собі пояси. Стрепенеться. Прийде трохи до тями у своїх консервних банках за огорожами з квітів і охайних будиночків. Щоправда, ненадовго – «приховані гени» вередливі. Передбачити як вони поведуть себе у чужому тілі неможливо. І хто його знає – можливо наслідки цього і вписуватимуться у новий задум Всесвіту, однак вкотре розминуться із планами корпорації.