Парадокс Близнят

            Розмова з товстуном у сірому плащі та чорному капелюсі — не найкращий варіант для початку дня. Але вислухавши, я одразу зрозумів чому він вибрав мене. Нічого дивного. В усій Сонячній системі, від крихітних космічних станцій Поясу Койпера до колоній на Меркурії мало залишилося таких покидьків як я. Чи то Міжпланетна Поліція перестала брати хабарі, чи то всім раптом захотілося хоча б на старість вибороти собі право повернутися і померти на Землі, але людей без моралі та совісті, готових за хороші гроші продати душу дияволу, стає все менше і менше. Що ж, гріх жалітися, ціна за послуги таких як я росте, конкуренції немає.

            До того ж, навіть погані хлопці мають шанс потрапити на Землю. Принаймні, замовник видав мені фальшиву перепустку. Цікаво, що він за один, такого рідкісного товару, як перепустки, не знайти і в найповажніших контрабандистів.

            Щоправда у замовника була вимога — все має статися за трагічних обставин. “Герої повинні помирати трагічно, інакше вони стають самими непотрібними істотами на планеті,” - промимрив до мене жирний придурок у сірому плащі та чорному капелюсі. Я не мав би нічого проти, якби не принципи. Його умови виходять за межі моїх принципів. Але, чорт забирай, за обіцяні ним гроші можна змінити навіть стать.

            Це все брехня. У покидьків немає ніяких принципів, тобі просто ставлять якісь умови, ти заперечуєш. Завжди спершу заперечуєш, щоб вони не казали. Ти так не працюєш і тому накидаєш зайву тисячу міжпланетних кредитів. У покидьків немає принципів, особливо коли йдеться про такі гроші.

            ***

            Змішаний аромат сигаретного диму, алкоголю та дерева вдарив мені у ніздрі. Бар являв собою невеличке напівпідвальне приміщення на перехресті неосвітлених старих вулиць у глухому кутку міста. Я подумав, що про більш ідеальне місце для виконання завдання годі було й мріяти. Інтер'єр цілком класичний: дерев'яна фурнітура, начищена до блиску постійним поліруванням пивними кухлями і рукавами місцевих п'яниць, на стінах постери маловідомих рокерів та напівголих дівиць.

            Я підійшов до бармена за стійкою.

            “Коньяку,” - на щастя в барі було доволі тихо, лише п'яний гомін десятка відвідувачів, не прийдеться зривати голос, щоб поговорити.

            “Якого? Є прекрасний напій з краплинами ртуті з Юпітеру, страшно шкідливе і страшно приємне пійло, для справжній поціновувачів смаку,” - бармен хитро підморгнув і продемонстрував мені пляшку з плаваючими помаранчевими краплинами, забороненими на більшості космічних колоній. Але на Землі дозволений. Я подумав, що давно не був у гостях у старої розпусної матінки Землі, тут дозволені повій, наркотики з обробленим плутонієм, марсіанська сироватка, трансмагнітні атракціони. Чорт забирай, як тут хороше. Звичайно, в колоніях можна також знайти ці всі речі, якщо в тебе водяться гроші і не боїшся контрабандної поліції. Але, якщо ти вже на Землі, потрібно пити справжнє, просичене запахом дубових бочок та вітром гір.

            “До біса Юпітер, накрапай Закарпатського!”

            Бармен невдоволено знизав плечима і виконав замовлення.

            “Друже, підкажи де я можу знайти Остапа?”

            Бармен розвів руками: “Я не знайомлюсь з клієнтами, не маю і гадки хто з них Остап.”

            Я витягнув з кишені фото і простягнув йому. “А, пан космонавт,” - бармен промовив з насмішкою і витягнув руку в сторону самотнього чоловіка в кутку бару.

            Саме такий, як мені описував товстун у сірому плащі: худорлявий, з витягнутим обличчям, блідою шкірою та темним довгим волоссям. Щоправда, за словами замовника, йому повинно бути років п'ятдесят, насправді чоловік виглядав старішим, але кілька років можна було скинути через пізню пору і наполовину пусту пляшку горілки.

            “Не заважатиму? - запитав я, присідаючи біля нього, - Макс,” - я простягнув руку, він довго збирався з думками, але врешті-решт потиснув. Добрий початок.

