ПДУ

Гонитва тривала вже три години. Корабель втікачів — ваговоз «Ванесса» — відчайдушно маневрував, але переслідувачі — поліцейський крейсер з катерами підтримки — невпинно наздоганяли.

Леда, пілот «Ванесси», вилаялася й вигукнула:

— Вони стріляють!

— Що?! — перелякався пасажир Шен. — Ти впевнена?!

— Так!

Вона щойно бачила на екрані зовнішнього огляду, як спалахнули у промені лазера декілька космічних порошинок. Близько.

— Може здатися? — безпорадно запропонував Шен. Його губи тремтіли, обличчя зблідло, свою металеву валізку він притискав до живота обома руками, ніби сподівався цим захиститись.

Дивно бачити такий жах у високого, мужнього на вигляд атлета. Сама Леда ще не встигла злякатися — була надто зайнята керуванням, та  й повірити не могла, що по ній стріляють.

— Ні, ми не можемо здатися, — бурмотів Шен. — Не встигнемо, вони спочатку стріляють… Може одразу на Сарг? Звідси можна…

— Вже! — відбила Леда. Вона думала про Сарг спочатку гонитви, а після пострілу шукала шлях туди. Краще невідомість, ніж вірна загибель.

Хоч би хвильку, щоб зорієнтуватися…

Шен, який сидів на місці другого пілота, не зважаючи на переляк (чи й завдяки йому), діяв швидко й вірно: знайшов у базі необхідні дані й налаштував гіперпривід «Ванесси», щоб її зносило до підпросторового вузла Сарг.

Оцінивши відстані, швидкості «Ванесси» та крейсеру, Леда розвернула корабель і включила форсаж. Поліцейські розуміли, куди прямують злочинці, бачили, що не встигнуть наздогнати. Але нічого не могли вдіяти.

Шен тихо заспокоював сам себе:

— Нічого там нема… аж такого небезпечного. А кораблі зникають — то може там так добре, що ніхто не хоче повертатися!

Але, коли наблизилися до вузла, замовк і зіщулився.

Та й Леда засумнівалася: якщо прямо зараз виринуть до Саргу, то, не виключено, одразу загинуть.

І все ж переслідувачі лякали сильніше. Та й стомилася Леда. Від втечі і просто так. Тому потягнула за ручки керування.

Шен придавлено зойкнув і заплющив очі. А Леда навпаки дивилася дуже уважно, напружено, була готова зманеврувати. Бо це і є Сарг, звідки ніхто не повертається. Вловила, що на екрані зовнішнього огляду звичайне зоряне небо… і екран згас. Ось воно…

— Що сталося?! — вигукнув Шен.

Дійсно, що? Леда навіть потягнулася до клавіатури — послати запити про стан корабля. Та не було в цьому сенсу, бо екран нічого не показував, лише віддзеркалював негарне носате обличчя Леди. Шен вихопив свій КПК — ймовірно, хотів підключитися до корабельної електроніки. Не встиг, бо екран засвітився. І заблимало червоним аварійне повідомлення: відмовив гіпер. Згорів через перевантаження.

— Сарг, — промовив Шен і почав відчайдушно калашматити по клавішах. Майже одразу сповістив: — Схоже, це ми… наш головний комп’ютер перевантажив гіпер. Подав максимальну напругу…

— Але чому?!

— Сарг, — знизав плечима  Шен. — Розбираюся.

Так, він програміст, краще йому не заважати. А роззирнутися, що тут є.

Якщо вірити датчикам та радару, космос був досить чистий, нічого масивнішого за порошинки до «Ванесси» не наближалося, ніхто нічим корабель не опромінював. У радіодіапазоні лише звичайний галактичний шум. У восьмиста двадцяти кілометрах радар намацав щось масивне і безформне, Леда навела оптику. При максимальному збільшенні побачила велике тіло, схоже на звичайний залізо-нікелевий астероїд. Від нього, на манер кометного хвоста, тягнулася хмара об’єктів поменше, деякі схожі на зорельоти, деякі ні. Важко сказати, що там — і оптика недостатньо потужна, і світло зірок заслабе. Леда навела гравіметр і виявила, що астероїд на кілька порядків легший, ніж здається, мабуть — пустий всередині. Тоді зрозуміло, чуму інші об’єкти просто висять поряд, а не рухаються орбітами навколо нього. Хоча б щось зрозуміло.

