Окос

Нудно, треба б чимось зайнятися. Не можу вже просто стояти й дивитися на цю загадкову планету Окос, що так і вабить до себе… Все. От зараз візьму й вимию захисне скло – он які вже жирні плями. Це, мабуть, старий Сильвіо насмалив своєю люлькою.

Взяти відро, налити води, насипати порошку – така суміш все відмиє!

Одягнув на ноги й лікті «прилипачки», підвісив відро мотузкою на поясі й поліз. З цього місця добре видно, чим займається кожен член екіпажу. Он Юзеф з Кастором ріжуться в карти – їм добре, вони знають, що на наступну планету спустяться вони. А от і Кевін завмер в задумі. Все дивиться углиб космосу. Привітатися? А потім про що з ним говорити? Він же тільки й робить, що допомагає на кухні й дивиться кудись вдалечінь! Так, полізли далі. Вже майже половину куполу вимито.

- Жюльєне, що ти робиш?! – чую здивований голос знизу. Та це ж Степан відірвався від своїх мап і вийшов розім’ятися. Мені особливо подобаються його сережки в обох вухах і кумедний чуб, котрий він часто зав'язує в гульку, щоб не заважав.

- Нудьгуєш, малий? – стає прямо піді мною.

- Та є трохи.

- Не хвилюйся. Планета невеличка, наші через три-чотири годинки повернуться й рушимо далі.

Зненацька з рубки вискочив, як ошпарений, Ріхард, весь блідий, з широко розчахнутими очима, навушники теліпаються на рівні грудей.

- Бімоноплан розбився!

- Через що?

На палубу вибігли інші члени команди, навіть кок Бенуа видряпався нагору, наказав нікому на кухню не заходити, бо він вирішив освоїти якусь особливо складну страву.

- Чи відомо, що саме сталося?

- Найн, пане. Схоже, їхній передавач зламався.

- Добре,- Степан весь зібрався, обличчя його стало ніби кам’яним, і став віддавати накази на правах намісника капітана (котрого, до речі, ми досі не обрали). – Юзеф, Кастор, Тоні, Бенуа і я відправляємося на планету. Всі інші зостаються тут і, у разі небезпеки, відводять дирижабль на безпечну відстань. Все зрозуміло?

- Так, пане! – гримнули всі одночасно, а я… А що я? Я сидів під куполом і з сумом дивився, як інші збираються, а сам вже уявляв, як я одного за одним повбивав цих триклятих богів. Бах, бах!

Я хитнувся й декілька крапель зірвалися прямо на Тоні.

- Ану злазь звідти! – роздратувався він,- Ти мій костюм намочив!

Я, не будь дурний, швиденько відповз до поручнів. Запальний цей англієць, а ще і як вічно трясеться над своїм виглядом! По декілька годин вертиться біля того дзеркала, красується. Аж огидно! А, здавалося б, як механік повинен вічно бути в пилюці й жирних плямах.

І чим я гірший за нього? Та я вже в різновидах релігійних систем розбираюся, а б’юся краще за нього.

А вони ще не відлетіли. Якщо хутко одягнутися, то можна буде й встигнути застрибнути!

*

Тихо сьогодні в космосі. Ні метеорит, ні комета не промайне, навіть вітрів немає. Все завмерло і чекає.

Рука інтуїтивно стискає дерев’яні фігурки-обереги на тонкому шкіряному ремінці: хрест, бережку й дванадцяти-промінне сонце. А на душі тоскно, каламутно. Хочеться перехреститися і не знаєш – чи можна. Я ж, можливо, буду богів вбивати, і дарма, що вони чужі – все одно це якось неправильно, аж серце крається.

Зажмурився й швидко перехрестився. Нічого не сталося. Ну, так, між мною і землею-ненькою пролягають сотні кілометрів, тому сюди богу не дотягнутися.

З рота виривається злий сміх. О, так, я йду вбивати богів. Та прибуде Господь з нами!

- Степане, все добре? – Бенуа виглядає занепокоєним. Схоже, я виглядав трохи божевільно.

- Все просто чудово,- хлопнув його по плечу. Це його не заспокоїло, ну і нехай.

Спустився в трюм дирижабля, куди вже потрохи сходилися члени рятівної бригади. Вести буде Тоні. Ну і добре, хоча заспокоїтися буде складніше. Нарешті склали всю апаратуру, одягли шоломи й сіли в бімоноплан. Шлюз почав опускатися – відразу повіяв космічний вітер. Поїздочка обіцяла бути веселою. Я вчепився в борт, відчуваючи, як заводиться мотор. Коло стіни шугонула якась тінь. Знову, мабуть, щури завелися. Коли повернуся, обов’язково переховаю всі мапи.

