Останні дні

Мама сиділа в оточенні своїх улюблених троянд, сумна й стривожена.

"Доброго ранку, синку!

У мене діагностували синдром Гілла, а це означає, що моє довге життя вимагає чимось пожертвувати. Я довго думала, як учинити з цим, лікарі наполягають, але в мене рука не підіймається. Тоді я вирішила, що останнє слово має бути за тобою.

Я мушу тобі дещо розповісти. Це стосується твого батька і, певна річ, тебе самого. Ти знаєш його, як самого себе, але про ті три дні перед твоїм народженням…

Словом, я хочу розповісти про них, викладу це окремим треком, а ти вже сам вирішуй, потрібно це тобі, чи ні."

Домашній термінал другий день час від часу настирливо нагадував: "Відкрити вкладене повідомлення?", а я все не міг вирішити.

О, мамо, мамо! Навіщо ти так? Для чого мені це? Я простив би тобі цей гріх, навіть якщо б дізнався, а тепер…

- Відтворити запис!

* * *

- Доброго ранку, Нолане.

М’який напівшепіт безтілесного господаря хоспісу нагадував нудний осінній дощик.

- Доброго ранку, Роне. Як мої справи?

- Я посилив больову блокаду. У вас тимчасове покращення, Нолане…

- Отже, вже скоро?

- Так, сер. Я обчислив дату. На жаль, пошкодження надто серйозні. Ми могли б замінити вам будь-який орган, проте мозок замінити не в змозі…

- Коли?

- Неділя, четверта-п’ята по обіді.

Три дні… Всього лише три дні…

- Ваш адвокат хоче зустрітись. Коли ви зможете з ним поговорити?

- Пізніше, Роне, пізніше.

- Тоді покличте, коли будете готові. Які-небудь особливі побажання?

- Ні, Роне, дякую.

Якийсь час я дивився на рубінові цифри годинника на стіні навпроти, дослухаючись до рівного стукоту серця. Все життя четвер приносив мені самі лише неприємні сюрпризи, і навіть тепер, перед останнім порогом, доля не дала ані найменшої поблажки.

- Відчиніть вікно.

Самотність перед смертю страшніша, мабуть, самої смерті. Навіть добрі духи автоматичного боксу, що підтримували життя в моєму розтрощеному радіацією тілі, виконуючи будь-яку забаганку, залишалися делікатно мовчазними. Лише Рон, головний комп’ютер шпиталю, згідно зі своїми обов’язками, повинен був розважати мене, що він і робив, невтомний і безмежно коректний.

Частина стіни стала прозорою, відкривши чудовий краєвид за бортом – сліпуче сяйво рожево-кремових, насичених сірчаною кислотою хмарин Венери. Просто над краєм диска в екваторіальній області срібною іскрою сяяло сусіднє орбітальне місто, оточене ореолом сателітів та обслуговуючих суден. Разюче контрастувала з усім цим обсидіанова глибина космосу, в якій тонув і розчинявся погляд. До цієї сцени чудово пасувала б якась повільна урочисто-святкова мелодія, і я мимоволі став щось мугикати собі під ніс, поки наше місто не впливло у тінь Ранкової Зірки.

Годинник показував десяту ранку за Грінвічем.

- Роне!

- Так, Нолане? – без затримки озвався мертвий голос.

- Я готовий до зустрічі з адвокатом. Клич його.

- Зараз зв’яжуся.

Поки довго тяглися хвилини очікування, в боксі стало темно й тихо. Зорі, що спалахнули в глибині чорної безодні, стояли на місці, тож на секунду мені здалося, що місто завмерло на орбіті, і зараз, отямившись, почне незворотне падіння в пекло Гарячої Штучки.

- Світло!

Стеля м’яко засвітилась рівним жовтим світлом, і коли око зачепилося за плавні обриси кімнати, напад паніки змінився невимовним полегшенням.

- Вам погано, Нолане?

