Один у космосі

Я захожу до зали, найбільшої зали прекрасної «Еугенії Грант», окраси нашого галактичного флоту круїзних лайнерів, названого на честь улюбленою співачки всіх часів, що походила з наших країв. Я сідаю за пульт і запускаю програму по підготовці шоу. Роботи починають виконувати завдання: чистять зал, готують сцену, перевіряють музику. Все працює ідеально, хоча пройшло вже більше двадцяти років. Я роблю розминку, розігріваю м’язи. Вони в мене підсилені імплантатами, які не тільки збільшили м’язову потужність, але й зменшили вірогідність травм. Ці імплантати коштували дуже дорого і я б ніколи не зміг їх купити, якби не мій Покровитель.

Я згадую про нього і зітхаю, бо дуже сумую за ним. Дійсно сумую. Бо ж я любив свого Покровителя, був до нього дуже прив’язаний. Можливо, навіть, занадто, бо ж «дружок» не мусив відчувати таких потужних емоцій до Покровителя. Пам’ятаю, як він здивувався, коли побачив перші результати сканування моєї свідомості. Не повірив їм, бо ж мав до мене кілька десятків «дружків», він же був безсмертний! Вища раса, небожителі, боги, якщо користуватися термінологією людей зі смертних віків. Коли було винайдено безсмертя, боги припинили існування, бо ж вони були потрібні лише людям, що вмирали. А навіщо потрібні боги безсмертним? Як здолали страх перед смертю, що породив всі релігії у світі.  

Вже багато років все людство ділилося на безсмертних і смертних. Останні були так, сміттям, яке швиденько чаділо відведений клаптик життя і зникало у небутті. Ще були тіла, взагалі не люди, а оболонки, які використовувалися безсмертними. Але тіла можна не рахувати. Отже, були безсмертні і смертні. Я був з останніх і всі мої родичі були смертними. Стіну між нами і безсмертними було не здолати. Колись давно, кажуть, безсмертя міг отримати кожний, треба було лише назбирати величеньку суму грошей. Але то було колись, зараз же безсмертя отримував тільки безсмертний, смертний міг розраховувати на це лише завдяки спеціальному дару всесвітнього уряду за особливі здобутки, або через виграш Великої лотереї. Але то був один випадок на трильйони. Годі й було мріяти про безсмертя простому смертному. Мені і так дуже пощастило, бо мій Покровитель обрав мене. І я присягся бути відданим йому. Він побачив мої почуття на скануванні. Що я не хотів ані грошей, ані штучних м’язів. Він послав мене на перевірку, мені зробили ще одне сканування і воно підтвердило, що я дійсно любив його, любив не за гроші. Не за якісь там вигоди, а просто любив! І коли танцював перед ним, то відчував крила за спиною, таке мене охоплювало завзяття!

Йому дуже подобалося «Народження наднової» у моєму виконанні. Так, цей танок вигадав не я, але я наповнив його новим змістом, я надав йому присмак пристрасті, чуттєвого шалу! Згадую, як Покровитель завжди починав плакати на цьому танці, а потім цілував мене і казав, що йому буде не вистачати моїх танців, коли я помру. Впевнений, він нікому такого не казав, бо ніхто йому не був настільки важливий, як я. Якого він наблизив до себе і поводився наче з рівним, хоч я був звичайним смертним, сміттям, а він безсмертним володарем Всесвіту!

Робот попереджає про трихвилинну готовність. Я розім’явся, м’язи теплі і підготовлені для танка. Одягаю костюм. Це не той самий костюм, в якому я танцював перед Покровителем. Все ж таки минуло більше двадцяти років. Але цей костюм – точна копія того, що був. Я знайшов його викройки і запустив один з кравецьких автоматів. Все техніка на борту «Еугенії» працювала, як треба.

