Олесева дорога

… Олесь   вивчав  незвідані стежки, доріжки, манівці. Любив ступати по них легенько, безшумно, з неприхованою повагою.  

Бо дороги – як люди. У змієподібних   –  живе мудрість світу й іронія долі. Йдеш такою,  і не знаєш, куди приведе тебе.   Тверді, кам’янисті дороги – то великі терпеливці. Ото мчать по такій дорозі коні – гублять підкови, а з ними й щастя. Іржуть жалісливо, а дорога терпить їх сльози. Хоч самі винуваті: куди поспішали?  Поруч скаліченого кониська шкутильгає господар – розпоров   чобота, кров сочиться, як весняний сік з берези. І сипляться проклони, і сварки супроводжують кожен день буття.  Кам’яна дорога аж чорніє од несправедливих звинувачень: що ж вона винувата, що так  Богом мощена, людьми втоптана?  Найбільше кам’янистим дорогам жаль малих дітей, бо вони ще не звикли, що перші сльози на цій дорозі – не останні в їх житті, а також здригається вона з кожним зойком старих і немічних, бо вони й без того багато болю пережили…

Є ще дороги втоптані, гладкі, що пролягають жовтастою крижмою від обрію до обрію. То – гостинці. З одного такого  Олесь малим виглядав матір з торговиці. У безгрошів’я голодних дев’яностих він радів, коли мати, вторгувавши дещицю за молоко й сметану,  приносила йому  й сестрі  по рогалику з повидлом.  Але не завжди. Якщо день був невдалим для торгів, матуся несла в торбині неспроданий товар і буханець хліба. Ще теплий і хрусткий, він був надзвичайно смачним.  Нема вже того гостинця: на його живе тіло паразитом осіла темна смуга асфальту. В теплу погоду він в’язкий і  тхне пеклом.

Олесь заплющує очі, щоб знов потрапити в дитинство. Крізь ніздрі вловлює фантомний запах гостинця, вмитого  теплими грозами.  У ньому злилися аромати пороху, розквітлого бузку, кмину, нестиглого жита, вишневого соку.

Згодом в його життя прийшла Ольга. Вона навчила Олеся ходити манівцями. Манівці вели в затінок дерев, де росли незвідані скарби: величезні водяні лілії, духмяні гриби-біляки, п’янкі чебреці, колкі шипшинові ягоди.  Ольги не стало,  але Олесь не припинив ходити манівцями. Спочатку мандрував сам, а згодом зрадів: Ольга повернулася. Приходила в тому легкому платті, в якому спорядили в кращі засвіти і  неміцних модельних туфельках.   Першого разу він здивувався, кинувся обіймати її та цілувати. Обпікав теплом своїх губ її  холодні руки, морозне чоло, здмухував легенький іній з її вій.

– Ольго… Дівчинко моя… Ти прийшла. А я так плакав, так плакав, думав не прийдеш. З тої дороги не всі повертаються.

Ольга прошепотіла таємниче:

–  Не всі повертаються, бо там є брама. І двері брами зачинені.  Не всі отримують  ключа щоби її одкрити, коли захочуть. Але ти мене виплакав, витужив…

– Чи не холодно тобі, Ольго?

– Не холодно, Олесю…

Але він  все одно  вкриває її плечі своєю теплою сірою курткою.

Ольга зриває одну за одною припечені першим морозцем шипшинові ягоди, простягає Олесеві:

– Скуштуй…

Олесь їсть. Ягоди солодкуваті,  колкі шпичаки врізаються в його язик, піднебіння, горло.

Потім Олесь  тиждень не ходить манівцями. Лежить безпомічним пташатком  і згорає від спраги. Ольга невидимо для інших приходить до його постелі, приносить йому  щоразу декілька крапель роси. Бережно  скапує з вічнозелених папоротників життєдайна волога до його  пошерхлих уст. Олесеві потім не хочеться пити, і в провалля він вже не летить.

Згодом, як окріпне він,  Ольга запрошує розвідувати нові манівці. І він йде.

Манівці   місцями надштуковані трухлявими містками. Олесь через поодинокі дошки стрибає, наче гірська лань, і бачить внизу неспокійний вир або болота, в яких клубочаться сріблі головасті гадюки, або озерця, де надвечір’ями риба  невтомно танцює, вибиваючи хвостами  гопака.

Ольга  заходить в ці озерця, ловить голіруч слизьку рибу,  малу відпускає, а найбільшу –  приносить Олесеві на беріг:

– Тримай. Зготуєш на вечерю. Ти не забув, як ми готували юшку?

Олесь  ніяковіє: забув. Кутає рибу в піджак, зав’язує міцно рукави, щоб не втекла. Риба  нервово здригається.

Ольга сміється:

– От забудько… Слухай же  та згадуй….

Олесь готує юшку за Ольжиним рецептом.  Чекає її на вечерю, але вона не приходить.

Образилась, певне.

