Перстень снів

Ми виїхали з Булона на світанку, щоб нічого не пропустити. І хоч сонце ледь встигло визирнути з-за обрію, ярмарок уже кипів життям.

То була головна подія осені. Якщо ви, проїжджаючи через Вермонт, не змогли відвідати це торжище, вважайте, що даремно тинялися князівством, навіть якщо бачили усі портові міста півдня.

А все тому, що тут можна було купити дійсно геть усе на світі.

Ярмарок розкинувся на протилежному березі річки, на широкому заливному лузі, являючи собою лабіринт рядів, кожен з яких всього лише за кілька днів уже дістав свою назву. Коли ми опинилися в самому центрі, Таню сказав:

- Здається, далі нам доведеться йти пішки.

От селюк!

Його звали Таніель де Корвен, і він був сином якогось давнього батькового друга. Що там сталося з де Корвеном-старшим, я так і не зрозумів, проте мій славний батечко визвався опікуватися його недорікуватим нащадком. Вдома, в Бласоні, я добре освоївся з роллю ватажка малечі, проте цей наївний хлопчик, якого мені нав’язали компаньйони, іноді дуже дратував.

- Брасе! - гукнув я.

Кремезний охоронець в чорній бригантині, озброєний до зубів, виїхав наперед, і підняв руку з канчуком.

- Дорогу! - загарчав він, щедро сиплячи удари направо й наліво. - Дорогу, босота!

Утворився досить широкий прохід, і ми поїхали просто крізь пістрявий натовп.

Брас – вперед, зиркаючи на всіх злим поглядом, погладжуючи ефес шаблі, Таніель плівся слідом. Так ми проїхали Шовковий, Мідний, Золотий ряди, поки дісталися того краю, де починалось найцікавіше. Тут продавали різний мотлох культового та магічного призначення.

В ніздрі вдарив запах трав, і потяглися нескінченні ятки, обвішані всілякою сушеною гидотою, де продавці закликали покупців потойбічними утробними голосами. Далі продавали світильники, пахучу оливу, свічки, амулети й статуетки нових і старих богів, а серед усього цього гармидеру снували якісь сірі бабусі, що пропонували приворотне зілля та ліки від шлункових кольок. Коли ж я хотів було повертати назад, ми несподівано опинилися перед великим червоним шатром, розмальованим древніми письменами. На дерев’яній табличці, що висіла над входом, було написано: "Магістр Арасон. Старовинні та магічні артефакти."

- Оце про нього всі й говорять? – не втримався я.

- Так. – серйозно відповів Таню. – Кажуть, ніби з допомогою його амулета граф де Сорбон знайшов на дні ріки корабель із золотом свого предка. А барон д’Отур…

- Заради бога, Таню! – склав я благально руки. – Що можуть розуміти ці селюки в справжній магії?

Таню почервонів, як дівчинка, яку вперше ущипнули за сідничку. Образився, значить.

- Ходімо, переконаєшся сам.

Ми увійшли й опинилися в жовтому напівмороці. Світло кількох каганців, підвішених на опорах шатра, вихоплювало з темряви силуети старовинних речей. Тільки на перший погляд здавалося, ніби крам розкладено недбало й поспіхом. Достатньо було почати роздивлятися щось одне, як погляд неодмінно приваблювала річ, що стояла поруч, і через деякий час, не тямлячи себе, довірливий відвідувач волею-неволею змушений був обійти весь намет. Саме цим і зайнявся мій простакуватий супутник, я ж залишився стояти посередині, терпляче очікуючи на появу господаря.

Він не примусив себе довго чекати, з’явився з темного кутка, налякавши Таню до півсмерті. Високий, закутаний в темний оксамит, широка окладиста борода сріблилася сивиною, глибоко посаджені темні очі чіпко обмацували нас оцінюючим поглядом.

- Вітаю вас, панове. – почувся тихий вкрадливий голос. – Ласкаво прошу в мою скромну крамницю.

Мене ця дешева вистава вмить завела, і я загорівся азартом довести шарлатана до сказу.

- Ви маєте рацію, добродію. – глузливо відказав я, роззираючись. – Показати вам дійсно нема чого.

Він ледь помітно сіпнувся, видаючи роздратування. Тьху, який піддатливий матеріал!

 - Я звелю принести більше світла, щоб ви змогли побачити все…

- Не треба, не завдавайте собі зайвого клопоту! – недбало змахнув я рукою. – Нас не цікавлять ваші нічні горщики. Ходімо, Танієлю!

Підхопивши свого компаньйона, я потяг його до виходу.

- Я бачу, ясновельможний пан помилився адресою. – зневажливо кинув навздогін купець, погано ховаючи в голосі образу. – Ряд з курвами за Пивним майданом!

Розвернувшись, я підійшов до нього впритул, переніс вагу тіла на носки, вигравши цим кілька сантиметрів, і дивився тепер на хазяїна крамниці згори вниз.

- Шановний, - повільно мовив я йому, - Те, що ви продаєте, не має нічого спільного з магією.