Ось костюм на мені і я прямую до сцени. Збігаю сходами на гору і чую перші ноти «Народження наднової». Це така музика, така музика! Я аж здригаюся від надміру почуттів, пришвидшуюсь і вилітаю на сцену. Прожектори беруть мене на приціл і я починаю свій танок. Добрі вивчені за сотні, тисячі спроб рухи. У танку головне не думати, головне жити ритмом, щоб тіло само робило все як треба, а ти тільки радів відчуттю польоту. Справжньому польоту, бо ж я міг робити стрибки у шість оборотів, у три метри вгору і двадцять завдовжки. Це ті імплантати, які подарував мені мій добрий Покровитель. Я згадую його і моє серце аж тремтить, я плачу, але не збиваюся з руху і продовжую танок, його улюблений танок, який я присвячую йому!

Мелодія набуває космічного масштабу, її автор, хоч і походив з тіл, був справжній геній, катарсис наближається, зараз стрибок, переворот у повітрі, ще стрибок, шість оборотів і потім каскад стрибків, фізично найважча частина танцю, я проходжу її і відчуваю, як мені стає погано, паморочиться у голові, збивається подих, мене нудить. Але я не можу зупинитися! Не можу! Цей танок присвячений моєму улюбленому Покровителю і якщо я вийшов на сцену, то мушу дотанцювати! Я збираю останні сили, зчіплюю зуби, роблю фінальний пірует, ледь втримуюся на ногах і вклоняюся. Порожній залі, величезній залі на дванадцять тисяч місць, в якій немає жодної людини. Але мені і не потрібні люди, бо я ж танцюю для нього, для сого Покровителя! Я не вірю у життя після смерті, бо вже сімсот років відомо, що нічого такого немає. Але мені дуже хочеться, щоб мій Покровитель з темряви небуття бачив цей танок і так само розчулено плакав, як колись!

Я ще раз вклоняюся, роботи сцени вмикають овацію і я біжу за куліси. Впевненою і легкою ходою. Мене вистачає, щоб зійти зі сцени. Там я одразу падаю і хапаюся з серце. Це воно, кляте серце, не витримало танцю. Воно турбувало мене останні рази, а зараз, зараз зовсім погано. Мене нудить. Блюю на підлогу. Тут же підскакує робот прибиральник, він викликає робота-лікаря. Той сканує мене, просить руку, вводить ліки і наполягає, щоб я приліг. Ось вже і робот-ноші. Я лягаю. Кривлюся. І розумію, що, скоріше за все, це був мій останній танок. Більше я його не станцюю. Принаймні так, як би я хотів танцювати перед моїм Покровителем.

Це вік. Мені вже під п’ятдесят і серце вже не витримує навантажень. В мене звичайне серце і звичайні суглоби, на відміну від м’язів, вони вже заслабі для «Народження наднової». Я постарів. Думаю, що якби мій Покровитель побачив зараз мене, такого слабкого та огидного, він би покинув мене. Він же був безсмертний, він заводив «дружків», насолоджувався ними, а коли вони старішали, позбавлявся їх і брав молодих та красивих. Зараз би зайвим став я, бо кому приємно мати справу з вмираючою плоттю? А старість це і є смерть, розтягнена у часі. Проклята старість! Я так боявся її! І ось вона прийшла і вдарила по найдорожчому для мене, по танцю, який я танцював кожного дня на пам’ять про мого улюбленого Покровителя. Клята старість.

Робот-ноші везе мене порожніми коридорами «Еугенії Грант». Довгими і широкими коридорами, в яких немає жодної людини. А корабель же розрахований на двадцять сім тисяч відпочивальників і ще чотири тисячі обслуговуючого персоналу та команди! Тридцять одна тисяча людей! Але вже більше двадцять років я тут один. Все почалося з епідемії на краю Всесвіту. Нова хвороба, яка непомітно оселялася у людині, робила її рознощиком інфекції. Причому робила таємно, людина почувала себе добре, лікарі нічого не підозрювали, а інфекція розповсюджувалася. Вона з’явилася на віддалених планетах, слабо пов’язаних з центральними галактиками, їй би знадобилися десятки, якщо не сотні років, щоб розповсюдитися по всьому Всесвіту. Але інфекція не просто оселялася в людині, вона змінювала поведінку хворого, примушувала його зніматися з місця і мандрувати кудись подалі. Тисячі, що там тисячі, мільйони людей з віддалених планет несподівано продавали все своє майно, щоб купити квиток на галактичний лайнер і поїхати аби куди. Про це багато розповідалося, але ніхто не міг розуміти, що саме відбувається.