— Здається, я розібрався, — повільно вимовив Шен. — Це програма-троян. Її активізували координати Сагра. Щойно курсопрокладник їх вирахував, вона спрацювала — відключила пульт, щоб ми не могли втрутитись, і перевантажила гіпер.

— Та звідки в нас такий троян?!

— Завжди був. Він прописаний у навігаційних програмах, у всіх одразу. Ось чому тут зникають кораблі: щойно виринають, одразу спрацьовує троян та спалює гіпер.

— Що, у всіх, хто тут зник, один і той самий троян?! — не вірила Леда.

— Та я ж кажу, він прописаний у навігаційному софті, — терпляче пояснив Шен, — а той увесь написаний на основі старого республіканського. Років двісті вже не пишуть нових програм, лише доповнюють бази, сенсу нема.

— Але… навіщо?.. — розгубилася Леда.

— Не здогадуєшся? Це ж контроль! Тепер трояни у всіх до останнього корабельних комп’ютерах!

І то правда, усі користуються старими навігаційними програмами. Не лише Конфедерація та Директорат, які вважають себе наступниками Республіки й претендують на її спадок, а й Союз Неприєднаних, що звинувачує давно вже мертву Республіку у всіх бідах.

— А в нас троян спрацював тому, що тут був розташований якийсь секретний об’єкт? — припустила Леда.

— Це очевидно! — розмашисто кивнув Шен. — У трояна є координати всіх секретних місць!

Отже ніяких у Саргу космічних монстрів, фізичних аномалій, божевільних бойових роботів, піратських гнізд або сектантських поселень. Взагалі не тут проблема, її кораблі з собою возять. Причому усі. Але тоді всерйоз постає питання, яке непокоїло від початку: чому так тихо у ефірі, чому нема радарних променів? Інакше кажучи: де ті, хто зник у Саргу? Їх же чимало, сотні різних невдах, роззяв та втікачів сюди потрапляли. Зорельоти, до речі, є — висять біля того порожнього астероїда. І мовчать. А якщо тут нема людей, то куди поділися? Раптом все ж монстр? А через троян зорельоти навіть втекти не здатні. Або не в монстрах справа: усі, хто потрапляє до Саргу, банально й страшно вимирають від голоду. Чи від нестачі кисню.

— Як ти вважаєш, люди тут могли вижити? — спитала Леда. — На зв’язок ніхто не виходить.

Шен був спокійний, розслаблений, навіть веселий, ніби не тремтів щойно від жаху:

— Обережні. Приглядаються, бо не знають, чого від нас чекати.

І все ж Леда сумнівалася.

Вирішили наблизитись до того порожнього астероїду та придивитися уважніше.

— Не уявляю собі, як тут можна було вижити, — роздумувала Леда. — Хіба що ця таємна республіканська база була обладнана для життя багатьох людей.

— Не обов’язково, — заперечував Шен. — Тут застрягли два колоніальних транспорти, а на них були гідропонні ферми, планктонні садки, навіть м’ясні цистерни. І енергія не проблема, бо на кожному кораблі є генератор, і працює він переважно на гіпер.

Леда, подумавши, погодилася, що вижити люди могли. Але ж невідомо, як влаштоване місцеве суспільство. Може вціліла лише купка, і живуть вони за рахунок нових застряглих зорельотів. Та могло дійти й до людожерства.

Шен все одно був повний оптимізму, логічно заперечував, що до Саргу потрапляли переважно космонавти, які поважають дисципліну та субординацію. А капітани зорельотів знають, чому не можна зловживати владою та привілеями. Звичайно ж, не варто чекати в Саргу усіх звичних зручностей, але те, що є, має бути розподілене справедливо. Просто заради виживання.

Тим часом підлетіли достатньо близько, щоб розгледіти зорельоти. Одні виглядали цілими, у других були грамотно зняті енергоблоки, а треті виявилися сильно ушкодженими — здавалося, ніби їх гризли черви. Знову ворухнулася думка про космічних монстрів.

— Нічого собі! — це Шен звернув увагу на інші об’єкти, безформні.

Якщо придивитись, можна було побачити, що вони з’єднані попарно. Тоненькими прямими лініями, але зважаючи на відстань, насправді це товстелезні канати або джгути. Пари повільно оберталися навколо центрів тяжіння — як велетенські космічні бола.

— Диви, як викрутились, — хитав головою Шен. — Щоб не ганяти дарма гравікомпенсатори, пристосували стару добру відцентрову силу.

