Операція «Мир для всіх»

1

У невеликій кімнаті за столом сидів сивий, короткострижений чоловік у військовій формі – полковник Ткаченко. Не сказати, щоб довжелезний-величезний, але досить довгий стіл займав більшу частину невеликого кабінету. Згідно з багатовіковою традицією, як належить військовому командиру, полковник сидів у голові стола, смакував маленькими ковтками каву, читаючи рапорти про нічні вахти на невеличкому моніторі ноутбука. Звісно, вживати «смакував» щодо того напою не зовсім доречно. Добре відомо, що армії постачають далеко не елітні сорти кави, та ще й додають до неї різної корисної організму зарази. Звичайна, ніби то, картина, за винятком того, що все ранкове кавування відбувалося на відстані 970 світлових років від Землі, на планеті Шокхту.

П’ять хвилин до селектора. Полковник Ткаченко відвів погляд від монітора. Поклав порожну філіжанку на стіл. Відкинувся на м’яку спинку крісла, потягнувся, розвівши руки в боки  та заплющивши очі.

Все як завжди. Як зазвичай. Звичайний день. Та це оманливе враження. Насправді – все зовсім не так. І тому є дві причини. Про першу знають усі. Нарешті, розпочинаються свята жнив у місцевих дикунів. Тобто, наступний тиждень у них священний. Всі їхні нескінченні війни призупиняються і починається святкування. І у аборигенів-дикунів і у миротворчого контингенту. Це перше їхнє свято жнив на цій планеті. А оскільки за ті неповних вісім місяців, проведених на цій планеті усі живі-здорові, то, відповідно, і настрій у полковника був непоганим. Але полковник старався прогнати оте самовдоволення чи самозаспокоєння. Боявся наврочити. Хоча надворі 2646-ий рік і у забобони вже ніхто не вірить, та все ж Ткаченко вважав, що якесь раціональне зерно в  них є. Коли починаєш розслаблятися – біда приходить зненацька. Бійцеві не слід втрачати пильність, а для командира це стократ важливіше.

Отже, не про свято жнив думав полковник Ткаченко, розплющуючи очі. Сьогодні в завершальну фазу повинна вступити надсекретна спецоперація, яку полковник починав планувати ще «по дорозі» сюди і про усі деталі якої знало тільки двоє людей. Решта, хоч і були причетними до неї в різній мірі, але всього задуму не знали. 

«Все повинно піти по плану»,– запевняв себе полковник. І майже не сумнівався у цьому. «Майже», так як не раз ловив себе на думці, про те що з роками все більше рішень приймається без належного аналізу і прорахунку – «на досвіді», і хоча в більшості випадків досвід не підводить, та у цьому все ж є пастка, яка колись та й спрацює. Крім того, у глибині душі полковник не був стовідсотково впевненим у позитивному результаті спецоперації. Чи не підуть коту під хвіст зусилля десятків людей, ризик,  на який доводилося йти для здійснення плану. 

– Світ тримається на брехні.– Полковнику чомусь згадалися слова першого наставника, прапорщика Паливоди. – Світ тримається на брехні! – ще раз подумав він, – Якісь нав’язливі спогади. Але якщо проаналізувати... От, наприклад: миротворча операція на планеті Шокхту. Яка її мета: примирити степових і гірських шокхту? Припинити тисячорічну війну? Брехня! Дитині зрозуміло. Салазі безвусому.

По-перше: закріплюється вплив Землі на самій планеті Шокхту і в околицях системи.

По-друге: ідеальна можливість випробувати в бойових умовах нове озброєння, нових роботів, засоби зв’язку та тому подібне.

По-третє: можливість утилізувати застарілі боєприпаси, які нікуди діти;

По-четверте: випробувати тактичні схеми взаємодії підрозділів у бойових умовах, відпрацювати різні варіанти ведення патрулювання, конвоювання десантних операцій, засідок, диверсій. Диверсій – особливо!

По-п’яте: набуття неоціненного бойового досвіду командним і рядовим складом українського контингенту.

По-шосте: заробляння грошей, як самими бійцями так і для армії рідної в цілому.

Отака вона брехня і отака вона правда.