І тільки за рік, коли мільйони хворих рознесли інфекцію майже по всьому Всесвіту, почали реєструватися перші смертельні випадки. У людей несподівано відмовляла більшість життєво важливих органів і запобігти цьому не було жодної можливості. За кілька тижнів рахунок жертв досяг мільйонів, а за кілька місяців мільярдів. Паніка паралізувала весь Всесвіт. Спроби увести карантин та затримати розповсюдження інфекції були запізнілі та й не могли бути виконані через повний розпад влади і силових структур. Кожен намагався рятуватися сам, а в результаті гинули усі. Весь цивілізований світ поринув у темряву страху та свавілля.

У нашому кутку Всесвіту залишки влади збереглися, то епідемію вдалося деякий час стримувати. По-перше, військові підрозділи отримали наказ знищувати всі кораблі, що намагатимуться прилетіти до нас з інших галактик. Поліція відібрала і арештувала кілька мільйонів людей, які могли підхопити інфекцію під час останніх подорожей. Їх було зібрано на окремій планеті. Між планетами були заборонені переміщення, щоби не дати інфекції можливість розповсюджуватися. Ми були такою собі зоною порятунку серед суцільного хаосу та руйнації. Сподівалися пережити важкі часи. Та інфекція виявилася підступною. Бо у кількох людей строк інкубації склав не рік, як зазвичай, а три роки. Тобто, коли ми вже думали, що врятувалися, інфекція несподівано спалахнула серед нас. Була ще надія, що справа обмежиться кількома планетами, але інфекція поширювалася з людьми, які тікали з заражених планет. Армія знищувала втікачів та не могла встановити суцільний щит. Тим більше і серед солдат почалися захворювання. Був наказ знищувати частини, де виявлені випадки хвороби. Але такі частини чинили опір і виривалися, щоб інфікувати інших.

Вчені казали, що ось ця поведінка: спочатку намагання мандрувати і несвідоме зараження людей, а потім шалена заздрість до здорових і намагання будь що їх заразити, це все були наслідки того, що інфекція оселялася у мозку людини і починала контролювати її поведінку і свідомість. Це підтверджується і фактом вбивства людей з імунітетом. Вчені з самого початку передбачали, що серед трильйонів людей у Всесвіті мусять знайтися люди з такою комбінацією генів, яка б була неприступна для хвороби. І таких людей знайшли. Усього трьох. Можливо були і інші, але вони загинули в кривавому хаосі, що встановився у Всесвіті. А ось троє людей перехворіли і вижили, їх треба було дослідити, знайти потрібну комбінацію генів і виробити людей, здатних протистояти хворобі. Але інфіковані підняли бунт, увірвалися на планету, де були ті троє і вбили їх. Не просто вбили, а спалили, знищивши весь генетичний матеріал.

То епідемія вирувала далі. Коли стало зрозуміло, що її не зупинити і в нашому кутку, виник план «Рятівна втеча», який передбачав запуск галактичного корабля у далекі окраїни нашої галактики. Ретельно відібрані на предмет наявності інфекції люди хотіли перечекати важкі часи десь подалі від епідемії, щоб повернутися, коли все минеться. Для виконання плану була вибрана «Еугенія Грант», найрозкішніший і найбільший круїзний лайнер в наших краях. На ній були встановлені наднові сканери, які дозволяли виявляти інфекцію на початковій стадії. Всі пасажири та члени екіпажу пройшли через них. За наявності будь-яких підозр, людей не брали на борт ні за які гроші. Потрійна перевірка і «Еугенія Грант», завантажена всім необхідним на п’ятдесят років, вирушила в подорож у глухі куточки галактики.