Мотор заревів, нас відкинуло назад, а бімоноплан рвонув вперед. І коли ми вилітали з дирижабля, на хвіст зненацька впало щось важке.

Я різко обернувся і побачив Жюльєна, котрий чіплявся з останніх сил за край хвоста – от-от звалиться. Хутко відкинув купол і втягнув його всередину.

Він відразу поліз мене обіймати. Я ж трохи очманів. А що буде далі? На нас впаде рожевий слон, а планета виявиться населеною маленькими черепахами, що вміють розмовляти, а також мають релігійну систему, схожу на ту, що на моїй планеті, тому що вони вірять у світлих летючих риб і темних злих чайок?

А ми тим часом все наближалися до планети Окос. Он вже зеленіє перша половина острову, котра нагадує обрисами домівку равлика. Її стискають дві лінзи, зіткані з чорного і білого туманів. Вони обіймають планету так, що вона нагадує око, а лінзи – повіки.

Ми різко розвертаємося й от вже до нас наближається межа між двома лінзами. Бімоноплан, припавши на ліве крило, хутко прослизає в щілину, і от вже ми рухаємося в бік, де, як стверджують прилади, впали наші попередники.

*

Цокає годинник, повільно наближається одинадцята тридцять шість. Навіщо така точність? Бо так я не дивитимуся на годинник більше секунди. От знову. Підіймаю голову й зло зиркаю на голуба, який вже вчетверте «прикрасив» моє плече. Що ж, враховуючи, що я тут сиджу вже третю годину, то це не так і погано.

Чується цокіт каблучків. Весь виструнчуюся.

З-за рогу з’являється дівчина, моя люба Ізавія. Яка вона гарна, коли сміється. А поруч з нею йде чоловік в рясі. Все всередині падає. Невже й вона така? Серце намагається запевнити в протилежному, але сумнівів немає – вона така сама, як всі до неї.

- О, Ен’ю! Пробач, я зовсім забула про тебе.

О, тобі шкода? Тобі справді шкода? Чому ж ти нічого не робиш, щоб загладити свою провину, а просто стоїш і кліпаєш очима?

- А це Рікорд. Ну, ти його знаєш,- дівчина обвила руками шию чоловіка. Той обережно відвів їх у бік, але, здається, вона зовсім не засмутилася, продовжуючи дивитися на нього з захопленням. Як же це…

- Добрий день, Ен’ю. Щось давно я тебе не бачив у церкві. Погано себе почуваєш?

Ненавиджу. Як же його ненавиджу.

- Я не ходжу до церкви.

О, як я обожнюю дивитися на вирази облич своїх дівчат, котрі вже через хвилину стають колишніми.

- Чому?! – здивування на десяточку. Молодець, Ізавіє, ти вже обіграєш свою попередницю.

- Я не молюся богам.

Очі в неї розширюються, нижня щелепа відвисає, а потім вона ставить наївне питання з тим самим виразом, як маленька дитина питає в маніяка:

- Ти не віриш у них?

- Ні,- посміхаюся. Тут програєш Фролі, вона відразу здогадалася.

- Я просто не молюся на них.

О, Рікорд вже все зрозумів. Коли ж і до тебе дійде? Кліпаєш віями. Невже я закохався в таку дурну?

- Я не вірю, що вони захищають нас і допомагають. А хто стане молитися на тих, хто не здатен нічого змінити в його житті?

- І як же ви це собі уявляєте? – влізає в мій монолог Рікорд. І це прославлене чуття такту!

- Хіба без їхнього існування ви все ще були живі, вас не розірвали демони?

- О, в тому що боги не дають демонам нас знищити, ви праві, але вони роблять це не тому, що хочуть нам допомогти, а через те що ненавидять демонів! О, ви бажаєте знову перебити, але спочатку дослухайте, що я хочу вам сказати. Насправді боги нічим не кращі за демонів! Ви помітили, як церква забирає вашу їжу, ваш добробут, повільно, але невпинно? Ви помітили, як вони залазять вам у мозок і заставляють вірити, що без них вині на що не здатні? Я ні в якому разі не хочу вас образити, Рікорде. Боги набагато розумніші за нас з вами, тому дуже важко це помітити.

