Огидний шостий поверх

Максим учора таки мав рацію, коли сказав, що друга порція морозива – зайва.

Вони повечеряли всією родиною, як завжди; з’їли по морозиву на десерт, і тут Оля зрозуміла, що хоче ще, про що й повідомила маму. Та відповіла: ну як хочеш, то, мовляв, іди за ним сама. Ну, Оля й сходила, і принесла додому, і сіла в кімнаті у кріслі, і з насолодаю почала їсти… А тут Максим, що возився за столом з якимись паперами, філософствував:

- От скільки не вивчаю ці матеріали, все-таки схиляюсь до думки, що наш будинок побудовано неправильно. Ну зовсім проти всіх відомих правил. І стоїть якось боком до інших будинків, і вулицю фактично перекрив, бо якби не він, то в нас була б одна довга вулиця замість двох. Ніякої логіки! Хто так будував?!

Авжеж, він – студент будівельного інституту, це все по його часті. Але що Олі до того? Вона й відповіла просто так, аби що сказати:

- За радянських часів усе так робили!

- І зовсім не все, - чомусь обурився брат. – Ти краще про своє нинішнє здоров’я подбай, бо щоб тобі від двох порцій морозива та не захворіти!

Оля ображено промовчала. Вона терпіти не могла того, що брат постійно будь-яку тему в розмові міняє на тему виховання молодшої сестри.

То було вчора. А сьогодні в Олі боліло горло, і взагалі було якось зле. Два уроки вона ще просиділа, на третьому зрозуміла, що їй гіршає.

- Сходи в медпункт, - порадила Софійка – сусідка з дев’ятого поверху, найкраща подружка, з якою вони завжди сиділи за однією партою. – Або відпросись додому. Тільки якщо підеш додому, то ліфтом краще не їдь, бо його зранку глючило.

- Дівчата, тихіше там! – вчителька математики повернулася до них від дошки, на якій креслила паралелограм.

І поки вона не відвернулась знову, Оля підняла руку.

- Що тобі?

- Можна сходити в медпункт?

- А що сталося? – захвилювалась вчителька.

- У мене горло болить, і здається, температура.

- Ну, йди.

Температура 37,5 видалась важливою причиною відпроситися і піти додому. Навчальний рік щойно розпочався, теми тільки почали вивчатися, до найближчих залікових робіт ще далеко, тож керівничка відпустила Олю без проблем.

Дівчинка зовсім забула, що казала їй подружка про ліфт. Тому неймовірно розсердилась, що той ніяк не реагує на всі її натискання на кнопку. Знову ці кляті глюки! Доведеться йти пішки до шостого поверху!

На другому поверсі ліфт стояв розчинений. А що з температурою було важко йти сходами так високо, то Оля подумала: а може спрацює, не глючитиме? Дивацтва ліфта, зазвичай, швидко минають. Дівчинка сміливо увійшла і натиснула на кнопку з цифрою «6». Двері слухняно зійшлися, а проте щось було не так…

Що саме, Оля збагнула за мить – отого білого приладу з червоною лампочкою, що висів під стелею у кутку, раніше не було. Думки промайнули з блискавичною швидкістю, викликавши страх: що це? його ж не повинно тут бути? а якщо це бомба? теракт, про які часто розповідають в новинах?

А наступної миті страх поступився місцем жаху. Піднявшись на третій поверх, ліфт раптом став залізним. Не встигла Оля ані здивуватись, ані злякатись, як відчула, що підлога провалюється під нею – на четвертому поверсі ліфт нагадував трухляве дерево, усередині якого дівчинка раптом опинилась. Але нікуди провалитись вона не встигла, бо виїхала на п’ятий – тут нічого небезпечного ніби не було, тільки стіни ліфта набули кривавого кольору, який дратував своєю недоречністю. На шостому майже все стало, як і мало бути – звичайнісінький ліфт житлового будинку – от тільки з лівої від Олі сторони висів на всю стіну плакат із голою жінкою.

Двері розійшлися, охоплена жахом дівчинка вискочила назовні. Ні, в ліфті ці страхіття, мабуть, тільки розпочалися!

Під’їзд був зовсім іншим! І стіни не світло-сині, а коричневі, і всі двері до квартир чомусь змінили свій вигляд. Даремно Оля озиралась на всі сторони, намагаючись відшукати поглядом хоч щось знайоме! Ось її квартира… ось тут має бути. Ні, це зовсім не вона. Що ж робити? Куди йти?

