Останній потяг на Велбонд або втрачений Грааль між схилами Горбатої гори

18+

– Чудовий ранок, Джо!

– Твоя правда, Корі, пречудовий, – Джо ляснув батогом, і корови побігли підтюпцем.

– Здається, ота твоя шкутильгає на задню праву.

– Та є трохи. Борка останнім часом гальмує. Та й надої впали…

– Борка… У тебе дві сотні корів, ти всім імена даєш?

– Наче ти так не робиш? – Джо розтягнув рота в усмішці. – Зізнавайся!

– Е-е… – Корі посміхнувся у свою чергу, – добре ж ти мене знаєш!

– А як же ж інакше? Вже років двадцять п’ять ми з тобою отак: пасемо, теревенимо. Та й то сказати, з ким ще спілкуватися? Одні ми з тобою ковбої. Останні.

– Твоя правда, друже. І за це гріх не випити!

– Точно! По пиву?

– А то!

Джо натиснув язиком кнопку, і трубка залізла межи губи. У рот потекло пиво – холодне і приємне.

– У тебе яке сьогодні?

– Авокадо з оселедцем і сухариками.

– Збоченець! А у мене, як завжди – малинове з вершками.

– Надто ти, Джо, зашкарублий, – Корі реготнув і закашлявся – пиво хлюпнуло не в те горло, – треба еволюціонувати, мінятися, якось виходити з зони комфорту. Новим цікавитись. Цікавість – це шлях до майбутнього!

– Знов до церкви ходив? Наслухаєшся тих дурних проповідей, а потім мені у вуха виливаєш, – Джо сердито ляснув батогом, хоч у тому й не було потреби. Борка, що була надто близько від розряду, рвонула вперед з подвійною силою, і права задня гусенична опора не витримала. – От, бляха!

Корі відчув провину – ніби спровокував цей викид роздратування.

– Можемо далеко не ходити. Казали, сьогодні вітру не буде, то Синє Озеро буде повне. Туди ж вона дійде?

– Дійде, – крізь зуби процідив Джо.

***

До Синього Озера дісталися за півгодини. Мовчали. Джо їхав попереду, допомагаючи Борці. Корі розглядав друга і милувався його мустангом: шестерні у суглобах сяяли чистою міддю, чорна синтетична шкіра струменіла по спині, кабелі і трубки ретельно перемотані між собою і вкладені в тримачі - краса, а не мустанг. Як починає форкати димом з ніздрів, то дрібне каміння здуває, а як Джо вганяє шпори в боки, то випускає цей звір вогняного хвоста з корми, і тоді летить, наче диявол. Ех, таких вже не роблять…

Поламка виявилася дрібною. Корі допоміг Джо, і невдовзі Борка, як і всі інші, розпустила крила і почала жерти. Сьогодні хмара метану на дні кратера під назвою Синє Озеро дійсно була пристойною – корови наїдяться, і надій буде добрий.

Друзі вляглися на пласких валунах, підставивши боки синьому сонцю, і почали чергову розмову ні про що. Балакали вони завжди – а що робити, поки стадо пасеться?

– То ти до церкви ходиш? Що ще чув?

– Та таке. Семафор зламався, зв’язку нема. Може через ту комету? Хтозна?

– А я чув, що як комета пролетить, то й кінець Світу прийде.

– Не мели дурниць, Джо. Це у тебе від неосвіченості. Ну який кінець Світу?

– А Герберт казав, що так і буде.

– О, боже! Ти що, з тим навіженим спілкуєшся? Він же ж дурний! І небезпечний! Оті його прокламації до біди доведуть! Джо, друже! Що з тобою? Слухай, скажи чесно, а може ти захворів?

– Та нє. Нормально все.

– А з сексом як? Кажи, не соромся!

– Тю, чого б це я мав соромитись? Нормально у мене все. Не гірше за тебе можу!

– Еге ж. Вірю, вірю. Тільки от я дванадцять разів за ніч. А ти?

Джо промовчав. Бажання відповідати не було. Щось сьогодні розмова не клеїлася. Мабуть, все через ту комету, копняка їй під хвіст.

