Перемогти дракона

На поміст зійшов літній чоловік, увінчаний короною. Тягар лиха вгадувався у кожному русі короля. Юрба притихла. Під прискіпливим зором правителя багато лицарів та міщан, які залюднили площу, опускали голови, наче відчували провину.

— Улюблені піддані! У мене жахлива новина, — голос монарха тремтів від болю. — Дракон, яких тиждень тому з’їв корів у пастуха, третього дня тамував спрагу вином торгівця, п’ятого — мало не вбив шляхетного барона, минулої ночі — обікрав усіх нас!

Майдан вразила така тиша, яка настає перед оголошенням смертного вироку.

— Скарбниця спустошена! Дракон забрав усе! — вигукнув король, в його голосі клекотів і гнів, і розпач. — Ось, скарбничий підтвердить.

До помосту бочком підступив низенький чолов’яга і поспішно закивав.

— Ні міцні замки, ні вірна стража не перешкода тому, хто має крила, — продовжив король. — Дракон нишком пробрався у вежу згори. Так само покинув її після чорної справи… Тепер маємо затягти паски і просити Бога милості. Або — знайти змія і одібрати те, що украв! Що скажете?

— Вбити гада! Відтяти голову по самі крижі! Випустити тельбухи і най літає! — залунало з усіх боків. Присутні наче змагались у вигадуванні достойного покарання. Гармидер піднявся неймовірний. Хто мечем, хто списом, а хто просто кулаком грозив блакитним небесам, які дали опору крилам безсовісного дракона.

Король терпляче чекав поки розбурханий натовп охолоне.

— Слухай, Рею! Виходить, Тедерік і нам не заплатить за службу, — штовхнув у бік гладкий лицар статного товариша. — Як сім’ю годувати?

— Берте, яка сім’я? — підняв брови Рейнер. — Ти ж — неодружений.

— Ну, коханок… — пояснив Бертольд. — Не чіпляйся до слів.

— Доведеться постити.

— Фу-у-у — скривився Берт, наче йому радили скуштувати ропуху.

— Он, Хейл — вже п’ять років на пісному, — знизив плечима Рей.

— Він звихнутий. На нього рівняються тільки придурки.

Тедерік відкашлявся, простягнув вперед долоню і після настання тиші мовив:

— Улюблені піддані! Я почув вашу думку. Дякую за єдність перед лицем біди.

Почулися поодинокі плескання у долоні з боку придворних лестивців.

— В свою чергу обіцяю тому, хто принесе голову дракона, або відбере у нього гроші, — продовжив король голосніше, — мою єдину доньку, Ермелінду — за жінку!

Тепер дружно зааплодував увесь майдан. Зусібіч лунало радісне «Слава королю!» Лицарі знову брязкали зброєю та тепер вже від надлишку позитивних емоцій.

— Рею, чого застиг, мов наврочений? — штовхнув в плече Берт.

— Та, нічого, — Рейнер не відводив очей від тендітної постаті дівчини, що нерішуче сходила на поміст. Легкий вітерець ніжно бавився її довгим світлим волоссям.

— Гарненька... Стільки до неї принців та герцогів сваталось — усім відмовляє.

— Тихіше, — попрохав Рей бліднучи і озираючись чи їх не підслуховують.

— Ось і випав шанс, — весело підморгнув другу Берт.

***

Яскраве сонце і безхмарне небо передвіщали погожу днину. Бертольд і ще один юнак, такий худий і високий, що нагадував жердину, чекали товариша верхи на конях. Рейнер перевірив приторочені до сідла мішечки з припасами та підійшов до немолодої жінки, яка з тугою в очах спостерігала за останніми приготуваннями лицарів.

— Благословіть у дорогу, мамо, — попрохав Рей, опускаючись перед нею на коліно та схиляючи голову в низькому поклоні.

— Хай Бог збереже від бід, — перехрестила юнака мати. Підняла сина з колін і обійняла. — В тебе мужнє та добре серце. І ти їдеш з вірними друзями. Та цього буває замало для успіху. Твоїм незримим супутником також має бути… — останнє слово жінки приглушив порив вітру і товариші Рея його не почули. — Пам’ятай мою пораду, синку.