А пересічний землянин думає, що це і насправді є гуманітарна місія з метою замирення ворогуючих племен, припинення кровопролиття. І ніхто не хоче усвідомити просту істину: війна племенам шокхту необхідна для того щоб уникнути перенаселення та голодної смерті. Цього вони і самі напевно не розуміють. Та природа незбагненна та невичерпна у своїх вибриках. Тому шокхту і воюють, як вони кажуть «тисячу років». А насправді, скільки? Семантик може і має якусь обгрунтовану думку з цього приводу, але полковника це питання цікавило не настільки, щоб його при нагоді розпитати. А даремно! Сам себе покритикував Ткаченко. «Проблеми місцевого населення не повинні турбувати офіцерів миротворчої місії». В Уставі такого не пишуть. В уставі написано протилежне.

Дурниці це все, хоча, може і зовсім не дурниці.

От так завжди буває. Варто один день не постріляти і в голову всяка муть одразу лізе. Хоча може і не муть, але таке і думати по Уставу заборонено. Не те, щоб писати.

Про що ж це думав Ткаченко?

Не можна сказати, що він серйозно замислювався, прораховував варіанти. Скоріше, за звичкою. Так його вчили, що командир повинен прорахувати всі можливі варіанти розвитку оперативної обстановки, щоб вибрати оптимальне рішення. Так Устав пише. А тут така оперативна обстановка, що піди розберися, які варіанти можливі, а які ні. Можна, звісно, тупо утримувати опорні пункти і крапка. Чим, у принципі, вони і займаються. Як це робили три попередні контингенти землян на цій планеті. Це сковує можливість проведення великих наступальих операцій як польовими шокхту-демократами так і гірськими шокхту-релігійними фанатиками. Однак, локальні сутички між ворогуючими сторонами продовжуються. На жаль!

Якби ж було так просто їх помирити. Помилковим є шлях вирішення конфлікту тільки військовими засобами. Це однозначно. А от щоб копнути глибше, розібратися в першопричинах, спробувати посадити цих дикунів за переговорний стіл. Та, піди розберися  - хто з них правий, а хто неправий. Якщо вони самі не можуть у цьому розібратися.  Чи не хочуть. Ще й у штабі, на Землі, скажуть: «Не своєю справою займаєшся».

Протягом всієї подорожі за маршрутом Земля – Шокхту, полковник вивчав звіти попередників, доповіді семантиків. І не міг знайти за що зачепитися. От відкрили планету. Зібрали нашвидкоруч якісь поверхневі дані. Прийняли рішення висадити десант. Щоб скоріше землян ніхто не висадив. Планета, звичайно унікальна. У секторі Землі таких всього ще дві. Одна біда: надто далеко. На самому краю сектора. І заселена істотами, при чому, скоріш за все, розумними. Одне, тільки огиду викликає, що канібалізмом займаються. Тобто, пожирають собі подібних.

Зважаючи на обмаль інформації, розробити якийсь ефективний план примирення шокхту було вкрай важко.  Хоча цього від Ткаченка ніхто ніби і не вимагав. Але полковник вирішив, що найкращий спосіб зберегти своїх солдат – це припинити бойові дії, зупинити війну. Краще поганий мир аніж добра війна. Тому, врешті, у нього в голові визрів план спецоперації, з реалізацією якої полковник пов’язував великі надії. Саме над їх втіленням він разом із замом по інформації працював з першого ж дня висадки на планеті.

2

Тим часом у кабінет зайшли: його заступник, зам по інформації, зам по техніці, командир 4-го спецзагону, семантик. Привіталися. Сіли по обидва боки столу кожен на своє звичне місце. Контингент складався з чотирьох спецзагонів. Один при штабі і ще три розташовувалися в стратегічних опорних пунктах по лінії фронту. Командири трьох інших загонів були присутні на ранковій нараді віртуально, за допомогою телемосту.

– Панове офіцери, вітаю Вас із святом Жнив. З дня нашої висадки всі ми гарно попрацювали над адаптацією до нових умов, нового місця. І тепер, під час святкового перемир’я, ми можемо підбити перші підсумки, оцінити зроблене, зміцнити слабкі ланки, щоб по святах знову бути стовідсотково готовими до виконання миротворчої місії на цій задрипаній планеті.  