Я хлопнув ошелешеного чоловіка по плечу. Здається, мені все ж вдалося справити на нього враження. Що ж, хоч цей день не втрачений дарма. Мабуть, сходжу до Жуасії – давно не куштував її випічку.

*

Як тільки ми опинилися над самою планетою, я відчув смак маленької, але перемоги. Мабуть, зараз я виглядав божевільно щасливим. Під нами стелився океан, а до богів було, як ніколи, близько.

- Ти ж розумієш, що ослухався прямого наказу й по поверненню тебе чекає покарання? – таким злим я Степана ще ніколи не бачив. Хотілося вистрибнути в океан, щоб не бачити його погляду.

- Можливо, скинемо його просто в океан? – пропозиція Кастора показала, що я все ще не готовий вмирати.

- Нас зосталося зовсім мало,- після слів Бенуа всі трохи охолонули, тепер на мене просто не звертали жодної уваги. Через це було трохи сумно. Ну добре, Кастор чи той же Тоні – з ними я ніколи не товаришував, але чому Юзеф не заступився за мене? Він же мене майже кожного вечора запрошував грати в карти! А Степан? Невже наша дружба більше для нього нічого значить?

*

Ненавиджу, як же я ненавиджу цього бовдура. Просто взяв би й викинув цього Жюльєна за борт і нарешті спокійно видихнув. Але не можна, правильно каже Бенуа – нас зосталося зовсім мало. Але яка користь від юнги?

Так, спокійно, Степане, спокійно… Так і взяв би його пухке русяве волосся й декілька разів ударив об підлогу, щоб мозок вставився. Але що за людиною я буду тоді?

Рука сама по собі тягнеться до хрестика, але не можна. Смішно й сумно.

- Все,- голос Тоні неприємно різонув по вухах, витягуючи з задуми. – Лінію, на котрій вони знаходяться, визначено.

Клацнуло – дані збережені.

- Зараз підемо на зниження. Якщо хтось не застібнувся, зробіть це зараз, будь ласка.

Мотор загудів, нас сильно струсонуло, через що Жюльєна сильно приклало об підлогу. Обережно стиснувши його плечі, підняв й притягнув до себе так, щоб він потилицею впирався мені в коліна. Здається, він сильно приклався головою – в очах стоять сльози.

Бімоноплан рвонув спочатку вперед, а потім швидко почав знижуватися. Довелося стиснути хлопця за плечі сильніше, щоб він впав на Бенуа.

Машину ще раз різко підкинуло вгору, а далі вже пішли м’якше. Думаю, мене виверне, як тільки я опинюся на землі. О, я навіть вже бачу обриси міста. Ці високі труби фабрики й сірі дахи будинків. На вежі палахкотить вогник – це добрий орієнтир, хоча зараз і день. Навколо вежі великий порт, на котрому розташована стоянка для летючих пристроїв.

Тоні поклав бімоноплан на ліве крило, й ми почали кружляти навколо вежі, все знижуючись і знижуючись. Нарешті ми побачили й вільну площадку. Машина, глухо загудівши, випрямилася, щоб повільно рушити до землі. Через хвилину ми приземлилися.

До нас відразу підбіг якийсь клерк у високому циліндрі й блокнотом в руках.

- У нашому реєстрі немає ніякого «Креса»,- заскрипів він, як немащене коліща, як тільки купол опустився.

- Так вже сталося, що неподалік від цього берега впав один з наших апаратів,- звернувся до цього сухого чолов’яги Бенуа, але він його перебив і, розтягуючи, заявив:

- Мене це не хвилює. Вас немає в реєстрі, тому ви повинні перелетіти на спеціальну площадку…

- А тепер послухайте ви,- терпець у мене обірвався. Я втомився, зголоднів і точно не збирався чекати, коли цей чоловічок прочитає все, що прописано їхнім регламентом,- Ми сходимо тут і зараз, а ви оформлюєте нам пропуск до міста й видаєте платформу для другого бімоноплана.

Ми стикнулися поглядами, але чолов’яга швидше дивився на мої серги у вухах, ніж в очі. Він хотів ще щось сказати, але мені вже набридло чекати. Відстібнувся й одним стрибком опинився ззовні.

Погляд чоловіка пробігся мною згори донизу, після чого його очі стали нагадувати дві миски. Цікаво, що його так налякало… Я не зняв чорну пов’язку з назвою корабля з плеча, котру надягав на бій місяць тому. Що ж. Якщо грати роль – то до кінця.