- Не вам судити, мій пане! – огризнувся він. – Боюсь, ви надто молоді, і взагалі нічого не знаєте про магію!

- Зате я непогано знаю кілька давніх мов. – спокійно продовжував я. – Знаки на вашому шатрі з дивовижною точністю повторюють графіті на руїнах Рат-Аннару, а саме на руїнах будинку одного лихваря, і означають вони: "Лахамар – пес смердючий." А ці таємничі позначки на предметах – зовсім не магічного походження. Бачите, в давні часи, коли Ранканська імперія завойовувала одне царство за другим, армійські інтенданти розробили спеціальний код, щоб вести облік здобичі, і кожен легіон мав свою систему позначок. Та що там ранканці, в Каріатії, кажуть, за правління Хіоса Мудрого навіть горобців було пораховано, і кожен літав із биркою на лапі. От такі справи. Як бачите, магія не має до справ земних жодного відношення.

Обличчя магістра Арасона впродовж моєї розповіді поволі перетворювалось на маску якогось лихого божества, і я міцніше стиснув руків’я шпаги.

- О, то пан – великий знавець? – прошипів він. – Тоді мені, сірому, дійсно нема чого вам запропонувати. Пробачте мені!

Сказано було з викликом, ніби в нього все ще залишався козир в рукаві. Прямуючи до виходу, я чекав, коли він його викладе, і таки не помилився.

-  Лише одна людина на цій ярмарці здатна вас зацікавити. – кинув він мені вслід.

Усміхнувшись, я не став навіть обертатись.

- І хто ж цей унікум? – спитав глузливо.

- Його звати Сварц. – злорадно проскрипів магістр. – Шукайте біля бійні, він, зазвичай, зупиняється там.

- Дякую, добродію!

- Туди вам і дорога! – прокаркав він на прощання.

Ми вийшли на світло.

-Ну, Таніелю, тепер ти переконався? – спитав я в свого переляканого друга. – Таємні знання – всього лиш чергова мода, якою спритно користуються недалекі ділки. Як на мене, шарлатанське любовне зілля, яке ми бачили по дорозі – єдина варта уваги магічна річ на цьому збіговиську.

Таню ображено мовчав, уникаючи мого погляду.

Та до біса його!

- Брасе, а де тут різники сидять?

Охоронець спантеличено пошкрябав неголену щоку.

- Ви це про Гільдію Стилета?

- Та ні, про звичайних забійників худоби.

- А-а, та біля Обори, де ж іще.

- Їдьмо!

М’ясний ряд простягся на кілька сотень кроків уздовж річки. Смерділо тут так, що довелося затуляти ніч носовичком. Якби вітер вчасно не подув у інший бік, мене б знудило. Брас подався на розвідку, повернувся досить швидко, даючи рукою знак їхати за ним.

- Це тут!

Ми від’їхали вбік, і опинилися серед критих фургонів, що слугували за домівки гостям ярмарку. Тут парували на вогні казани, ранковий вітер розвівав свіжовипрану білизну, поміж усього цього несамовито гасали діти, ледь не потрапляючи під копита нашим коням. Брас вказав рукою на один з возів, наглухо закритий повстю. По скрипучій драбинці ми видряпалися нагору.

Всередині панувала гаряча пітьма. Не дивлячись на обідню літню спеку, що поволі змінювала ранкову прохолоду, тут пашіла нагріта до червоного жаровня. В непевному червоному світлі біля неї вгадувалась згорблена постать господаря, з голови до ніг загорнутого в чорне.

- Це ти – Сварц? – спитав я, витираючи рясний піт.

Постать ворухнулась, з-під каптура зблиснула емаллю чорна маска, що зображала молоде усміхнене чоловіче обличчя.

- Чого вам треба? – невдоволено просичав він. Здавалося, ніби кожен звук давався йому ціною неймовірних зусиль.

- Кажуть, ти продаєш магічні речі. Це правда?

Людина в масці пильно подивилася на мене.

- А тобі що, потрібні чари?

Я посміхнувся.

- Хотілося б нарешті побачити щось дійсно варте уваги. Щось дійсно магічне, якщо пан розуміє, про що я кажу.

- Це має бути щось конкретне?

- Та ні, що завгодно, будь-яка цяцька, яка переконає мене, що в цьому забутому богами світі ще трапляється справжнє диво!

Він якусь хвилину не зводив з мене очей, потім став кутатися в свою хламиду.

- Зачиніть поліг, холодно…

Дивак, одначе!

Я подав знак Брасові, він старанно затулив повстю вхід, а господар тим часом став щось шукати в складках свого вбрання. Нарешті в його руці, простягнутій до нас, з’явилося щось блискуче.

Перстень з темним каменем.

- Що є найсолодшим у світі? – спитав він зміїним голосом.

- Аргійонське оксамитове. – випалив я перше, що спало на думку.

Сварц не звернув уваги на мій дотеп.