Мабуть, їй треба вийти на вулицю… ні, тільки не ліфтом! пішки з шостого поверху на перший. Але коли спускалась із п’ятого на четвертий, почула жіночі стогони. Навіть розібрала, що голосів двоє. Такі самі, як у кіно, коли займаються сексом. Ну хай, то не страшно, якщо хтось і вирішив зайнятись таким у під’їзді, вона швиденько проскочить повз них.

Оля побачила зі сходів, як біля найближчої квартири ніжилися дві напівголі дівчини. Намір швидко їх оминути кудись вивітрився; Оля заклякла на місці. Але найгірше те, що одна з дівчат теж її побачила!

- Данко! – заверещала вона до подружки. – Дивись! Дівчинка! Давай ми її запросимо до себе, щоб…

Закінчення фрази змусило Олю не лише перелякатись, але й почервоніти. А що лесбіянки таки відірвались одна від одної, готові до погоні, то Оля кинулась навтьоки. Забігла назад на п’ятий поверх, а там викликала ліфт. Той спустився швидко, бо стояв на шостому, але лесбіянки вже наздогнали Олю. Побачивши, що не втече, утікачка притиснулась до дверей ліфта спиною, точніше, величезним рюкзаком, з яким ходила до школи. Це щоб відразу заскочити всередину, коли двері розчиняться. Миттю збагнула, що треба чимось задурити цих збоченок, поки не схопили і не потягли гвалтувати.

Оля заговорила скоромовкою:

- Що вам треба? Я не хочу нічого такого з вами робити, і тому не буду, і ви не маєте права мене примушувати!

На щастя, лесбіянки зрозуміли не все, бо просто мовчки вирячились на дівчинку. Усього на мить, але цієї миті вистачило, щоб ліфт відчинився, Оля заскочила у нього і майже несвідомо натиснула кнопку дев’ятого поверху. Одна з лесбіянок отямилась, просунула руку в двері, щоб зупинити їх; тоді Оля щосили почала бити ту руку і долонями, і кулаками, прикрикуючи:

- Ось вам! Ось вам! – і закашлялася після цих слів, бо в горлі задряпало.

Але ті дівчата таки лишились зовні, а ліфт повз угору. І з ним знову відбувалося щось незрозуміле. На сьомому поверсі зникло світло, і Оля опинилась у цілковитій темряві. Не встигла добряче злякатись – вже восьмий поверх. Ліфт раптом вкрився павутинням; дівчинка налякано скрикнула, побачивши кількох великих павуків. Дев’ятий поверх прибрав цих тварюк, але підніс найбільший сюрприз. Тут змінився сам ліфт – став значно ширшим, і Оля опинилась ніби в кабінеті, хоч і зовсім порожньому. Двері розчинились, і дівчинка, трохи повагавшись, чи йти, все-таки вийшла.

І тут було значно просторіше, ніж у неї вдома. І тихо. Олі не хотілось вертатися до ліфту, тому вона пішла вниз неймовірно широкими сходами. Нікого не зустрічала, але все одно тремтіла. Чи то від щойно пережитого переляку, чи температура підвищувалась… Згадавши про своє горло, Оля відчула себе зовсім хворою.

Так нікого й не зустрівши в під’їзді, вона вийшла з будинку. Широка вулиця навпроти – звідки? Її ж тут не має бути, їхній будинок стирчить посеред дворів сусідніх багатоповерхівок! Але викинула все те з голови, коли побачила тутешніх мешканців. Троє велетнів з довжелезними руками сиділи на чомусь бетонному. В руках вони тримали баночки, схожі чи то на пиво, яке п’є Максим, чи на енергетики, якими бавляться хлопці-однокласники. Четвертий велет стояв поруч з ними на всіх чотирьох – тобто на ногах і довгих руках. Наче горили! Переляк у Олі був ще сильнішим, ніж від лесбійських намірів дівчат з шостого поверху.

Ці потвори теж її побачили. Ну що за лихо?! Чому вона відразу стає об’єктом цікавості всіх тих ненормальних людей? Правда, в цих молоді обличчя не злі, але налякані. Тільки один виявився сміливим, бо пішов просто до Олі; його обличчя виражало подив.