Одним з ідеологів «Рятівної втечі» був мій Покровитель, який казав, що років за п’ятдесят, коли ми повернемося з подорожі, епідемія або вщухне, або ми знайдемо ліки проти цієї інфекції. На кораблі був зроблений окремий відсік, де працювали найкращі вчені, що мусили знайти, як здолати хворобу. Ми відбули у політ, у всіх був стан ейфорії, нескінчені концерти, танці та співи, ми святкували власний порятунок, тим більше, що за тиждень епідемія почалася на планеті, звідки ми стартували. Ми думали, що встигли, що врятувалися і перші місяці так і здавалося. На кораблі було зручно та затишно, мій Покровитель приділяв мені багато часу і я танцював для нього, танцював його улюблений танок, від якого він плакав. Ми багато розмовляли. І Покровитель був дуже щирий зі мною, розповідав багато такого, що ніколи не кажуть «дружкам». Наприклад, я допомагав йому обирати нове тіло. Старе вже досягло сорока років і не подобалося моєму Покровителю, то він хотів змінити його. Ми ходили на ферму тіл, дивилися наявні пропозиції і зійшлися на одній з кандидатур. Була вже запланована операція, яка б стерла свідомість тіла з його мозку, а натомість туди була б закачали свідомість мого Покровителя і він знову став би молодий та красивий, як то і личить безсмертним.

Я не заздрив Покровителю через те, що він залишався молодим, а мені довелося б старішати. Так влаштований цей світ, що люди діляться на три категорії: безсмертні, смертні та тіла. Безсмертні час від часу міняли свої тіла. Здебільшого вселялися у вісімнадцятирічних і виселялися з сорокарічних, таким чином вони жили тільки в тілах у фазі розквіту. Технологія пересадки свідомості була створена давно, майже сімсот років тому і саме тоді сформувалася каста безсмертних, людей, які спочатку змогли оплатити нове тіло, а потім вже отримували його по праву безсмертного. І це було справедливо, бо їх досвід, знання та зв’язки завжди дозволяли їм бути більш цінними за звичайних смертних. Яким залишалося лише старішати та вмирати. Ну і народжувати дітей. Безсмертні цим не переймалися, бо навіщо їм діти, якщо вони назавжди стали молоді та красиві? За дітей би довелося або платити, щоб забезпечити безсмертя і їм, або сумувати, коли б вони постарішали і вмерли. То безсмертні жили без дітей, а необхідні емоції отримували від «дружків». Колись, дуже давно, до цих взаємовідносин приплітався і секс, але після вдосконалення «Приборів щастя» (ТМ), інша людина стала для сексу не потрібна.

Робот привіз мене до мого номеру на тридцять сьомому рівні. Зараз я міг би зайняти будь-які апартаменти на порожньому кораблі, але мені подобався мій номер, куплений для мене Покровителем. Він же міг покинути мене на призволяще, не брати на «Еугенію Грант», але заплатив великі гроші за мій квиток. Він хотів бачити, як я танцюю, хотів говорити зі мною. Він сподівався, що я буду з ним хоча б частину шляху. Але не судилося. Епідемія спалахнула і на кораблі. Скоріше за все хтось дав хабар і проліз на корабель поза сканерами. Хвороба причаїлася, а потім нанесла свій удар. Я був серед тих, хто захворів першим. Нас ще забирали до лікарні, намагалися якось врятувати. Потім люди просто падали і лежали в коридорах, дехто намагався втекти на рятувальних човнах.

Я відчув, що захворів у понеділок, був одразу госпіталізований, у вівторок втратив свідомість. Далі я мусив померти, як померли трильйони людей у всіх кутках Всесвіту. Але сталося диво – у п’ятницю я прийшов до тями. Лежав у лікарняному ліжку, роботи слідкували за мною. Спробував покликати лікаря, але ніхто не відповів. Я підвівся. Ходити була важко, ноги тремтіли, але пішов. Всюди було порожньо. Жодної людини. Я нічого не розумів, проходив рівень за рівнем, відпочивав, ішов далі, але людей не було. Ані пасажирів, ані команди, ані колег з обслуговуючого персоналу. Покровителя теж не було. Вони всі померли і були прибрані роботами, які слідкували за порядком на кораблі. Залишився лише я. Одна жива людина на всю «Еугенію Грант». А зараз, можливо, і на весь Всесвіт.