- Це – сон. – продовжив він. – Лише уві сні можна отримати все, що забажаєш, стати тим, ким забажаєш, відчути небесну насолоду…

Неквапом промовляючи, він крутив персня у пальцях, обтягнутих чорним оксамитом рукавичок, не зводячи мене погляду. Від тихого голосу, тремтіння червоних тіней та тьмяного блиску металу потроху ставало моторошно. Від такої вистави я був просто в захваті.

- Проте сон – матерія примарна й нетривка, він часто приходить лиш раз, і в нього, буває, неможливо потрапити вдруге. Скільки разів, прокидаючись, ми жалкуємо, що сон минув надто швидко, як часто бажаємо утекти в царство снів від сірої буденності… Знайоме відчуття, чи не так?

- Твоя правда. – відказав я, не зводячи погляду з персня.

- Тоді що ти дав би за річ, яка стерла б межу між сном і тим, що відбувається наяву? За річ, яка робить сни реальнішими за життя? За річ, яка перенесе тебе у світ твоїх снів?

Я впився поглядом у перстень.

- П’ятсот руаялів!

- Хе-хе-хе… - засміявся господар. – Я б не хотів повертатися у сни, які коштують так дешево. Може, тобі варто пройтися рядами, де продають приворотне лайно?

Я засміявся теж.

- Згода, ти мене переміг! Дві тисячі за переконливу виставу та гріш за шарлатанський перстень!

Сварц, нахиливши голову, скрушно похитав головою.

- Молодий невіглас, зманіжене дитя, що шукає розваг… Ти сплутав мене з дешевим фокусником, проте я все-таки віддам тобі перстень за ці гроші.

Я відчепив від пояса свій чималенький гаманець, дійсно все, що мав при собі, і передав його господареві. Натомість перстень ліг у мою долоню.

- Що ж, оборудка відбулася. – прошипів Сварц. – Його слід одягати на ніч на будь-який палець, байдуже. Все інше залежатиме від того, що тобі насниться. А тепер попрошу вас піти. Мені щось зле…

- Бувай здоровий! – кинув я на прощання, і ми з величезним полегшенням вийшли на вулицю.

Піт стікав з нас рікою, а в горлі пересохло, мов у комині. Сховавши персня в кишеню, я поплескав блідого Таніеля по плечу.

- Друже, знаєш, я щойно витратив купу грошей на чарівний артефакт. Ти не пригостиш нас із Брасом пінтою-другою пива, га?

Таню лиш силувано посміхався.

- Чудово! А потім пошукаємо гарних дівок! Гайда!

* * *

Як і передбачалося, в глушині гарних дівок було катма. Перебування в столиці дещо зіпсувало мене, тож, якщо повія не мала хоч крихти акторських здібностей, кохання перетворювалося на скотський акт. Цю я випхав майже одразу, не давши навіть вдягтися, і, хитаючись, добрів до ліжка. Скинувши камзол, за звичкою стріпнув його, і щось дзвінко покотилося по підлозі. Нахилившись, я підняв перстень, куплений за шалені гроші. Е, ні, розкидатися таким майном не варто, треба ж буде пояснити старому, на що я протринькав стільки руаялів. Влігшись, одягнув персня на вказівний палець, і став розглядати.

Шкода, але він не був навіть срібним. Сірий метал нагадував чи то олово, чи сплав його зі свинцем, дряпався нігтем і не коштував узагалі нічого. Слабенька надія була на камінець, чорний, з якимось вкрапленням всередині, проте й тут закралась підозра, що це всього лише якийсь крем’яшок. Що ж, пане Сварц, сходіть до свого колеги Арасона, повчіться, який крам треба впарювати клієнтам. А метрові Арасону варто повчитися у вас артистизму.

Ліжко ще пахло жінкою, дешевими парфумами, і я, заплющивши очі, став уявляти собі прекрасну таємничу незнайомку.

Стихли звуки, згасли свічки. Крізь відчинене вікно зазирнув повний місяць, срібні промені упали на грубий настил кімнати. Вона зробила крок вперед, і довге біле вбрання, просвітлене наскрізь, враз стало прозорим. Широкі стегна, плаский живіт, високі повні груди. Серце шалено застрибало в грудях, мов загіпнотизований я пішов їй назустріч і опустився на коліна, вдихнувши гострий запах лона. Великі сірі очі, хвилі русявого волосся, розсипані по тендітних раменах, легка посмішка на тонких устах – я тонув у її чарах, в роті пересохло, кров кипіла в жилах. Раптом вона теж опустилась на коліна, поклала руки мені на плечі і подарувала поцілунок, ніжнішого за який у моєму короткому житті ще ніколи не було.

Все відбувалося повільно, ніби це був якийсь таємничий ритуал. Її довгі кучері лоскотали мене, я насолоджувався пружністю персів, рух нагадував перетікання води звивистим руслом, тіла сплелися , мов лози, і стиглі грона втіхи відкрилися нам, гірко-солодким мускатом сповивши потьмарену свідомість. Коли ж я упав на дно, мов кинутий камінь, вона накрила мене своєю глибінню, нашіптуючи щось на своїй русалчиній мові.

