Остання екскурсія

Коли відомому письменнику Аркадію Івановичу Шелесту запропонували на халяву злітати в турне по країнах північної Африки, він недовго вагався і погодився майже одразу. Незважаючи на страх перельотів та ймовірні незручності у вигляді спеки, незвичних місцевих алкогольних напоїв та необхідність час від часу щось базікати про сучасну українську культуру. Справді, чому б із приємністю для себе не використати потепління стосунків між, як виявилося, братніми Україною та державами півночі африканського континенту. І засмагнути-покупатися можна, і яких-не-яких вражень піднабратися про тамтешні краї. Взагалі, дивно, як усе доречно склалося. Ніби навмисне. Ще й літо надворі – організм аж проситься на море, і роман черговий нарешті дописався, а наступний ще не розпочав писатися, і компанія непогана. А щодо страху польотів, то Аркадій Іванович користувався нехитрим народним способом його подолання. Кілька сотень грам коньяку якщо не проганяли той страх зовсім, то дозволяли швидко заснути в літаку та не перейматися дурними думками про ймовірну катастрофу. Головне – не переборщити, вірніше – не переконьячити,  бо буде шкандаль, коли знімуть з рейсу.

Після короткого вступу можна було би детально описати процедуру реєстрації головного героя, проходження ним же митниці та посадки в літак. Також можна було б докладно й критично пройтися по особовому складу делегації. Однак, правду кажучи, жодного сенсу у тій деталізації немає, оскільки як попередні так і подальші події ніяк від неї не залежать.

Отож, пройшовши всі передпольотні випробування, Аркадій Іванович, врешті, потрапив у салон авіалайнера, знайшов вказане у посадковому талоні місце, закинув портфель у спеціальну нішу під стелею салону, всівся у своє крісло та защепив ремінь безпеки. Його сусідами виявилося немолоде подружжя, яке мабуть летіло відпочивати до Тунісу. Інші члени делегації, пройшовши реєстрацію швидше сиділи в салоні десь позаду. Зробивши надзусилля, Аркадій Іванович спробував прослухати пояснення стюардеси щодо рятувальних засобів та запасних виходів, але, коли вона почала дублювати інструкції англійською, не витримав і заснув. Тим часом літак викотився на злітну смугу, розігнався та відірвався від земної тверді.      

Спочатку нашому героєві снилася якась звична маячня, яка сниться не тільки маститим письменникам-лауреатам, а й простим смертним людям, маючи властивість забуватися після пробудження. Але раптом, ніби хтось перемкнув у голові літератора канал, і наш герой опинився в просторому світлому приміщенні з білими-білими аж сяючими стінами. Якщо можна вві сні примружитися від яскравого світла, то щось схоже зробив наш герой. «Лікарня якась!» – такою була його перша думка. Придивившись, він навіть завагався − це такий колір стін, чи хтось примудрився обкласти їх, стелю та навіть підлогу яскравими лампами. «На якій відстані ці стіни чи лампи? Це сон, чи якась фігня? Що це за довгий білий стіл з якоюсь комісією. Такий білий, що аж ніби світиться. Що за ряди столиків, перед ним. І за кожним столиком хтось сидить. Чому всі в білому? І одяг теж ніби світиться. Невже гаплик прийшов? Серце? Що ж іще? Попереджали ж його, що алкоголь при перельотах – це додаткові навантаження на серцево-судинну. Яка тупа смерть. А ще всі пишуть тунель-тунель. Цікаво, коли помітять? І що робитимуть. Розвернуться? Хоч тушкою, хоч опудалом, але везіть до Тунісу!» − зовсім недоречно серед рою думок герой згадав бородатого анекдота. «Десь я таку фігню вже бачив! В якомусь фільмі. Тільки як згадати, коли в потрібний момент назва вилітає з голови. А може це всього лиш сон?» - спитав себе наш Аркадій Іванович і зробив спробу прокинутися. Однак сон, якщо звісно це був сон, не відпускав.

− Вітаємо вас, пане Шелест, − почув він неголосний голос когось із "президії".

− Доброго дня! – автоматично відповів Аркадій Іванович.

− Проходьте ближче до нас, − запропонував «білий». − Від імені комісії по передхрономіграційному тестуванню особистості запрошую вас взяти участь власне у випробуванні.

− А для чого мені це тестування? Яка ще хрономіграція? Я що, алкоголік? Ну, випиваю інколи. А зараз лечу до Африки пити халявний коньяк, а точніше – читати лекції про сучасну українську культуру. Хто ви такі, щоб мене тестувати? Я ж авторитетний. Мене всі знають. Я ж лауреат врешті-решт. Я вимагаю пояснень! – почав обурюватися наш герой.