            “Остап, - прохрипів чоловік, - Будеш?” - він кивнув на пляшку.

            Я одним ковтком спорожнив чарку від коньяку і підсунув в його сторону, даючи зрозуміти, що не відмолюся від запрошення.

            “Що святкуємо?” - я спробував привітно посміхнутися, але з його погляду зрозумів, що це зайве. Мій знайомий не налаштований на жарти.

            “Наздоганяємо роки, Максе! Кляте здоров'я, скільки п'ю, а наздогнати свого не можу. Нашпигали вони мене тим імунозахистом, що ще століття не зможу спитися,” - він наповнив наші чарки і ми їх перехилили.

            “Не хочеться помирати молодим і здоровим?”

            “Потрібно помирати молодим, Максе! - його голос підвищився, - Помирати молодим у тридцять, сорок, шістдесят, чорт забирай, навіть якщо тобі так не пощастить з випивкою і жінками, що ти доживеш до ста — все рівно помирай молодим в сто!”

            Песимісти. Люблю їх. Вони знають чого чекати від життя. Лише, що цей чоловік вчинив такого, через що жирний придурок запропонував мені сотню тисяч міжпланетних кредитів та ще й видав фальшиву перепустку на Землю. Своїми силами я б ніколи ще раз не потрапив би на цю планету. Я був на Землі лише раз до цього, в дитинстві, доки не розпочали примусову депортацію всіх, хто мав якісь проблеми з законом. Земля стала раєм, на якій все дозволено і де живуть лише заслужені громадяни, а всіх покидьків розкидали по Галактиці. Це єдина планета, на якій можна дихати без екзоскелета і дивитись в зоряне небо не через скло. Звісно, в раю не буває вбивств, окрім хіба що нещасних випадків. Нещасний трагічний випадок — єдина їхня умова.

            “І що ж ви наздоганяєте, вічно молодий, пане Остапе?”

            “Двадцять втрачених років, вкрадених у мене зі швидкістю світла,” - він задумався, його погляд безцільно блукав по підлозі.

            “Хто ж їх украв у вас?”

            “Слухай.., забув, як там тебе?”

            “Макс”

            “Слухай, Максе, не люблю базік. Будеш пити?”

            Я подумав, що також не люблю базік, і з значно більшим задоволенням випив би, але хай йому грець, як же завоювати твою симпатію, сучий сину, якщо ти не будеш говорити.

            “Що було, те минуло! Наливайте! - ми випили ще по одній, гаряча рідина вдарила теплом у горлі і розповзлась по грудях. - І, все таки, ніколи не чув, щоб у людей могли украсти роки життя. Тобто чув, але цих людей більше не пускають на Землю.“

            “В'язниця не саме гірше...” - на його обличчі промайнула насмішка.

            “Є щось гірше за небо в клітинку?”

            “Слухай...еее. Максе?! Так от, я тобі розповім коротеньку історію про найбільшого дурня Всесвіту. Про чоловіка, який був одним з тих щасливчиків, які мали красуню дружину, крихітку-доньку з його очима та невеличкий затишний будинок, обнесений білим парканом. Він був простою людино, але щасливою людиною. І раптом йому захотілося наблизитись до Бога. Навіть, перевершити його. Він п'ять років провів у супертехнологічному урядовому підвалі. За цей час, його донька навчилась ходити і говорити кілька нерозбірливих слів. Він цього не бачив. Лише чув через сон, коли повертався пізно вночі додому, одразу падав на ліжко, а дружина розповідала йому, як росте їхня донечка.

            Через п'ять років цей дурень з сотнею таких самих дурнів в окулярах здійснили прорив у фізиці, вони винайшли спосіб подорожувати просторами космосу зі швидкістю в чотири рази більшою за швидкість світла. Уявляєш цю цифру?! Коли був побудований зореліт, піднялась справжня битва за місця в експедиції. Який же він був щасливий, коли йому дісталося омріяне місце. Вони були першими і до цього дня залишаються єдиними, хто рухався з такою швидкістю...”