Миті знесилення поволі минали. Потік сколихнувся, і знову поніс камінь кудись за наступний поворот, і знову був вир, і голова йшла обертом, а потім – знову падіння на темне дно плеса. Виснажений до краю, я дозволив пітьмі опуститися.

А потім розплющив очі.

За вікном сходило сонце, ліжко було зім’яте, тілом розливалася свинцева втома, а всередині чорного каменя персня снів гасла біла іскорка.

* * *

- Дорогу! Дорогу!

Брас упевнено прокладав шлях людським морем ярмарку. Коли ж ми дісталися місця, обшитого повстю фургона вже не було.

Брас почав опитувати місцевих, але ті лише перелякано хитали головами: не знаємо, самі тут перший день, і кому, взагалі, діло до того, хто тут зупиняється?

Спостерігаючи за марними спробами охоронця добути хоч якісь відомості про дивакуватого пана Сварца, я крутив у пальцях персня. Що ж, доведеться самому довідуватися про всі його властивості.

- Він поїхав трактом на Карсель. – несподівано сказав де Корвен, вигулькнувши з-під найближчого фургона.

- Звідкіля знаєш?

- Я тут із місцевими злодюжками побалакав…

- О, боги! – заволав я, пришпорюючи коня. - Заберіть від мене цього блаженного!

Повернувшись до трактиру, я зачинився у своїй кімнаті і дістав з кишені персня. На сонці камінець виглядав непроникно чорним, але я готовий був битися об заклад, що сьогодні вранці бачив, як там, усередині, щось світилося. Важкий метал холодив шкіру, тісно облягаючи безіменного пальця. Що ж, продовжимо.

Зачинивши віконниці, я ліг на ліжко, випив ковток снодійного настою, купленого при оказії, і став чекати на прихід сну, роздивляючись батальну сцену на гобелені навпроти.

Кривавий світанок зав’яз у густому тумані. День ще не встиг початися, а всі ми його вже зненавиділи. Десь там, за непроникною молочно-білою завісою, бродила смерть, гострячи свою довгу косу. Допиваючи вино, розбавлене теплою водою, я тримав на колінах меча. Вчора ми билися відважно, і келенам точно настав би кінець, якби не раптове підкріплення. Довелося залишати поле бою, щоб продовжити сьогодні. У мене залишалося мало сумнівів стосовно того, хто вийде переможцем з цієї січі, однак наші супротивники-голодранці, які йшли у бій із сосновими кілками, могли підкинути який-небудь сюрприз на кшталт вчорашнього організованого наступу, що ледь не роз’єднав наші лави. Вони не збиралися так просто віддавати свою землю, тож крові сьогодні проллється чимало.

Туман ще міцно тримався за розкидані на рівнині кущі терену й глоду, а люди вже шикувалися в загони. Настала пора приєднатися до авангарду, але я відтягував це до останнього, насолоджуючись спокоєм. Зненацька поруч з’явилась постать, вбрана в якесь пістряве лахміття, до якого були пришиті гірлянди мідних монеток.

- Дайте, князю, поворожу! – тонкий голосок дівчини-циганки нагадував цвірінькання синиці. – Зовсім дешево! Одна срібна марка!

Вона так звабливо посміхалася, що я одразу здався.

- Ось, тримай! Наворожи мені довге-предовге життя, красуню-жону та незліченне багатство.

- Я розкажу тільки те, що мені розказують лінії на вашій долоні. – серйозно відказала вона.

- Та облиш! Ви всім ворожите одне й теж: буде багатство і слава, але треба лиш спекатися якогось сильного ворога.

- Це неправда!

- Ворожи хутчіш! Час уже йти!

Вона взяла мою долоню в свої замурзані рученята і стала щось роздивлятися. В цей час Ральф, мій зброєносець, виніс із намету шолом та пояс із кинджалами, став поруч, ніби на щось чекаючи. Хлопцеві ще не виповнилося й шістнадцяти, а він вже рвався в бій. Я знав, що він хоче від мене почути.

- Ти хоч усвідомлюєш, що ми поліземо в самісіньке пекло?

- Візьміть мене! – вигукнув він, до побіління стиснувши кулаки. – Присягаюся, що ви ні на мить не пожалкуєте! Я не буду плутатися під ногами! Я…

- Гаразд. – обірвав я ці благання. – Іти будеш позаду, прикриватимеш тил. Але хай боги тебе боронять бодай порівнятися зі мною! Затямив?

- О, так! Слухаюсь!

- Іди, збирайся. І то хутко!

Ральф тільки й чекав цих слів – чкурнув по свої обладунки. Я ж обернувся до гадалки.

- Ну? Що скажеш?

- Бачу твоє майбутнє життя, от тільки воно буде зовсім іншим, ніж було донині. Бачу довгу дорогу серед тіней і смерть, що незабаром на тебе чекатиме…

- Та що ти мелеш! – ударив я її навідмаш по обличчю. – А ну, згинь, відьмо!