Бідолашна Оля знову кинулась втікати, проклинаючи і цю пригоду, і свій важкий рюкзак – чи не викинути його?.. Знову під’їзд – дякувати, що тут хоч не двері з домофоном! Але той дивак погнався за нею і наздогнав якраз на першому поверсі.

- Почекай! – гукнув він, уже хапаючи дівчинку під лікоть. – Не бійся мене, я просто хочу поговорити!

Оля визволила руку і повернулась до нього, розуміючи, що не варто підставляти незнайомцю спину. Її погляд був сповнений рішучості, і вона досить жорстко відповіла:

- То говори! Що?! – а сама ступнула крок до ліфта.

- Ти ж Софійка, так? – спитав незнайомець.

Стало ясно, що він очікує тільки на ствердну відповідь. Оля розгубилась. Чому цей мавпоподібний назвав ім’я її найкращої подружки?

- Ні, - відповіла вона вже не так рішуче; ще один крок – вона вже майже біля ліфта.

Тепер розгубився її переслідувач.

- Ну тоді я взагалі нічого не розумію, - пробурмотів він.

Замислившись, незнайомець прогавив той момент, коли Оля дотягнулась до кнопки – височенько, хай їй чорт! Ліфт загарчав десь далеко. Сто чортів! Мабуть, їде аж з дев’ятого! Треба заговорити переслідувача, щоб думав, що поки ліфт доїде, дівчинка може передумати тікати.

- А… а т-ти хто? – спитала Оля, зумисне затинаючись.

- Я Антон, - незнайомець – точніше, тепер уже знайомець – явно зрадів продовженню бесіди. – Приємно познайомитись!

Він усміхнувся – ні, таки справді приємне обличчя! І навіть спробував потиснути Олі руку. Але самими пальцями, бо мав на руках досить грубі шкіряні пальчатки до ліктя. Ну так, це ж фактично взуття, а не одяг…

- А чому ти погнався за мною?! – в голосі Олі почулася паніка – цього разу непідробна. Ну де той ліфт?

- Ти ж не така, як ми! Ти тут нас усіх перелякаєш! Ну, крім мене, бо я вже бачив таких людей, як ти, що ходять тільки на ногах. Звідки ти?

Ліфт розчинився – нарешті! Оля заскочила всередину, але Антон зрозумів, що до чого, і пішов за нею. І тому дівчинка кинулась у куток – на щастя, ліфт тут широченний!

- Не чіпай мене! – гукнула вона якомога грізніше – крик знову закінчився кашлем.

Миттю розслабила лямки рюкзака на плечах – якщо цей Антон її схопить, вона скине свій тягар і виграє кілька секунд… якщо це щось дасть, у ліфті хіба далеко втечеш? Двері за ними зачинились.

- Та не кричи! – з добрим усміхом порадив Антон. – Подумають, що я тебе вбиваю! Краще розкажи все-таки, звідки ти? З якого світу? Ну тобто, з якого поверху?

- З… з шостого, - ледве вимовила Оля, назвавши той поверх, на якому жила.

- Ну то поїхали на шостий, - примирливо сказав Антон і натиснув на кнопку.

Вже за мить він вилаявся, коли ліфт раптом став таким маленьким; спробувавши влаштуватись зручніше, Антон зняв собою зі стін майже все павутиння і павука на додачу. Замовк, опинившись у темряві. І з превеликим задоволенням вибрався назовні, коли ліфт нарешті зупинився на шостому поверсі. Антон навіть не зауважив голу тітку на всю стіну, а от Оля увагу звернула і сумно зітхнула – вона знову потрапила кудись, а не додому!

- Ну чого стоїш? – здивувався її супутник, знімаючи з себе павутиння і краєм ока спостерігаючи, куди поповзе павук, що на ньому сюди приїхав.

Оля вийшла, ліфт тут же зачинився.

- То ти тут живеш? – спитав Антон.

- Ні, - ледь чутно відповіла Оля, боячись, що він зараз страшенно розгнівається. – Розумієш, поверх мій, але тут все не так, як у мене вдома…

Оля підійшла ближче до Антона і почула звідкілясь згори:

- Варко, дивись, то не та сама дівчинка?!

- Вона!