А вже в передранні здогадується: авжеж, вона загубила ключ від брами… Тому й не змогла прийти.

Великі риб’ячі голови безнадійно холонуть. Вдень Олесь висипає юшку псові. Пес хрумтить Ольжину половину вечері, а вночі в’є на повний місяць.

Олесь знайшов новий манівець і при місячному світлі збирає суниці. До нього підходить тихенько Ольга, торкається плеча.

Олесь підхоплюється.  Половина ягід  висипається в траву. Іншу, набагато меншу,  –   постягає Ользі.

– Скуштуй…

Ольга  смакує   червонясті ягоди і на її обличчі з’являється слабкий рум’янець.

Олесь радіє….

… Того дня він запропонував Ользі відвідати забуту дорогу. Є люди, які залишаються самотиною. Є також стежки, які зітлівають від самотності. Бо на них нема жодного сліду. Вони заростають травою, наче столітні діди.  Ото так повелося: нуртувала століттями  їх життєдайна сила, в яку вплелося  лопотіння босоногих  дітлахів, стукіт палиць  вайлуватих  пастухів, мекання недоєних корів, іржання ситих коней,  щирий дівочий сміх, розважлива розмова поважних господарів.  А тепер  на них осіла  німина. І  маятник сонця, спровокований зозулиним куванням,  даремно  старається:  дорога лежить розпластаним, смертельно раненим птахом.

Олесь з Ольгою  бачать, що одне з її крил привалив струхлявілий дуб. Олесь пробує відтягнути гниючу  деревняку. Ольга допомагає. Скочують її в яр.  Дорога встелена рештками кори, на якій безпорадно перелазить з одного кінця в інше біле вогке хробаччя.

Ольга присідає на обочину:

– Будяччя  б викосити. Воно дорогу вкрило, наче струп…

Олесь мовчки киває головою. Авжеж, він викосить. Наступного дня, ще як світанок ненадійно  сіріє вдалині, майже наосліп клепає він косу. Дзенькіт сталюги будить перших півнів. Він виходить з подвір’я з першим променем вранішнього сонця. Проходить декілька кроків. Повертається по граблі.  

Олесь  викошує-вибриває  дорогу. Від блекоти й молочаю йому гіркне й паморочиться в голові.

Ольга згрібає непотріб   у великі куписька – нехай тліє.

Втішає Олеся, обдуває легким вітерцем його спітнілого чуба:

– Недалеко ще,  зовсім  трохи залишилось …

Дорога  виповзає на узлісся, стрічається з стежками, по яких недавно проходили люди, лісові кабани та зайці.

Вона поволі оклигує, надривно  дихаючи. З її тіла ще випливає  шумовиння соків  отруйних коренів.

Олесь з Ольгою хочуть доброго майбутнього для цієї дороги. Ольга посіяла  густими хмарами на обочинах  біляки й підберезники, Олесь  прилаштовував вказівники «На цій дорозі  багато грибів».

Люди в селищі знали про дивацтво Олеся. Але повірили… що грибів багато.  І  оживили дорогу…

Не всі  забуті стежки-доріженьки Олесь міг оживити. Але  прагнув. Як уявляв собі їх, покинутих сиротюків, то аж здригався з жалості.

– Олесю,  доріг багато, життя  – одне…

– Ольго… знаєш, мені здається, кожна людина приходить  на білий світ не сама, але з янголом-хоронителем і … дорогою…

– Авжеж, Олесю… Але в когось дорога гладка, в когось – всіяна терном, в когось – довга й нудна,  або коротка та цікава….

– Найгірша – остання… Бо то твоя, Ольго…

… Олесь плаче невтішно. Бо Ольга перестала приходити.

Напевне, ту дорогу  не годні подолати її ніженьки.  Олесь почав ходити, шукати. Може, темні встелили її терном? Може, її ненароком  залили дзбанами  водиці з небесного раю янголи? Може…

Пропадав днями й ночами, сходив не одну дорогу, та не міг побачити тої брами, з котрої могла б вийти його Ольга.

Так було довго. Олесь подумав, що добре б відійти в засвіти. Там зустріне її.

Невдовзі опинився помежи ангелами. Матір, його страждальницька матір, промовляла:

– Сину… тут краще тобі буде…

Але ангели були злі. То він відчув після першого болючого уколу, гіркої пігулки, тягучої гидкої мікстури. Від них він ставав безпорадним і ветхим.

Він прокидався і почав придивлятись…  Одного дня йому потемніло в очах від несправедливості:

– Ви несправжні!!!! Ви, гидкі відступники! Ви – не ангели, бо у вас нема крил. Де ваші крииииила?!!!!!!!!!!!

Крик розлітався осколками пустої склянки,  осідав в темних закутках  довгих коридорів.  Старший з помежи псевдоангелів наказав:

– В карцер його!

Олесь відчув, як  терпнуть  ноги.  По них снують мурашки. Вони  переміщаються по всьому тілу… Залазять нагло в ніздрі, оселяються в мозку, претензійно сіпають за кінчики пальців на ногах.  