            В моїй пам'яті випливли давно забуті спогади, я з силою гупнув кулаком по столу й викрикнув:

            “А хай йому, це ж ви! Остап Борода! Як я одразу не зрозумів! Але як це може бути? Минуло стільки років... Не пам'ятаю достеменно. Двадцять п'ять, тридцять? Вам на вигляд лишень... п'ятдесят? ”

            Перед мною сидів кумир мого дитинства. Чорт забирай, ми ладні були продати наші душі, щоб опинитися на місці тих героїв, які летіли в першу у світі подорож з надсвітловою швидкістю. Тоді їхні імена були на вустах у кожного, зараз я ледь його впізнав. П'яний чоловік, від якого смердить, його волосся брудне, а щоки не торкані лезом певно півроку. Ми мріяли стати тими героями, хіба ми здогадувались на що перетворюються герої після їхніх місій. Я мріяв. Але я також мріяв про Феррарі пана Кларсона. Феррарі було значно ближче за міжзоряний космоліт. Через рік, коли почалась примусова депортація з Землі, уряд згадав про мою невдалу спробу покататися на Феррарі. Я опинився на фабриках Юпітера з забороною показуватись на Землі ще років сім. Мені так і не судилося дочекатись зняття заборони, хорошого хлопця з мене не вийшло, штрафні роки на моє ДНК-ім'я лише зростали.

            “Парадокс близнят, - він напружився, щось згадуючи. - Макс? А так. Парадокс близнят, Максе, один із двох близнюків вирушає в космічну подорож до далекої зірки, рухаючись зі швидкістю світла, а потім повертається. Завдяки тому, що час у пов'язаній із космічним кораблем системі відліку йде повільніше, ніж у системі, пов'язаній із Землею, то його брат постарів набагато більше, ніж він сам. Інерційна система відліку... - він усміхнувся, спостерігаючи моє спантеличене обличчя. - Простіше кажучи, Максе, я подорожував двадцять років, а моє тіло постарішало лишень на п'ять, так як моя швидкість були в чотири рази більшою за світлову. “

            “Ох, ви щасливчик. Скільки ви отримали часу в подарунок”

            “Щасливчик, Максе?! - очі Остапа спалахнули, від несподіванки я здригнувся, - Це грабіж! В тебе крадуть двадцять років, а натомість підсовують лише п'ять! Ти розумієш, твоє життя старішає на двадцять років, все, що ти знав, змінилось рівно на двадцять, але ж тебе не було лише п'ять! Все пов'язано, Максе! Твоє життя прив'язане до того оточення, в якому ти народився. Ти змінюєшся разом зі своєю епохою! Своєю лишень! Або ти можеш застрягнути в чужій, де ти нікому не потрібен! Твоя дружина старіє на двадцять років! Твоїй дочці виповнюється тридцять шість, але ж було лишень шістнадцять, п'ять років назад було лише шістнадцять! Ти п'єш пиво з шістдесятилітніми хворобливими старцями, а тобі лишень сорок сім. Вони згадують з посмішкою останні двадцять років, а в тебе перед очима чорний п'ятилітній морок космосу! Максе, це грабіж! За тебе прожили отих вкрадених п'ятнадцять років різниці. Ти їх ніколи вже не надолужиш! “

            Остап наповнив чарки і протягнув мені. Ми цокнулись і вилили їх вміст собі в горло. Я поклав чарку на стіл. Мій співрозмовник закрив очі і думав про щось своє. В повітрі зависла гнітюча тиша. Я підкликав до себе бармена, який був за одно і офіціантом у цій дірі, і замовив синтезованих слимаків. Нічого кращого не буває до пива, як їхній кислуватий їдкий слиз.

            “Чому експедиція тривала так довго?” - запитав я.

            “Тобто, чому ми літали двадцять років, замість покататись кілька днів? - він дістав у відповідь мій кивок. - Вся проблема у витратах енергії. Щоб вирватись за межі швидкості світла потрібна величезна кількість енергії. Ти навіть не можеш уявити наскільки велика. Тому створюється величезне прискорення, після якого космоліт рухається за інерцією ще десять років. Потім ми розвертаємо корабель і повертаємось. Рух можливий лише по прямій. Але внаслідок такої швидкості ми ніби втрачаємо матерію, тому зіткнення з будь-яким іншим тілом не можливе. Це складно пояснити, ми стаємо суперінертними...”