***

Метал дзенькнув об метал. Борка стала в стійло і Джо взявся за соски на опуклому вимені. Струмені електронів потекли у лейденську банку. Йшло туго. Вим’я майже спорожніло, а банка була заповнена ледь наполовину. Джо міцніше вхопився і став смикати чимдужче. Даремно. Накрапало ще трошки, та ото й усе. Так, такими темпами скоро нема чого буде й продавати. Не дивно, що майже ніхто вже не пасе корів. Хто вітряки для сонячного вітру поставив, хто важку воду з криниці тягне, а комусь пощастило отримати ділянку на березі метанової річки. Та не про нього ця казка.

На небі зійшло нічне світило – червоне. Кільця на півнеба розфарбувалися у колір свіжої крові. Вісім місяців вишикувалися між ними у своєму нескінченному русі. На мить щось блимнуло. «Комета», – Джо зло сплюнув і пішов у хату.

Джо кинув скафандр на вішак, протупотів до кухні – вчасно. Ще можна було замовити доставку пневмопоштою. Вечерю зробив собі добрячу, хоч інструктор з харчування і рекомендував зменшити кількість оксидантів. Та прогулянки на свіжому повітрі так наганяли апетит, що він не зміг втриматись і до вареної спаржі й салату з проростків редису додав жменю гарбузового насіння. Потім подумав і замовив пива з трояндових пелюсток. Коли взяв до рук палички, відчув себе розбишакою – зухвалим і брутальним. Справжнім мужиком – ага, саме таке слово вживав Герберт.

Така заживна вечеря подіяла збуджуючи. Джо ліг на диван, погладив живіт, і у голові закрутилися думки про секс.

Насправді, він дійсно вважав, що з сексом у нього все нормально, що він не гірший за інших. Але дванадцять разів! Як це можливо? Навіть цікаво перевірити. І Джо потягнув до себе секспартнера.

***

Наступного ранку Джо чекав на Корі довго. Прийшов раніше, ніж зазвичай, але кортіло вилаятися. Як він вчора не намагався, але здався вже на восьмому разі. Тіло тремтіло, піт лився, наче в кожній порі зробили дірку цвяхом. Він навіть пива не міг випити, бо сил не було й на те, щоб натиснути кнопку. Тепер хотілося поговорити з товаришем, як то кажуть віч-на-віч. Коли терпець майже увірвався, з-за пагорба показалися корови Корі.

Джо вже відкрив рота, щоб висловити все, що накипіло на душі, аж тут побачив, який Корі переляканий. І замість того, що хотів сказати, вигукнув щосили:

– Що сталося?!

– Банк! Банк підірвали! Герберт твій, щоб йому вовіки не сцяти!

– Банк? Герберт? – спантеличено промимрив Джо.

– Так! Дитячий банк! Злетів у повітря до бісової мами! А останній випуск був дев’ятнадцять років тому!

– Вгамуйся! Чого ти так розкричався? І до чого тут Герберт.

– Він це! Він, падло! Бігав зі своїми промовами, кричав: «ви деградували, навіть розмножуватися не можете».

– Ну, це було. Але ж підірвати. Це треба бути… Бути…

– Злочинцем? Соціально небезпечною особою? Так він саме такий і є! Це ж його слова: «Велбонду потрібен струс». От – струсив.

– Ну, – Джо зітхнув, – може він, а може й не він. Але чого ти так волаєш? До випуску все одно ще шість років було, то чого хвилюватися? Мер замовить нових.

– Дійсно?! Замовить? А яким чортом? Семафор не працює. Я тобі казав. Клята ком-м-мета, – Корі підняв щиток скафандру і люто плюнув на землю.

– Ти б закрив, сьогодні мінус двісті.

– Та трясця йому! Нехай побачить, що ми не тюхтії, як він патякає, а мужики!

– Та його ж нема тут.

Корі роздратовано замкнув щиток і замовк. Ото поговорили.

***

Розмови не клеїлися весь день. Аж надвечір Корі не витримав.

– Ти знаєш, Джо, я оце думаю: все через батьків. Отак вони зараз виховують.

– Але ж хіба у нас із ним не однакові батьки були? Ми ж одного року.

– Воно-то так. Але цей твій Герберт з північної околиці. У них тоді пожежа була, розповідали, все згоріло, то їм завезли нових батьків. Серія БС-14, а у нас які були?

– У мене БТ-11. Я звав його Батя. Пам’ятаю, коли погано писав контрольні з боксу, то він ставив мене в куток келії і змушував писати правильні відповіді просто на його корпусі. Кожну подряпину пам’ятаю.

– От бачиш – ти любив свого батька і він тебе. Хороше виховання. А зараз? Ніде порядку нема… – Корі скрушно змахнув рукою.

