Під двома місяцями

1

Октавія із насолодою зідрала брудну, просяклу потом та солярою одежу і залізла у велику жерстяну ванну з гарячою водою. Частина води вихлюпнулась на кахель підлоги, збігаючи в каналізацію, але жінка на те не зважила, тільки заплющила великі карі очі та віддалась блаженству яке мало із чим можна порівняти. Майже одразу тонкі ніжні пальці пробіглись по її плечах, торкнулись вух, грудей, полоскотали підборіддя.

– Дякую тобі, Юлику. Я запізнилась, думала ванна вже остигне.

– Я чекав, – тенор Юліана заграв обертонами. – Підігрівати воду неважко. Ти втомилась?

– Маневри, знову маневри. Багато стрілянини, багато біганини і багато махання лопатою. Не знаю, що там твориться у Раді Фрактій, проте пентархи як подуріли, чесне слово!

– Хіба це твоя робота? Ти ж астіномос, твої люди мають підтримувати порядок!

Октавія до хрусту потягнулась та зітхнула.

– Не робота, але обов’язок. Всі, хто здатен носити зброю… я вже розповідала, пригадуєш? Це чоловіку можна сидіти дома з дітьми, а жінка, якщо не вагітна, має певні обов’язки перед пентархом та фрактією.

– Маневри це добре, – по тону хлопця було чути, що повторення банальностей його не надто вразило. – А злодіїв треба ловити. Он, Ангеліана пограбували серед білого дня. І Георгіуса теж.

– Ангеліан, Герогіус… – Октавія покопирсалась в пам’яті. – Це ті, що лікери полюбляють? Може перебрали та самі й загубили?

– Ти ж знаєш, я із ними просто за компанію сиджу, не більше. Говоримо про те, про се… – Юліан знітився. – Знаєш, вони геть не думають про майбутнє! Це поки молоді, то завжди можуть знайти когось, хто б оплачував їх рахунки, а як постарішають? Лікери, солодощі… Відростять животики, обличчя покриються зморшками, мішки під очима… Ну скажи, кому б вони були потрібні?

– Я тебе люблю не за те, що ти красунчик, – Октавія зітхнула, вона вже звикла, що рано чи пізно розмова поверталась до цієї теми.

– Ну нехай не тільки за те, – самовдоволено відповів хлопець, – але подивись на себе! Ти статечна дама, з достатком, професією та становищем. Біля тебе завжди крутитимуться молоді хлопчики і я не збираюсь давати їм жодного шансу!

Він помовчав.

– А ще мені подобається робити затишок для тебе.

Не чекаючи продовження, Октавія вигнулась, піймала його руку та притягнула до себе. Хлопець зойкнувши, булькнув у воду, виринув та не встиг обурено розтулити вуста, як жінка затулила їх палким цілунком.

Решта водних процедур пройшла значно веселіше.

Через годину Юліан старанно замочував для прання брудну одежу, а жінка, зав’язавши вологе волосся вузлом, пішла в кімнату, де в спеціальній скриньці зберігались інструменти. Вона не любила відкладати чищення зброї, хоч цього разу й не встояла перед ванною. По дорозі її пильний погляд відмітив невелику дешеву книжку з крикливою обкладинкою та дурнуватою назвою: «Кривавий цілунок». На обкладинці гостровухий красень примірявся гострими іклами до непритомного чоловіка, а серйозна жінка на задньому плані цілилась в нього зі зброї просто-таки немислимого калібру. Книжка лежала розкритою, а між сторінками стирчало кілька закладок. Усміхнувшись новому захопленню свого хлопця, астіномос поклала гвинтавку на стіл та дістала інструменти.

Робота досягла якраз середини, коли Октавія почула над вухом сопіння.

– Цікаво? Чи ти щось хотів сказати?

– Сказати, – хлопець збентежився та смішно шморгнув носом. – Ти не сваритимешся?

– А що таке?

– Ну… – він набрав в легені повітря і випалив одним духом. – Я тут купив річ… чекай, покажу.

Його тендітний силует швидко метнувся в коридор і через хвилину він притягнув чималу коробку.

– Ось. Дивись! Ти казала, що можу купити, що захочу. Так от, – войовниче продовжив він, – я хочу саме це! І я не взяв із домашніх грошей ані мідного обола!

– Та чекай, чекай, – Октавія вже здогадалась, що всередині. – Не галасуй, коли я кажу: «купуй, що хочеш», я саме це має на увазі. Купиш новий браслет – добре. Купиш розкішну і фривольну тогу – добре. Купиш офіційний костюм – добре. Купиш… що там у тебе в коробці… – добре!