            Я ніби зрозумівши, похитав головою. Що ж довело героя мого дитинства до такого життя? Я уважно вивчав його п'ятдесятилітнє обличчя. Згідно моїх підрахунків, він повернувся чотири роки тому зі свого польоту. Чотири роки, що він зробив такого, щоб за його голову пропонували гроші. Кому взагалі потрібна випадкова смерть забутого всіма героя, що наздоганяє життя за пляшкою горілки.

            “Що сталося після того, як ви повернулись?”

            Остап глянув на мене з-під лоба, тяжко видихнув - думав чи варто йому розпочинати розмову.

            “Пам'ятаю, ми якось сиділи за столом. Дружина влаштувала родинний обід в честь мого приїзду. Був я, дружина Аліса, наші куми, а також моя крихітна дочка з її чоловіком. Крихітка, яку я залишив у шістнадцять, а коли повернувся, їй було тридцять шість. Єлена, так її звати. Я наполягав на цьому імені. Назвав в честь Єлени Троянської. Я ще тоді жартував, якщо царі і будуть воювати за серце жінки, то це буде моя дочка. Я прогавив момент, коли за її увагу бились вуличні хлопчаки. Так от, ми сиділи за обіднім столом, я просив їх всіх розповідати про останні двадцять років. І раптом я відчув себе страшно чужим, самотнім, старим. Мені було лишень сорок шість! А мої діти вже не потребували моєї опіки, моя дружина була стара і сива, вона перенесла дві операції на шлунку, в неї була виразка. Моїм друзям було за шістдесят, вони обговорювали пенсійну реформу і згадували якими щасливими були двадцять років тому. Тоді я вперше надудлився до відключки. Космічне агентство запропонувало мені програму реабілітації. Виявилось, що вони були готові до такого сценарію. На реабілітацію потрапили майже всі учасники експедиції, крім одного. Маршала Іонеску. Він помер від передозування снодійним ще до того.

            Реабілітація не допомогла. Я вирішив продовжувати пити. Коли ти п'яний, тобі менше хочеться думати. А думати страх, як не хотілось. В дружини знову з'явились виразки у шлунку, вона не перенесла третьої операції. Дочка звинуватила мене у смерті матері. З того часу вона зі мною не спілкується... Довбані двадцять украдених років, - прохрипів Остап, - Мені потрібно відлучитись,” - він підвівся і, хитаючись, пішов до туалету.

            Час було діяти. Я витягнув коробку з маззю, зачерпнув трохи прозорої субстанції на ніж і акуратно помастив нею краї стопки. Наступного разу, коли астронавт у відставці пригубить чарку, мазь залишиться в нього на губах, всмокчеться у кров і розповзеться по тілу. Слабка речовина, ефекту довго доведеться чекати, але потім жоден розтин не виявить її.

            Остап повернувся. Нічого не питаючи, він налив собі і мені. Так само, мовчки, ми випили. Бармен якраз приніс слимаків і ми за лічені хвилини спорожнили тарілку.

            “На сьогодні досить! Час повертатися у свій свинарник і спати. Я буду довго спати. Колись мій сон тривав шість годин, тепер — дванадцять...”

            Я витяг антиалкогольні таблетки і закинув одну собі під язик. Через хвилин п'ять алкоголь в моїй крові повністю нейтралізується. Я запропонував таблетку Остапу, але він відмовився.

            “Не хочу позбавляти себе завтрашнього задоволення від похмілля,” - пояснив чоловік.

            Я знав, що він відмовитись, це й на краще. Ми вийшли на вулицю. Мені доводилось підтримувати старого космонавта під лікоть.

            “Куди вам? Я підкину, - я підвів Остапа до авто, посадив на пасажирське сидіння і пристебнув ременем безпеки. Я обійшов авто і вмостився за кермо, - Так куди вам?”

            Він махнув рукою, ніби кажучи, що йому без різниці. Я натиснув запалювання, авто сердито буркнуло електродвигуном і замовкло. Вилаявшись, я знову натиснув запалювання, машину різко смикнуло і ми рушили.