Оля з Антоном підняли голови. Так, лесбіянки, ті самі. Вже перебрались набагато вище, аж на шостий поверх, і здаєься, навіть вдовольнились, бо вже не ніжились, а просто сиділи на найвищій сходинці, розставивши ноги. Одягу на найцікавіших місцях, звісно, не було. Як у тих тіток, яких у новинах показували, як вони голяком проти різних політик протестують.

- А який із нею красень! – без іронії продовжувала та, яку звали Варкою. – Я б на ньому покаталась! Ну, не як на конячці, а по-нашому.

- Ходімо звідси кудись, - попросила Оля Антона ледь не плачучи. Горло знову роздер кашель.

- Ти що, хвора? – чомусь занепокоїлась друга лесбіянка, яка, як пригадалось, була Данкою.

- Хвора, - підтвердила Оля.

Обидві дівчини скривились, наче враз відчули огиду.

- А чим? – вже презирливо допитувалась Данка.

- Свинячим грипом, - бовкнула дівчинка перше, що спало на думку – вона згадала, що такий справді лютував колись, ще як вона була ну зовсім дитиною. 

- То не треба було зі свиньми спати, - професорським тоном сказала Варка і подивилась чомусь на Антона.

Його це розлютило; обличчя враз стало гнівним. Оля думала, що він накинеться на лесбіянок і поб’є іх. Та Антон виявився досить стриманим хлопцем. Він спокійно спитав:

- А ви знаєте, дівчата, що маєте велику проблему?

- Яку це?

- До вас он павук повзе, - показав Антон; восьмилапий прибулець із ліфта дійсно вибрався вже на третю сходинку, хоча його більше цікавив проліт. – Бачите? Він шукає якусь дірочку, де б міг сплести павутину…

Чи зрозуміли лесбіянки натяк, чи просто злякались, але з вереском дременули на ще вищий поверх. Антон стримано засміявся, і у Олі теж якось полегшало на душі, хоча жарт ій зовсім не сподобався.

- Давай зробимо так, - вирішив Антон. – З дев’ятого до шостого ми вже проїхали. Поїхали тепер на перший. Ти ж упізнаєш свій ліфт?

- Упізнаю.

- Тоді й вийдеш на тому поверсі, який буде твій.

- Добре, - зраділа Оля.

Викликали ліфт – той приїхав знизу. Антон, пропустивши першою Олю, знову ледве вліз у тісну кабіну, а тоді натиснув на кнопку першого поверху. Але… цього разу ніяких змін не відбувалось! Нікуди не зникала гола тітка зі стіни. Оля поглянула на той пристрій у кутку – його теж не було. Вона сказала про це Антону.

- Це означає… - розгублено розпочав той.

- Що?!

- Це означає, що ми тут застрягли!

Оля побачила, що тепер і він злякався, запанікувала і розплакалась. Антон миттю зібрався:

- Так, без сліз! Головне – зберігати спокій!

Двері розчинились. Антон виліз і покликав:

- Ходімо.

- Куди? – не зрозуміла Оля.

- Не знаю, куди. Але ж у ліфті проблему точно не вирішиш.

Тут не було чого заперечувати.

Вони вийшли надвір. Антон уголос розмірковував, намагаючись заспокоїти передусім себе:

- Якщо вже ми не можемо повернутись додому, то маємо якось влаштуватись тут і дочекатись Мирослава.

- Кого? - здивувалась Оля.

- Того чоловіка, який керує ліфтом і буває у всіх дев’яти світах.

Оля замислилась. Мирослав. Це ж Софійчин тато! Дійсно, мабуть, усі мешканці будинку знали, що саме Мирослав найкраще вправляється з глюками ліфта. І Софійку Антон теж називав. Оля вирішила розказати про них своєму новому приятелю – все одно разом у халепу вскочили, навіщо ж тримати від нього таємниці, які можуть бути дуже важливими?

Вислухавши її, Антон помітно підбадьорився:

- Це добре, якщо він тебе знає! Тоді кинеться на розшуки відразу, щойно дізнається про твоє зникнення!.. Чекай, а чого ти така червона?!

Оля розповіла про хворе горло.

- Отже, що ми маємо, - підсумував Антон. – Скільки часу тут пробудемо, невідомо, тому треба подбати спершу про ліки для твого горла, потім про їжу, а після того про нічліг. І все це – не відходячи далеко від цього дому.