- Ти ж сам хотів почути правду, князю! – криво посміхаючись, відказала циганка, потираючи щоку. – Бувай!

Бісове поріддя!

Сплюнувши, я одяг шолом і покликав Ральфа. Той вже був споряджений, тож ми пішли на поле.

Туман танув просто на очах, росою осідаючи на вкритому мерцями лузі. Ми стояли в передній лаві, вдивляючись в білий серпанок. Нарешті зійшло сонце, подув легкий вітерець, і раптово з рідіючого білого покривала десь за двісті кроків від нас з’явилася щільна ворожа лава.

- Лучники! – долинуло позаду. – Давай!

Сотні стріл розітнули з шипінням небо, водночас із цим моторошним звуком пролунав дикий крик наступаючих келенів. Обстріл виявився малоефективним, а відстані для другого вже бракувало.

- Вперед! - скомандував капітан, і ми рівним строєм, карбуючи крок, рушили їм назустріч.

- Триматися! – гаркнув я, здіймаючи вгору меча. – Триматися до останнього!

Відстань, що нас розділяла, орда келенів здолала за кілька хвилин. З криками, свистом, завиванням вбрані в кошлаті шкури дикуни зіткнулися з нашою лавою, і бій закипів червоною кривавою піною.

З першим мені пощастило – той був озброєний важкою сокирою. Вловивши початок широкого, навскіс, удару, я пірнув під його руку і встромив вістря під ребра. Другий мав короткого меча, упіймався на простий фінт, і кінець мого клинка розрубав його обличчя навпіл. Третій щось трохи тямив у фехтуванні, проте і його дістати виявилось просто – невдовзі мій гострий, мов бритва, меч розпоров його живіт від паху до грудини. Зігнувшись, смертельно поранений келен схопився за живіт, і я зніс йому голову, милосердно позбавивши від довгих мук.

Переступивши через мерця, я опинився серед невеликої прогалини в січі. Було трохи часу, щоб перевести подих, і я озирнувся. Ральф стояв за мною неподалік, блідий, мов крейда, старий щербатий меч, на який тільки й вистачило грошей, почервонів від крові.

- Коли упадеш – крикни, щоб я знав, що спина не прикрита!

Він скреготнув зубами, і відповіддю мені був лише короткий порух голови. Молодець, добре тримається.

Ми кинулися в саму гущу, і далі я вже не вів ліку. Ми кружляли полем, відшукуючи вбраних в чорні шкури келенів, я збивав їх з ніг, віддаючи на поталу Ральфові. В якийсь момент раптом виявилось, що мене оточують самі лише свої, і над кривавим полем пролунав, спершу несміливо, а потім гучно й упевнено переможний вигук сотень горлянок.

Перемога!

Обійнявши Ральфа, що дурнувато посміхався, я рушив назад, до нашого табору.

Увечері, коли поранених було перенесено до польового шпиталю, а мертві запалали на погребальних вогнищах, живі стали святкувати. Роздягнувшись, я раптом помітив, що кудись зник перстень з чорним каменем, згадав, хто я насправді такий, і зачудовано озирнувся навколо.

Це все було по-справжньому! По-справжньому горіли, змащені цілющим бальзамом порізи на тілі, по-справжньому хмеліла голова від кислого місцевого вина, вогонь, що горів під великим казаном, обпікав руки.

Боги! Невже це сон?

Згадавши про ворожку, зрозумів, хто міг поцупити персня. От, шельма! Ну, нічого, от прокинуся, і все стане на свої місця.

А поки що – гуляти!

Я навіть уявити собі не міг, наскільки щирою може бути радість людини, яка щойно знову отримала відстрочку у кістлявої. Вино текло рікою, здравиці підносилися до небес, і хоч закінчилося все великою бійкою, такого чудового вечора в моєму житті ще не було.

Я взяв собі на ніч якусь циганку, і добряче відігрався на ній за викрадення персня. Лише тоді, знесилений до краю, провалився в глибокий сон без сновидінь.

* * *

- Князю! – хтось шарпав мене за плече. – Князю, прокиньтеся!

Перед очима все пливло, проте сон потроху відступав. Обпершись на лікті, я почав згадувати події минулого дня, і раптом зірвався з місця, мов ужалений.

О, боги! Я все ще тут?! Витріщившись на праву долоню, я потроху починав розуміти, в яку халепу потрапив.

Перстень! У мене в цьому сні вкрали персня снів, і я тепер не можу повернутися назад, у Вермонт!

- Князю Конноре, вам слід одягатися! – Ральф простягав чисту білу сорочку. – Король кличе усіх на раду!

- До біса раду! – крикнув я. – Ти пам’ятаєш ту циганку, яка ворожила мені вчора перед битвою? Якраз, коли ти просився у бій?

- Ну…

- Її треба знайти, негайно!

Так-сяк одягнувшись, я попри протести Ральфа кинувся прочісувати табір.