            Пасажир мовчав, мені було без різниці. Тепер не потрібно завойовувати його довіру, підтримуючи розмову. Жертва у клітці, залишилось довести справу до кінця. Трагічний випадок. Все мало статися без свідків, і абсолютно ніяких доказів причетності ще когось. Повинна бути часта робота, за це вони платили великі гроші. Мої замовники навіть видали карту, де помічені мертві темні місця — де немає ні роботів-наглядачів, ні камер спостереження, геть нічого і нікого. Чорт забирай, звідки в них стільки інформації і навіщо я їм. Хоча, чужими руками прибирати лайно завжди безпечніше. В темних переходах також інколи трапляються випадкові свідки.

            Остап через кілька хвилин ніби прокинувся, обвів рукою по панелі приладів, витерши чималий шар пилюки: “Ах, хороше авто, справжнє. Напевно, навіть, випромінює шкідливі магнітні коливання. Сучасні автомобілі нічогісінько не випромінюють. Такі безпечні і правильні, що блювати хочеться. Ніби дієтична пісна їжа. На цій планеті останнім часом надто багато правильного. Скажу тобі відверто, Максе, рай — це саме нудне місце у Всесвіті. Повір мені, я бачив половину Всесвіту.”

            Я знизав плечима, звідки мені знати, я тут лише два дні і мені тут подобається: “Куди їдемо?” - не люблю невизначеності.

            “Я знаю, Максе, чому ти тут...”

            Я здригнувся з несподіванки, але скривився так, ніби не розумів про що він.

            “Та облиш, друже! Я бачив у тебе на зап'ясті татуювання, яке ставлять довічно позбавленим права повернутись на Землю. Я знаю лишень одне пояснення, чому ти потрапив на цю планету. Ти тут, щоб виконати настільки брудну справу, за яку не візьметься жоден інший житель у всій Сонячній системі. І я знаю лише одних людей, які змогли б тебе переправити на цю планету...”

            Я обвів колишнього космонавта поглядом. Чорти його б побрали, хіба він не достатньо п’яний, щоб не думати?! Навіщо мені зайві проблеми, коли гра майже добігла свого завершення: “Про що ви?”

            “Максе, а я думав, що ми друзі... Скажи, як це повинно статися!”

            “Не завдавайте мені зайвого клопоту,” - прохрипів я погрозливо.

            “Друже, я п'яний, старий і немічний. Куди я подінуся від тебе. Я не збираюся торгуватися за своє нікчемне життя. Надто я стомився чекати когось, хто допоможе мені померти. Скажи просто, як це повинно трапитись?! Я не хочу безславної смерті на дні якоїсь канави. Я жив, як свиня і боягуз, дозволь хоча б померти з гідністю.”

            Я тяжко видихнув: “Хто вони і навіщо їм ваша смерть?”

            “Хто настільки могутній, щоб найняти кілера і вибити його дозвіл на Землю?”

            “Перепустка фальшива,” - заперечив я.

            “Ні, Максе, вона справжня... Уряд планує ще одну подорож з надсвітловою швидкістю. Ще одних довбаних двадцять років змарнованого комусь життя. Юним новобранцям не потрібно бачити на які руїни перетворились їхні попередники. Глянь на мене, немає нічого жалюгіднішого за забутих героїв. Тому нас прибирають зі шляху. Про нас пам'ятатиме лише підручник з історії астрофізики, не більше.”

            “Уряд...” - я вимовив у голос, ще до кінця не усвідомивши у що я вляпався.

            “Це не повинно тебе лякати. Гадаю, вони впевнені, що ти не здогадуєшся про їхню причетність. Їм ні до чого тебе прибирати. Максе, скажи мені, будь ласка, як це повинно  статися?”

            “Я підмішав вам у випивку снодійне. Слабке снодійне. Ятринін. Виводиться з крові за вісім годин. Жоден розтин не виявить. Ви заснете, за моїми підрахунками, через півтори години. Я пересаджу вас в крісло водія, заблокую педаль акселератора і авто помчить по прямій. На швидкості дев'яносто кілометрів на годину, мікросхема гальм перегорить. На таких старих моделях це часто трапляється. Міст через річку Гегеден має дуже крутий поворот, саме там авто злетить з дороги і ви поринете у гірську течію ріки. Думаю, ви захлинетесь, так і не встигнувши прокинутись. Безболісна смерть.”

            “А головне все виглядатиме простим збігом трагічних обставин. До того ж в моїй крові стільки алкоголю... Чи не так? - Остап витримав паузу, але не дочекавшись від мене відповіді, продовжив. - В мене є останнє бажання...”