— Дякую, мамо. Ждіть мене з перемогою! — безпечно пообіцяв Рей, вискакуючи на коня. Дружній цокіт підков — і лиш курява помічала шлях де промчались вершники.

А жінка ще довго стояла махаючи на прощання рукою у кінець вулиці.

— Нагадав ще жарт про дракона, — зареготав Берт, попускаючи вуздечку.

Втомлені коні неспішно брели, пощипуючи траву.

— Знову непристойності? — пробурчав худорлявий юнак. — Май совість! З тобою стільки гріхів наберуся, що і за рік не відмолити.

— Хейле, ця історія точно пристойна. Обіцяю!

— Ти так само казав і про всі попередні...

— Колись на одне королівство напав дракон. І став вимагати найгарнішу незайману дівчину — інакше усім смерть. Король з королевою порадились-поплакали, та й погодились відати свою дочку, — оповідав Берт, давлячись сміхом. — Везе її до змія в кареті гидкий візник-горбань, а вона ридає. У того серце защеміло, він і пропонує допомогу. «Ти вб’єш дракона?» — з надією питає красуня. «Ні, є простіший спосіб», — відказує горбань і скидає… одяг. «А по-іншому — ніяк?» — округлила очі принцеса. «Можу ще вибити зуби, зламати ніс і вискубти патли! Тоді не будеш такою кралею».

— В тебе жарти на один манер, — обурився Хейлгар. — Дурниці на дурницях!

— Зате від них настрій хороший. А значить будь-яка справа стає легшою.

— Ага, людина на словах може все, допоки не почне щось робити…

Призахідне Сонце забарвило хмари зловісним багрянцем.

— Хлопці, — мовив Рей, стурбовано оглядаючи місцину. — Здається, ми тут вже були, перед тим, як стали об’їздити болото…

— Заблукали? — спохмурнів Бертольд. — І вже сутеніє… Що робитимемо?

— Дивіться! Оно, загорівся вогник! — піднявся на стременах Хейл і простягнув руку вказуючи на маленьку хатину біля чагарника.

— Там і переночуємо, — запропонував Рейнер.

— Стійте! — злякано скрикнув Берт. — Мені розповідали: десь тут живе хитрюща стара відьма, яка наводить на мандрівників таку мару, що вони тижнями можуть блукати.

***

— Їдьмо назад, — нервово зашепотів Берт. — Якби перед нами був дракон — я б перший на нього... А відьма — інша справа. Не гоже лицарям бруднитись об таку нечисть.

— Як справжні лицарі — ми зобов’язані допомогти грішниці стати на шлях істини, — повчально мовив Хейлгар. — Хіба не гарно буде, коли вона розкається та спасе душу?

— Або візьме і перетворить нас на мишей. Чи помутить розум. Хоча, тобі Хейле, в цьому випадку — мало чим ризикувати, — підняв на сміх товариша Бертольд.

— Жаль часу, — похитав головою Рейнер. — Нас можуть випередити у пошуках дракона. А тоді — весь похід свині під хвіст. Відьма там чи ні, а дорогу мусимо спитати.

— Двоє проти одного. Рішення прийнято, — констатував Хейлгар. — А тебе, Бертольде, за цю образу я… прощаю. Ще совість прокинеться і за горлянку тебе вхопить.

Лицарі спішились, прив’язали коней до дерева і тихцем направились до житла. Раптом двері розчинились і на порозі з’явилась молода вродлива жінка з пустим відром.

— Добрий вечір, — ввічливо привітався Хейлгар.

— Вам чого, люди добрі? — злякано промовила господарка відступаючи на крок.

— А де відь…  — підняв брову Берт.

— Нам би переночувати, — попрохав Рейнер наступаючи на чобіт друга.

— Це можна, — після короткого вагання сказала жінка. — Проходьте.

І вона пропустила непроханих гостей всередину.

У кімнаті на столі горіла свічка. В її непевному світлі лицарі розгледіли пучки висушених трав на стінах, великий казан у печі. Чорний котяра вигнув спину і невдоволено зашипів на приходьків.