Маркітантські фургони стояли осторонь, цим імпровізованим містечком снували солдати, яких збудило похмілля, вимінюючи здобич на вино. Цигани гуртувалися окремо, і це дещо спрощувало завдання. Викликавши барона, я коротко розповів йому про суть справи.

Той заприсягся, що його люди не могли таке утнути.

- Я не буду брехати тобі, князю, ніби мої люди не живуть з крадіжок. Однак у нас непорушне правило – не красти у шляхетних лицарів. Якби ми робили таке, то давно вже змушені були залишити табір, а це нам не на руку.

- Я заплачу за перстень будь-яку ціну! Обіцяю, що тому, хто продасть його мені, не буде нічого!

Бородатий циган тільки заперечливо похитав головою.

- Ні, ясновельможний пане, я добре знаю своїх людей. Вони не будуть порушувати нашого закону. Це зробив хтось інший, перевдягнувшись циганом.

Мені лишалося тільки скреготати зубами. Несподівано втрутився Ральф:

- Ви всі, я бачу, живете разом. Якщо це був хтось, тільки перевдягнений у цигана, хтось із вас міг бачити чужинця і звернути на нього увагу.

- Всі чули? – крикнув барон. – Хтось бачив чужинця?

Натовпом циганів прокотився глухий шум.

- Я бачив! – раптом виплив з юрби якийсь розхристаний хлопчина. – Вона пішла з табору вчора вдень, я ще подумав, чого це вона тікає так рано?

- Куди вона пішла?

- Туди! – вказав циганчук на широкий стоптаний шлях, яким прийшла наша армія.

- Ральфе, знайди двох коней! – звелів я. – Ми мусимо її спіймати!

- Я дам вам коней! – вигукнув барон. – І ще двох своїх людей у поміч! Ми не допустимо, щоб хтось псував добре ім’я цигана!

Вже за кілька хвилин ми мчали трактом, не шкодуючи вороних. Кілька разів нам траплялися якісь жебраки, що поволі їхали слідом за табором, і всі вони однаково вказували на шлях позаду себе на запитання про дівчину-циганку.

Врешті ми її наздогнали, і дуже вчасно – дорога щезала в густому лісі. Ще б трохи, і все пропало.

Наша кавалькада оточила її, вона ж спокійно стояла, не виказуючи страху.

- Віддай персня, клята злодійко! – закричав я, вхопивши її за волосся.

Вона скрикнула і прошипіла крізь зуби:

- У мене його нема!

- Куди поділа?!

- Викинула! Викинула геть!

Не тямлячи себе від люті, я витяг з-за пояса кинджал і приставив до тонкої шиї.

- Кажи мерщій, де він!

Дівка у відповідь переможно засміялася:

- Дорога тіней! І смерть! Ось, що чекає на тебе!

Тут я не витримав, коротким рухом розтявши горлянку аж до хребта.

І тут сталося щось неймовірне. Як тільки погляд злодійки-ворожки почав скляніти, вона враз розтанула просто в повітрі, мов туман, ніби її насправді ніколи не було.

- Чари! Чари! – закричали цигани, вмить опинившись в сідлах і тікаючи щодуху геть.

Ми залишилися з Ральфом удвох. Я розгублено дивився на лезо кинджала, на якому від крові навіть сліду не залишилось.

В ім’я богів, що ж це таке? Хто вона така? Куди вона поділася з мого сну? Виходить, ще хтось може потрапляти в світ снів? В світ моїх снів!

Сварц!

- Ральфе, щось мені не по собі. Треба лягти й виспатися добряче, бо щось таке привиджається, що аж…

- Ми проїжджали село, воно за три милі по дорозі. – промовив блідий зброєносець. – Я бачив там заїзд. Можна чогось перехопити.

- Атож. - повільно промовив я і видерся в сідло. – Ковток вина нам не завадить.

Заїзд розташувався між двома віковими дубами, які майже повністю закривали його своїми широкими кронами. Назустріч нам вибіг товстун-господар, припрошуючи до столу. Ми заплатили за одну ніч, добряче пообідали і я замкнувся в своїй кімнаті, щільно зачинивши віконниці.

Довго не міг заснути. Можна було випити ще вина, щоб прискорити перехід, але я не міг ризикувати провалитися в сон без сновидінь. Врешті, коли промені, що пробивалися крізь шпарини у віконницях, стали золотистими, як це буває надвечір, я заплющив очі…

…І прокинувся на своєму ліжку в Булоні!

Все навколо було розмитим і хитким, немов я потрапив у нормальний сон. От тільки ж це був світ, з якого я прийшов!

Хтось незнайомий в крислатому капелюсі стояв коло моєї лівої руки, на згині ліктя вену було розрізано, і кров темною цівкою стікала в мідний таз, що стояв на ослінчику поряд. Як у будь-якому сні, болю я не відчував. За спиною незнайомця, вочевидь лікаря, я побачив блідого, мов смерть, Таніеля. Коли наші погляди зустрілися, він вигукнув:

- Гляньте! Він розплющив очі!