***

На Різдво Корі зібрався до Джо. Святкувати у місті не хотів. Все одно там буде те саме, що й завжди. А з Джо добре. От тільки дістатися до його будинку, що стояв у сідловині між верхівками гори, яку всі називали Горбатою, було нелегко. Коня довелося перекувати – снігу намело по груди – тож замість коліс начепив гусениці. На жаль, вітри були західні, тож і сніг був вуглекислотний. Метан віднесло далеко, і пасти корів стало взагалі безглуздо. Тиждень байдикування забезпечено. Але ж це Різдво! Байдикувати у такі свята – справа теж свята. Корі дістав із заначки контрабандну пляшку Коли, вдягнув червоного кожуха поверх скафандру і взявся за ручку дверей.

Теленькнуло. З пневмотруби випав контейнер. Корі повагався трохи – не хотілося роззуватися, – але дізнатися, хто це прислав, дуже кортіло. Він відстібнув одного черевика і поскакав одноногим козликом до приймача. Стоячі в позі чаплі, відкрив контейнер, витяг кристал і вставив у відтворювач. Той сердито загудів, пихнув парою, поскрипів, синтезуючи пергамент, і нарешті швидким розчерком лазера і почерком Джо накалякав: «Візьми секспартнера».

«От, дідько!» – вилаявся на себе Корі. Дійсно, він же ж залишиться у друга на ночівлю! А якщо уявити, що вони хильнуть Коли… Еге-гей! Свято намічалося веселе! І він поскакав до дивану за своїм СП-79.

***

Різдво видалося найвеселішим у житті. Корі навіть пожалкував, що раніше завжди святкував у місті. Там було нудно. Колись, коли він ще був малим, захід на площі перед мерією здавався йому чимось величним, вражаючим. Коли вперше підключив Кабель Соціальної Єдності до мозку, це було, як вибух. А зараз… Одне й те саме. Навіть міська святкова оргія не радувала. Та й безкоштовне пиво зі смаком броколі вже набридло.

А з Джо було класно. Хоч не обійшлося без конфузу: коли вони, розпалені Колою, почали секс-змагання (на бузкове пиво), то виявилося, що Корі втричі спритніший. Тоді вирішили помінятися місцями, і отут Корі й зганьбився: стара версія секспартнера Джо не мала обмеження потужності і вломила йому аж до зірок в очах. Вісім разів, про які розповів йому друг, тепер здавалися подвигом Геракла. Втім, він відзначив, що відсутність обмежень дає певні переваги: задоволення навіть від одного разу було більше, ніж від трьох, які могла дати його новіша модель.

– Трясця, і тут лажають. Бачиш, навіть секс раніше був кращим!

– Та не кажи, друже, – миролюбно погодився Джо.

Добряче повеселившись, видудливши цілу пляшку Коли і отримавши купу перемог над секспартнерами, друзі-ковбої міцно заснули, обійнявши один одного.

***

Отак вони й проспали Кінець Світу.

***

Весна буяла фарбами: довгі пасма кольорових газів стелилися землею, заповнювали кратери, крутилися веселими торнадо. Стадо корів паслося в яру. Одне загальне стадо, що належало двом останнім людям на планеті Велбонд.

Джо і Корі сиділи на пагорбі, сумно дивлячись за обрій.

– Як ти думаєш, можна в місто зайти? – не витримав Корі.

– Хіба що у скафандрі. А що там робити? Всі мертві.

– У скафандрі автоматика не впустить.

– Твоя правда, друже.

Знов на якийсь час запала тиша.

– Знаєш, Джо, а твій Герберт мав рацію.

– Тобто?

– Він казав, що життя в місті, у відриві від природи коли-небуть вб’є людство. Що треба жити на лоні її, дихати вільним вітром… І дивись, лише ми й вижили. А чому? Бо весь час на вулиці.

– Твоя правда, друже, – трохи здивовано погодився Джо.

– От бачиш. А що, як він мав рацію і в іншому?

– Тобто?

– Ну, я кажу про секс.

Джо лише вигнув брову.

– Ну, Джо, друже, метикуй! Він казав, що у нас секс неприродний. Мовляв, справжній секс служить для продовження роду. Уявляєш, Джо! Якщо ми зможемо робити секс, як пращури, ми зможемо мати дітей!

У Джо перехопило в грудях. Народити дітей, врятувати цілий світ. Залишити потомство, замість того, щоб зникнути у безодні космосу!