Чесно кажучи, полковник не планував такої патетичної промови. Дивним чином потрібні слова самі спадали на думку, самі склалися в досить-таки ладні та мудрі, як йому здавалося,  речення.

– Послухаємо про оперативну обстановку з опорних пунктів, – запро¬по¬нував присутнім Ткаченко.– Почнемо, як завжди з Північного. – Доброго здоров’я, пане капітан! Доповідайте оперативну обстановку.

– Доброго здоров’я, пане полковнику! – привітався з монітора офіцер. – Починаючи з учорашнього вечора бойові дії аборигенів припинилися. За даними розвідки, починаючи з учорашнього ранку бойові загони рівнинних шокхту, рухаються у напрямку квадрату Д4, де на час святкування знаходитимуться центральний табір, вождь та верховний шаман. Протягом минулої доби особовий склад в бойових діях участі не брав.

– Як проходить ремонт роботів?

– Усі 5 роботів шостого покоління, що залишилися стовідсоково боєздатні. Із двадцяти старих «п’ятірок» стовідсотково боєздатні 4, ще чотири боєздатні умовно. Сім «п’ятірок»  не підлягають ремонту, але запчастини з них ми використаємо для ремонту інших зламаних. Механіки стараються, але ремонтні роботи проходять не так швидко, як би того хотілося. Вважаю доцільним відправити до Вас цих сімох розкурочених, можливо у Вашій майстерні їх ще якось зможуть з користю використати.

– Добре, відправляйте. Також хочу бачити рапорт про характер поломок, їх причини і все що з цього приводу думаєте. Це стосується також західного і південного форпостів.

– Буде зроблено,  пане полковинку.

«Все це так, але як відучити прапорщиків гнати поперед себе роботів з потребою і без неї!» – думав полковник. «Хоча з іншого боку, чого їх жаліти. Краще угробити всіх роботів аніж втратити одного солдата. Але… Але якщо роботи ламатимуться і далі такими темпами, то скоро вже не буде ким закривати прапорщиків у рейдах. На складі залишилося всього 40 роботів. При чому всі старі – «п’ятірочки».

«З забезпеченням роботами можуть бути проблеми», – подумав полковник. «До прибуття вантажного крейсера ще півроку, а у нас воювати ніким. Ніким і нічим».

3

За час своєї довгої кар’єри полковник розробив чи приймав участь якщо не в сотні, то в кількох десятках різних спецоперацій. Але ця була особливою. Хоч це заборонено усіма відомими уставами, але розроблена полковником спецоперація повинна була змінити хід розвитку цивілізації шокхту. Полковник вигадав для неї невибагливу назву «Мир для всіх». 

Саме про її хід щодня, по закінченні селектора, доповідав заступник по інформації. Тому, коли полковник відпустивши усіх присутніх офіцерів попросив, майора Омельченка затриматися, ніхто не здивувався.

– Які новини, пане майор? – запитав Ткаченко.

– Операція іде за планом. Нашого активіста сьогодні вночі заарештували, – відповів майор дивлячись у надолонний комп’ютер.

– Це добре.

– Є інформація, що рада старійшин винесе йому смертний вирок,– майор знову не підвів очей.

– Це дуже добре? – ніби перепитав полковник.

– Це дуже добре, – підтвердив майор, підвівши голову і зустрівшись поглядом із поглядом полковника.

Цим коротким і зовсім не вишуканим діалогом було підсумовано вісім місяців щоденної роботи: пошуку, як вони його назвали, «активіста», переконання його до походу в землі рівнинних шокхту, супровід (таємного, звісно) його проповідницьких походів, підбір та агітація прихильників, організацію «чудес», для утвердження його ідей. Робота серед еліти рівнинних шокхту для уникнення передчасного арешту та знищення «активіста». І от зараз, надання через агентів впливу наказу на арешт його і страту. Отакий от перелік. Це не враховуючи всіляких дрібниць, як наприклад дослідження дії на шокхту різних наркотиків та галюциногенів, щоб безпечно втокмачування активісту та активівстом необхідних ідей. «Дотепне рішення: використати гіпноз та галюциногени для керування об’єктом – ватажком фанатиків. Класична спецоперація, можна у підручники заносити!» – не забув подумки похвалити себе полковник.