− Звісно, ви можете відмовитися від тестування, але тоді ви втрачаєте шанс на подорож у часі  та вічне життя серед інших достойних особистостей. Якщо трохи вдатися в деталі, то завдання нашого проекту забезпечити вічне життя вартим того людським особистостям. Наш зонд, чи як дехто каже "ковчег", здійснює хронодрейф від початків цивілізації вздовж усієї історії людства, проводячи тестування. Як неважко здогадатися, зараз ми переглядаємо початок ХХІ-го століття. До, так би мовити, фінішу місії залишилося чотири століття. Оскільки для стрибка в часі потрібна гігантська кількість енергії і наявні ризики втручання в історичний процес іншої експедиції, найімовірніше, не буде. Тобто, іншого шансу на вічність у вас не буде.

− Віруючих забираєте? Тих, котрі заповідей дотримувалися?

− Не обов’язково. Не всі люди, які вважали себе віруючими, успішно про­йшли тестування. Тобто дотримання так званих десяти заповідей не є достатнім для вічного життя. – пояснив екзаменатор, який знаходився поряд з «речником».

− Але ж це несправедливо стосовно віруючих. Слід було укласти для них двадцять чи навіть усі тридцять заповідей. Щоб вже коли їх не порушуєш, то в майбутній рай потрапляєш автоматично...   

− Ти ще продовжуєш вважати, що він пройде тестування? – скептично звернувся до речника «білих» його сусід. 

− Буду відвертим − сам факт вашого допуску до тестування це відзнака ваших людських якостей, оцінка вашого життя та творчості. Крім того, взявши участь у тестуванні, ви нічим не ризикуєте, оскільки у вашому часі вам залишилося жити лічені хвилини. Саме тому ми вибрали цей момент для проведення тестування. У разі невдачі – навіть не доведеться корегувати вам пам'ять.

− Все ж смерть. Серце чи авіакатастрофа? – приречено видихнув письменник. – Несправність літака?

− Бомба у багажному відділенні, теракт − хоча яке це має значення? – відповів «білий».

− Що ж, давайте ваші тести, − здався Аркадій Іванович, усе ще до кінця не впевнений у реальності всього, що з ним відбувається.

− Присідайте  та розпочнемо, − «білий» вказав на, зайве уточнювати, білий столик та біле крісло, які чи то з’явилися щойно, чи то вже й раніше стояли навпроти довгого стола з «білими».

 − Комісія, наче на іспиті − подумав наш герой і вкотре спробував прокинутися.

Після того, як це знову не вдалося, він нетвердою ходою попрямував до вільного столика. На ньому лежали аркуші з питаннями, що потребували відповідей, та ручка.

Перед тим як сісти, він глянув навколо. Народ виконував тестові завдання, зовсім не помічаючи нашого героя. Поряд із своїм столиком він упізнав мужчину-сусіда по салону. "Ти ба! Виявляється достойна людина, а я його, з вигляду, в бізнесмени-злодії записав. А з делегації, до речі, нікого не видно" – відзначив письменник.

Перше питання було таким: «На вашу думку − ви варті подорожі в майбутнє та безсмертя?». Варіанти відповідей: «Так, ні, не знаю».

Аркадій Іванович, не вагаючись, підкреслив «Так». А потім задумався: «А раптом це пастка, і правильна відповідь інша, більш скромна. Та як виправити? І на яку? Скажімо, якщо я сам вважаю, що не вартий безсмертя, то для чого це все тестування? А якщо відповісти «Не знаю», то навіщо в майбутньому такі бовдури, які на елементарні питання не знають відповідей».

Облишивши сумніви щодо першого питання, Аркадій Іванович продовжив відповідати наступні. "В принципі, нічого незвичного в них не було. Питання на логіку, питання на знання. Такими речами Інтернет навіть у наші дні кишить", – відзначив він.

«Опишіть Ваш найдостойніший вчинок».

 Аркадій Іванович задумався: "І який такий вчинок вибрати? Якщо, звісно, є з чого вибирати… Ну, не писати ж про подаровані жінкам квіти. Чи про регулярний порятунок від смерті сусіди-алканавта шляхом зичення йому п’яти гривень на «ліки». Зовсім тупо – писати про свої літературні здобутки. Варто написати, нехай це і буде банально та пафосно, що нормальному мужчині не гоже самому вибирати свій найдостойніший вчинок. Хай інші скажуть".

«Опишіть Ваш найганебніший вчинок».

– Гм, і що писати, −  який найганебніший? Тут уже філософське формулювання по аналогії з попередньою відповіддю не пасує. Може з останнього, коли «за відкат» став лауреатом престижної премії? А що тут поганого? Хіба я не вартий? Ну й що з того, що за «відкат»… Не я ж пропонував. А мені запропонували. Значить, попередньо визнали мене гідним. Хоча зовсім уже знахабніли корупціонери. П’ятдесят відсотків відкат. Це коли у всій державі тридцять. З іншого боку − пішов би на принцип та відмовився? Хто б від того виграв? А завдяки лауреатству ще більші наклади будуть, ще більше читачів матимуть шанс стати справжніми людьми. Воїнами світла. Не дарма ж саме його, Шелеста, прозвали українським Коельо… З його ж подачі – відверто кажучи. Халепа, адже ж от воно довкола  – світло, і ось вони – його воїни, його екзаменатори. Ну, та чорт з ними. Чи Бог? Потрібно написати щось про найганебніший вчинок. Епізод з лауреатством відкидаємо. А може і не варто, нічого відповідати? Адже ж я теж повинен стати отаким білим-світлим воїном. І як тоді мої ганебні вчинки до цього іміджу пасуватимуть? Ні. Потрібно писати. Кожен може помилитися. Але не кожен може визнати свою помилку та покаятися. Але що ж вибрати? Може написати про вступ до партії влади та агітацію за неї на останніх виборах. І на передостанніх – те ж саме щодо іншої партії влади. Багато хто з старих знайомих йому руки не подає після того. Але ж хіба був вибір? Від таких пропозицій не відмовляються. А бачив би я того лауреатства, якби не був у владній партії? Бачив би ті наклади та гонорари? Не варто навіть про таку дрібницю згадувати.