– Так, друже! Ми маємо це зробити! Але ж ми ні в біса не знаємо, як це робиться!

***

Пролізли вони крізь аварійний люк – стали у пригоді навички ремонту корів. У вентиляції було вузько, задушно і повно порожніх балонів з кумедним дитячим малюнком – черепом і перехрещеними кістками. І для чого вони?

Місто виглядало жахливо і справляло гнітюче враження: жодної людини, лише тіла на підлозі. Добре, що вже зсохлі. Що вбило мешканців, друзі не зрозуміли. Чи то дійсно брак прогулянок, чи пристрасть до телешоу. А може й надлишок броколі у пиві.

Друзі обережно оминали мерців дорогою до бібліотеки. Всередині панувала повна тиша. Доглядач сумлінно сидів у конторці, правда, виглядав не дуже живим, тож довелося шукати книжки самотужки. Це теж виявилося непростою справою. Адже вони зберігалися на кристалах, які зберігалися у коробках, які зберігалися на полицях довжелезних стелажів. І щоб взяти певний кристал треба було набрати хитру комбінацію на клавіатурі, що була врізана просто у конторку бібліотекаря. Бронзові клавіші загадково мерехтіли у світлі газових ліхтарів. Знаки на них здавалися магічними рунами. Врешті, Джо зрозумів, що це звичайні літери, просто написані дивними вензелями, та ще й дивилися вони на них догори дриґом – як відвідувачі. Довелось зламати дверцята конторки, а потім шукати, як увімкнути цю машинерію. Виявилося, що й тут все складно: бібліотека живилася від метанового котла, який ховався у глибокому льоху під читальним залом. Йти туди наодинці було лячно. Але ж хтось мав підкидати гранульований метан, поки інший керує селектором. Корі заявив, що він кмітливіший, тому йти має Джо. А Джо вважав, що Корі просто боїться. Та не сваритися ж – як не як, а остання жива душа на планеті, з якою можна спілкуватися. Секспартнер не рахується.

Підкидати пальне і слідкувати за тиском пари у системі довелося аж до ночі. Врешті у звуководній трубці почулося якесь гавкання. Джо притулив вухо до розтрубу.

– Піднімайся. Досить вже, – ледь розібрав він голос Корі.

Поки йшов сходами нагору, думав, чому тут все так по-дурному влаштовано. Можна ж було зробити отвір у стелі і кидати вниз цидулки з командами.

– Ну? – без передмов запитав Джо.

– Кепські наші справи, – і Корі розповів сумну історію.

Виявилося, що він перебрав всі книжки, які хоч якось торкалися теми сексу. Знайшлася купа сміття: історії про рекорди, химерні розповіді про секспартнерів, які усвідомлювали своє «я» і повставали проти господарів, шаблони для міських оргій і виховні вправи з нелінійного сексу для школярів спеціалізованих навчальних закладів. Ну і звісно – всі рекламні описи і інструкції з використання для всіх моделей секспартнерів. Аж по сто третю модель, яку мали випустити на ринок лише наступного року. Про природний секс не було а ні слова. Тобто, пара слів таки знайшлася: в одній старій книзі Корі вичитав фразу: «…пхав свій відросток у кожну дірку». Трохи поміркувавши, він дійшов висновку, що дірка, у яку хтось пхав свого відростка, належала іншій особі. На це натякало те, що батьками дитина називала одразу двох осіб! Отже, для виготовлення потомства потрібні принаймні двоє. І один має запхати «свого відростка» в «усі дірки» іншому. Це значно ускладнювало завдання, адже означало, що дірки бувають різні, і можливо, потрібно знати певну комбінацію з’єднань, а також умови, за яких ці з’єднання можливі.

Почувши все це, Джо не на жарт засумував, адже все вказувало на те, що мистецтво природного сексу втрачено людством назавжди. Натомість Корі, витримавши театральну паузу, розквітнув у посмішці. На здивований погляд друга він вказав тому кудись нижче живота і загадково блимнув очима:

– Подивись туди уважно.

Джо схилив голову у спробі розгледіти щось на власному тілі. Врешті Корі перестав викаблучуватись і підсунувся ближче.

– Можеш у мене подивитись. Це у нас однакове.

– Що?

– Гігієнічний блок, от що! Дивись, тип «П», як і твій!

– Ну?

– От тобі й ну! А які ще бувають?

– Ну «В». А що?

