Обітована земля

Кришка зовнішнього люку корабля поволі відсунулася, і по обличчю Джека, наче вогненна коса, полоснуло гаряче полуденне сонце. Астронавт вдихнув на повні груди вогке і тепле повітря невідомої планети.

Джек вибрав для приземлення гладеньку каменисту височину, відкриту місцевість, - його нітрохи не тішила думка зупинитися посеред лісової гущавини і потрапити на зуби тутешнім хижакам.

Через три дні він мав повернутися додому. Джек уявив, як умиратиме від хвилювання Ірма, і закусив губу.

«Потрібно було залишатися із нею. Я завжди боюся підвести компаньйонів, установу, начальство, а що підведу Ірму – цього не боюся ніколи».

Проте розкаяння не мучило його довго. Джек знав за собою цю рису: у критичну мить він завжди відчуває незвичне піднесення і приплив сил. Спочатку він знайде воду. На цій планеті вона, як повідомив бортовий комп’ютер, цілком придатна до пиття. Непогано було б відшукати і їжу, адже невідомо, наскільки він тут затримається. Але вода  - насамперед.

Місцеві помітили його, коли він зачерпував воду зі струмка. Наповнивши пластикову посудину, Джек із насолодою хляпнув прохолодною водою на обличчя, почав енергійно витирати спітнілі лице і шию. І тут на галявину вийшли вони.

Їх було десятеро. Будовою і пропорціями тіла вони не відрізнялися від землян. Усі засмаглі, довговолосі, із брунатно-зеленуватою шкірою. Троє із них були вищими на зріст від решти, ширшими у плечах та із більш розвиненою мускулатурою, - очевидно, чоловіки. Хоч, може, на цій планеті природа наділила більшою фізичною силою саме самиць. У руках у декількох – загострені дерев’яні палиці.

Джек поволі, намагаючись не робити різких рухів, випростався. Дикуни мовчки дивилися на нього. Зненацька одна із «дівчат» щось сказала і посміхнулася, демонструючи великі нерівні зуби. Решта загомоніли між собою, усміхаючись.

Джек і собі усміхнувся; проте він не втрачав пильності. У студентські роки він читав про «чорний сміх» дикунських племен, що колись населяли його рідну планету, Землю. Коли місіонери, чи просто мандрівники з Європи потрапляли у краї, населені канібалами, дикуни при зустрічі оточували необачних подорожніх тісним кільцем, регочучи та вишкірюючи зуби. Місіонери тішилися вияву, як їм здавалося, дружніх почуттів, не здогадуючись, що таким чином канібали вітають майбутню трапезу.

Треба не провокувати їх і продемонструвати свої мирні наміри. Джек напружено згадував почуте на лекціях зі спілкування жестами. Зрештою не вигадав нічого кращого, як простягти руки відкритими долонями наперед: мовляв, я неозброєний і нападати не збираюся. Дівчина пішла просто до нього.

Підійшовши упритул, вона узяла Джека за руку і рішуче повела за собою.

Сплетені угорі товсті віти нагадували безконечну аркаду, із гущавини долинали пронизливі крики птахів. Ми наче залізли у порожню шкуру пітона, думав землянин, виглядаючи просвіток попереду.

Через годину вони вийшли до річки. Тут тубільці вирішили перепочити. Із мішка, що висів у неї на плечі, дівчина витягла плаский коржик, і переламавши навпіл, простягла половину Джекові.

Дикуни наминали коржі, запиваючи водою зі шкіряного бурдюка. Джек дивився на води ріки, що повільно перекочувалася в улоговині.

«Куди ми все-таки йдемо?» – зітхнув він уголос. У цю мить трапилося неочікуване: тубілка сказала, старанно вимовляючи кожен звук: «Ідемо… до…наш король».

Дівчину, що ішла поруч, можна було б назвати навіть гарненькою, якби не ота її брунатна шкіра.  Джек намагався вивідати у неї, чи й досі земляни гостюють на цій планеті, а також якнайбільше розпитати про того їхнього короля.