У перший місяць після мого дивного порятунку від хвороби, на зв’язок виходив якийсь хлопець з кораблю, що впав на якусь дику планету у сусідній галактиці. Він благав про допомогу, бо на корабель зайшли місцеві чудовиська, які полювали на нього. Він кричав в етер, що має комбінацію генів, яка вистояла перед інфекцією, що його мусять врятувати для того, що він дав початок новому людству. Але його так ніхто і не почув, за кілька днів він перестав виходити на зв’язок, мабуть, був вбитий чудовиськами. Після того космос мовчав. Всі ці двадцять років космос мовчав. А корабель нісся заданою траєкторією. Всі механізми працювали, на «Еугенії Грант» вистачало енергії, їжі, води, всього. Ну, це не дивно, бо ж всього цього мусило вистачити на 30 тисяч людей протягом 50 років! А залишився я один. Один.

Не можу сказати, що я дуже сумував від своєї самотності. Я добре їв, пив дорогі напої, займався спортом, грався в улюблені ігри. Міг би і вживати наркотики, я знайшов їх у каютах багатих пасажирів, але в мене був всаджений контролер, який не дозволяв вживати заборонені речовини. Це Покровитель попіклувався, він турбувався про мене і не хотів, щоб я зробив помилку. Це безсмертні могли вживати будь що, бо у будь-який момент вони могли змінити тіло і жити далі. Покровитель розповідав, як колись помер від передозу. Не він помер, а його тодішнє тіло. Нічого страшного, згідно з заповітом було підібране нове тіло, в яке закачали резервну копію свідомості мого Покровителя. Він був пунктуальний, то оновлював її щомісяця. Так він помер і продовжив жити. Безсмертні сподівалися, що переживуть і цю епідемію, але не врахували, що для безсмертя їм таки потрібні нові тіла. А тіла хворіли і вмирали так само, як і прості смертні. Я був на фабриці тіл. Всі вони померли і безсмертним стало нікуди тікати від смерті. Звісно, залишилися їх резервні копії на газових носіях, але ті копії нема куди переписувати. А життя, то ж обов’язково є перебування на фізичному носієві. Якщо носія немає, то немає і життя.

Я спробував запустити ферму, щоб виростити нові тіла. Були запаси і сперми і яйцеклітин. Тіла на фермі зростали значно швидше, аніж звичайні люди, десь на третьому році вони вже досягали статевої зрілості. Але я жодного разу не зміг доростити їх до такого віку, бо тіла гинули значно раніше. Інфекція була в повітрі і вбивала будь-яке людське життя. Окрім мене. Такий ось жарт долі. Випадково саме моя комбінація генів виявилася виграшною.

Я лежав у своїй каюті і потроху відновлювався після серцевого нападу. Цікаво, скільки мені залишилося? На кораблі дуже хороші медичні роботи, вони зроблять будь-яку операцію, мають всі необхідні ліки. Але старість не лікується. Років за двадцять чи тридцять жоден робот вже не допоможе і я помру. Остання людина у Всесвіті? Мені начхати на це. Я б усе ладен був віддати за те, щоб станцювати перед Покровителем і побачити сльози на його прекрасномудрих очах.

І сам зараз заплакав. Потім відправив замовлення на обід. Його б могли доставити в каюту, але я любив їсти у ресторані. Коли прийшов туди, то стіл вже був сервірований. На двох. У пам’ять про мого Покровителя я завжди удавав, наче їм з ним. Обід був чудовий, на додаток атомний коктейль, серце вже зовсім не боліло і я пішов на капітанський місток. Як завжди, жодних звісток від людства. У перші роки вони ще бували, але виявлялося, що то подають сигнали вимерлі кораблі. Тепер не було і цього. Я в черговий раз подивився на кубічній мапі, де ми знаходилися і куди летіли. Я міг би змінити напрямок рух, бо був ідентифікований роботами, як єдина людина на кораблі, а значить його командир, але я не знав куди летіти ще. Нехай все буде, як є.