Бертольд із явним задоволенням наступив на чобіт Рейнера.

— Як вас зовуть? — учтиво поцікавився Хейлгар.

— Белінда, — посміхнулась жінка. — Я вам постелю на печі. Не бажаєте попоїсти? А перед сном випити чаю? У мене він міцний. Вип’єш — і заснеш спокійним, як немовля.

Бертольд зойкнув і позадкував:

— Не на того натрапила! Я твої помисли наскрізь бачу. Не смій наводити чари!

В цей час двері прочинились і всередину просунулась голова з пишною бородою:

— Агов, жінко! Я повернувся з роботи… Бачу — у нас гості? От, добре! Може, дозволиш пропустити з ними чарчину?

***

— Карле, а ви часом не знаєте де знайти дракона? — поцікавився Рейнер, відсуваючи миску. — Дякую, дуже смачна каша.

— На здоров’я, — приязно усміхнулась Белінда.

— Ні, — сумовито похитав головою чоловік. — Ми, тут в глушині живемо, мало що знаємо. А який із себе той дракон? Хто його бачив?

— Ну, багато людей виділи цього гада, — сказав Берт, витираючи долонею масне підборіддя. — Спочатку Гоззо. Він пас корови на лужку. То казав, що дракон був таким великим та голодним, що з’їв одразу трьох корів. Пастух до нього — а зміюка полум’ям відригнула, аж копиця загорілась, і в небо.

— От невезучий цей Гоззо, — співчутливо зауважив Хейлгар. — В нього і раніше худоба пропадала. То вовки з’їдають, то загубиться, то в гниловодах втопиться…

— Через кілька днів постраждав торгівець, — продовжив Бертольд. — Прямо серед шляху застав його змій. Яке вино прямо в бочках проковтнув, яке розілляв. А воно дороге, власник і поскаржився Тедеріку вимагаючи скостити податок… Королівський виночерпій Сепп, застав ще калабані на дорозі, — із щирим жалем прицмокнув язиком Берт.

— Давайте, ще по маленькій, — зрозумів натяк господар і розлив у келихи тягучий бурштиновий напій. — Я вважаю — медовуха нічим не гірша од вина.

— За перемогу! — бадьоро виголосив Бертольд підносячи частунок до вуст.

— І треба статися, щоб торгівець того дня віз у місто не один віз, як завжди, а три, — заспівчував чужому горю Хейлгар, відсуваючи келиха, з якого так і не пив від початку застілля. Натомість, лицар згорнув зі стола крихти хліба та кинув у рота.

— Але найбільше постраждав від дракона Ульріх, — мовив Бертольд крекнувши, — славний переможець багатьох турнірів. Він бився з чудовиськом вночі в чистім полі. Я на власні очі бачив, в якому жалюгідному стані Ульріх дібрався до міста. Лице в синцях, правиця зламана, без меча та щита, увесь в багні. Казав, що драконище — дуже та злюче. Очі — як тарілки, тіло в залізній лусці, зуби і кігті — мов з криці. Людині не здолати!

— А що Ульріх вночі робив у полі? — підняв брови Хейл.

— А пес його знає, — знизив плечима Бертольд. — Вертався з якоїсь гулянки.

— Нащо ви по дракона їдете? — сплеснув руками Карл. — Загинете задарма!

— Хтось же має його зупинити, — в голосі Рейнера бриніла затятість. — А нас троє! Разом — ми сила! Впораємось із всякою бідою. Так, друзі?

— Ага, — кивнув Бертольд, із сопінням прожовуючи соковитий шмат м’яса.

— Правда, — підтримав Хейлгар.

— Шановні лицарі, — мовила Белінда, прибираючи пустий посуд зі столу. — Я згадала, колись подорожні мені розповідали: за болотами і за старим лісом є печера, яка зоветься драконовою. Можливо, вам туди слід податись?

— Я міг би провести через болота, — запропонував Карл. — Далі у той ліс я далеко не ходив. Кажуть, він такий старий, що у ньому ельфи ще водяться.