- Чому? – не зрозуміла Оля.

- Щоб Мирослав нас швидко знайшов, коли вийде з під’їзду. А поки що треба організувати тобі якісь ліки. Аптеки в них тут мають бути.

- А гроші?

Замість відповіді Антон зітхнув і почав приглядатись до перехожих. Люди ходили майже голі – в них тут що, і зими не буває? Багато хто дивився на Антона з нездоровою цікавістю.

- Дивно, що їх моя зовнішність не бентежить, - зауважив він. – Я ж для них потвора. Вони мають відчувати до мене відразу.

Але з насторогою люди дивились на Олю, коли вона кашляла.

- Бояться чимось заразитись, - висловив припущення Антон.

Вони удвох ішли кудись вулицею. Така ж вулиця, як і в рідному світі Олі – такі самі висотні будинки, такий же транспорт. Але у дворах багато людей займалось сексом – і парами, і групами. Назустріч Олі і Антону йшов зовсім голий продавець морозива – холодильник з товаром він котив перед собою на колесах. Такого в Олиному світі не було, і вона здивувалась. Але як той продавець закликав перехожих купити порцію морозива?! Оля вперше в житті зрозуміла, що означає фраза «вуха в трубочку згортаються»; навіть Антон знітився.

Проминули того торговця, йшли далі. Раптом Антон зірвався з місця і напав на якогось юнака в шортиках, схопивши його за горло.

- В тебе є гроші? – спитав грізно.

- Скільки? – прохрипів юнак; Оля, почувши, ледь не засміялась – ну дуже доречне запитання!

- Усі!

Юнак неохоче поліз у кишеню і витяг звідти невелику пачку папірців, які Антон тут же забрав, штовхнувши свого полоненого у плече – іди, мовляв. Юнак заплакав і кинув їм услід:

- Міг би по-людськи відробити, а не красти!

Антон не слухав – розглядав гроші. А Оля дивилась на нього – видно, що теж засмучений власною витівкою. Зрештою він поклав гроші в свою кишеню, яка виявилась на футболці на животі. Цього разу Оля тихенько засміялась – як кенгуру!

- Цифра там немаленька, - повідомив Антон, вирішивши не показувати відібрані гроші дитині. – Тепер знайти аптеку і подивитись, що в них тут за ціни…

Де поблизу є аптека, Антон спитав у парочки, що на травичці біля чергового будинку приходила до тями після шаленої розваги.

В аптеці нікого не було; і то добре, менше людей – спокійніше. Продавця теж довелось гукати. На викрик Антона: «Тут хтось є?!» вийшла молода жіночка в білому корсеті:

- Слухаю вас.

- Нам потрібно щось від високої температури. І вода, щоб запити.

Жінка назвала сумму – чверть від тої, що Антон нарахував з пограбованого. Але, рахуючи гроші, раптом помітив напис на пляшках з водою у вітрині і уточнив:

- Нам потрібна чиста вода. Без добавок – і без корисних, і без шкідливих. Найчистішу з усіх, що є.

Щойно Антон розрахувався за покупку, Оля відразу потягнулась до таблетки і випила її просто в аптеці.

- Пляшку, мабуть, тобі доведеться нести, - сказав Антон. – Я не можу стрибати на одній руці.

Дівчинка не заперечувала:

- Гаразд. А тепер куди?

- Тепер… Треба повернутись до нашого будинку. А дорогою подумати, де б роздобути їжу… і де переночувати, якщо все ж таки тут затримаємось.

Дорогою Оля вирішила покласти пляшку у рюкзак і, виконавши цей намір, раптом зраділа:

- Антоне, я зовсім забула! Я ж встигла на першій перерві купити кілька цукерок! – і вона показала жменю льодяників. – Бери!

Антон, знову знявши пальчатку, поклав одну цукерку в рот. Усміхнувся:

- Непогано. Але на них ми ледве протягнемо до вечора.

- У тебе ж залишились гроші? Можна сходити в магазин.