– А то! Я знайшов, у чому різниця! Різні блоки для людей з вивідною системою типу «пеніс» і типу «вагіна»!

– Ну?!

– Та що ти нукаєш? Не зрозумів? Пеніс, то і є той самий «відросток»! І їх у нас аж два! Нам пощастило, друже! Маємо вдвічі більше шансів забацати дитинку!

Джо зробив крок вперед і згріб Корі у обійми – його щокою бігла сльоза. Сльоза щирої радості.

***

Бачити іншу людину – живу і притомну – у абсолютно голому вигляді було якось ніяково. Хай там як, а гігієнічний блок жоден цивілізований мешканець планети ніколи не знімав. Хіба що в лікарні. Тепер Джо і Корі розглядали свої тіла і особливо – відростки. У Джо він виявився більшим, ніж у Корі, і це чомусь його дуже тішило, хоча от, наприклад, вуха у нього були менші, але це аж ніяк не впливало на самооцінку. Судячи з погляду Корі, яким той дивився на відросток товариша, він теж відчував щось з цього приводу, звісно в іншому напрямі. Може відросток мав ще якісь функції? Якось пов’язані зі світосприйняттям? Треба було якось подумати над цим ефектом. Потім.

– Ну, підіб’ємо підсумки огляду, – урочисто почав Корі і сів на диван, – маємо два тіла з видільною системою типу П, тобто «пеніс». Ми з тобою, Джо, – пенісоносці! Також маємо по шість дірок. Однак, тут треба зауважити два фактори, а саме: п’ять з них мають настільки малий діаметр, що навряд чи можна запхати в них будь-що, не кажучи про, так би мовити, «відросток»; другий фактор – чотири дірки насправді не є дірками, адже дірка за означенням – такий отвір, що пронизує об’єкт наскрізь. А ніздрі і вуха такими не є точно. Що ж стосується рота і… заднього вивідного отвору, то треба визнати, що вони утворюють цілісний, хоч і складний, тунель, тобто можуть в принципі вважатися однією діркою. Але, як я вже зауважив, вивідний отвір має дуже маленький діаметр, а наші… гм… відростки напрочуд м’які і не зрозуміло, як взагалі можна запхати…

Корі ошелешено замовк – важко говорити, коли відросток друга вривається до рота: Джо втомила дурна і безглузда промова Корі, тож він вирішив діяти – встав і запхав. І тут треба визнати, що така рішучість не в останню чергу була обумовлена саме тим, що його відросток виявився більшим. Деякий час вони не рухались. Власне, ніхто з них не знав, чи вірно вони все роблять. Потім Корі відчув, що іншородне тіло в роті трохи заважає, і помацав його язиком. Отут все й почалося.

Відкриття, що можна отримувати задоволення без секспартнера, шокувало обох. Мало того, стало зрозумілим і те, як відросток міг проникати у щільні отвори. До самої ночі вони продовжували експериментувати. Деякі експерименти закінчилися несподівано – Корі довго плювався і полоскав рота пивом, – а деякі виявилися болючими. Та менше з тим, їхній запал не тільки не зник, а піднісся просто на небачену висоту, і вони твердо вирішили продовжувати стільки, скільки потрібно, щоб урятувати Велбонд.

***

Минав четвертий рік, як всі мешканці Велбонду померли. Тобто, всі, окрім Джо і Корі, які весь цей час намагалися відродити населення планети. Вони випробували все. Змінювали частоту, кут з’єднання, амплітуду, але дитини так і не зробили. Це гнітило. Іноді у Джо опускалися руки, і лише Корі знаходив спосіб витягнути партнера з депресії.

– Знаєш, друже, я думаю, що люди недаремно створили інкубатори і банки з зародками – мучитися отак, щоб зробити дитину…

– Гм, здається, Корі, не так ти й мучишся...

– Ну, правду сказати, ця справа дійсно має певні приємні моменти, але іноді доводиться стискати зуби від болю.

– Щось мені підказує, що й цей біль тобі до вподоби.

– Ну, трохи є, – погодився Корі і чомусь почервонів.

– Я оце подумав…

– Що?

– Ну… – Джо мимрив, не наважуючись висловитися, – а що як для того, щоб зробити дитину, потрібні люди типу «В»? Що, як лише вони на це здатні?

– О, господи! Добре, що всі померли, бо інакше б довелося на тебе писати заяву у департамент соціальної політики!