- Ні, це просто так…

- Адвокат на зв’язку. З’єдную по готовності.

- Давай.

Одразу за ліжком частина простору потемніла, з’явилась частина зовсім іншої обстановки. Переді мною за чорним столом сидів чоловік років тридцяти в офіційно-сірому костюмі. За його спиною на білій стіні чорніла ебенова африканська маска.

- Доброго ранку, містере Осборн.

- Доброго ранку, Фреде.

- Рон сповістив мене…

- Я здогадався.

- Я хочу поговорити про ваш заповіт.

- А що з ним не так?

- Ви щось чули про програму імплантації пам’яті?

- Фреде, не ходіть колами. - зітхнув я. – Викладайте.

- Ви ж знаєте, що народжуваність в поселенні є строго контрольованою. Діють жорсткі євгенічні обмеження, заохочуються генні модифікації, що сприятимуть пристосованості майбутнього покоління до життя в космосі. Тепер наука пішла ще далі – є можливість імплантувати життєвий досвід і довготривалу пам’ять, аби уникнути значних витрат на профорієнтацію дитини. Так от, мені повідомили, що з’явився попит на вас. Хороші фізичні дані, високий рівень інтелекту – влада зацікавлена, щоб зберегти ці властивості й примножити в наступному поколінні громадян.

Він зробив паузу, очікуючи на мою реакцію.

- Продовжуйте.

- Є самотня жінка, що бажає мати дитину. У неї теж хороші євгенічні дані, є високі шанси отримати дозвіл на материнство. Більше того, вона згідна виносити вашого клона. Такий варіант має кілька вигідних моментів.

По-перше, імплантація особистості дасть змогу уникнути багатьох ускладнень при виборі професії майбутньої дитини. За хлопцем буде закріплене реальне робоче місце, маючи ваші знання та набуті навички, він зможе працювати вже безпосередньо після досягнення повноліття, хіба що пройде невеличке стажування для знайомства з новою технікою.

По-друге, якщо ви залишите своєму клонові свої заощадження, у нього буде непоганий стартовий капітал на майбутнє. Погодьтеся, це краще, ніж іще довгий час залежати від матері.

По-третє, найголовніше, програма імплантації дає вам змогу отримати нове життя. І це не просто слова! Клон, отримавши вашу пам’ять, стане певною мірою продовженням вас самого. Інше відгалуження вашої свідомості прокинеться в іншому здоровому тілі, попереду буде нове дитинство, довге й цікаве життя, нові пригоди й враження, кохання, радість, щастя… Тут мені вже бракує слів…

- Я згідний.

- Я вас не підганяю, містере Осборн…

- Я згідний, чорт забирай!

Носом несподівано пішла кров, і Рон вигнав адвоката.

* * *

"В якийсь момент життя мені дуже захотілось народити дитину. Дуже швидко це бажання стало нав’язливою ідеєю. Я подавала прохання більше двох десятків разів, проте мені постійно відмовляли. Спершу з огляду на моє самотнє існування, потім – мотивуючи кількома омолодженнями, бо ніхто не знав, чи не зашкодить це мені чи майбутній дитині.

А потім, коли я вже перестала сподіватись, прийшло повідомлення, що моє прохання буде виконане. Навіть попередню дату назвали – всього лише за три дні.

Я не думала довго – одразу дала згоду."

* * *

До вечора я підписав згоду, і все скінчилось до вечора. Вони зробили це в перервах між моїми пробудженнями. Лише після перегляду вечірніх новин мені спало на думку спитати, коли почнеться процедура, та Рон сповістив, що все вже, власне, зроблено.

Я прогнав його, наказав вимкнути світло, й кілька годин провів у повній тиші та темряві.

От і все.

Попереду ще є п’ятниця, субота, неділя. Та це вже нічого не значить. Я мертвий. Мені випало прокинутись не на тому відгалуженні колії свідомості. Той, інший "я", що зараз зберігається в містких мізках Рона, отримає нове життя, нову матір, нове тіло. Мене ж чекає ще три дні повільного згасання, поки врешті напіврозкладений організм не спинить безглуздий біг крові дірявими судинами.