Юліан одразу повеселів.

– То ти не сердишся? А навчиш мене цим користуватись?

Октавія похвалила себе за здогадливість: в коробці виявився невеликий компактний та елегантний чоловічий пістолет, якраз такий, щоб було зручно носити в чоловічій сумочці чи внутрішній кишені модного піджака.

2

На стрільбищі було людно: не кожній жінці випадає побачити чоловіка з пістолетом. Юлій червонів, бентежився, але старанно виконував усі вправи, виймав спускав повітря та знову заправляв балон, споряджав обойму, розбирав та чистив свій невеликий пістолетик. Октавія незворушно спостерігала за цим всім, дозволяючи хлопцю робити помилки та самому їх виправляти.

– Стоп, – астіномос підняла руку. – Поки що цього досить. А тепер стріляй.

Юліан ще більше почервонів, подивився на свій святковий піджак, який вже добряче забруднився і перевів погляд на подругу.

– Що, прямо тут?

– Милий, – Октавія посміхнулась. – Ми на стрільбищі, тут взагалі-то стріляють. Он мішень, вперед.

– Але ці всі жінки, вони дивляться…

– Хлопче, – в голосі астіномоса заграли нетерплячі нотки, – зброєю зазвичай користуються в чийсь присутності. От уяви, що… ну не знаю… уяви, що на тебе нападає той вампір із книги. На всіх нас нападає, але пістолет зараз тільки в твоїх руках. Стріляй! Чи ти спершу попросиш усіх відвернутись?

Юліан взяв пістолет в обидві руки, направив в бік мішені, зажмурився і натиснув на гашетку.

– Непогано, – прокоментувала Октавія. – Цілився ти приблизно в потрібний бік. Як гадаєш, чому не було пострілу?

– Балон?

– Правильно, молодець. Ти забув накачати повітря. Повтори.

Друга спроба пройшла краще. Стріляючи щоразу сміливіше, хлопець спустошив обойму, акуратно відклав зброю та розрядив її.

– Ну як?

– А піди, подивись, – позіхнула Октавія.

Звичайно, на мішені не виявилось жодної дірочки.

– Але ж… я… – В голосі Юліана забриніли сльози образи.

– Відставити нюні! Думай, що не так!

– Я погано стріляю?

– Це само собою, проте цього разу справа не в тому. Думай. Ну добре, це тобі урок. З твого пістолетика стріляй метрів на десять, не далі. Затямив? Краще – ближче і несподівано. Так, перезаряджай і пробуй далі, на он-тих мішенях.

Юліан прикусив губу та пішов виконувати команду.

– Знаєш, із нього щось буде, – до Октавії підійшла антипастиномос карного відділу, кремезна, майже квадратна жінка. – Не кожен новобранець так себе тримає в руках.

– А то! Він хороший, – усміхнулась астіномос. – Тільки придурі, буває, нахапається. Та хто без ґанджу? Траплялось щось цікаве без мене?

Антипастиномос зітхнула.

– На жаль, так. Серія пограбувань, кілька чоловіків з далеко не найбідніших сімей, вся фрактія аж гуде. Дивна історія, насправді. Крадуть дрібнички, залишаючи цінні речі. А пограбовані белькочуть щось ну зовсім несусвітнє. Нічого не тямлю, добре що ти вернулась.

– Зараз свого проведу, буду розбиратись. Ох, як я скучила по столу! – Октавія розправила плечі та піймала співчутливий погляд подруги.

– Важко було?

– Дурнувато. Навіть не знаю, що спало на думку пентархам: таке враження, що нас тренували на землерийок. Нові гвинтівки потужні, але важенні, та гріються. Це ж дурня: годину закопуватись щоб зробити кілька пострілів! Стрельнув – тікай! І знову копай. А поруч гатять ті монструозні кулемети… тріск, сморід соляри…

– Он як… Через день мене викликають. Втішила, подружко!

– Перетерпиш, он ти яка! Хоча знаєш що? Рукавички прикупи, азбестові. Ну а бо хоч зимові вовняні, бо руки попечеш. Ну добре, мій уже відстрілявся, проведу до дому. Хоча ні, накажи приготувати екіпаж, він брудний, як чортеня, куди його в люди випускати!

Астіномос встала.

– Юліане! Егей, Юліане!

Хлопець перестав стріляти, опустив руки.