Милуючись тонким дівочим профілем, Джек розповідав про свою сім’ю там, на далекій планеті під назвою Земля. Цю планету звідсіля можна побачити лише вночі, як крихітну палаючу крапку у чорноті неба. Там на нього чекає його дружина… і син.

До приблизної дати пологів залишилося три дні; проте Джек уже звик до думки, що має сина. Подумати лише, батько сімейства! Він уже вирішив, що повернувшись додому, умовить Ірму переселитися із мегаполісу і покинути роботу. Добре було б винайняти будиночок десь у передмісті, де його малий міг би пробігтися по справжній траві замість цих безконечних рухомих доріжок! Правда, оренда житлоплощі у передмісті коштує шалені гроші, хтозна, чи вони нашкребуть стільки…

Дорога вивела їх на широку пласку рівнину. Обабіч виднілися приземкуваті округлі хатки; Джек подумав, яка із них може належати королю. Певно, ота, найбільша.

Навколо дороги буяло густотрав’я. «Трава тут із синюватим полиском», - зауважив Джек подумки, - А на Землі зелена, але хто про це пам’ятає…»

Трава була для нього першим виразним спогадом із дитинства. Батьки жили тоді в одноповерховому будиночку, - для сучасної родини це розкіш більша, аніж колись царські палати! - і малим він не раз спостерігав, як батько викошує траву на галявині навколо дому. Він штовхав перед собою чудернацьку громіздку махину, волік її сам, без автоматичного керування. Машина тягла за собою смугу скошеної трави, як корабель  - водяний шлейф. Джек, здається, і зараз чує цей запах – гострий запаморочливий запах щойно скошеної трави.

Власний будинок! Після Постанови про ущільнення населення людство забуло, що таке окремі будинки, садові ділянки, галявини. Вершиною щастя для сім’ї, нездійсненною мрією стала окрема квартирка – крихітна, зате окрема, відгороджена від сусідів звукоізоляційними стінами. У більшості нема і цього – вони задовольняються так званими квадратами простору.

Це наслідок глобального перенаселення Землі, від якого людство почало страждати ще два століття тому. Вільний простір, незаселені квадратні метри придатної для життя території – ось скарб, дорожчий тепер за діаманти й золото. Сучасні розвідувальні експедиції шукають у віддалених планетах не енергетичні ресурси, як колись – вони прагнуть віднайти територію. Обітовану землю.

Раптом  дівчина простягла руку перед собою. Чоловік простежив поглядом за її долонею і завмер на місці.

Попереду дорога підіймалася на високий крутий пагорб, на вершині якого чітко вималювалися масивні міські мури, а над усім, на фоні насичено синього безхмарного неба - білий із полиском, як шахова фігурка, обрис середньовічного замку.

- Середньовічне будівництво розпочалося із замків. Їх споруджували на базі римських таборів легіонів. Там, де колись тримали оборону легіонери, і засновувалися європейські міста…

- Як цікаво, - зітхнув Джек. Він лежав на верхньому ярусі, у компактній, як футляр для інструменту, кімнатці. На нижньому ярусі Ден, його однокурсник, прикипів до екрану відеокниги.

Джек оглядав стелю, що нависала над головою. Завдяки апарату штучної циркуляції температура повітря тут була точнісінько така сама, як і біля підлоги, тож ніякого дискомфорту він не відчував. Лежиш собі, як сир у канапці.

- Погойдай мене, - озвався він, і ліжко почало легко гойдатися зі сторони в сторону, наче гамак. І знехотя продовжуючи розмову, бовкнув:

- Нащо ти сушиш мозок античною і середньовічною архітектурою? Замки будуватимеш?..

Ден муркнув собі під носа щось на кшталт «чому б ні». Він лежав горілиць, заклавши руки за голову, і спостерігав за тим, як гойдається над його головою Джек.