Врешті, промучившись думками до опівночі, я попросив снодійного, і прокинувся лише наступного ранку у жахливій депресії.

* * *

"Коли я дізналася про спеціальні умови, і ледь не відмовилась від материнства. Фактично я мала стати сурогатною матір’ю, дитина не мала успадкувати навіть половини моїх генів. Службовці почали мене вмовляти, тоді розповіли, що чоловік, якого я мала народити заново, помирає. Мені стало не по собі. Вже тоді то була надзвичайна подія, і це справило на мене враження. Я довго міркувала, проте досить мені було уявити немовля на руках, як усі сумніви витіснила якась неймовірна тепла хвиля. Я погодилась остаточно."

* * *

А потім на зміну апатії прийшов нестримний ентузіазм.

- Роне, знайди мені жінку, що стане матір’ю мого спадкоємця.

- Це не в моїй компетенції, Нолане. Зв’язатися з вашим адвокатом?

- То зв’яжися!

Фред завітав лише через годину.

Він вийшов на зв’язок із вуличного терміналу десь у зовнішньому секторі станції, вбраний у спортивний одяг і спітнілий.

- Слухаю вас.

- Привіт, Фреде! Як звати ту жінку?

- Яку жінку? – напружився той.

- Не прикидайтесь, Фреде. Я хочу поговорити з нею.

Він затряс головою.

- Це абсолютно виключено!

- Я хочу знати, кому на виховання дістанеться моя везуча копія! Це цілком природне бажання!

- Вам потрібно було обговорювати це до того, як погоджуватись на процедуру. Зрозумійте, закон забороняє це!

- Тоді я хочу переписати заповіт!

Фред закотив очі.

- Послухайте…

- Ні, це ви послухайте! Я хочу переписати заповіт, і край!

Я вимкнувся, і став чекати.

Фред попросив про зустріч через годину. Він встиг дістатись свого кабінету і вдягти костюм. Погляд був холодніший за титанські айсберги.

- Я даю вам її координати. – проскрипів він крізь зуби. – Крім того, попередив її, що ви схочете порозмовляти. Вона сприйняла це без особливої радості.

"От же ж мерзотник…"

- Дякую, Фреде! – вклав я в голос побільше щирості, проте адвокат тільки скривився.

- Це все, містере Осборн?

- Так, це все.

* * *

Вона мешкала в носовому секторі, там, де розміщені допоміжні служби, отже, належала до обслуговуючого персоналу. Виклик ішов дуже довго. Врешті на тому кінці увімкнули термінал, проте тільки в голосовому режимі.

- Доброго вечора! – привітався я. – Моє ім’я…

- Я знаю. – відповів молодий жіночий голос. – Ваш адвокат попередив мене, що ви схочете порозмовляти.

- Ви проти?

- А який у цьому сенс?

- Ви ж народите мене вдруге, мені не байдуже, хто стане головною людиною в моєму житті!

- Ви, мабуть, не второпали суті процесу. Я народжу не вас, а вашого клона. До вас він не матиме ніякого стосунку.

- Але ж у ньому житиме моя пам’ять…

- Лише частково. Нові дитячі спогади витіснять вашу записану особистість. Зостануться лише набуті навички, спогади-картини з минулого, а вдача, темперамент будуть сильно скореговані новими переживаннями, обставинами життя. Нове "я" витіснить записане, так що у вашого нащадка буде ставлення до імплантованої пам’яті, як до сну.

- Ви біолог?

Ледве вловима пауза підтвердила мій здогад.

- Я довго міркувала над цим, готувалась і зважувалась. Я знаю, що він ростиме не так, як усі інші діти, проте я збираюсь виховати його по-своєму. Пробачте, але мені не хочеться обговорювати це з вами. На все добре!