– Ну що, друже, непогано, правду кажу. Так, пістолет почистиш дома, збирайся. Вампіри тепер тобі, звісно, не страшні, проте в такому вигляді на вулиці показуватись не варто.

Аж тепер Юліан помітив у що перетворився його модний піджак проте тільки стиснув губи.

– Ну, ну, – Октавія поплескала хлопця по плечі. – Зате тепер ти озброєний та дуже небезпечний, це дуже сексуально. А до дому тебе відвезуть, не переймайся.

Перед екіпажем хлопець збентежено зупинився, потім підійшов до жінки та прошепотів їй на вушко: «Добре, що ти знаєш про вампірів, я боявся, що ти мені не повіриш. Дякую».

І поцілував.

Такою збентеженою астіномос не почувалась, мабуть, уже років із десять.

3

До дому Октавія поверталась добре за північ. Настільки за північ, що кучера чергового екіпажу довелось розбудити зовсім не легкими стусанами. Пітьму на вулицях полісу прорізало тільки вбоге червонясте світло старшого місяця. Його молодший брат вже закотився, горіли поодинокі ліхтарі, цокіт підков по бруківці, здавалось, тонув у глибоких тінях.

У віконці другого поверху горів вогник каганця: Юліан не спав. На серці в астіномоса потепліло, вона усміхнулась, уявляючи миле заспане обличчя та палкі обійми. Стараючись не шуміти вона обережно відчинила двері та не запалюючи світла пішла нагору. Сходинки тихенько поскрипували і жінка була певна, що якщо Юліан не спить, то неодмінно її зустріне.

Юліан спав, закутавшись в ковдру по самісінькі вуха. Тихо зітхнувши, Октавія скинула одежу та приготувалась пірнути під ковдру, як раптом за спиною тихо клацнув метал. Ще не до пуття розуміючи, що сталось, вона завченим рухом упала на підлогу, перекотилась і аж потім зрозуміла, що саме так клацає повітряний клапан пістолета. Та не встигла астіномос стрибнути за ліжко, як з тіні в кутку кімнати вибіг переляканий Юліан та упав пере нею на коліна. Хлопця трясло, він не міг говорити і тільки притискався до грудей подруги.

– Ну, милий, тихо, тихенько, нічого страшного немає, це я, це тільки я. Ось так, добре, все добре, дай пістолет сюди, так, молодець, я з тобою, я захищу тебе…

Поступово хлопець розслабився і навіть спробував усміхнутись, але раптово його очі закрились, а тіло обм’якло. Ще не розуміючи що трапилось, Октавія обережно опустила його на ліжко і тільки тоді почула мірне посапування: Юліан спав. Нахилившись ближче, жінка відчула сильний запах валеріани та чогось іще.

– Ну ти й накрутив себе, друже, – пробурмотіла жінка.

Піднявши пістолет астіномос автоматично перевірила обойму і вже було поклала зброю на тумбочку, як тут втомлений мозок нарешті зреагував на незвичний блиск куль.

– Ну звичайно, якщо вже боятись вампіра, то кулі мають бути срібними. Що ж з тобою коїться, га? Нічого, завтра поговоримо.

Гасити каганець вона не стала.

Прокинулась Октавія ще досвіту, Юліан все ще мирно дрімав, тож вона поставила на спиртівку чайник. Хлопець прокинувся якраз у той момент, коли вона розливала заварку по чашках.

– Привіт.

– Ти такий гарний, коли спиш, – жінка не втрималась від двозначного компліменту. – прокидайся, пий чай, нам треба поговорити.

– Про вчорашнє? Пробач, я…

– Ні, взагалі. Ти ж не боягуз, я знаю. Що тебе так перелякало?

Юліан потер підборіддя.

– Ти ж не віриш у вампірів, – чи то запитав, чи то ствердив він.

– Не вірю, – погодилась Октавія.

– Чоловіків грабують, ти ж це знаєш, так? А ті, сірі дами, що тиняються полісом?

– Які сірі дами?

– Такі… – Юліан зробив незрозумілий жест рукою. – Небезпечні, від них аж мороз по шкірі. І екіпаж у них самохідний, такого, мабуть, у самого пентарха немає.

– Так, щось я пропустила, поки була на полігоні. Добре, що сказав, є ще щось?

Юліан хвилину помовчав, проте продовжив.