            “Чорт забирай, ми не перед судом присяжних!” - відгризнувся я.

            “Максе, ти ж не відмовиш смертнику в законному праві на останнє бажання?!”

            “В мене проблеми з дотриманням законів і чужих прав...”

            Остап порився в нагрудній кишені сорочки і витяг старе фото з потріпаними краями. Він простягнув мені зображення. Я відірвав погляд від дороги на якусь мить, розглядаючи фото. Камера зафіксувала усміхнену жінку, яка тримала на колінах дівчинку.

            “Це моя дочка Єлена та онучка Аліса. Вони назвали її в честь моєї дружини. Сумніваюсь, що онука вони назвали б Остап. Я украв це фото, єдине фото, яке коли-небудь було в мене. І мені потрібно побачити їх останній раз. Будь ласка.”

            “Куди їхати?”

            Не минуло і десяти хвилин, як ми під’їхали до охайного невеличкого будинку, обнесеного білим парканом. Я згадав, що за словами старого астронавта, цього майже достатньо для щасливого життя. Остап вийшов з авто, я не йшов за ним, дозволивши йому насолоджуватись останнім бажанням. Певно щось людське в мені ще залишилось.

            Було досить темно надворі, у будинку горіло світло, через велике вікно можна побачити як маленька дівчинка бігає з кухні в столову, приймаючи від матері посуд з їжею і переправляючи його таткові. Я усміхнувся, щось було чаруюче у цій метушні. На космічних колоніях не побачиш нічого схожого.

            Через кілька хвилин Остап повернувся до авто і не промовивши слова, кивнув, мовляв їдьмо. Я помітив як на його обличчі промайнула тінь розгубленості та тривоги. Авто сердито гаркнуло і рушило.

            “А хай йому грець, Максе, я почуваюся ніби прибулець з іншого часу. Навколо все таке несправжнє.., не моє... Подорожі у часі — найжахливіша річ, особливо коли ти не можеш повернутися назад...”

            Я сказав, що через кілька хвилин зо всім буде покінчено, тоді він раптом попросив дати йому антиснодійне. Він хотів зустріти смерть з розплющеними очима, тому що він надто довго був боягузом. Я вагався, але врешті-решт видав йому таблетку. Він проковтнув її.

            “Далі я сам, просто заблокуй акселератор і виходи з авто.” - наказав Остап. Я здивувався, звідки в його голосі з'явилося стільки рішучості.  

            “Ви вистрибнете...”

            “Прикуй мене наручниками! В тебе повинні ж бути наручники?!”

            “Поліція витягне авто з води і помітить ваше тіло, прикуте наручниками. Це виглядатиме підозрілим і не потягне на нещасний випадок.”

            “Зв’яжи мотузкою, вона згниє у воді.”

            Я вагався. Не люблю коли хтось суне носа у мої плани. Навіщо я дав старому таблетку.

Я заблокував акселератор. Остап пересів на місце водія. Я пристебнув його ременем безпеки і зламав замок. Нічого дивного, що в таких старих моделях авто, заклинило замок і водій не зміг звільнитися від ременя безпеки. Я натиснув кнопку старту і відстрибнув різко вбік. Авто зірвалося з місця, залишаючи на асфальті сліди паленої гуми, і помчало вперед. Я спостерігав як віддаляється світло його ліхтарів. 

            Авто промчало повз поворот, виїхало на шаленій швидкості на міст. До мене донеслось вищання шин і стук битого металу. Але я міг чітко бачити, що стоп-сигнали задніх ліхтарів автомобіля досі на мосту. Сучий син! Старий хитрун, він думає, що видурив собі життя. Своє нікчемне, нікому не потрібне життя алкоголіка. Не цього разу, в таких старих автомобілях батарейні елементи надто ненадійні. Вони мають трагічну звичку вибухати, коли авто потрапляє в аварію. Я натиснув кнопку, вдалині спалахнуло яскраве світло.

            Я закинув голову назад і спостерігав як на нічному небі з'являються все нові зірки. У свіжому повітрі відчувалось наближення холодів. Була середина осені. Я вдихнув на повні груди. Час було забиратися до депресивних коридорів космічних колоній, Земля — надто хороше місце для покидьків без будь-яких принципів.