Як тільки лицарі в’їхали між величні дерева — спекотний полудень змінився прохолодним підвечірком. Тисячолітні дуби змикали розлогі крони високо вгорі, утворюючи смарагдову стелю дивовижного палацу-лісу.

Різкий посвист змусив юнаків стримати зляканих коней. Із-за дерев вийшло десятка зо три чоловіків у рваних одежах. Стріли із туго натягнутих луків цілились у подорожніх.

— Моє ім’я Алфіхар, — вигукнув один із лісових мешканців. — Складіть мечі!

***

— В-ви — точно не ельфи? — спантеличено перепитав Бертольд, коли йому зв’язували за спиною руки.

— Розбійники вони, — спідлоба проказав Рейнер і сплюнув на чобіт найближчого чолов’яги від чого одразу отримав стусана в живіт. Ліве око лицаря відтінював синець, права щока кровоточила.

— Хіба ельфи не можуть бути і розбійниками? — огризнувся Берт.

— Ви робите велику помилку, що затримуєте нас, — дуже спокійно, наче його не брали в полон, проказав Хейлгар. Врівноваженості його духа можна було тільки позаздрити. Навіть лежачи лицем в сирій землі юнак байдуже відносився до приниження.

Алфіхар підійшов ближче, явно милуючись справою рук поплічників.

— Так, — підтримав товариша Бертольд, затинаючись від страху. — К-коли король взнає, яке б-беззаконня тут чиниться — вас усіх в-відправлять на шибеницю!

— Ти правий, товстуне, — кивнув Алфіхар. — Тільки, хто йому про це розповість?

Дружній регіт лісових мешканців не передвіщав нічого хорошого.

— Куди їхали? — грізно запитав отаман розбійників. З його обличчя зійшла посмішка. Лезо меча торкнулося шиї Рейнера.

— Не твоя справа.

— Ти розкажеш усе, — лагідно пообіцяв Алфіхар. — Або пожалкуєш, що родився.

Розбійники, які з нетерпінням поглядали на купу награбованого, вишкірились.

— Рею, скажи йому! — скрикнув Бертольд. Та друг зневажливо мовчав.

— Тоді, я розповім. Але, пообіцяйте, що в-відпустите нас, — шмигнув носом Берт.

— Якщо ваша історія здивує — відпущу. Якщо ні — вибачайте. Такі в мене звички.

— Шановний, — проникливо мовив Хейлгар. — не вірю, що сумління ніколи не благало вас розкаятись, полишити погані звички, присвятити життя добру.

 — Нові провини звільняють од старих мук совісті, — неприязно проказав отаман. — Затям, сухоребрий: якби на світі не було грішників, то не існувало б святош... То, що — скажете куди направлялись, чи вдобримо ліс благородною кров’ю?

— Ми шукаємо дракона, — признався Берт. — Маємо скарати його на смерть.

— Кого-кого? — не зрозумів Алфіхар.

— Дракона. Зубатого, крилатого, вогнедихаючого.

Отаман пирснув зі сміху:

— Ви на себе у воду дивились? Знаєте, а я відпущу вас… Не бачив дракона ні разу, але думаю, що на його місці мені було б так само смішно. Смачний обід із хирляків-богатирів. Одразу три страви з доставкою додому. Цікаво: хто з вас буде в якості десерту?

— Часом не знаєте, де він? — холодно поцікавився Рейнер.

— Ніколи не шукав з ним зустрічі. Та як дібратись до драконової печери підкажу.

Сонце пекло в непокриті голови лицарів. Старі клячі, замість породистих жеребців, пошарпаний одяг та іржаві мечі, замість ошатного вбрання та блискучих обладунків  — все це зараз мало хвилювало юнаків. Попереду, серед сизого кам’яного схилу, зрідка всіяного бурими плямами моху, зяяв великий чорний отвір. Скеляста порода обрамляла його так химерно, що здавалося — це вхід не в печеру, а в зубату пащеку чудовиська.

— Чуєте? — пошепки відзначив Хейлгар. — Дракон усередині.