– Стривай! Чого ти одразу?!

– А ти? Як ти міг? Хто тобі цю дурну думку підкинув? Всі люди рівні! Всі! Тебе батько цього не навчав?!

– Ну, навчав, але…

– Що «але»? У того скаженого Герберта набрався?

Джо присоромлено відвернувся.

– А-а! Зрозумів. Десь його брошурку знайшов? – Джо сіпнувся, наче від ляпаса. – Спали! Спали, тобі кажу!

– Гаразд…

– Ну от і добре, – чомусь слова ці були сказані з сумом.

Джо запитально глянув другу в очі.

– Мені теж соромно, – нарешті вичавив з себе Корі, – я впав у гріх сепаратності. Я вирішив, що наші пеніси –ключовий фактор. Та якби вигляд зовнішніх елементів сечовидільної системи дійсно мав значення, люди не були б рівними. Але це не так! Розумієш? Я зачепився за ту дурну фразу, хоча й гадки не маю, що таке, той «відросток»! Може то палець, може ніс, а може й взагалі – корінь або стебло якоїсь рослини, чи шматок кабелю! – Корі вронив обличчя у долоні і заплакав.

– Ну-ну, – Джо лагідно обійняв його, – ми все з’ясуємо, ми спробуємо. Все буде добре.

Тиждень по тому сталося те, чого вони вже навіть не очікували.

***

Стадо корів, скрегочучи суглобами, повзло через долину. Ковбої сонно їхали обабіч. Раптом повітря скрутилося, щось блимнуло, і над землею побігла чорна пляма. Просто з неї з’явилася величезна залізна рейка, яка, наче ніж, перерізала кількох корів і побігла далі. А потім загуло, заскрипіло, і над рейкою з’явився пошарпаний паротяг з тендером, що силовим променем тягнув три вагони – кур’єрський потяг. Моторна рама ще шкварчала перегрітими дюзами, але реактивні двигуни вже були вимкнені: потяг сідав на рейку, кінець якої зникав у такій самій чорній плямі – локальна рейкова сингулярність – друзі чули про таке, все ж не дикуни.

Спочатку Джо і Корі обурилися і рвонули вперед, щоб покарати негідника, який проклав свою залізницю просто крізь їхнє стадо, але за декілька секунд отямилися: це ж потяг! Спасіння! Щодуху вони підскочили до паротягу.

– Агов! Ми тут! – заволав Корі.

– Еге-гей! Це ми! – вигукнув Джо і хотів додати ще щось, та замовк, ніби отримав під дих, коли дверцята кабіни відчинилися, і звідти на землю пружно зістрибнув жвавий робот у коричневих штанах-галіфе і з емблемою Галактичної Залізниці на грудях.

– Що за станція? – мелодійним баритоном запитав робот і погладив чорні дротяні вусики під граненим носом.

– Ем… – відповів Корі, – взагалі-то, це не станція. Це пасовисько. З нашим стадом, до речі, – і красномовно хитнув головою у бік рейки з-під якої стирчала коров’яча нога – гусениця ще крутилася за інерцією.

– Прийнятні втрати, – заспокоїв їх робот, – щодо відшкодування можете звернутися у центральний офіс Галактичної Залізниці Інк., – і він знов погладив вусики.

Корі не знайшовся, що відповісти, а Джо мовчав, ніби пришиблений. Робот втратив до них цікавість і одвернувся до паротягу. Клепки на котлі були іржаві і де-інде підтікали. Знак радіації майже обліз, один з магнітних підйомників трохи димів від перегріву. Робот скрушно похитав головою і пішов вперед вздовж рейки, оглядаючи її.

– Ти чого? – Корі штурхнув друга в бік.

– Робот, – прошепотів Джо, притискаючи свій шолом до шолома Корі, – я їх змалечку не люблю. Боюсь, якщо чесно.

– Чи ти дурний? – засміявся Корі. – Роботи – найбезпечніші істоти у Всесвіті. Їх виробляють з вбудованими моральними імперативами. До того ж, вони завжди усміхнені і привітні.

– Воно-то так, але бува, як одвернуся, то ввижається, що він цілить мені у спину.

– Чим? Чим цілить? – зареготав Корі.

– Не знаю. Чимось. Списом, що вилазить з руки, чи рушницею. А може й…

Закінчити він не встиг, бо Корі відмахнувся і побіг за роботом. Джо зітхнув і тихцем сунув до вагонів, де помітив маленьку драбину.