І то правда: людям потрібна гравітація хоча б у третину «же», роками жити в невагомості надто шкідливо для здоров’я. А корабельні гравікомпенсатори ненадійні, отже місцеві мешканці підвісили на канатах свої домівки, розкрутили, та й живуть — Шен розрахував, що відцентрова сила складе приблизно половину «же» на легших кінцях обертових пар. На важчих — по-різному, там були підвішені по декілька зчеплених разом корабельних енергоблоків. Правильно, не треба, щоб вони під вухом гули та всяке різне випромінювали.

Ну а на легших кінцях висіли герметичні секції від колоніальних транспортів чи танкерів. Але знизу до цих секцій гронами та китицями наліплені якісь відносно невеликі штуковини — за формою схожі на соняшникові насінини, обтічні, блискучі, аж зорі віддзеркалювали.

Шен припустив, що це контейнери або цистерни. А Леда запідозрила, ніби то такі яйця космічних монстрів. Самій смішно, але хто погриз зорельоти?

Втомившись від сумнівів та страхів, рішуче вийшла у ефір:

— Малий ваговоз «Ванесса», шкіпер Леда Кру, загальний виклик!

Майже одразу відповів спокійний жіночій голос:

— Колонія Сарг, диспетчер Лариса Скляр. Вітання, «Ванессо».

— Вітання! — зраділа Леда. — Чому ви не вийшли на зв’язок одразу?

— Порядок такий, новачки мають заговорити першими, а ми тим часом придивляємося. То ви втікачі, вантажу в вас нема?

— Так.

— Ет, а ми все сподіваємося, що хтось привезе законсервований гіпер. Роль скинете?

— Ролі нема. Але нас на борту всього двоє, я та Шен Шу.

Коли Лариса дізналася, що Шен професійний програміст, то дуже зраділа:

— От кого нам найбільше не вистачає! — і спрямувала «Ванессу» на Синкорум —«бола», де засідає місцеве начальство.

Про порядки у колонії Лариса відповіла:

— Пряма представницька демократія. Голосувати може будь хто, але голосів у всіх різна кількість, залежить від віку, заслуг, є ще ситуаційні голоси. За пару років розберетеся.

Шен зауважив, що непогано тут живеться, раз така складна політика розвилася. І спитав, чи справді тут була секретна база республіканських спецслужб.

— Так, — підтвердила Лариса, — сховище біологічної зброї. Її усю знищили, коли ліквідували базу і забралися.

А координати у навігаційному трояні залишилися.

Потім Лариса здала «Ванессу» швартувальній команді. Штатно причалили в центрі тяжіння «бола», одягли скафандри, включили «кігті» на чоботях та вийшли. Шен прихопив свою валізку, Леда взагалі з пустими руками.

Обмінялися вітаннями з швартувальниками. Помилувалися широким джгутом, що тягнувся на сотні метрів у обидва боки, озирнулися на сірий конус «Ванесси», поглянули на сусіднє «бола», яке виразно крутилося зі швидкістю секундної стрілки. Нова домівка, тут тепер жити.

Драбиною всередині джгута направилися до житлового кінця, Шен, був, поліз головою вперед — не збагнув, що попереду низ. Дорогою розпитували провідника про місцеві порядки, лише заплуталися.

Сходи привели у стандартний шлюз великого колоніального транспорту. А на виході чекали п’ятеро. Троє міцних охоронців, показний добродушний дядько, який представився Грегором Констанца — місцевий прем’єр, та згорблений зморшкуватий дідок на ім’я Те Ідо — голова служби безпеки та оборони. Він одразу сказав охоронцям, що можуть бути вільні, і ті, козирнувши на прощання, пішли.

Констанца гостинно запросив Леду та Шена повечеряти. Спустилися ліфтом, прокотилися каром. Звичайна корабельна обстановка, ніяких слідів занепаду.

Дорогою розмовляли. Ще у ліфті Констанца проникливо поцікавився:

— То ви нижчої раси? Знову Конфедерація затягує гайки?