Лікар задоволено пробурмотів:

- Кровопускання – найкращі ліки від багатьох хвороб, особливо хвороб душі. Демони, що поселяються в крові та членах, таким чином втрачають…

- Сварц! – тільки й зміг видихнути я. – Перстень!

- Брас поїхав за ним. – сказав Таню, беручи в свої долоні мою руку. – Він дістане його навіть з-під землі!

Я затис розітнуту вену пальцем, відштовхнув лікаря.

- Пішов геть!

- Не пручайтеся, прошу вас! – заспокійливим голосом почав той, але я не давався.

- Таню! Забери цього коновала від мене!

- Лікарю, облиште його! – подав голос де Корвен, проте лікар вже встиг полити носовичка якоюсь гидотою і при класти мені до носа.

- Іноді доводиться діяти без згоди пацієнта! – долинув його впевнений голос перед тим, як я знову знепритомнів, отямившись у ту ж мить в суцільній темряві в мокрому від поту ліжку безіменного заїзду.

Як там казала та примара? "Довга дорога серед тіней…" Дорога серед снів?

Намацавши двері, на ватяних ногах вибрався надвір. Яскраво, до різі в очах правдоподібно сяяли далекі зорі, цвіркуни з усіх сил намагалися перекричати суперників, коні в стайні били копитами. Сон, який так старанно ткав мій зачарований мозок, справді був реальнішим за дійсність, яка відтепер перетворилася на розмите марення. Цікаво, якби мене вбили там, на полі бою, я б помер і в Булоні?

Я підійшов до конов’язі, зачерпнув з корита води і вилив собі на голову. За що цей Сварц мене так? За те, що заплатив мало? Чи просто, щоб потішитися моїми стражданнями? Залишалося тільки сподіватися, що Брас таки зможе його впіймати, а, добре знаючи свого охоронця, я міг на це цілком розраховувати.

От тільки як я повернуся назад без персня?

Поблукавши ще трохи пустим подвір’ям, я повернувся до кімнати і заплющив очі.

Місяць був уповні, теплий вітер доносив з долини солодкий запах квітів. Вона визирнула з-за валуна, підвелася і рушила назустріч, така ж неймовірно зваблива, як і минулого разу. Вітер розвівав довге світле волосся, повні перса похитувалися в такт ході. Її руки обвилися навколо моєї шиї, уста торкнулися моїх уст, а далі мене понесла темна владна течія її любові.

Трави були м’якими й пахучими, місяць неквапно плив чорним небосхилом.

- Я тебе кохаю. – прошепотів я, вдивляючись в її очі.

- І саме тому послав свого охоронця слідом за мною? – сміючись відповіла вона.

Я відсахнувся, відстрибнув на кілька кроків, жах і огида заповнили мене.

- Ти… Ти – Сварц?

Вона засміялася голосно й дзвінко, підперла голову рукою і стала покусувати травинку, спостерігаючи за мною.

- Навіщо? Навіщо ти це зробила?

- А ти не здогадуєшся, гордий і нахабний графе де Бласон?

- Грошей було замало? – до мене поволі поверталась впевненість. – Чи через те, що я назвав тебе шарлатаном?

Вона знову засміялася.

- Невже ти гадаєш, що я так легко піддаюся на образи? Чи мені бракує грошей? Я давно володію знанням і вмінням, які дозволяють мені жити в своє задоволення, мені немає ніякого діла до людського стада. Амулети від Сварца дорого коштують, а зважати на чиїсь заздрісні слова, коли у тебе є влада над світом снів – це взагалі смішно. Одного не можу стерпіти – коли велике мистецтво магії починають називати обманом і містифікацією такі самовпевнені вилупки, як ти.

- Що ж, - я намагався зважувати кожне слово. – Ти мене переконала, що магія таки існує. Я прошу вибачення за необдумані слова й вчинки.

Вона лише недбало змахнула рукою.

- Ох, ці вибачення були абсолютно зайвими. Усі на твоєму місці будуть принижуватися, аби тільки заслужити прощення. Я трохи побавилась, та й годі. Ось, - в її руці з’явився знайомий предмет. – Бери!

Вона підкинула його, і я впіймав. Коли тьмяний метал холодом торкнувся пальця, я відчув таке полегшення, ніби приречений на страту, коли просто на ешафоті йому читають указ про помилування. Сварц, чи як там її, підвелась.

- Що ж, прощавай, Еврі де Бласон! І моя тобі порада, не користуйся більше перснем, бо в наступному сні тобі може так не пощастити, як там, на полі бою. Іншим разом тебе можуть порішити створіння з твого власного сну. Тобі ж зрідка сняться кошмари, чи не так? Перстень нерозбірливий у жанрах, він просто виконує те, заради чого був створений. Коли проїжджатимеш повз найближчу кузню, кинь його у вогонь.

- А ти не хочеш забрати його назад?

- Навіщо? – знизала вона плечима. – Я уже мала нагоду ним покористуватися.

Набіг легенький вітер, її постать потемніла, важкі складки чорного вбрання упали на траву, в місячному світлі зблиснула чорна маска. Мене пронизав здогад.