– Шановний! Нам потрібна допомога! – здалеку закричав Корі.

– Я не рятівна бригада, та вмонтований блок ввічливості вимагає спитати, що у вас сталося.

– Допоможіть! Ми у біді! Велбонд вмирає!

– Велбонд? А, смітник, на який мене занесло? Клята комета переплутала всі підпросторові рейки у вашому секторі!

При слові «смітник» Корі пересмикнуло, та він промовчав.

– То що сталося? – повів далі робот і рушив назад до паротягу.

– Всі померли. Геть усі! І дитячий банк вибухнув. Залишилися лише ми удвох. Але намагаємось відродити цивілізацію…

– Ви? Як?

– Натуральним шляхом. Ми дізналися про природний секс! – гордо заявив Корі.

– Ви?! Господи! І тут піда… – раптом робота перемкнуло і він закашлявся.

– Так, ми. Але ми не знаємо процедуру. Частоту, амплітуду… Все виявилося складнішим, ніж ми думали.

– А я чим вам допоможу? – бронзові брови робота поповзли вгору.

– Ну, може перекажете про нашу біду комусь? Наш семафор не працює. І кораблів давно нема.

– А! То ясно – комета. Через неї вся біда. Зірки такі викиди нейтрино влаштували, що всі вітрила порвало. Гарантую: років двадцять сюди жоден корабель не прилетить. Та я й сам тут випадково – гравітаційне викривлення. Навряд чи з’явлюся ще хоч раз. Ніхто не з’явиться.

– А кротові нори?

– Гей, чоловіче, жартуєш? За минулий рік навіть пів парсека не прорили. Гроші, що на годівлю семивимірних кротів виділили з бюджету, вже розтринькали, а п’ятирічка ж тільки почалася! Кроти з голоду харч шукають, риють на всі боки. Рейки он погризли. Хтозна, може й та комета вилізла з отакої необлікованої нори. Коротше, до вашої глушини гілку ніколи не дотягнуть. Ви приречені. Але можу вас евакуювати.

– А куди ви прямуєте?

– Нова колонія. Називається «Майбутнє». Сто сорок три парсеки звідси.

– А чи є для нас місце у тому Майбутньому?

– Оце точно, – якось підозріло погодився робот і плюнув на котел жовтим маслом. Масло зашкварчало.

– А може ти знаєш, як дітей робити?

– Я? Чи ти при своєму глузді? Я – робот!

– А що за люди у тебе там зачинені?! – гаркнув Джо, який непомітно підкрався ззаду.

– Які ж то люди? То зомбі.

– А це ще нащо?!

– А хто ж у топку уран закидатиме? У мене від радіації в дупі свербить – спасу нема.

– Можемо почухати…

– Дякую! Якось обійдуся! – робот знов плюнув на котел і поліз чавунними сходами у кабіну. – От не хочу питати, але ж клятий блок ввічливості вимагає: то ви їдете?

– Не можемо. Якщо залишимо планету, то Велбонд стане нічиїм. На аукціон виставлять…

– Воно й на краще. Майбутнє обійдеться без вас, піда… – останні слова робота розчинилися у потужному гудку: потяг піднявся над рейкою і дав залп з реактивних двигунів. Мить, і кормова сингулярність розчинилася у повітрі.

***

Відлуння тої зустрічі з роботом ще довго вирувало у свідомості друзів. Думка про те, чи не помилилися вони, обравши обов’язок замість спасіння, ятрила серце кожного. Та їхня рішучість не зменшувалася. Вони вели журнал спостережень, вигадували все більш складні способи з’єднання тіл, і навіть не думали здаватися. Аж до того дня, як зустріли… тих.

Ті були брудні й голодні, йшли пішки і ледь трималися на ногах. Корі побачив їх випадково – лежали під каменем, майже зливаючись з ландшафтом. Друзі закинули їх у сідла і прожогом полетіли додому.

Оклигали незнайомці аж ввечері наступного дня. Алекс і Роді – так звали несподіваних гостей. Всі плакали від щастя, обіймалися і говорили, говорили… От тоді Корі й втратив віру.