Різко обійняв його за плечі, на ходу витягнувши ніж(тупий, але це не так важливо).

- Все буде зроблено,- пискнув він, поспішно подаючись назад.

Огидно, як же огидно. Поки він писав записку, по котрій нас впустять у місто, мене всього трясло від цього бруду, що заполонив мене. Колишній воїн став піратом. Що буду далі? Може, відмовлюся від віри? А, може, взагалі зненавиджу рідну землю?

*

Я був вже не півдорозі до пекарні, коли зненацька помітив знайому зігнуту фігурку матері. Вона сиділа на балконі й плакала над фотографією, а потім почала хреститися, ставши на коліна.

Одним стрибком я дотягнувся до краю балкону і, підтягнувшись, опинився поруч з нею й швидко підняв з колін. Вона скрикнула.

- Що ти тут робиш? – сльози не переставали йти, вона вся здавалася меншою, ніж я пам’ятав.

- А що ти взагалі коїш?! Забула, як лежала у лікарні з грижею?

- Тобі не зрозуміти,- відвертається вона.

- Що я не зрозумію? Що?! Що ти намагаєшся таким чином спокутувати смерть Тьярту? Чи тобі легше цим виправдати свою бездіяльність?

Вона забилася в куток. Ах так! Зробив крок назустріч, як вона зненацька виставила руки вперед й здавлено прошепотіла:

- Я пам’ятаю про твоє відношення до богів, але просто зостав мене в спокої. Ти зневажаєш усіх, хто поклоняється їм, так чому ти не відносишся так і до мене?

- Ти – моя матір! – стукнув поруч з її головою. Зненацька позаду відчинилися двері, й мене схопили за шкірку і зіштовхнули вниз.

- Рікарду, не треба!

- Щоб я тебе більше тут не бачив, безбожнику!

- Моліться своїм богам, моліться, але будьте готові померти за них!

Позаду чується лайка батька і схлипування матері, а я біжу звідси. Зненацька на мене падає маленький ангел, котрий сидів на сміттєвій урні й замріяно дивився в небо. Я підскочив до нього й стиснув горло. Він у руках затріпотів, заборсався, а потім вдарив в обличчя, і я відлетів назад.

Як же я ненавиджу богів! Якби це було в моїх силах, то знищив би їх всіх!

*

Тут було холодніше, ніж я звик, місцева одежа взагалі не захищала від холоду, котрий йшов звідусіль. Мене й Бенуа відправили купити їжі для команди, тому нам довелося йти в місто. На березі було тепліше.

- Так,- Бенуа зненацька зупинився,- Ми так будемо ще довго бродити. Зробимо так: ділимо гроші навпіл і розходимося. Зустрічаємося на цьому місці через півтори години.

В моїх руках опинилися сотня реалів і вільні півтори години. Швидко роззирнувшись, я рушив найвужчою вуличкою. Люди, котрі сиділи на балконах, не звертали на мене уваги. Живіт забурчав. Треба швидше знайти місце, де можна купити щось їстівне.

Я пришвидшив крок і вже через хвилину побачив продавчиню, котра балакала з молодим сумним хлопцем, одночасно з цим балансуючи з пательнею готових пирогів.

Я натягнув свою найкращу посмішку й рушив до прилавка.

*

- Не засмучуйся. Можливо, це і на краще,- проворкотала Жуасія, ставлячи переді мною таріль з м’ясним пирогом. Я й не думав, що так сильно зголоднів. Жінка поплескала мене по плечу й рушила до прилавка.

Проковтнувши декілька шматків, мені полегшало. Можливо, цей світ не такий і поганий.

Почулися кроки. Дуже гучно – вперше чую, щоб взуття так гупало. Це не місцевий? Він виринає з-за рогу, веселий, безтурботний хлопчина, з бісиками в очах, пухке волосся розвивається на вітру, а сам він виглядає безмежно щасливим. Заздрю йому. Ще й поклав перед Жуасією цілу сотню реалів. Багатий. Жінка розпливлася в посмішці й хутко почала перераховувати начинки. Опускаю очі, розуміючи, що скоро просвердлю в ньому дірку. От би мені таке багатство і зовнішність, тоді б до мене всі ставилися інакше. Зненацька він обернувся на мене. Ну мене складно було не помітити, бо тут один столик.

- Дозволите?

Киваю. І голос в нього відповідний. Дзвінкий, рішучий. Вирішив би, що це бог спустився на землю, але я точно знаю, що вони виглядають гірше за нього.

- Мене звуть Жюльєн.