– Це не все розповідають… тільки ти нічого не подумай такого, добре? Тобі про це не розкажуть, але всі пригадують чоловіка… незвичного такого. Сильного, швидкого, такого швидкого, що й не повірити. Він приходить, він бере як своє, те, що хоче. А потім на тілах, кажуть, знаходили невеличкі ранки. Не знаю, ніхто не показував.

Юліан почервонів і замовк.

– І це все?

– Ні, не все, – видавив із себе хлопець. – Той чоловік… він викликає бажання, насолоду… це важко пояснити. Я не такий, але й ті… ті, хто розповідали – вони теж не такі. Ти розумієш, про що я?

Октавія схопилась на ноги та пройшлась по кімнаті.

– Ну гаразд, припустимо я вірю. Тобто тобі я вірю, а от тим, хто це все розказав… Ну добре, припустимо, вірю і їм. Що пропало? Де твоє срібло, що я дарувала, я не питаю, зауваж.

– Пробач, – Юліан зашарівся. – Що вампір забирав? Знаєш, ще з часів Епідемії чоловіки, які тоді вижили, від батька до сина передають особливі речі… вважається, що саме вони допомогли пережити ті часи. Про це теж не говорять вголос, але це знають всі… ну всі чоловіки. Ми про це між собою говоримо.

– Отже, цей вампір ці речі краде, вірно?

– Так.

– Дякую. Буду розбиратись.

Октавія попростувала до дверей.

– Чекай… я з тобою.

– Ох, милий, не бійся. Повір, що в помістя астіномоса вампір не насмілиться зайти.

– Я… – хлопець знову зашарівся, – чоловікам він нічого не робить. А от жінкам… Мила, я боюсь за тебе. Дозволь бути поруч, дозволь, га?

Відмовити йому астіномос не змогла.

4

Октавія сердито підпирала долонями обличчя та дивилась на мерехтливий вогник каганця, Юліан тихенько сидів біля вікна та дивився на небо. Можливо, рахував зірки чи складав вірші. Астіномос знала, що він час від часу записує свої творіння в щоденник, проте ще так і не читала жодного.

– Знаєш що?

– Звісно не знаю! – пирхнула Октавія. – Звідки мені знати, ти ж мовчиш!

– То я так починаю розмову, – супротив звичайного Юліан не збентежився. – Коли ти вирішила, що вампір…

– Грабіжник!

– …що вампір переховується в якомусь житлі, то безперечно була права. Його бачили в салонах і він зовсім не скидався на безхатька. Знаєш, такий елегантний, аж завидно.

– Ми вже не перший день перевіряємо порожні помістя, готелі та дохідні будинки! До речі, уже перевірили усі! Може, – в голосі астіномоса прорізалась злість, – цей твій вампір стає туманом?

– Ні, – заперечив хлопець. – Експерти пишуть, що таке забирає надто багато сил.

– Експерти, це з тієї книжки??? Так, все, я не хочу нічого такого чути!

– Добре, добре. Я от інше хотів сказати, – Юліан понизив голос та продовжив пошепки. – Коли Георгіуса виганяла з дому жінка, він не ночував на вулиці, а тихенько повертався до себе пожежною драбиною, спав собі спокійно в ліжку, а ранком вибирався назовні і начебто розкаяний приходив під двері.

Оклавія зацікавлено подивилась на друга.

– То ти вважаєш…

– Якщо він настільки спритний, як розповідають… ні, не як в книжці, а просто як розповідають, то це цілком йому по силах.

– Зрозуміло, – астіномос піднялась. – Йдемо до дому. Ідея хороша, завтра знову починаємо обшуки, всіх людей направлю. Ти молодець. Але ж скільки всього доведеться…

– Не думаю, що багато. Тільки деякі помістя мають два поверхи і лише одиниці з них – приховану від людських очей пожежну драбину.

Астіномос серйозно подивилась на хлопця.

– Ти молодець, ти дуже-дуже молодець. А тепер… – вона усміхнулась, – подивись яка чудова ніч. Не хочеш прогулятись? З усім продовженням?

З відділку до помістя астіномоса екіпаж їде трохи більше чверті години, йти пішки – майже годину. А якщо цілуватись чи не під кожним ліхтарем – то й всі дві. До дому вони підійшли добряче за північ.

– Знаєш, що я подумав? – раптово зупинився Юліан.

– Здогадуюсь, – засміялась Октавія. – Добре, вважай цей вечір твій, робимо все так, як ти хочеш.

– Я… чекай. Здається я там у вікні щось бачив. Чекай, Октавіє. Я тут подумав, що востаннє заходив у гостьову спальню чи не місяць тому. Ні, ще давніше.