- Розумієш, Олю, найближчий маркет, який ми бачили – за два будинки звідси. Нам не варто відходити далеко. І не можна розділитись, бо тутешні збоченці не сплять. Можна б сходити туди ближче до ночі, але я боюсь, що вони ввечері ще більше чіплятимуться…

Вони повернулись у свій двір. Оля сіла на парканчик – огорожу розкішної клумби. За ним ще квітли буйні кущі чорнобривців, які місцями були зім’яті. Напевне, на них хтось займався сексом. Олі стало шкода, що таку красу так безжально понівечіли, і вона відвернулась, щоб цього не бачити.

Антон присів навпочіпки навпроти дівчинки. Вони ще якийсь час обговорювали своє становище, розмірковуючи, де ж можна було б переночувати. Часом їх відволікали люди, які запрошували дивних незнайомців до себе в компанію. Оля кашляла, а Антон казав, що дитина хвора і всіх заразить – тоді їм давали спокій. Антон після свого пограбування не хотів лізти в бійки і наражатись на небезпеку, тому він цілком підтримував мирні методи відшивання збоченців.

Якоїсь миті Олі спало на думку, чи не піти до ліфта – викликати і, не заходячи всередину, подивитись, чи не увімкнувся той пристрій, що відкриває перехід в інші світи. Антон замислився, а потім недовірливо похитав головою:

- Якщо Мирослав його вимкнув, то вже так просто не ввімкне. Не ризикуватиме. Краще дочекатись його тут.

І тільки Оля хотіла заперечити, що вона ж не пропонує кудись ліфтом їхати, а тільки подивитись – як до них підійшов якийсь чоловік. Від всіх інших людей у цьому подвір’ї він відрізнявся насамперед тим же, чим і Оля – він був добре вдягнений. І вираз обличчя якийсь інший… Оля злякалась і сховалась про всяк випадок за Антона; той теж став на руки.

Дивний чоловік розплився в посмішці:

- Молоді люди, ви нетутешні, так? – І, не дочекавшись відповіді, продовжив солодким голосом: - Вам не зовсім безпечно тут залишатись. Ви можете викликати в людей зайву, непотрібну цікавість до себе. Тому я б радив вам піти зі мною – я надам вам добрий притулок…

- Я йому не вірю! – озвалась Оля.

- Та й я теж, - погодився Антон. Бо й справді: ті дві збоченки – всього лиш веселі й дурнуваті дівчата; люди на вулиці – просто цікаві до незнайомців; а в цьому чоловікові було щось підозріле.

- Ви мені можете не вірити, звичайно, - співбесідник говорив з виразною іронією. – Але коли розповсюдиться слух, що ви чимось небезпечні, вас просто знищать. Тому краще ходімте зі мною. Я вас захищу…

І тут за спинами Олі та Антона пролунав гнівний чоловічий голос:

- Відчепися від них!

Озирнувшись, Оля ледь не скрикнула від несподіванки. Так, це справді був Мирослав, тато її найкращої подружки Софійки – але який він мав вигляд! Наче щойно з бойовика вискочив! Якийсь костюм, схожий на військовий, зелено-коричневого кольору, на шиї, здається, протигаз, ніби знятий з обличчя, а в руках – справжня рушниця. Втім, про зброю колись розповідала Софійка, що тато з рушницею на полювання їздить.

А Мирослав ще розгнівано кричав на підозрілого чоловіка:

- Хіба я тебе не попереджав, Борисе, щоб сидів і не рипався?! Іди геть звідси, бо повідстрілюю усе, чим дорожиш! І мені, сам знаєш, нічого, - він особливо виділив слово «нічого», - за це не буде.

Чоловік явно лютував про себе, кілька разів відкривав рот, щоб щось заперечити, але розумів, що не перекричить Мирослава. Тільки коли той наставив на нього рушницю, тоді Борис буркнув:

- Добре, добре, я йду.

Мирослав простежив, щоб той відійшов на безпечну відстань, а тоді доброзичливо спитав у Олі з Антоном:

- З вами все гаразд?

Дівчинка чомусь розплакалась. Мирослав обійняв її за плечі і звернувся уже до Антона:

- А ти як тут опинився? Давайте, щоб не кататись зайвий раз різними світами, піднімемось на шостий поверх пішки, і ви тим часом розкажете, як саме сюди потрапили, та ще й удвох.

Усі троє повільно піднімались сходами. Оля з Антоном, доповнюючи одне одного, розповіли про свою пригоду. Коли дійшло до запитання, з якого Оля світу, Мирослав пояснив:

- Наш світ – то другий поверх.