- Ен’ю.

Крутить головою, оглядаючись.

- Ви не місцевий?

- Так,- хочу запитати, звідки він родом, але він випереджає мене,- Я взагалі з іншої планети. Прилетів сюди дирижаблем.

- Справді? У небі немає нічого.

- Він залишився у космосі.

- У космосі…

- А сюди ми спустилися бімонопланом.

- Мг,- шматок пирога впав на тарілку, бризки впали на сорочку. – І навіщо ви сюди прилетіли?

- Щоб вбити богів.

Шмяк. Жуасія випустила заготівлю. До мене повільно доходило сказане. Вби – ти бо – гів, вби – ти бо – гів… Я, мабуть, сплю.

- І навіщо ви це робите?

- Ми звільняємо людей від їх влади, а потім продаємо енергію добуту з них, і нам платять за це.

В душі щось перевернулося, щось зсунулося, і я зрозумів, що це мій шанс.

- Я хочу допомогти.

З боку Жуасії почувся шум, дуже схожий нас стогін.

- Тоді добудь човен.

- Човен?

- Нам потрібен човен. Ти ж зможеш його знайти?

- Так, зможу.

- Тоді зустрінемося ввечері,- він хутко піднявся й рушив до прилавка.

- Замовлення вже готове?

Жуасія пробуркотіла щось незрозуміло й виставила коробку з пирогами.

- Дякую.

Коли він вже був на розі, я зрозумів, що не знаю місця зустрічі.

- А де?

- Ліворуч від порту. Зможеш підігнати туди човен? От і чудово.

Я миттєво підхопився й кинувся в інший бік. Сьогодні вже все це жахіття завершиться! Сьогодні всі боги будуть мертві!

*

Команда незадоволено буркотіла, але ми не могли рушити, поки не з’явиться Жюльєн. Я його вб’ю, якщо виявиться, що він весь день прогуляв, просто вб’ю, і нехай Господь мене за це покарає!

Зненацька почувся стук черевиків і пряний запах м’яса, а вже через хвилину з-за рогу вискочив Жюльєн. Він вже ледве дихав – схоже, швидко біг, а в руках ніс коробку, від котрої так смачно і пахне.

- Жюльєн! Де тебе чорти носили? – накинувся на нього Бенуа. – Ми ж домовлялися зустрітися через півтори години!

- Я заблукав! – обурено вигукнув хлопець. – І я приніс пироги!

Він махнув коробкою.

- На це немає часу,- не дав йому завершити. – Бенуа, ти разом з Жюльєном зостаєтеся слідкувати за Кресом. Якщо коли ми повернемося, когось з вас не буде, ми вирушаємо без вас.

Кинув погляд на зніченого хлопця. Він завмер з відкритим ротом, котрий одразу захрьопнув, побачивши що я на нього дивлюся, в очах стояли сльози. Це буде для нього добрий урок.

Коли всі сіли в моторні човни, до котрих була прив’язана платформа, я кинув останній погляд на берег і помітив, що в очах Жюльєна завмерла якась дивна рішучість. Спробував відкинути острах, бо знав, що він, хоча іноді коїть дурощі, але не піде на щось справді ризиковане. З іншого боку я не чекав і, що він ув’яжеться за нами, тому це могло означати що завгодно.

*

Як же це образливо, ніби на тебе вилили відро помиїв. А темніє-то швидко. Той хлопець напевно вже підготував човен. Як же його звали… Ене, Ерік? Але це зараз не так важливо. Бенуа не зводить з мене погляду – от що погано. Я ж то сподівався, що команда буде на моєму боці, а воно он як вийшло.

Зненацька з-за рогу вигулькнув знайомий клерк. Він виглядав дуже роздратованим. Бенуа піднявся йому назустріч. Це мій шанс.

Я обережно підповз до багажного відділення й завмер. Вони почали активно про щось сперечатися. Користуючись моментом, я витягнув два костюми й два аутректора. Поки що вони не звертають на мене увагу.

Я почав навприсядки почимчикував у бік моря. І коли я вже зібрався стрибати на платформу, щоб перебратися нею на берег, почув крик:

- Жюльєн!

Я кинувся бігти, сподіваючись лише на те, що, як старішому, Бенуа забракне сил.

*

Мене вже вдруге за сьогоднішній день надурили. На годиннику вже восьма вечора, я стою тут, як дурень, біля моторного човна і чекаю дивного хлопця, на ім'я Жюльєн. Може, мені він привидівся? Може, я з’їхав з глузду?