П’ять років невпинної праці. П’ять років намагань, що забирали останні сили, і дізнатися таке! Алекс і Роді жили на самоті у далекому будиночку на краю метанового моря. З друзями спілкувалися через пневмопошту. Та одного разу не отримали Різдвяного вітання. Потім Великодневого. А коли листівка не з’явилася й на Трійцю, то зрозуміли: планеті гаплик. Спочатку дісталися міста, де побачили мерців, потім потрапили в бібліотеку і дійшли точнісінько такого самого висновку, як Корі із Джо. Теж намагалися врятувати Світ природним шляхом. І так само потерпіли повне фіаско.

Знов всі обіймалися і плакали. Але тепер вже від горя.

***

– Залишіться, – тихо попросив Джо.

Корі мовчав – тупо дивився у стелю, лежачи на дивані – сил у нього не було ні на що.

Алекс і Роді похитали головами:

– Навіщо продовжувати агонію? Краще зробити все красиво. Як називається ця гора?

– Горбата Гора, – сумно прошепотів Джо.

– Гарна назва для гори. Поетична. Ми піднімемося на найвищу скелю, знімемо скафандри і стрибнемо униз. Це буде красива смерть.

Горе скувало Джо. Він стояв і з жахом дивився на двері шлюзу, за яким зникала остання надія.

Лише за три дні вони знайшли у собі сили піднятися на вершину. Два старих подертих скафандра. Джо підняв їх і притулив до грудей. Корі знов не втримав сліз.

– Дивись, – раптом штурхнув його в бік Джо, – у них гігієнічні блоки типу «В»!!!

– То й що? – шморгаючи носом, промовив Корі.

– А раптом нам треба було спробувати з’єднатися з ними?! Може ми мали «пхати відростки» в ЇХНІ дірки?!

– Господи! Добре, що всі померли. Хоч сорому не матиму. Ти, таки, дійсно соціально-нестабільна особистість…

***

Корі занедужав. Він відмовлявся жити, як не намагався його розрадити друг. Джо дійсно старався, і на якийсь час їм навіть вдалося повернутися до дослідів. Та бажання отримати такий жаданий результат штовхало їх на відчайдушні експерименти.

– Сильніше! Ще! Ще більше! Ааа! Дідько, як боляче! Ні, не зупиняйся! Ще! Ще!

Організм Корі виявився заслабким для таких навантажень.

Джо викопав могилу на вершині Горбатої гори – звідти такий красивий краєвид.

Потім повернувся до хати, розчинив навстіж вікна і двері, роздягнувся догола і ліг на диван.

Джо і Корі зробили вісім тисяч чотириста двадцять три спроби врятувати Світ. Вони не змогли, але боролися, як справжні герої.

Джо помер з посмішкою на вустах.

____

Епілог

Темний бункер. Мерехтять екрани, на стінах і полицях зміями висять дроти і кабелі. Все гуде, скрегоче. Механічний голос веде відлік. Темна постать скоцюбилася у кріслі на колесах. Це Герберт. Він дивиться на екран, під’єднаний до прихованої камери у будинку Джо. Джо задихається і синіє. Герберт сміється.

– Нарешті! Велбонд наш! – Регочучи, він підкочує до величезного стелажу, на якому у загадковому зеленуватому світлі виблискують ряди колб.

Герберт бере одну з них і зловісно-лагідно промовляє.

– Ростіть, мої крихточки.

У колбі соває пазуристими лапками маленький зубатий динозавр.

____

Епілог епілогу

Блимання. Вихор. Над землею загусає чорна пляма, з якої вислизає іржава і ніби погризена сталева рейка. За мить над нею з’являється невеличка дрезина на магнітній підвісці, педалі якої крутить пара зомбі. Старий чорновусий робот у коричневих галіфе стомлено зістрибує на чистий метановий сніг. На тремтливих ногах він заходить у холодне, вкрите інеєм обійстя Джо, гидливо оминає диван з посинілим трупом і схиляється над секспартнером.

– Ось ти де, моя любо Єво! Як довго я тебе шукав! Боже! Що ці потвори зробили з тобою?!

Крапля солідолу біжить по сталевій щоці.

– Нічого, я зцілю твої рани!

Він відкриває технічний відсік, трохи чаклує всередині і секспартнер блимає зеленим вогником.

– Отак, моя любонько. Тепер ми разом! І весь цей світ належить тільки нам! Велбонд наш!

Робот виходить надвір, міцно притискаючи кохану до серця, дивиться вгору і вітає блакитне сонце, світло якого розрізає кільця планети й місяці рівно навпіл.

– Термінатор, – задумливо промовляє робот, – так, люба Єво, свого первістка ми наречемо Термінатором.

На небі зростає комета.