Довкола темніє.  Олесь звикає до темряви.  Потім з’являється світло. Воно  проникає в очні яблука й оселяється там. Пропікає мурашок, і вони полишають окупований мозок.

Олесь  поглядає  на ноги. Він  – босий.  Стоїть біля колиски.  В колисці  – чорноокий білявий хлопчина.  Він жалібно  просить:

– Погойдай  мене…

Олесь розгойдує ясенову колиску.

– А дерево? Де дерево????

Дерева, до якого кріпилася б колиска немає.  А мотуззя   –  натягнене пругкою тятивою  уверх, до неба.

Немовля просить:

– Візьми мене на руки….

Олесь  пригортає малюка.  Він на мить заплющує очі….  Немовля талим снігом стікає йому за пазуху, оселяється холодком біля серця. Починає говорити в його підсвідомості:

– Йди…

Олесь вирушає… Перед ним –  вузька і в’юнка дорога.

Малюк тоненьким голоском повчає:

– Мусиш подолати її. Від колиски і до….

Олесь йде довго.  Йому стає холодно. Хмари гайворонням сунуть йому на стрічу…

Тепла черінь дороги холоне, як молоко в глиняному дзбанку.

Олесь підходить до перехрестя.  Його дорога перетинається з іще п’ятьма дорогами.

Він бачить перед собою стіл. На ньому –  біла, нефарбована домовина. З дощок стирчать підступні скалки.

 Горобина ніч наступає. Вітер шмагає Олесеве обличчя, шарпає за благеньку сорочину.

Малюк нашіптує йому:

– Ховайся. Домовина – надійний сховок…

– Не діждеш! Я не боягуз!!!! – зривається Олесь  на крик.

Авжеж.   Це не домовина, це  – саркофаг –  пожирач м’яса. Людського м’яса. З чого  має творитись порох земний як не з перетлілого липкого людського м’яса?

Домовина  його повинна чекати.  Ще довго.  Доки  одного ранку встане, і не зможе напитися води, і не зможе  проковтнути окраєць хліба, і не захоче бачити сонця.

Він почув громовицю. Прудким вужем скочив в розмай ожинового куща. Кущ ломився від  ягід.

 З однієї дороги до саркофага підбігла середніх років жінка. Її легеньку сукню решетив небесний град. Вона пірнула в нутро  цього немилосердного пожирача плоті, закривши щільно віко.  Побачив, як до саркофага  миттю підійшли  троє темних і троє янголів. Прогримів грім і блискавиця піднесла сю жалобну процесію над Олесем.

В нього затремтіли руки. Він відчув страшний, тваринний голод.  Зривав похапцем  ожинові  ягоди,  впереміш з листям  пропихав обома руками до горла, як  в нутро  ненаситної м’ясорубки.

Він не міг насититись, допоки  над його непокритою головою бушувала злива.

А потім виглянуло сонце. Олесь  всім  обважнілим тілом ступив на свою дорогу…

Похитнувся…

До нього  підлетів міцний  білявий чоловік.  Вхопив попід руки.

Прошепотів:

– Тримайся… я не залишу тебе. Я піду з тобою далі….

В крилатого чоловіка був голос мами.

– Мамо, не треба… Я сам…  У тебе ненько, своя дорога, а в мене своя…

Олесь побачив, що його дорога впирається в небокрай.  Позаду він не бачить колиски, з якої  взяв на руки немовля.   Попереду  бовваніє  добротний  відполірований стіл.  На ньому – хліб і вино.

На плече  опускається тихенько  чиясь рука:

– Мандруєш?

Ольга! Її голос!!!

Олесь, не обертаючись, шукає її руку.

– Допоможи мені відсунути цього важкого  стола. Я знеміг трохи, ослаб. Не можу…

Ольга допомагає.

Олесь бачить перед собою невтоптану дорогу. Свою дорогу. Їй не видно  кінця. Олесь посміхається.

– Підеш зі мною Ольго?

Ольжине біле обличчя стає ще білішим. Міцно стулила уста, синь  неба в очах нагадує бурхливі хвилі озера:

– Я не можу…. Хоча дуже прагну… 

–  Ти  не будеш йти поруч?

– Не буду. Але інколи, як сідатимеш спочити десь на обочині, то  прилітатиму  горлицею, сідатиму недалеко. В мене в дзьобі буде гроно винограду. Для тебе…

Олесь відчуває, як його руки зігріває тепло.

Він розплющує очі.  

На краєчку ліжка  змученою ластівкою вмостилася  ненька. Це вона  тримає   Олеся за руку.

– Сину мій…  мій милий  хлопчику…

В палаті тхне хлоркою.

Олесь бачить, як до  вікна  тягнуться чорні незграбні ручища незнайомих йому дерев. Мабуть,  надворі пізня осінь або рання весна… 

– Мамо, мені треба нові черевики. З міцними підошвами, ма…