Леда розповіла. Як була без попередження прийнята нова поправка до законів: люди нижчої раси не можуть працювати на посадах вище одинадцятого ступеня. Пілот ваговоза це дев’ятий ступінь, програміст на державній службі — десятий, а оскільки поправка діє з моменту, коли її приймуть, Леда та Шен одразу стали злочинцями. Шен вчасно дізнався, встиг втекти і навіть попередити Леду, з якою був знайомий через сіть. Потім зустрілися, Шен зламав коди доступу до управління «Ванессою», Леда сіла за керування. Сподівалися дістатися Директорату — всього й треба було, що проскочити два-три підпросторових вузли. Але поліцейські помітили втечу раніше та міцно сіли на хвіст, ледь не наздогнали.

Ідо пообіцяв, що потім розпитає докладніше. А Констанца похвалився, що у Саргу зовсім немає расових законів.

— Ви тут непогано влаштувалися, — зробив комплімент Шен.

— Нам пощастило, — посміхнувся Констанца. — Енергії повно, замкнені цикли налагоджені. Частина повітря витрачається безповоротно, але в нас його запас на двісті років, і з кожним застряглим тут кораблем поповнюється. Навіть у нашій ізоляції є плюси.

— Які?! — здивувалася Леда.

Констанца відповів непрямо:

— Є в нас проект: побудувати велику антену та транслювати попередження про трояна у навігаційному софті. У напрямку найближчого вузла, це тринадцять світлових років. Рано чи пізно хтось почув би. І ресурси є. Але значна частина місцевих жителів втікачі, як ви, отже, щойно знайдеться спосіб повернутися з Саргу, до нас завітає крейсер Конфедерації. Цього не хоче ніхто. Ми не віримо, що життя стане краще, якщо Сарг відкриється.

За розмовами вони спустилися до найнижчого ярусу. А потім драбинкою ще нижче, через два люки — звичайний корабельний та діафрагменний, від якого повіяло високими технологіями Республіки. Опинилися у досить просторій кімнаті з накритим столом та зручними диванчиками, Леда здогадалася, що знаходиться в середині однієї з тих штукенцій, в яких вона підозрювала яйця монстрів. Доволі затишно: лимонного кольору стіни, скруглені кути, м’яке світло.

Пригощали складними стравами з м’яса, риби, овочів, фруктів та грибів. Продукти, звичайно ж, гідропонні або синтетичні, але смачно, гріх жалітися.

— То де це ми? — поцікавився Шен. — Що це… за приміщення?

Констанца знову відповів непрямо:

— Ви знаєте про механозародки жилих домів?

— Так, — кивнув Шен. — Залишки втрачених технологій Республіки, в нас на Касії були такі… з горіх розміром, кидаєш їх на землю, і виростає халупка. А якщо у воду кинути, то пліт з халупкою.

— Халупка, — з усмішкою повторив Констанца.

Шен знизав плечима:

— Від дощу сховатися можна. А можна й зігрітися, якщо дрова є. Ті механозародки наводять, як приклад надмірності — високі технології, а результат примітивний. Чекайте… то це житло, в якому ми сидимо, теж виросло?!

Констанца підтвердив:

— На суші халупка, на воді пліт, а у космосі — житловий кесон, якщо забезпечити відповідними матеріалами. Те, з чого будують зорельоти, цілком підходять.

— То ось, хто їх погриз! — здогадалася Леда.

Констанца кивнув і продовжив:

— Хоча механозародки в нас інші, космічні. Навіть за розміром вони з апельсин, а не з горіх. Пощастило нам, що у Саргу  застряг корабель контрабандистів з двома десятками тисяч цих механозародків. У громадянську війну це було. Бачте, виростає повноцінне космічне житло, ми його називаємо пе-де-у — пересувний дім універсальний. З замкненим циклом життєзабезпечення, навіть їжу синтезує. До речі, спробуйте, — він запропонував гостям жовтувате желе. На смак було нічого, як сир з морепродуктами.

— Ми називаємо це манною, — розповідав Констанца. — Доки не налагодили гідропоніку, вона рятувала нас від голоду. Ох і насточортіла тоді… А зараз просто популярна їжа. Ще й цінителі з’явилися, відтінки смаку розрізняють, дегустації влаштовують.

— Тобто цикл не такий уже замкнений? — зауважила Леда.