Мені одразу стало зле.

* * *

"Коли він раптово зв’язався зі мною, я пережила напад паніки. Він уявлявся мені мерцем, холодним білим трупом, або напіврозкладеним шматком м’яса – я була нажахана до… до смерті. Лише потім, трохи опанувавши себе, стала міркувати розважливіше. Я спробувала уявити себе на його місці – і збагнула, як йому, мабуть, самотньо й страшно. Мені стало соромно."

* * *

Рон вколов мені транквілізатор, тож десь опівночі я отямився вже цілком спокійним. Проте щось змінилось.

- Роне? – насилу вимовив я.

- Так, Нолане?

- Щось сталось?

- Стрес спровокував інсульт. Якщо зараз зняти больову блокаду, ви не відчуватимете лівого боку. Я імплантував вам сенсори вокалізатора. Можете не говорити вголос, просто думайте так, ніби збираєтесь розмовляти.

- Дякую. – промовив звідкись невидимий динамік якимось майже чужим голосом.

- Рекомендую вам поспати.

- Щоб не здохнути завчасно?

- Моє завдання – продовжити ваше життя якомога довше…

- Пробач, Роне. Я просто вже не витримую…

- Ви мужньо тримаєтесь.

- Ця фраза є стандартною? Щоб мене заспокоїти?

Кіберлікар промовчав. Мабуть, такі питання програмою психологічної підтримки належало ігнорувати.

Помирати на самоті нестерпно.

Я знав, що на мене чекає, коли консиліум кращих лікарів розвів руками місяць тому. Смерть у наш час - це щось непристойне й ганебне, ти повинен приховувати свій стан від усіх, ніби брудну білизну, чи якесь рідкісне збочення, не маєш права наражати на шок оточуючих своїм безнадійним становищем, тим паче, якщо до всього цього ти ще й небезпечне джерело випромінювання. Ніхто не увійде в двері боксу, поки прилади не зафіксують смерть. Ніхто не побачить мого обпеченого радіацією тіла, навіть при розмові із сторонніми Рон замінює моє зображення на віртуальний образ. Вони ні в чому не винні. Вони живуть і радіють життю, а ти мусиш віддавати свій біль і страх цим гладким стінам та незворушному кіберлікареві.

Не хотілось ні плакати, ні кричати, ні благати. Це вже в минулому. Помирати під больовою блокадою зовсім необтяжливо. Це як акумулятор – ось заряд скінчиться, і зображення перед очима вимкнеться. Вже відомий навіть час, лишається тільки якось розважити себе в очікуванні дисконекту.

Шкода, що евтаназію заборонили ще в минулому столітті…

* * *

В суботу зранку я попросив апельсинового соку.

Його приготували просто у мене на очах із справжнісінького, вирощеного в гідропоніці фрукта, який коштував шалені гроші. Рон, щоправда, спробував відмовити мене, мотивуючи скороченням життя на цілих дванадцять хвилин, та я просто розсміявся у відповідь.

Дванадцять хвилин рослинного існування варті насолоди від справжнього фрешу.

А потім, коли у мене майже відновився філософсько-відсторонений настрій, раптово надійшов виклик.

- З вами хоче поговорити громадянка Саманта Вудс.

Пульс умить підскочив – я знав, це вона!

- Гаразд, вмикай.

На вигляд їй було не більше двадцяти п’яти, хоча невідомо, чи проходила вона вже курс омолодження. Холодний погляд сірих очей, виступаюче підборіддя, рішуче стиснуті тонку губи - дівчина вирізнялась сильною вдачею. Вона зберегла волосся – довгі, як на сучасну моду, світло-лляні пасма до половини закривали шию. Вона явно демонструвала виклик своїм зовнішнім виглядом, і готова була терпіти всі незручності, які виникали через це у непростому існуванні на борту космічного поселення.

- Доброго ранку. – низький голос довершував образ.