Пішов полежати у живому саду, де цвірінькали пташки і квітнули орхідеї. І тварини і рослини нормально перенесли епідемію. Мабуть тому, що не створювали загрозі для інфекції, яка обрала в жертву найсильнішого. Як відомо, життя, це потік генів, які конкурують між собою, борються за частку на ринку буття. Гени людства виграли цю конкуренцію, витиснувши всі інші гени на уздоріжжя, заповнивши собою більшість буття. Але тепер інфекція все змінила, тепер вже гени людства опинилися на смітнику, точніше в труні. Навіть мої гени, що виявилися сильнішими за інфекцію, навіть вони ні до чого.

Я лежу, згадую останній танок. Я вже старий, я не втримую його напруження. От якби мати нове тіло! І це ж можливо, бо я тепер маю доступ до всіх операційних роботів. Але немає тіл. Всі тіла вимерли і їх неможливо виростити, бо інфекція вбиває їх.

Я слухаю цвірінькання птахів і засинаю. Сплю, мені сниться мій Покровитель, який, наче, щось намагається мені сказати. Але я сплю занадто міцно. Коли прокидаюся і підхоплююся, наче мені пече. Серце починає дико битися, болить, я хапаюся за груди, кривлюся, викликаю робота-лікаря, мені роблять уколи, робот наполягає, щоб я ліг. Лежу і згадую сон. Господи, який же я дурень! Так, мій мозок занадто кволий. Покровитель колись казав, що залюбки переселився б у мене, але мій мозок просто не зміг би вмістити та на належному рівні обслуговувати його свідомість! Так, я тупий, я знаю, я вмію лише танцювати і нічого більше! Але я здогадався, здогадався!

Відпочиваю, а потім поспішаю до ферми тіл. Там кажу роботу, що хочу. Він консультує, що треба зробити. Я здаю свою сперму. Вона ділиться на сто вісімдесят порцій і спрямовується на запліднення яйцеклітин з запасів. За півтора місяця з коконів народяться нові тіла. Мої діти. Хтось з них мусить успадкувати той генетичний збій, що врятував мене. Хтось з них мусить вижити, здолати інфекцію! І вирости! Мені потрібні два тіла, усього два тіла, не більше! В одне тіло я запишу свідомість мого Покровителя! А в інше – свою! Я знову буду молодий і знову буду танцювати перед ним, танцювати з блиском, з витонченою технікою, як можу! А ще я зроблю собі посилене серце, кістки та суглоби! Я літатиму сценою!

Я уявляю це, бачу великий зал, себе на сцені і Покровителя у віп-ложі. Ось я танцюю і сльоза радості тече у нього по щоці. Лише я та він і нікого більше! Нам ніхто не потрібен! Я не хочу щоб нам хтось заважав, то не хочу давати новий початок людству. Тільки я і Покровитель. Я танцюю і люблю його, а він плаче, коли дивиться на мене. Як же гарно!

Страшна біль у серці, хапаюся за груди. Біль, біль, біль. Робот-лікар же вимагав спокою. Викликаю його, але він не може наблизитися, бо ферма тіл, це інша субординація і вхід туди для лікаря з корабля заборонений.

- Вам потрібно вийти до мене, потрібно вийти! – волає робот-лікар на вході до ферми.

Прямую до нього під стінкою. Мені погано, блюю тим, чим пообідав, темно в очах, ноги підгинаються, триматися, триматися! Не можна померти зараз, коли я знаю вихід! Ні! Триматися! Заради Покровителя! Заради Покровителя! Я станцюю перед ним! Танок! Зала! Він! Я! Станцюю! Стан...

Він впав за кілька метрів до виходу з ферми тіл і робот-лікар не наважився порушити заборону на вхід. Він помер, але механізм ферми вже запрацював і ось вже запліднені яйцеклітини потрапили в резервуари з живильними розчином і почали швидко зростати.