Тік-ток, тік-ток, а час біжить. Зненацька почувся тупіт ніг. Жюльєн біг, розмахуючи дивним шоломом, з котрого стирчали навсібіч трубки.

- Заводь!

Я нічого не розумів, як зненацька з-за пагорба вискочив чоловік з перекошеним від злості обличчям.

- Жюльєн!

Я зістрибнув у човен й натиснув на важіль. Вже через хвилину біля мене гепнувся хлопець. Ми неслися океаном, а той чоловік кричав нам услід погрози. У що я вв’язався?

*

Мотори човнів шипіли, скрипіли, скаржилися на те, як ми нещадно витискували з них максимальну швидкість. Нас сильно гойдало, що я вже й скучив за пиловими бурями. Сильно мутило, але всі трималися. Зненацька з рації почувся шум. Я натиснув на кнопку.

- Він втік з якимось аборигеном!

- Що? – і вже в наступну секунду зрозумів, що він говорить про Жюльєна,- Куди?

- Не знаю.

Нас так сильно струсонуло, що мене ледве не викинуло за борт, і в цю мит в мозку ніби щось перемикнулося, й мені згадалося, з яким сумом він спостерігав за тим, як йдуть на завдання, а потім з яким натхненням вивчав звіти.

Він вирушив вбивати богів! Я повинен був це передбачити, повинен.

Швидко відімкнув човен від платформи.

- Що ти робиш?! – Тоні витріщився на мене, як на божевільного. Відчуваю, що поводжуся відповідно, але часу на роздуми, на жаль, немає.

Спробував зорієнтуватися на місцевості. Он там, здається, видніється світла рисочка. Так, компас при мені, спробую знайти вхід так.

- Як давно він втік? – спитав Бенуа, котрий чомусь мовчав.

- Годину тому.

Планета маленька, вони вже, мабуть, біля входу, якщо відразу визначили правильний напрямок. Чорт.

*

Коли ми вже від’їхали досить далеко, Жюльєн заставив мене одягнути комбінезон і той дивний шолом, а також взяти кулемет з балоном, котрий кріпився до костюма.

Коли ж Жюльєн сказав, що зосталося пів кілометра, я почав панікувати. А якщо роблю помилку? Якщо це найбільша дурниця в моєму житті?

- А може не варто…

- Що не варто? – він подивився на мене з підозрою,- Ти ж не пропонуєш відступити, коли до мети зосталося зовсім нічого?

Він виглядав божевільно. Волосся розтріпалося, риси обличчя загострилися на фоні заходу сонця. Я ковтнув слину і просипів:

- Ні.

Здається, це його задовольнило, тому що знову розвернувся й став вдивлятися в горизонт

- Одягай шолом.

Нічого не було видно, але я побоявся ослухатися. Раптом він пальне з цієї штуки в мене, і те, що він дав таку ж мені – не допоможе, я ж навіть не знаю, що це таке.

Нарешті я одягнув шолом. Зненацька, переді мною виринула величезна труба, котра хиталася десь в метрі над морем й уходила далеко вгору. Ми запливли під неї. Жюльєн одягнув на ноги якісь дивні шкарпетки й дав такі ж мені. Потім одягнув рукавиці й, підстрибнувши, опинився в трубі. Він трохи повисів так, а потім почав повзти угору. Я на хвилину очманів.

- А ти чого чекаєш? – я хутко одягнувся й поліз за ним.

*

До мети зоставалося всього нічого, всього піднятися цією дивною трубою. В жодному зі звітів не описувалося нічого подібного, від чого я відчував ще більший азарт.

Попереду з’явилося світло, таке яскраве, що якби не спеціальне скло, мене осліпило б. Хутко подолавши останні метри, я вистрибнув назовні й тут на мене витріщилися тисячі божественних істот. Ну, привіт. Навів на них аутректор й натиснув на вмикач. Сподіваюся, інструкції не брехали.

Істоти кинулися на мене так швидко, що я ледве встиг відскочити від труби та ще й невдало – перечепився й впав. Тут все рухалося!

Істота з купою очей нависла наді мною, але вже в наступну секунду апарат втягнув її обличчя всередину, а потім і проковтнуло повністю. Оце так!

Підхопився на ноги й кинувся в самісіньку їхню гущу. Всередині балону все гуло, а вони тільки робили, що підставлялися під аутректор. Зненацька я почув крик. Швидко роззирнувся. Вони напали на того хлопця! Отримуйте, гадюки! Чому ж він не захищається?