— Вірно, — погодився Констанца. — І це теж можна успішно використовувати. Наприклад, поставити пе-де-у у чималій залі, віідкрити люки і він буде відновлювати повітря у всій залі. Але є і проблеми. Ми не можемо використовувати усі функції пе-де-у, бо не маємо доступу. Навіть не знаємо, що для нього треба, пе-де-у ніяких паролів не вимагають, просто не реагують на запити. Фактично, усе, що нам доступно, це керувати люками. Незручно це, скажімо, пе-де-у завжди забезпечує температуру повітря у двадцять один градус, а на гідропонних фермах треба тепліше. І виростають пе-де-у однакові: зала зверху, три кімнати з санузлами знизу. Але же не може бути, щоб складна, «розумна» система пе-де-у зовсім не передбачала вибору для користувачів. Це ж технологія псевдожиття, можливості повинні бути величезні! Подивитись хоча б, скільки пе-де-у споживає енергії!

— На життєзабезпечення? — здивувався Шен.

— На саме по собі життєзабезпечення витрачається небагато, але пе-де-у можуть запасати неймовірну кількість енергії. Власне, скільки їм постачаємо, стільки запасають. Повністю зарядити не вдалося жоден пе-де-у.

— А не вибухне?

— Це теж важливе питання, — підключився до розмови Ідо. — Раптом пе-де-у насправді міни? Щоб залишати під час відступу під виглядом житла та підривати у тилу ворога. Бо наші механозародки корпорація «Ланчун» поставляла корпорації «Араші» у розпал громадянської війни. «Араші» активно воювали на боці бунтівників, отож «Ланчун» цілком могли продавати їм міни під виглядом мирного товару.

— І нікого не здивувало, що під час війни торгували… чимось мирним? — спитала Леда.

Ідо похитав головою:

— Таке житло потрібне, щоб швидко облаштовувати космічні бази. Тому механозародки пе-де-у були визнані стратегічним товаром, торгувати ними заборонили. І корпорації використовували контрабандистів. Тому ми боїмося підключатись до керування хакерським способом, щоб не запустити самоліквідацію. І копирсатися в нутрощах пе-де-у теж боїмося.

— То ви хочете, щоб я спрацював за хакера, — зрозумів Шен, азартно розминаючи пальці. — Тоді мені знадобиться новий пе-де-у, який ще не встиг накопичити енергії. Щоб не надто потужно вибухнув, якщо я випадково зачеплю самоліквідатор.

Ідо схвально кивнув, а Констанца сповістив:

— Ви у ньому знаходитесь. Ми намагалися досліджувати інші нові пе-де-у, але там нічого не зрозуміло. Знання про псевдожиття втрачені. Навіть не знайшли проводів, через які сподівалися підключитися до комп’ютеру. Бачте, гнізд для підключення тут нема, дистанційно теж не вдається…

Шен вже дістав КПК:

— Дистанційно можна підключитися напевне! Це хоча б для тестування потрібно!

— То ви вважаєте, що можна зламати захист? — з неприхованою надією спитав Констанца. Ось, чому їх так гостинно зустрічали — бо Шен програміст високого класу. Такі, якщо й літають космосом, то на розкішних лайнерах або урядових «кур’єрах», до Саргу не потрапляють. Майже.

— Поза сумнівами! Він же застарілий, — запевняв Шен, вже набираючи щось на КПК. — Це буде не стільки складно, скільки довго й нудно.

Леда відчула себе зайвою. І дуже втомленою. Констанце це зрозумів:

— Ледо, ви можете відпочити прямо тут, вибирайте будь-яку кімнату. Либонь, день вийшов напружений.

Попрощавшись, вона спустилася до тієї кімнати, що ближче. Теж затишно було. Прийняла душ — санвузли у ПДУ абсолютно стандартні — та відкинула ліжко. Заснула легко, одразу.

Прокинулася десь за годину-дві, теж одразу. Ніби від поштовху. Чи то передчуття розбудило, чи то «бола» труснуло через який-небудь старт або фініш корабля. А може розумний ПДУ розбуркав, щоб зустрічала гостей: ледве розплющила очі, як почула  характерний брязкіт — відкривали зовнішній люк. І кроки по драбинці зазвучали якось не по-доброму.

Леда швиденько оділась, піднялася до зали. Їжу зі столу вже прибрали, Шен у відеоокулярах сидів перед розгорнутою багатофункціональною клавіатурою.

А в гості завітали Ідо та м’язистий охоронець. Голова безпеки був ще сильніше згорблений і чи то злий, чи то наляканий, з Ледою не привітався, а важко подивився на Шена  і тихо, погрозливо спитав:

— Що ви привезли?

Шен, безпорадно обвів руками пристрої, викладені на стіл з валізки.