Вона зітхнула:

- Вже зрозуміла! Якби ж зразу…

А по закінченню розповіді Мирослав зауважив:

- Тобі пощастило, що ти зустріла Антона, який тебе захистив. Інакше все було б набагато гірше!

- А я от не розумію, - озвався сам Антон, - як тут люди живуть, якщо тільки про секс думають? Вони ж не можуть ні про що як слід подбати! А в них ніби й чисто, і товари продаються, і…

- А цей світ не завжди був таким. Лише останні кілька років. Все, що ці люди мають, все дісталось їм у спадок від розважливіших поколінь. І я з тобою згоден – певен, що вони все зруйнують за найближчі пару років. А проте цей світ не найгірший. У всіх інших як не війна, то екологічна катастрофа. Власне, тому я й забарився, бо розпочав пошуки з найнебезпечніших світів.

Вони вже стояли на шостому поверсі, і з останніми своїми словами чоловік викликав ліфт. Коли двері розчинились, вийняв із кишені пульт і увімкнув той пристрій з лампочкою у кутку.

- Борис вже не перший рік полює за оцією штукою, - сказав Мирослав про пульт. – Ну, Антоне, їдь на свій дев’ятий і спускай нам ліфт.

- Додому! – радісно вигукнув Антон, пхаючись до кабіни.

Коли він поїхав, Мирослав ще пояснив:

- У шостому світі у всіх робітників є обов’язок ще й розважати начальника або клієнтів. Але за це їм мають доплачувати. А Борис такий скупердяй, що марить можливістю знайти собі рабів. От і позирає на інші світи.

Олю цікавило не це:

- А чому наш ліфт такий незвичайний? Звідки тут цей пристрій, що робить такі переміщення?

- Я його називаю мотором або двигуном. Не знаю, звідки. Відомо лиш, що на цьому місці колись був пустир, а під землею - таємна лабораторія. Потім цей район забудували, ну і цей будинок поставили так, щоб лабораторію замаскувати, а експерименти продовжувати. Хто і що вивчав, уже всі забули, а пульт від мотора зберігається в моїй родині і передається з покоління в покоління. Моя сім’я стежить, щоб у наш світ не прорвались лихі люди. Оксана – ну ти ж знаєш мою дружину? До речі, зайдеш до неї, подивиться твоє горло. Всі до неї йдуть, бо добрий лікар, а вона про всіх записує, хто за яким графіком працює. Це й допомагає мені користуватись мотором так, щоб імовірність свідків була мінімальна.

Ліфт приїхав, і Оля відчула полегшення – нарешті додому! Але, щоб підтримати розмову, сказала:

- Але ж я сьогодні… ну так, пішла зі школи невчасно…

- Сьогодні, - пояснив Мирослав, - я мотор лагодив. І коли закінчив, то просто піднявся на третій поверх викинути дещо в сміттєпровід. Думав, ніхто ліфт не викличе за ті хвилини – де там! Збігаю на другий поверх – уже, двері зачинені, і ліфт їде кудись угору! Я побіг до себе збиратися на пошуки, і тут прийшла смска від Софійки, що Оля пішла додому. Ну, хоч знав, кого шукати.

- А Максим тільки вчора дивувався, що наш будинок так дивно розташований…

- Твій брат дуже розумний, - похвалив Мирослав. – Але ти все одно не кажи йому, в чому причина. Та й взагалі нікому про свою пригоду не розповідай, добре? Краще з Софійкою обговорюй, вона в курсі.

- Шкода, що я Антона більше не побачу. До нього в гості, мабуть, не можна?

- Чому? Можна, але… не варто. Все-таки ми дуже відрізняємось від їхньої раси, і це може створити неприємності і для нас, і для них. Хоча із усіх дев’яти світів саме той дев’ятий світ мені найбільше подобається. Його мешканці розумні, серйозні і миролюбиві.

Вже за хвилину Оля зрозуміла, яке це щастя – повернутись додому із далеких країв! Коли ліфт набув правильного вигляду, а двері розчинилась, дівчинка вискочила з нього.

- Ти куди? – здивувався Мирослав. – Я вимкну мотор, і можеш їхати на свій шостий поверх!

- Я краще пішки! – відгукнулась Оля вже зі сходів.