Його вже сильно хитало, я бачив, що вони вже майже витягнули з нього душу. Я стрибнув вперед і загородив його, як одна з цих багатооких вибила аутректор. Тепер я беззбройний.

*

Я вже був зовсім близько, як зненацька роздався грім. Небо наді мною заколихалося. Одягнув шолом і побачив, що це ніяке не небо, а вмістилище богів! Щось схоже чи то на хобот, чи то на довгу трубу, котра зчіплювалася з «небом», кидало в різні боки. Я з жахом упізнав у ньому УІМ(міст між світами). Раптом все зупинилося, ніби хтось вимкнув звук і рух. Це погано.

Я рвонув до входу й, одягнувши «липучки», хутко поліз угору. Я заставляв себе не думати про найгірше, але, як на зло, перед очима виникало сумне обличчя Жюльєна. Я повинен його врятувати, повинен!

Вилізши, я побачив, що він лежить на спині, закриваючи ще якогось хлопця. Здається, Бенуа щось казав про аборигена. Зненацька щось вдарилося об ноги. Це був аутректор. Увімкнув, торкнувся хрестика, перевернув бережку, щоб вона не дивилася назовні, й вистрілив.

Духи кинулися врізнобіч, декотрі спробували дотягнутися до мене, щоб випити душу, але аутректор працював чудово. Не встигали вони наблизитися, як він вже втягував їх усередину. Двома великим кроками я подолав відстань до Жюльєна й втягнув духа, котрий пив його душу, швидко розвернувшись так, щоб не показувати їм спину. Я не міг перевірити, в якому хлопець стані, тому мені зоставалося лише стояти й відбивати атаки.

*

Було голосно, дуже голосно. Я мертвий? Але звідки тоді цей шум? Відкрив очі й зрозумів, що бачу лише білий колір. Зненацька щось мене схопило ззаду і прошепотіло: - Дякую.

Я оглянувся й побачив, що це Ен’ю. Схоже, я живий та ще і згадав, як звуть його.

- Бери цього хлопчиська і тікай!

Степан? Я підняв очі й уставився йому в спину. Схоже, він весь цей час нас захищав. Я піднявся й одразу сів. Під ногами лежав аутректор, котрий я дав Ен’ю. Мабуть, я повинен був спочатку пояснити, як він працюю. Став на ноги й увімкнув прилад.

Зненацька вдарила сильна хвиля повітря, й нас відкинуло до стінки. На нас дивилася величезна істота, мабуть, з мільярдом очей де тільки можна. Схоже, вона головне божество. Я підняв аутректор і вистрілив дротиком, котрий повинен був його розчинити.

- Ні! – Степан спробував вибити в мене з рук зброю, але гігант вже почав розчинятися.

*

Коли Жюльєн вистрілив, я зрозумів, що вся планета приречена, тому я підняв аутректор і направив його на бога. Якщо вже вмирати, то з піснею.

*

Крики, стогони богів різали вухо, лякали. Ці жахливі кулемети втягували й втягували їх у себе, і я відчував, як зі смертю кожного з них всередині мене щось обривається. Коли прийшов головний бог, я зрадів йому так, як нікому в житті не радів. Його добрі, чуйні очі дивилися на мене й, здавалося, пробачали всі скоєні мною гріхи. Яким же я був дурнем, звинувачуючи їх. Як такі чудові істоти могли коїти зло? Зненацька пролунав постріл. Я уставився в ці тисячу очей і з жахом усвідомив, що він помирає. Раптом нас всіх струхнуло й ми полетіли вниз. Схоже, настав кінець світу.

*

Це кінець. Світ богів знищений, і зараз ми помремо. Нас всіх скинуло в куток, тому я зміг дістати рацію. Вмістилище почало рухатися.

- Тікайте! Ця планета зараз самознищиться! Це ОТДП, Світ залежний від богів!

Все, більше не треба їм нічого казати. Яка дурна смерть… При цьому ніхто не здогадався, з якого типу планетою ми маємо справу. Це означає лише те, що команда без капітана нічого не коштує.

Нас сильно стряхнуло, а потім нас викинуло кудись вперед. Я оглянувся й побачив, що Світ богів уперся в цю дивну субстанцію. Коли я оглянувся, зрозумів, що ми потрапили в пекло.

Навколо нас стояли істоти, сліпі, як немовлята. В мене це викликало сміх. І це те, що люди бояться? Зненацька одна з них скрикнула – й вони всі роззявили пащеки й ринули на нас. У їхніх ротах було чотири ряди зубів. Мені щось не хочеться знати, навіщо вони їм.