— Ви вивезли щось таке, через що за вами женеться флот Конфедерації, — так само тихо заявив Ідо.

— Поліція, — розгублено підправила Леда.

— Флот, — наполягав Ідо. — Два імперські винищувачі. Десять хвилин тому вийшли з підпростору.

— То вони можуть… — почала Леда.

Ідо перебив:

— Ні, вони не можуть вийти з Саргу, їх гіпери також згоріли — наші фізики зафіксували характерний сплеск енергії. І вони не втікачі, бо не відповідають на наші запити, хоча цього разу ми ризикнули викликати їх першими.

Леда не хотіла вірити:

— Може все ж втікачі, просто обережні? Якби хотіли атакувати, атакували б одразу, щоб використати ефект несподіванки.

— Я б на це не розраховував, — похитав головою Ідо. — В нас теж є зброя і несподіванки, вони це передбачили и придивляються. — Раптом Ідо прислухався — щось йому передавали у навушник. Підняв очі: — Вони щойно включили гравікомпенсатори у дуже дивний режим і ніби танок станцювали. Від цього пішов гравітаційний сплеск. Наші фізики вважають, що чутливий гравіметр вловить його й за десятки парсеків.

Тобто винищувачі подали сигнал. Примітивне повідомлення, на зразок: «Ми у Саргу, живі, тут усе приблизно так, як припускали». Отже не втікачі.

— Але ж вони не можуть повернутися? — не розуміла Леда. — Чи… Конфедерація знає про трояна?

— Скоріш за все вони смертники з промитими мізками, — спокійно відповів Ідо. — Такі найнебезпечніші. То що ви таке вивезли? Якусь інформацію, компромат на сенаторів?

— Та нічого такого! — злякано вигукнув Шен. — Тобто… я не знаю, я, коли тікав, скопіював бази даних. Я ще не дивився, там дуже багато всього… Може просто віддамо їм усі мої носії?!

— Віддамо, якщо вони погодяться. Якщо взагалі захочуть з нами розмовляти, ми вимушені будемо погодитися на будь-що. Зброя в нас є, але наші поселення — нерухомі цілі, якщо вони атакують, то загине багато людей. Хоча й необов’язково, можливо нам пощастить підбити їх раніше. Дуже сподіваюся, що вони теж так думають і підуть на переговори.

Леда поглянула на похмурого охоронця:

— Якщо ці смертники вимагатимуть нас із Шеном, ви нас віддасте?

— В нас немає вибору, — стомлено зітхнув Ідо.

— Але ви все одно не зможете їм довіряти! Віддасте усе, що просять, а вони усе тут рознесуть!

— Можна обговорити умови, влаштувати так, щоб не рознесли. Аби вони нам повірили.

До Шена, схоже, тільки зараз дійшло, що ситуація кисла й смердюча. Він зблід, спітнів, випрямився. І несподівано твердо сказав:

— Я хочу закінчити. Я майже обійшов захист. Я… не хочу, щоб моя робота пропала. — Й заклацав пальцями по клавіатурі.

— Думаєте, у цьому є сенс? — криво посміхнувся Ідо. — Скінчилося наше мирне життя. Навіть якщо якось впораємося зі смертниками. Можливо, що не через компромат вони тут з’явилися, просто Конфедерації давно вже муляє, що у Сарг втікають різні… І «Ванесса» була останньою краплею. А тепер… за кілька місяців той їх гравітаційний сигнал зловлять та й візьмуться усерйоз. Будуть закидати сюди смертників, потужні бомби, диверсантів під виглядом втікачів. Нас знищать. Хоча б за те, що в нас немає расових законів.

— Нічого, віддасте їм усіх, хто тут є нижчої раси, і вони вас пожаліють! — злобливо вигукнула Леда.

Ідо не став заперечувати, а продовжив нити:

— Якби ж то в нас був час, знання… Сарг був останнім…

Раптом приблизно вдвічі підскочила сила тяжіння. Одразу після цього стіни зали зникли, а на їх місці виникло зоряне небо.

Перша панічна думка: «Викинуло у космос!» Потім стало зрозуміло, що це стіни й стеля перетворилися на суцільний екран. Зовнішнього огляду: видно сіру поверхню транспорту, сусідні ПДУ, які виблискують в різних напрямках неподалік, можна й інше «бола» розгледіти. А з тяжінням що?!

— Вибачте, це я включив гравікомпенсатор, — без тіні провини сказав Шен. — Погодився, щоб у пе-де-у встановилися стандартні умови.