– Жаль, все-таки, активіста, – подумав полковник. Шкода аборигена. І шкода не як поношених черевиків, в яких проходив купу років, Крим і Рим, і які після 10 ремонтів усеж доводиться викидати у сміття. Жаль не як смачної страви, рецепт якої довго придумував, довго готував, а тепер треба тупо з’їсти. Жаль як людину.  І майору напевно жаль його, от зараз він саме про це і думає. Тільки першим не скаже. А я скажу, і тому я полковник:

– Жаль активіста.  

– Цікаво було з ним працювати, – погодився майор, опустивши погляд.

– Таке життя, – підсумував полковник. – Врешті, ми на війні. Крім того, він сам вибрав свою долю. Сам хотів змінити цей світ.

Чесно кажучи, останнім часом Ткаченко часто задумувався над тим, а чи не варто усе відмінити. Дати відбій. Навіщо брати ще один зайвий гріх на душу? Напевно і у майорову голову прокрадалися такі думки, правда він жодного разу навіть не натякнув про це полковнику. «Чи не завелику відповідальність я на себе беру? Хто я такий, щоб вирішувати навіть не долю тутешньої цивілізації, а долю одного наївного аборигена». Та полковник проганяв такі думки. Відкидав сумніви. Рішення прийнято. Люди вісім місяців ризикували життям не задля того, щоб в останній момент відступити. Врешті, мудріше є рішення висадити тут контингент який фактично лише «контролює» військові дії, не маючи ресурсів суттєво вплинути чи зупинити кровопролиття.

Хоча, в старі добрі часи, за таку самодіяльність можна було і під трибунал потрапити. Добре, що зараз служба інформації на деякі речі дивиться крізь пальці. Це ж цілий ланцюг. Спостерігачі інопланетні за діяльністю землян у секторі прищемили службу інформації, що розв’язало руки полковнику, а особливо, майору. Так, без Омельченка годі було би і мріяти про здійснення плану. Крім того, якщо хтось і почне копати, то велика вірогідність що все замнуть без зайвого розголосу. Щоб спостерігачі не пронюхали і частину рідного сектора не відчекрижили для профілактики. Це ж якщо добре розібратися насправді є втручанням другого ступеню у розвиток цивілізації.  Якби ж його можна було просто викрасти, а потім відпустити – нехай гуляє.

– Група підтримки розбіглася? – Ткаченко умисно ніколи не вживав слова «апостоли». Для сподвижників «активіста» у нього був термін «група підтримки».  

– Всі живі, трохи налякані, але ситуація під контролем. У будь який момент є можливість втрутитися, при потребі. Поговоримо з ними від його імені, голограму покажемо. Хоча може і без того обійдеться.

Ідеї гуманізму, любові шокхту до ближнього як до самого себе, на диво знайшли відгук у аборигенів. Хоч їх успіх був наперед прорахованим, і мимоволі підготовленим попередніми місіями, які десь у куточку мозку досить таки кмітливих шокхту породили вагання щодо «необхідності» війни.  Але у полковника ще були сумніви, чи надовго вистачить релігійного ентузіазму. Звісно, поки що можна його розігрівати, появами голограми активіста, псевдодивами. Якщо все піде по плану, згідно підрахунків Омельченка, років за 30-50,  війну буде повністю припинено. Почнеться епоха миру. Може ще вдасться дожити до того часу. Почути у новинах. Звісно, не виключена можливість появи на чолі контингенту якогось антиТкаченка з антиОмельченком, які організують спецоперацію по розпалювагнню ворожнечі між аборигенами. Нову тисячорічну війну розпочнуть – і вся робота піде нанівець. Але що загадувати, що буде то буде,–підсумував полковник.

– На суд нас запросять?

– Гонець уже в дорозі, прибуде приблизно за пігодини.

– І що, поїдемо?

– Вам вирішувати.

– Це було би вже занадто театрально. Ще би попросити суддів відпустити-помилувати активіста. А коли ті відмовлять сказати, щось на зразок: «От я вмиваю руки».

Омельченко промовчав.

– І зовсім чомусь не смішно. Не знаю, як у Тебе, пане майор, а у мене все ж таки якийсь камінь на душі, – продовжив полковник, відчувши нагальну необхідність висловитися.

– Ви прекрасно знаєте, все що я можу сказати з цього приводу.