Написати, як залишив наречену у рідному Хмельницькому заради своєї першої дружини, яка, окрім житла у Києві, не мала жодної позитивної риси? Ну й що тут аж такого ганебного? Не любив він свою киянку, а Оксану, можливо, ще й досі кохає. Бачив її нещодавно. Випадково. І зрозумів – таки живі почуття… Не зважаючи на те, що вона вже зовсім не схожа на ту, колишню. Та що з того. Час назад не повернути. Навіть якщо б зараз попросити оцих «світлих» повернути його на двадцять років назад, аби все виправити. Чи скористався б він тим шансом? Мабуть, ні. Тому не слід вважати це найганебнішим вчинком.

А може написати про крадіжку сюжету першого роману у свого товариша? Царство йому небесне. Хоча цікаво, можливо він уже серед них, отих світлих. Свята ж душа була. Але наркотики швидко звели його в могилу. Однак сюжет фантастичного роману, перебуваючи під кайфом, усе ж розповів. Казав, що почав писати. Та хіба б він написав той роман самостійно? Ні, мабуть. А так сюжет не пропав − хороший, до речі, сюжет.

А шкільні роки можна згадувати? Як всі гуртом, підлітковою компанією,  ґвалтували старшокласницю? Але ж що він тоді в житті розумів? Дітваком ж іще був. Звісно, виправдання можна знайти у будь-якому випадку. Але ж, виходить, не було у моєму житті ганебних вчинків? Весь я білий-пухнастий? Світлий, як оці зарозумілі телепні?

Ні. Скотина я. Яке вічне життя? Що я там серед нормальних людей робитиму? Що ж, доведеться згадати все. А раптом такий парадоксальний хід і буде успішним. Куди поспішати? Якщо я не пройду тестування, то зараз проживаю останні хвилини мого життя. Та може не думати про найгірше? Може все ж успішно пройду це тестування? Якщо вибрали, допустили до тестів, значить шанс є! Ото ж, коротко про всі геройства.

− Ну все, я закінчив, – врешті вимовив Аркадій Іванович, встав з-за столика й  поклав аркуші з відповідями на стіл, перед «речником» світлих.

Кілька хвилин, що здалися Аркадію Петровичу цілою вічністю, екзаменатори аналізували відповіді на питання тесту. Кожному дісталося по декілька аркушів. «Дев’ять мудаків, − підрахував наш герой. – А чому дев’ять? Не десять і не дванадцять. Хоча яка різниця».

Нарешті всі аркуші було передано «речнику».  Той, проглянувши їх, звернувся до екзаменованого:

− На жаль, ви не пройшли тестування. Вас буде повернуто у реальність.

− Ну то я ще посплю, – приречено зітхнув Аркадій Іванович. Бажання протестувати, оскаржувати рішення цієї, останньої в його житті, інстанції, кудись зникло – мабуть, не випадково. Адже, здаючи аркуші на перевірку, чоловік уже уявляв, як проситиме, навіть благатиме зглянутися, обіцятиме виправитися, розпочати нове життя. Врешті, буде вимагати пояснень – де саме він припустився помилки.

Натомість просто хитнув головою на знак згоди. Сперечатися не мало сенсу, та й особливої потреби у вічності Шелест більше не відчував. Що такого особливого вона могла йому запропонувати − ця нудна, безкінечна вічність?

− Прийміть наші співчуття. В деякій мірі це і наша поразка. –підбадьорив його один з екзаменаторів.

Раптом біла зала з усім своїм наповненням зникла і стало темно. Наш герой залишився наодинці в своєму останньому сні.

         "От і кінець останній екскурсії. Все ж є життя після смерті! – підсумував Аркадій Іванович. – Але не для всіх! Що ж я так обісрався. Адже був шанс. Де я не так відповів? Чи коли я не так щось вчинив? Коли вперше не так?" – в голові в зворотному хронологічному порядку  з'являлися картини епізодів життя. Стюардеса. Вибори. Вручення премії. Народження сина. Одруження. Перша публікація. Оксанка. Інститут. Школа. Злощасна десятикласниця, ім’я якої вже забув. Звідкілясь майнула думка: "Спогади. Це відмирають клітини мозку, я десь читав таку гіпотезу. Помираю."