Леда тільки зараз звернула увагу на охоронця: він колись встиг дістати пістолет і тримав його біля плеча стволом вгору. Обличчя абсолютно спокійне.

— Тут є гравікомпен… — почав Ідо, але перервався — прислухався до навушника. Розгублено насупився: — Ми стріляли лазером?!

— Так, — хрипкувато підтвердив Шен.

— Відбій! — скомандував Ідо у мікрофон. — Це був наш постріл!

— Тут є три лазери… — продовжував Шен. — Це був тестовий постріл. Він же нікуди не влучив?

— Ні, але ж це бойова потужність! Наші подумали, що це винищувачі стріляли, хотіли відповідати! Добре, що здогадалися прослідкувати, звідки вдарив промінь. Так… відключіть поки що лазер.

— Я вже зменшив потужність до мінімальної. Це простіше.

Ідо кивнув і дуже зацікавлено спитав:

— На інших пе-де-у теж є лазери?

Але ще до того, як він закінчив говорити, Шен вигукнув:

— Ой!

І Леда краще за інших зрозуміла, що сталося: помітила, як усі зорі блимнули одночасно, це вірна ознака короткого, на кілька світових секунд, стрибка через підпростір. Крім того зникли поверхня транспорту, сусідні ПДУ та «бола».

— То тут є гіпер?! — вигукнула Леда.

— Е… я… — белькотів Шен. Взяв себе в руки та пояснив: — Пе-де-у запропонував позначити винищувачі, як недружні об’єкти, поселення та цілі зорельоти як дружні, оті погризені зорельоти як нейтральні. Я погодився… бо так і є! Потім він запропонував протоколи безпеки, я вибрав стандартний. А він включив аварійну евакуацію. А вона ось така — через підпростір. В нього й гіпер є, виявляється. Мені хоч пару днів, щоб розібратися, а тут винищувачі, смертники!..

Леді, Ідо та охоронцеві знадобився деякий час, щоб прийти до тями.

— Нам треба повертатися, — нарешті оговтався Ідо. — Втекти завжди встигнемо, раз у нас є гіпер.

— Так, звичайно, зараз, — погодився Шен.

Зірки ще раз блимнули, кілометрах у п'ятдесяти з’явилися астероїд, зорельоти та «бола».

І знову блимнули зірки. І ледь не половину поля зору закрила велетенська дзеркальна крапля… Та це ж винищувач! І другий неподалік видно!

Не встигла Леда злякатися, як ПДУ вкотре скакнув. Не на своє колишнє місце, але все ж опинився поряд з рідним «бола»

Ідо швидко сказав у мікрофон:

— Тут. Потім. — І подав рукою знак охоронцеві. Той сховав зброю та сів на диванчик.

На Шена усі дивилися з німим питанням. Він пояснив:

— Оскільки я наказав повертатися до небезпечної зони, воно запропонувало мені підвищити безпеку. Я погодився, воно саме вибрало активний спосіб, я не заперечив. А воно стрибнуло прямо до винищувачів. І обстріляло їх з лазерів, хоча вони були на мінімумі. І сміттєскид був незаряджений… Тобто насправді це гармата, потужність у нього… Я колись програмував самонаведення кулеметів, так вони багато слабші.

Ідо швидко проговорив усе це в мікрофон.

— Але чому ми досі живі?! — пробасив охоронець таким тоном, ніби волів би померти. — У пілотів винищувачів реакція в одну двадцяту секунди навіть без стимуляторів, а ми там півсекунди простирчали. Чому вони не стріляли?

— В нас було стелс-поле.

— Що?! — синхронно здивувалися Леда, Ідо та охоронець. Генератори стелс-поля міг собі дозволити не усякий республіканський лінкор, бо сама лише система охолодження з п’ять ваговозів за розміром.

— Поле нестабільне було, протрималося менше секунди, — продовжив Шен. — Потім стелс-генератор вимкнувся. Йому треба тридцять вісім секунд на охолодження.

Леда фізично відчувала, що її голові теж потрібен час на охолодження.

Ідо вислухав навушник і наказав:

— Передайте їм, що наступного разу лазери будуть включені на повну. — Відключившись, пояснив: — Винищувачі вийшли на зв’язок. Просто представилися. Але зрозуміло, що вони дезорієнтовані. Спочатку ми лазером вистрілили, потім зникли, потім їх з нікуди слабеньким лазером обстріляли. Якщо ми таке можемо, то їм немає сенсу атакувати, лише даремно загинуть. А їм наказано в таких випадках вести переговори. Майже напевно наказано, бо це логічно. Констанца вже за них взявся.