Ми стали спина до спини з Жюльєном, а абориген в прямому сенсі слів плутався між наших ніг і скиглив. Ми палили майже наосліп – тут панувала напівтемрява. Зненацька щось спалахнуло, і ми побачили двох дияволів. Один з них був вже знайомий – це той бог, котрого ми вбили там, на горі, тільки вже без очей. Біля нього стояв «справжній» диявол і з його єдиного ока йшло це світло.

Істоти переможно закричали й накинулися на нас. Дияволи повільно насувалися. Ми вже не справлялися з цим тиском, як зненацька приміщення освітив справжній спалах вогню, котрий розчинив дияволів і знищив майже всіх сліпих. Наш рідний Крес розчищав дорогу нам. Ми швидко кинулися до нього, по дорозі втягуючи розкидану тут енергію, як зненацька і цей світ хитнувся й став кудись падати, хоча, здавалося б, далі падати вже нікуди.

Бімоноплан відкинуло до кінця разом з нами. Ми забралися в нього, й Тоні, розігнавши мотор, кинувся в трубу.

Ми вилетіли звідси й побачили, як Світ богів зім’яв планету з одного боку, а Світ дияволів летить над нами. Ми полетіли в протилежний бік його руху, й виринули в чистий космос.

*

Зненацька почувся гуркіт. Бімоноплан рвонув вперед, тому я не міг бачити, що відбувається, але звучало це так, ніби розкололи волоський горіх, тільки в тисячу разів голосніше.

Коли ми вже залітали в дирижабль, я обернувся. Окос горіла, й у цьому винен я. Охопивши себе руками, я намагався не думати про те, скільки життів згубив своєю мрією, котра виявилася такою огидною. Вбиваючи богів, я знищив усіх людей. Майже всіх. Я обернувся на Ен’ю. Він сидів блідий, як смерть, і здавалося, вже покинув цю реальність.

*

Без думок, без думок. Все це сон, лише сон. Це ж сон, правда? Як же холодно, тут дуже холодно. Моя планета стоїть ціла-цілісінька, а всі люди на ній живі. Я в це вірю, я в це вірю. Мамо, мені сниться жахіття, розбуди мене.

*

Як тільки бімоноплан опинився в дирижаблі, я зірвався й кинувся вперед, не дивлячись куди йду. Було погано, мені було так погано, що хотілося роздирати груди, шукаючи, що це там гидке там застрягло. Я влетів у свою каюту й запер двері. Витягнув пляшку горілки й почав пити з горла. Було погано, жахливо погано, і алкоголь не допомагав впоратися з цим почуттям. Я осушив пляшку й кинув її у стіну.

Вона дзвінко розбилася. Я піднявся на ноги – підлога піді мною захиталася. Погляд впав на ілюмінатор. Якщо його відчинити, я через декілька секунд буду мертвий.

*

Я піднявся на палубу й ніхто мені не завадив. Я йшов, куди ведуть мене ноги. Мене помітно трясло і я намагався ні про що не думати.

Зненацька я почув звук скла, що розбивається. Він долинав з каюти Степана. Я кинувся до неї, і виявив, що вона замкнута, але там всередині точно хтось був. Я поліз в кишеню, де завжди тримав відмички – ця звичка в мене зосталася ще з дитинства. Присів і почав колупатися в замку. Погано йде… Є!

Я опинився всередині й очманів. Степан з усіх сил бив шаблею по боках ілюмінатора, вибиваючи цвяхи. Я кинувся на нього й вибив її з рук. Дивно. Чому мені це так далося? Зненацька чоловік хитнувся й впав на підлогу. В ніс вдарив запах спирту. Він був п’яний. Раптом він схопив мене за рукав і благально прошепотів:

- Вбий мене.

- Ні! – відсахнувся від нього. Трохи подумав і забрав шаблю.

- Будь ласка.

- Ти не в собі,- зробив крок назад. Він зненацька схопив себе руками й розплакався. Я не знав що робити. Обережно підійшов і обійняв. Його почало ще сильніше трусити, але досить швидко він заспокоївся й вже сказав рівним голосом:

- Пробач.

Я зостався сидіти поруч, поки він не заснув. Потім піднявся, взяв шаблю і вийшов на палубу. Оперся о поручні й уставився в космос. Заспокоює. Так от що в ньому знайшов Кевін.