І справді, з печери долинали протяжні хрипкі звуки.

— Дракони — нічні створіння. Певно, зараз дрихне без задніх ніг, — припустив Бертольд. — Тільки похрапує…

— Це добре! — зрадів Рейнер. — Перевіримо міцність його сну і, заодно, шиї.

***

— Ходімо, — вказав мечем на печеру Рейнер. Його очі сяяли зухвалим завзяттям.

— Чого поспішати? — поклав руку на плече другові Бертольд.

— Застанемо гада зненацька.

— Пам’ятаєш, що казали розбійники? — примружився Берт. — Опинитись у драконовому шлунку — не краща перспектива. В мене від початку був інший план.

— Що? — в голосі Рея бриніла розгубленість.

— Я не такий навіжений, як ви... Думав, дочекатись поки дракон кудись полетить і набрати золота. Стільки, щоб на мій вік вистачило, а змієві було ліньки мене...

— Розшукувати, — хмуро закінчив за товариша Рей.

— А чом би й ні? — роздратовано запитав Бертольд. — Наберемо кожний по мішечку, та й розбіжимося в різні боки. А король най сам б’ється з драконом.

Рейнер з огидою скинув руку товариша із плеча, обернувся до Хейлгара:

— От нас уже і двоє! Нічого, якось управимось.

— Я теж не піду, — повідомив Хейл сумовито.

— Чо-о-ому? — ошаліло запитав Рейнер.

— Багато думав про сенс буття і наш похід... — підняв погляд до неба Хейлгар. — Де тепер єдинороги, ельфи, гноми? Навіть справжньої відьми не знайти. Люди винищили безліч унікальних створінь... А якщо цей ящір останній на світі? Не хочу, щоб у мене тицяли пальцем і називали драконовбивцею.

— Зрадники, — Рей стис руків’я меча так, що побіліли пальці. — Обійдусь без вас!

— Не ходи, — винувато попрохав Бертольд. — Загинеш.

— Це краще, ніж ганьба, — одказав Рейнер і попрямував до отвору з якого лунали хрипкі звуки. Його маленька одинока постать на мить застигла біля входу, наче зважуючи лицарську честь та інстинкт самозбереження, а тоді — розчинилась в мороці печери.

За мить звідтіля донісся протяжний гучний зойк. Потім стало незвично тихо. Берт і Хейл, які ховались за брилою, переглянулись і тут же від сорому опустили погляди.

Раптом почулися неспішні кроки. З печери поволі вийшов Рейнер. Сорочка лицаря була заюшена кров’ю. Темно-багряні краплини скапували з меча на каміння під ногами.

— Живий? Вбив дракона? — підбіг до товариша Бертольд. — От молодчина! Герой! Чого мовчиш? Розповідай, як усе було...

— Його там немає, — пробурчав Рейнер, витираючи рукавом піт з чола.

— Як? — у Хейлгара полізли очі на лоба. — Ми ж самі чули, як хтось верещав.

— То був старий дикий козел. Кинувся на мене, довелось зарубати.

— А дракон?

— І сліду. Золота теж, я перевіряв.

— Що ж тепер? Вертаймо назад? — запитав Бертольд розчаровано.

— Ганьба, — з відчаєм пожбурив меч Рей і опустився на камінь.

***

— Не картай себе, — попрохав Бертольд. — Світ клином не зійшовся на драконові.

— Ви не розумієте! Я не можу повернутись без перемоги, — розпачливо мовив Рейнер. — Коли доведеться — і до старості буду його шукати.

— А якщо гада хтось раніше знайде і вб’є? — втрутився Хейлгар.

— Тоді мені і поготів немає чого вертатись, — простогнав Рей.

Почулося дзеленчання. Лицарі озирнулись: неподалік хлопчина гнав овечок. Маленькі дзвіночки на їх шиях дзеленчали в такт руху худібки.

Рейнер скочив на ноги і підбіг до пастушка:

— Доброго дня, друже. Не бачив тут дракона?

— Ні, — видавив із себе хлопчина, лякаючись брудного виду лицаря.