— Проти бойових кораблів лазер не надто ефективний, — зауважив охоронець. — Вони добре віддзеркалюють і швидко рухаються — промінь лише мазне і нічого не розігріє. Десь один з тисячі влучних пострілів щось ушкоджує. Але якщо зрівняти швидкості та стріляти впритул, то можна вицілити стики, сенсори. Тоді й одного пострілу досить.

Шен кивнув:

— Так, вони… тобто ми… тобто наш пе-де-у вицілював стики. І в нас ще гармата.

Леда спитала те, що її цікавило найбільше:

— Раз у пе-де-у є гіпер, то ми можемо летіти звідси? Чи він лише для коротких стрибків?

Шен щось набрав на клавіатурі і відповів:

— Для довгих в нас замало енергії. Хоча більше, ніж ви думали — пе-де-у її накопичує ще коли росте. Ага, ось!

На столі перед Ледою з’явилося зображення — спрощений пілотський пульт зорельоту. Дещо застарілий, і ручок керування не вистачає, але нічого незнайомого.

— Це тест, щоб підтвердити кваліфікацію пілота, — сказав Шен. — Заодно тренажер. До речі, ніяких троянів тут нема, я перевірив. Корпорація «Ланчун» використовувала власний навігаційний софт.

Леда вже взялася за тест. Нічого складного: вхід у підпростір, політ за даними навігатора, вихід. Якщо фінішуєш влучно, рівень пройдений.

Ідо похитав головою:

— Отже, під виглядом житла поставляли зброю.

— Штурмовики, — уточнив охоронець. — Атакують зі штурмового заходу, у два стрибка підпростором. Дуже ефективні були, доки проти них не розробили захист. А зараз технології втрачені, штурмовиків уже нема, тому і захисту проти них нема.

— Зброя, — протягнув Ідо. — А ми виділяємо пе-де-у сім’ям. Вам двом хотіли віддати цей.

Шен швидко поглянув на Леду:

— Я не проти!

Вона нічого не відповіла з несподіванки. Мабуть, треба погоджуватися, доки Шена не прибрала до рук якась місцева красуня — він хлопець показний, розумний, захист ПДУ зламав. І ніякий не боягуз — у критичних ситуаціях діє впевнено і правильно. Просто більше спілкувався з комп’ютерами, аніж з людьми, і не навчився приховувати свій страх. Але невже Леда справді йому сподобалася? Вона ж негарна, кістлява…

Ідо прислухався до навушника. Почув таке, що аж зморшки в нього розгладилися. Порадував:

— Винищувачі здалися. Вони зрозуміли, що їх атакував пе-де-у, побачили, скільки їх тут, і вирішили не лізти у пекло. І Констанца був переконливий. Навіть блефувати не довелося — ми ж справді можемо їх знищити!

— Можемо, — кивнув Шен. — Сміттєскид я зарядив.

— Ми їх приймемо? — засумнівався охоронець. — В них же промиті мізки. Либонь, сподіваються влаштувати диверсію, щоб виконати своє завдання.

— Ти правий, — посміхнувся Ідо. — Цікаво буде забруднити та засмітити їх промиті мізки.

Тут і Леда порадувала:

— Я пройшла тест! Можемо летіти звідси!

— Куди? — розгубився охоронець.

Ідо задумливо нахмурився:

— Дійсно, куди нам податися?

— Подалі від Конфедерації! — майже вигукнула Леда.

— Знову в ізоляцію? — похитав головою Ідо. — А хто буде зустрічати інших втікачів? Звичайно, можемо когось залишити, щоб потім переправляв на нове місце. Але втікати, відгороджуватися — це буде неправильним.

— Ми знаємо про троян, — нагадав охоронець. — Можемо його використати.

— Правильніше буде його нейтралізувати, доки ніхто не використав, — заперечив Ідо. — До речі, треба добре поритися у тому, що ви привезли — раптом там дійсно якийсь важливий компромат, і можна його використати? Але… куди ж нам податися? Щоб і недалеко, і безпечно…

Шен поблажливо посміхнувся:

— Панове, у нас цілий флот республіканських штурмовиків. Нам всюди безпечно.