- Облиш, років через десять на планеті Земля уже не будуватимуть нічого нового. Місця забракне. Ну хіба прийде друга хвиля Великої продовольчої кризи, і населення бідніших країн знову вимиратиме від голоду. Але світова спільнота урядів божиться, що не допустить такого удруге. Тож у тебе немає шансів, - підсумував Джек.

- Наші прекрасні уряди до чортів пишаються ти, що зуміли побороти усі вірусні інфекції і продовжили середню тривалість життя до 95 років. Лише не врахували, що робитимуть із такою кількістю голодних ротів і живої людської маси. Наша планета, дідько її забирай, не гумова!

Здивований справжньою, не награною агресією у голосі приятеля, Джек спинив свою «гойдалку», і спершись на лікоть, зиркнув униз.

- Що з тобою?..

Ден мовчав. Потім різко підвівся і сів на ліжку.

- Знаєш, я роками не мав такої розкоші – залишитися у кімнаті на вечір. Самому.

- Через півгодини у решти групи закінчаться заняття, - посміхнувся Джек. – Тішся, що тут лише я.

У кімнаті запала мовчанка.

Вони пройшли всередину мурів. Внутрішній дворик, оточений аркадою, був цілком порожній. У чотирикутній водоймі чітко відбивалася зовнішня стіна. Здалека вчувався лагідний плюскіт води.

«Цей дворик – це, очевидно, Альгамбра», - посміхнувся подумки Джек. Він уже не сумнівався, що місто, мури, замок збудовані за проектом землянина-архітектора. Щоправда, у архітектурному ансамблі будинків, площ, вулиць, повз які вони проходили, панувала цілковита еклектика. Здавалося, невідомому проектантові просто кортіло побавитися із відомими стилями.

«Що за хаос у нього в голові, - думав чоловік.

-  Божевільний. Таким був колись мій сусід по кімнаті, Ден».

Дена цікавило усе на світі, - якщо воно було кількасотлітньої давності. Фортифікації, озброєння, медицина – він був істориком-фанатом. Вільними вечорами він поглинав тонни відеокниг з зажерливістю удава. А потім, наче удав, лежав горілиць, засвоюючи нову інформацію та бозна про що думаючи. Джек був єдиним приятелем Дена: дружнє ставлення виявлялося у тому, що він терпляче вислуховував Денові монологи про середньовічні механізми, навіть способи страти.

Джек розумів, що хвороблива пристрасть до історії – просто спроба втечі від докучливого людського товариства, один із виявів «синдрому перенаселення», як його називали. Він і сам часто відчував щось подібне.

Джек вирішив, що після закінчення навчання піде працювати на вантажному космічному кораблі, що здійснюватиме тривалі перевезення. За цю марудну роботу добре платять, а він уже тоді знав, для чого знадобиться чимала сума – для будинку з газоном перед верандою. Про плани Дена на майбутнє він не знав.

Дівчина спинилася. Джек, усе ще в полоні думок, спогадів та неясного передчуття, зустрівся з нею поглядом. У незнайомки був стривожений вигляд.

- Наш король добрий, - проказала вона. – Але він вбиває тих, хто не слухає!

Підбадьорливо звучить, нічого не скажеш. Проте вони уже підійшли до входу з площі у палац. Вхід охороняло двоє тубільців-вартових зі списами у руках. Ще раз глянувши на фасад споруди, чоловік зайшов усередину.

Тут було прохолодно, хоч з вікон широкими потоками лилися гарячі промені денного сонця. У великій залі він помітив ще з десяток воїнів. Зненацька тубільці усі, як один повернули голови вбік одного з внутрішніх входів у залу – звідтіля долинали швидкі кроки.

Варто було новоприбулому увійти, як  воїни і дівчина упали ниць і простяглися на мозаїчній підлозі. Джек зрозумів, що перед ним не хто інший, як їхній король. Правитель з амбіціями східного деспота, про що красномовно свідчить поведінка його підданців у залі. І від того, як він поведеться зараз, залежатиме, чи зможе він, Джек, дожити до вечора.