– Знаю, знаю.

– Мене заспокоює те, що ми не для своєї слави, не для службового просування  і не заради грошей це організували. Для них же старалися.

– А анафему можемо отримати від своїх, коли з часом вони землянам дулю покажуть і лапкою «щасливої дороги» помахають.

– Все може бути, пане полковнику. Але якщо Ви мене провокуєте на те, щоб я попросив припинити операцію, то я цього не попрошу.

– От саме це я і хотів почути. Що ж вип’ємо по каві, пане майор. Звичайно, можна було б і коньяку пригубити, в чесь свята жнив, але утримаємося. Зранку. – Ад’ютанте кави, – голосно сказав полковник у прихований мікрофон, не чекаючи згоди майора.

– Дякую, пане полковнику, – відповів Омельченко.

4

«Гарна планета. Чорт забирай, але ж, все-таки, а гарна планета! Хоч спочатку трохи дико після Землі. З її тиснявою мегаполісів, отруєною та винищеною природою і тому подібними радостями цивілізації. А потім звикаєш. До ранкової тиші. Взагалі, до тиші. Тільки далеко внизу, на нижніх рівнях міста копошаться шокхту. Та звуків майже не чути. Невже так і на Землі колись було тихо. Звичайно, всюди звукоізоляція. Однак, божевілля цивілізації все одно проривається маячнею радіо та телебачення, шумом вентиляторів та кондиціонерів.

А тут ось гарна планета, та ще  й з кисневою атмосферою. І вже зайнята якимись дикунами. Які спокон віків розділилися на двоє ворогуючих племен і ведуть тисячолітню війну. Це за їхніми досить приблизнми підрахунками. Тому що, які з них математики? Може вони уже десять тисяч років воюють.

А якщо все піде шкереберть? Якщо вони щось запідозрять. Або шокхту. Або свої. У відставку попросять. На пенсію. Не віддадуть, сподіваюся, під трибунал, за такі дрібні зловживання з аборигенами. Щоб під трибунал втрапити треба було би напевно всіх шокхту до останнього винищити. Хоча і за це навряд чи б стратили. Чим менше шокхту – тим менше з ними проблем. А якщо їх зовсім винищити то планету людьми можна буде заселяти. Та все ж – якщо на пенсію – тоді що робити? Оптимістичний варіант – керувати охороною одного із сотень палациків на берегах Дніпра, що належить котромусь із сотень злодіїв, обвішанних золотом як новорічна ялинка гірляндами. А реальний – сторожем влаштуватися куди небудь. У кращому випадку сторожем. Треба мислити позитивно, обірвав мінорних ланцюг думок полковник. Все буде добре і з спецоперацією, і з місією, а тоді і пенсія буде нормальна.  

Скотина Ти все ж Ткаченко, думаєш про пенсію, рибалку на Дніпрі, сауну з курсантками, а в цей час страчують активіста, наївного аборигена обдуреного тобою.  А з іншого боку – це ж війна, війна якраз для того існує, щоб на ній помирати. І не лише на полі бою, а і ході спецоперацій. За світле майбутнє, чи як в історичних книжках писали. Та й взагалі – таке життя, всі здохнем». – миттєво заспокоїв себе полковник. І в цей момент в його голові з’явилася думка, від якої  стало моторошно.

«Чорт, старий ідіот, як же відразу не здогадався, стратег-мислитель у погонах!» – полковник аж заскреготів зубами. «Тебе ж не спроста вибрали для цієї місії, і зама по інформації саме цього призначили, і матеріали про Шокхту в необхідному ракурсі підібрали. Все ж продумали там – на Землі. Усю цю спецоперацію, якою Ти так хизуєшся старий телепню. По суті, відкидаючи моральні та релігійні складові, в перспективі смерть активіста призведе до стрибка у розвитку цивілізації. А це якраз те, що і потрібно землянам, бо коли цивілізація Шокхту перейде з розряду примітивної до технологічної, можна буде з нею встановлювати повноцінний контакт, розміщувати колонії, видобувати корисні копалини. Ото ж, весь «план Ткаченка» було продумано наперед у Цетральному штабі. А мені тут нема чим похвалитися, – з гіркотою підсумував полковник, – сподіваюся, я їх не підвів».