— І не знаєш, де він може бути? — без надії запитав Рей.

— Знаю, — тихо мовила дитина. Лицар опустився на коліно, схопив хлопця за плечі і наблизив до себе. Тому Бертольд і Хейлгар не почули відповіді маленького пастушка. Обличчя Рейнера після того, як він відпустив дитину, густо почервоніло.

Так він і застиг, наче погана звістка забрала всі сили, аж раптом весело засміявся:

— Яка ж права була моя мати!

— Що таке? — поцікавився Бертольд. — Хлопець щось сказав путнє?

— Підіграєте мені трішки, — попрохав Рей. — Все-одно винні за сьогодні. Згода?

Старий одяг здавався лахміттям на тлі вишуканого вбрання придворних. На трійку лицарів показували пальцями і осудливо похитували головами. Дехто зверхньо хихикав, делікатно прикладаючи до вуст білосніжні, просочені парфумами хустинки. 

— Ти казав народу, що здолав дракона? — грізно запитав Тедерік, підводячись із трону. Його очі метали блискавиці, а в голосі вчувались розкати грому близької грози.

— Так, — погодився Рейнер, милуючись прекрасними очима Ермелінди.

— Нащо обманюєш? Свою дочку я першому ліпшому не віддам!

У тронному залі стало так тихо, як у покинутому склепі.

— Я давно кохаю принцесу, — хрипко зізнався Рейнер. Ермелінда опустила очі, її щоки спалахнули яскравим рум’янцем. — І вважаю, що вашої дочки достойний той, хто ради неї готовий на справжній подвиг.

— Рею, чи як там тебе, — скрипів король. — Тут повно свідків, аби всі могли переконатись у моїй справедливості. Відречешся од брехні — подарую життя. А дурити народ більше не дозволю!

— Я переміг дракона, — стиснув пальці в кулаки лицар.

— А де ж голова? — криво посміхнувся Тедерік, вмощуючись на троні.

— На його шиї. Після того, як він визнав свою поразку — я відпустив ящера!

— Хто цю байку підтвердить? — глумливо зареготав король. — Твої дружки?

— Чом би й ні? — погодився лицар.

— Ха! Думаю, в руках вправного ката вони скажуть правду, — зловісно пообіцяв Тедерік. Берт і Хейл враз сполотніли. Потім король із жалем додав: — Бачать усі, я милосердний... Та ти не лишаєш вибору! В темницю негідника! Готуйся до страти!

Стражники грубо схопили юнаків під руки. Рейнер, пручаючись, щосили вигукнув:

— А якщо мої слова підтвердить сам… дракон?

— Що? — здригнувся монарх — Це неможливо!

— Чому? — посмішка освітила обличчя юнака. Королівська охорона нажахано завертіла головами, гадаючи звідкіля ждати чудовиська. У придворних посіріли обличчя. Кілька вразливих дам знепритомніли, підхоплені тремтячими кавалерами.

— Ну-у-у, — спантеличено розвів руками Тедерік і, знітившись, замовк.

— Цієї ночі у вежу, де зберігалась казна, знову пробрався дракон. Розкаявшись після зустрічі зі мною у вчиненому, він відніс вкрадене золото назад. Давайте усі разом підемо туди, аби пересвідчитись у моїх словах на власні очі… Скажіть скарбничому аби не забув ключі від замків!

— Не буду я нікуди йти! — обурився король. Лице правителя скривилось так, наче він спробував чогось дуже кислого. — Хто ти аби мною керувати?

— Любий батечку! — долоня принцеси торкнулась Тедеріка, від чого той ураз розм’як. Її мелодійний голос, здавалось, міг належати ангелу, а не людині. — Знаю, що бажаєш мені щастя. Та якщо цей лицар виявиться правим, ти здержиш обіцянку. Нехай, він і не принц, та у нього є те, що важливіше за статки та походження.

Виходячи із скарбниці, повної золота, Берт штовхнув Рея в бік і пошепки запитав:

— Нічого не розумію! Коли ти встиг натовкти ящеру пику?

— Коли пастушок сказав, що дракони, зазвичай, живуть в казках.