– І що? – жінка не могла так швидко переключатись за стрибками думок друга.

– А подумай, якщо вже ховатись, то чи не в будинку астіномоса? Хто там буде шукати?

– Так, все! Годі! Я хочу романтики! Давай домовимось: я зараз перевірю ту кімнату і ми сьогодні більше про вампіра не згадуємо, добре?

– Добре. Але перевіряй так, наче там насправді хтось є.

– Гаразд. Будь тут.

Астіномос безшумно відкрила двері, дістала з шафи гвинтівку та вправно перевірила тиск в балоні. Не запалюючи світла, вона почала підніматись нагору, а Юліан залишився стояти сам у примарному світлі зірок молодшого місяця. Секунди тягнулись довго, наче хвилини; хвилини розтягувались у години і невдовзі хлопець зрозумів, що не може далі залишатись один. А якщо вампір уже напав на Октавію? А якщо… Що іще могло б статись, Юліан не встиг придумати: нагорі прозвучало два постріли та щось добряче гепнуло. Тремтячими руками хлопець витягнув пістолет та побіг нагору.

Двері в гостьову спальню були розчинені настіж, а по підлозі катались дві темні постаті. Юліан звів пістолет і з жахом зрозумів, що просто не знає котра із них Октавія, а котра – нападник.

– Відпусти її, я стріляю! – відчайдушно гукнув він. На щастя астіномос зреагувала миттєво.

– Стріляй, він згори!

Ворушіння на підлозі завмерло. Хлопець відчув, що його руки тремтять.

– Тут спеціальні заряди, – гукнув він. – Хоч один та попаде в тебе і тобі кінець! Я вистрелю!

Його голос затремтів.

– Руки догори! – додала астіномос. – Стріляй на рух!

Нападник повільно підняв руки. Астіномос тут же підхопилась, вправно накинула йому на голову простирадло та повалила на підлогу.

– Не опускай пістолет, тримай ось так, ворухнеться – стріляй, – наказала вона. – Ти, ані руш! Зараз я зв’яжу тобі руки… Ось так… добре… Хух, друже, дякую.

– Це хто? Він?

– Не знаю, але тип до дідька швидкий та сильний. Я б не впоралась. Дякую, ти мене врятував, – визнала вона. – Я б не впоралась. Як ти думаєш, цього «вампіра» досить просто зв’язати, чи слід застосувати якійсь додаткові засоби безпеки?

– У мене є ідея, – усміхнувся Юліан.

5

– Ви дурні, ой, дурні… гик… дай ще чарку… слухай, з чого ви його женете? О! Б-браслетик… б-раслетик… дай-но сюди, га? Знаєш, скільки за цей б-браслетик дають на чорному ринку? А.. Авторитет! Ні, як його… антикваріат, ось!

Слухаючи п’яну маячню бранця, Юліан сидів у протилежному кутку кімнати та дивився на споріджений срібними кулями пістолет. Інколи хлопець ловив себе на думці, що заздрить бранцю.

– Слухай, налий ще, га? Я н-не рипатимусь. Та й куди мені рипатись? Обмотали, наче… Гей, а що ж ти робитимеш, якщо мені в туалет захочеться?

Хлопець, який останню годину і сам над цим роздумував, мовчки потягнув за мотузку, долив у кухоль сливового вина та штовхнув його через стіл. Обі бранця зблиснули.

– Слухай, хлопче, відпусти мене? Відплачу… Не пожалкуєш…

«Причаровує», – по спині Юліана потік холодний струмочок, він схопив пістолет на та звів курок.

– Ще слово до мене і стріляю!

– Все-все, мовчу… бідний хлопчик. Ох, гарне вино… чи що це таке… оригінально, мушу сказати, оригінально… так в полон я ще не попадав. Це у вас така традиція? Гик. Смішний світ. Слухай, хлопче, покажи пістолет… ой, ні, ні… я не до тебе, не смикайся. Перевернутий світ, гик. Баби як мужики, мужики як баби… рожати не навчились? Ні? Слухай, покажи пістолет, що таке дизельна гвинтівка я вже бачив, але пістолет… Куди ви там циліндр всобачили?

– Яка гвинтівка? Ти про що?

– О, слухаєш? Та, дурня… чого тільки не по винаходили по колоніях, коли погасли портали. Хто що вмів робити – то й ро-розтягнув доки міг. От у вас: дизельні кораблі, дизельна зброя… і повна пасторальність, ага. Гик. Ви молодці… молодці, кажу. Не втратили що мали, зберегли, гик, рівень. Зберегли, гик, не те, що деякі. Але як чоловіки стали бабами? Хворіли довго, чи що? Гик.