- Вітаю.

- Мене звати Сем. Я хочу вибачитись.

- За що?

- За свою вчорашню грубість. Я була трохи… збентежена.

- Не вибачайтесь, це моя провина. Я повівся геть нетактовно.

- Я дізналась про ваше становище, і вирішила задовольнити вашу цікавість. Що у вас із голосом?

Якби міг, я б зашарівся.

- Я не можу говорити. За мене це робить машина.

Вона трохи зблідла, вуста стислись у тонку лінію.

- Де це вас так?..

- Біля Меркурія. Я працював на геліоколекторах, коли стався той непрогнозований спалах на Сонці. Мені не вистачило часу, щоб сховатись за диском планети. Поки тікав, наловив цілих вісімсот рентгенів…

Вона ствердно хитнула головою.

- Я пам’ятаю, тоді ще в усьому місті оголосили тривогу найвищого рівня.. Проте нам ані слова не сказали про те, що хтось постраждав.

- Населення оберігають від неприємних новин.

- Даремно, як на мене. Ми перетворюємося на кисіль. До речі, те, що я бачу на екрані...

- Це маска. Рон, мій лікар, автоматично вмикає її, коли я розмовляю з кимось... стороннім.

- Ви так колись виглядали?

- Так, до вильоту.

- Ви симпатичний.

- Дякую.

- Ваш лікар може ввімкнути панораму в кімнаті?

- Роне?

- Так, Нолане, звісно.

- Тоді я запрошую вас до свого саду.

Згасло світло, а потім простір навколо мене наповнився теплою зеленню. Вона здіймалася плутаними візерунками тонких стебел, сплітаючись у суцільний купол під стелею. Придивившись, я помітив де-не-де маленькі кульки плодів. Саманта провела рукою по кучерях гострого листя, глибоко вдихнула. Вираз її обличчя в той момент разюче змінився - вона ніби наповнилась спокоєм і щастям, розтанула маска холодної відстороненості.

- Це томати. Шкода, що у вас немає аромаприставки, такий гострий запах, коли торкаєшся їх...

- Ви тут працюєте?

- Так, я таки біолог, ви вгадали тоді... Я стежу за гідропонними садами. Через це друзі часом жартома звуть мене не Сем, а Семірамідою.

Вона повільно йшла садом, торкаючись рослин тонкими білими пальчиками, всміхаючись і щось шепочучи.

- Мене в дитинстві кликали Но. Я був страшенно впертим хлопчиськом.

- Я запам’ятаю.

- Тільки не кепкуйте з його великих вух, бо особисто мене це колись до сказу доводило.

Вона хитнула головою на знак згоди.

- Ви працюєте в саду одна?

- Так. Все роблять машини, немає потреби в помічниках, не те, що колись. Я тут більше науковець, ніж садівник в класичному розумінні цього слова.

- Ви любите рослини?

- Обожнюю. Особливо квіти. Зараз я покажу вам свій розарій.

В кутку саду прозорим циліндром було відгороджено невеликий простір, який разюче відрізнявся від решти зеленого лабіринту. Там панували усі відтінки червоного, жовтого й білого. Кілька хвилин я не міг відвести погляду.

- Вони чудові.

- Мої улюблені. – вона торкнулась сенсора, і в циліндрі утворився прямокутний отвір. Простягнувши руку, Сем ніжно взяла голівку квітки двома пальцями, нахилилась і вдихнула аромат.

- Зараз увійшло в моду дарувати молодятам живу квітку. Вони отримують її в день весілля і бережуть, як символ почуття, в якому заприсяглися одне одному. Вони кладуть їх у прозорі консервуючі контейнери, може помічали? У мене багато замовлень.

- Я б волів вирощувати живу квіточку вдома.

- Вам не дозволить санітарна служба.

- О, так, геть забув! Тепер люди живуть, мов мікроби в чашці Петрі…

Вона кинула на мене розуміючий погляд.