- Що він зробив з тобою?

Маска відвернулася.

- Маг не повинен залежати від речей. – почулося знайомий натужний шепіт. – Будь-який амулет – всього лише машина, він працює однаково щоразу, йому не знайомі поняття добра і зла, він не знає, зашкодить комусь його дія чи принесе благо. Колись давно я створила цей перстень, бо прагнула влади над світом своїх марень, а не тільки над світом реальним. Попервах усе йшло навіть дуже добре. Я мандрувала феєричними місцями, бачила такі дивні речі, що аж дух перехоплювало. Врешті, мені захотілося більш гострих відчуттів.

Вона зробила паузу. Мені хотілося підійти ближче, обійняти її, та я не міг більше сприймати цю закутану в чорне постать як чарівну богиню зі снів.

Вона – маг, істота з іншого світу, володарка стихії, про яку звичайна людям значною мірою майже нічого не відомо. Що для неї моє співчуття?

- Я опинилася в сірому злому світі, де магію оголошено поза законом. Так сталося, що мене впіймали, і одразу забрали персня. Суд над відьмами там був швидкий, я незчулася, як опинилася прив’язаною до стовпа, під яким місцеві мешканці стали розкладати в’язанки дров. А потім… запалили.

Вона затнулася, але за мить продовжила:

- На щастя, моя фантазія залишила мені шлях до втечі. Як чаклунський амулет, що мав бути знищений разом з відьмою, персня повішали мені на шию на шворці, а до стовпа прив’язали звичайною мотузкою. Я чекала, коли вогонь перепалить її, щоб потім, майже в останній момент, вивільнитись і вдягти перстень.

Було видно, що кожне слово дається їй з великим болем.

- У своєму сні я обгоріла, дим спалив легені. Прокинувшись, я побачила, що перстень переніс усе це і в мій світ. З тих пір мені постійно холодно, і я змушена ховати обличчя за цією маскою. А ще я заприсяглась, що більше ніколи не довірю владу над собою жодній нікчемній речі. Тепер я можу мандрувати своїми й чужими снами без сторонньої допомоги.

Вона знову глянула на мене.

- Я розповідаю тобі це не для того, щоб ти мене пожалів. Ти повинен знати, якою небезпечною може бути магія, і на що здатні подібні артефакти. А тепер прощавай, мені вже час іти.

Постать у чорному повернулася й розтанула в нічній імлі. Я довго стояв, прислухаючись до нічної тиші, потираючи чорний камінь. А коли місяць у цьому примарному світі став хилитися до обрію, я ліг на траву й заплющив очі.

Таніель спав на підлозі, згорнувшись на килимку. Мутний вогник свічки, потріскуючи, ледь розганяв морок. Пахло валер'янкою, оцтом і потом. Ледве даючи раду рукам, я скинув персня з пальця, затиснувши його в кулаку, а потім провалився у порожню темряву сну.

* * *

Кузня була великою, на широкому дворі палахкотіли жаром одразу кілька горнів. Що й казати, переправа в Камбері сприяла значній кількості замовлень. По дорозі з Булона кінь Таніеля загубив підкову, і ми були змушені завернути сюди.

Брас хмурився й злився сам на себе, ще б пак, йому так і не вдалося наздогнати Сварца. Я не мав сил усе йому пояснювати, бо після довгого сну й кровопускань лікаря-шарлатана навіть зараз, через два тижні після історії з перснем, почувався ще зовсім слабким.

Загорнувшись у кожух, я сидів біля конов’язі з келихом в руках, не зводячи очей з червоного полум’я. Брас допомагав незграбі Таніелю тримати коня, поки один з майстрів прибивав підкову. Дивно почувати себе в боргу перед цим хлопчиком, чия відданість не похитнулася від усіх тих знущань та образ, яких я йому завдав. Що ж, Сварц мене багато чому навчила. Справдилося її пророцтво, життя стало зовсім іншим.

Допивши вино, я підвівся й підійшов до горну, від якого щойно відійшов коваль. Худорлявий хлопчина-помічник, зціпивши зуби, надимав міхи, вогонь ревів, злітаючи до стелі, шматок заліза, що лежав на вугіллі, розжарився до світло-помаранчевого кольору. Покопирсавшись в кишенях, я дістав персня.

Вогонь танцював на гладких гранях чорного каменя, здавалося, ніби всередині оселився цілий рій світлячків. Отак, мабуть, він виблискував там, в тім краю снів, де самовпевнений маг не змогла здолатити могутності власного творіння.

Вогонь був близьким, досить було зробити порух рукою, щоб навіки позбутися підступного артефакту. Проте перед моїми очима стояла прекрасна богиня зі снів, знайома течія готова була знову підхопити й понести геть в глибокі плеса, де темні води зберігали таємницю нашої пристрасті.

Я сховав персня.

Вона десь там, іде самотньо дорогою тіней, і я мушу ще хоч раз зустріти її, щоб сказати щось дуже важливе.

Воно варте того, щоб ризикнути.