Пробурмотівши щось нерозбірливе бранець похилив голову на груди і голосно захропів.

Спершу Юліан вирішив, що той прикидається. Чим більше йому хотілось відлучитись, тим більше росло переконання, що невідомий тільки й чекає цього, щоб миттю звільнитись від пут і розтанути туманом. І це в кращому разі, в гіршому… думка про перспективи стати вічним рабом вампіра якийсь час допомагала стримувати бажання відлучитись «по справах», проте із часом природа брала своє.

Нечутно, як йому здавалось, Юліан встав, ще раз поглянув на бранця та тихенько вийшов за двері. Не причиняючи їх та не спускаючи зі сплячого бранця очей він деякий час постояв, а тоді таки зважився і щодуху побіг на заднє подвір’я до такої бажаної дерев’яної будки.

Коли він повертався, в кімнаті вже лунали голоси. Наринув жах і тут же зник: Юліан упізнав голос астіномоса. Жінка кричала.

– Де хлопець, сволото! Що ти зробив із ним?

Почувся гучний звук ляпасу.

– Я тут, – Юліан увірвася у двері. – Я тільки на хвилинку… мусив… пробач.

Миттєво він опинився в палких обіймах.

– Не лякай мене так більше, чуєш?

– Не буду.

– Ну от, – озвався незнайомий голос. – Всі цілі, все гаразд, тепер ми забираємо вашого бранця.

Тільки тепер Юліан помітив у кімнаті двох незнайомих жінок сірих жакетах та таких же сірих котелках.

– Нікуди ви його не заберете!

– Астіномосе, ми спеціальні агенти і маємо всі повноваження від пентархів. Усіх. До речі, радимо вам забути все, що бачили.

– Он як! – астіномос взяла руки в боки, а це, як знав Юліан, означало, що вона не збирається відступати.

– Октавіє, – хлопець легенько торкнув лікоть подруги. – Він не належить нашому світу, може нехай забирають його, га?

– Що ви знаєте? – різко повернулась один із агентів, та що дивилась у вікно. – О, небо! Ще й чоловік… Відповідайте!

– Що ви собі дозволяєте у мене в домі? – Не витримала Октавія.

– Астіномосе, ви не уявляєте в яку історію вляпались, повірте, це далеко поза вашою компетенцією!

– Гик! – озвався бранець.

– Я чекаю відповіді! – не відступила агент.

– Тільки те, що оцей… – Юліан не наважився вимовити слово «вампір» вголос, – розказав. Що він з іншого світу, краде старовину.

Агент пильно подивилась йому в очі, потім втомлено махнула рукою.

– А, гаразд. Від імені Ради Фрактій зобов’язую тебе мовчати про все, що дізнався і зараз дізнаєшся. Вас, астіномосе, це також стосується.

– Я нікого вам не віддам, поки не розберусь в ситуації.

– Ех, астіномосе, астіномосе… гаразд, слухайте. Всі ви знаєте, що нещодавно знову відкрився портал між світами. Пентархи взяли цей процес під контроль, потроху налагоджуємо контакт, торгівлю. Ви, мабуть, помітили скільки дивинок появилось останнім часом в продажу? І на маневрах були. Ніхто воювати, звісно, не збирається, проте… розумієте, світ по той бік порталу дивний і ми повинні бути готові до всього.

– Там… – Юліан сам здивувався власній сміливості, – живуть такі як… цей?

– Так, юначе, – кивнула агент. – Там все навиворіт. Чоловіки поводять себе як жінки і навпаки. Там все інакше. А цей негідник вирішив поживитись за наш рахунок.

– Гик, – додав бранець.

– Тому ми його забираємо. Таким як він не місце в нашому світі. Ще є запитання? Немає? От і чудово! Негіднику, вставай!

Коли пилюка за дивним самохідним екіпажем агентів вляглася, Октавія та Юліан пильно подивились одне на одного.

– Там чоловіки воюють, а жінки сидять дома, – замислено сказала астіномос. – Важко повірити. Як там жінці вибрати супутника життя? У нас все якось простіше.

– Дурниці, – буркнув Юліан. – Збрехали вони, де ж таке може бути! Ну скажи, хіба нормальний чоловік проміняє сімейний затишок на невідомість? І взагалі, я певен, що у їх зброї теж срібні кулі!