- Я б повернулась на Землю, якби могла. Або хоча б на Місяць.

- Ви, мабуть, з того першого покоління космічних мешканців…

- Так, Нолане, я дуже стара.

- Я не хотів вас образити.

- Але ж це так, хіба ні?

- Я теж двічі проходив процедуру, так що ми, в якомусь розумінні, в однаковому з вами становищі.

Вона тільки сумно всміхнулась.

- Облиште, Нолане, я перестала зважати на вік ще років двадцять тому. Якби ще разом із роками приходила мудрість… Ох, не знаю, мені все частіше здається, що ми, зупинивши смерть, зупинили й саме життя. Ми повинні ставати кращими, а залишаємось такими, якими є. Якби проходила природна зміна поколінь, ми могли б мати хоча б надію, що вони будуть кращими, ніж ми.

- Тепер у вас з’явиться нагода…

- Нолане, - обізвався незримий лікар. – у вас погіршується стан. Будь-ласка, закінчуйте розмову.

- Сем, мені пора.

В її очах промайнув страх.

"Вибач, мамо…"

- Побачимось пізніше?

- Як тільки Рон дозволить…

- До зустрічі, Но.

- Бувайте…

Зелений рай розтанув.

- Роне, що там?

- Я відвернув ще один інсульт, але це ненадовго. Скоро десь виникне новий, і ви вже не зможете розмовляти. Мені шкода.

- Облиш, краще відкрий вікно.

Я застав захід Венери. Станція тікала в тінь планети, скоро мала настати ще одна коротка ніч, за якою неодмінно прийде сонячний безхмарний космічний день. Чорнота стала потроху заповнювати екран, знову повернувся страх, проте чомусь цього разу я зустрів його якось відсторонено, ніби спостерігаючи за собою збоку. Зоряна вічність проникла у бокс, стала потроху огортати мене, а через деякий час здалося, ніби я лечу серед розсипу діамантових зірок, минаючи довгі пасма холодного газу, прошиваючи наскрізь кульові скупчення. Дуже скоро простір став схожий на брудну воду під мікроскопом, в якій плавали інфузорії-галактики. А потім, наприкінці, все – світло, матерія, час - раптом випросталось в одну лінію, яка зійшлась в сліпучо-білу цятку.

Стало неймовірно легко й спокійно. Я висів у цій лункій порожнечі, стиснувшись у пульсуючий атом, а потім враз усе вибухнуло несамовитим переможним криком, що за мить перетворився у світло…

* * *

"Він помер наступного дня, по обіді. Я це знаю точно. Клонування людей заборонене, і твій ембріон мав право на життя тільки тоді, коли помер би він. Отож, коли мені здійснили імплантацію, я вже знала. Одне життя закінчилось, почалось нове.

Я ні на хвилину не жалкувала, що погодилась. Ти чудовий син, а він був чудовим батьком. Ви дуже схожі, але, водночас, ви різні. Я, хоч і не змогла подарувати тобі свою хромосому, зате передала тобі все те хороше, що відчувала в собі, все, що любила, все, що цінувала.

В тому числі й цей запис.

Синдром Гілла, цей побічний ефект вічного життя, переповнення мозку пам’яттю, карає нас за прагнення перетворитися на новітніх богів. Не буду лицемірити, мені хочеться жити, завжди радіти чомусь новому, тому я позбуваюсь частини спогадів, приношу їх у жертву слабкості плоті. Коли ми зустрінемось знову, я буду трохи іншою людиною, от тільки навряд чи кращою. А у тебе все ще попереду.

Ще я маю сказати тобі щось від імені нас обох. Так, я його майже не знала, а через кілька хвилин він взагалі щезне з мого життя навіки, зате, мені здається, на одному ми б зійшлися точно.

Намагайся стати кращим, ніж ми.

Якщо це тобі вдасться, це буде для нас найкращою нагородою.

Бувай, Нолане-молодший! Ми тебе любимо!"