Астронавт швидко підійшов до господаря палацу. Той стояв із незворушним виразом обличчя, і лише коли Джек наблизився впритул, він широко і задоволено усміхнувся і міцно ухопив гостя за плечі.

- Чортяка тебе забери… Ден!

- Іди сюди, - Ден потяг його у бік вікна, - це дійсно ти, чи я уже здурів?.. Чорт!

Він міцно обійняв Джека, плеснувши його по спині, але враз відсторонився, ніби соромлячись своєї радості. Ден жадібно розглядав Джека.

- Не повіриш… Уперше за п’ять років бачу землянина! Але як… Звідки ти тут опинився… Ця планета віддалена від магістральних торгівельних трас. Що тебе сюди привело?

Це не було питання давнього друга, що радіє зустрічі. Розважливий, діловий тон.

- Я був змушений відстати від вантажного корабля і терміново повертатися на Землю, - пояснив Джек. А по дорозі у мене сталася аварія. Незначна, але мені потрібен час, щоб її ліквідувати.

Король знову заусміхався – широко і задоволено.

- Ходімо, - сказав він, обіймаючи Джека за шию. – Сьогодні я влаштовую бенкет на твою честь!

Бенкет відбувся у головній залі. Джек із деякою осторогою дивився на величезні блюда з фруктами, рибою, та засмаженими тваринами, схожими на шестиногих зайців. До Джека наблизилася дівчина із глеком у руках.

- Місцеве вино, - прокоментував король. Вино було терпким і одразу вдарило у голову.

Розчервонілий Ден нахилився до нього.

- Нам треба поговорити одверто. Бачу, муляє тебе питання: що я тут роблю.

- Не дуже, - стиснув плечима Джек. – Ти знайшов, - випадково чи після довгого пошуку, - планету, про яку не знають земляни. І замість того, щоб повідомити її координати і отримати винагороду, вирішив оселитися тут. Не треба сплачувати податків, місцеве населення кориться, бо вважає… королем?

- «Король» - не зовсім точний відповідник слова, яким вони мене називають. У їхній уяві я  - якесь божество… Що зійшло з неба. Але мені більше подобається саме «король», то ж я й наказав так до себе звертатися.

Я брав участь у пошуковому урядовому проекті «Обітована земля». Ми повинні були знайти планету, придатну для проживання землян. За гроші, які б я отримав за свою знахідку, я міг би купити на Землі острів, - заявив Ден. – Але я подумав: а чи не краще стати тут єдиним володарем… Дідько з ними, привабами земної цивілізації!

- Атож… Там перед тобою не падали ниць… - кивнув Джек.

- Облиш, - Ден різко змахнув рукою. – я зробив місцевим чимало добра: навчив будувати дороги, будинки, прокладати водопровід… Всього не перелічиш! Вони переконані, що я чудотворець, тому й бояться. А земляни?.. Вони б прилетіли сюди, розділили їхню планету на сфери впливу, почали б розбудовувати тут колонії, відтісняючи тубільців із кращих земель… Адже інтереси місцевого населення планети, придатної для заселення у проекті «Обітована земля» не вважалися приоритетними! Так, їх би асимілювали, тобто «цивілізували», а планету забрали б собі!

- Не гарячкуй, - відповів Джек. – Добре, що ти приховав координати планети. Я б зробив так само.

- Угу, - кивнув Ден, відсапнувши, - Лишайся тут.

Це була не пропозиція. Це був наказ, Джек одразу це зрозумів.

- Тут розкішне життя, але мені нудно лише з тубільцями. Хочеться поговорити з кимсь, рівним собі. Я добряче скучив за ці роки, - ні не за Землею, а за друзями. І ти… Що на тебе чекатиме там?.. Будь тут, місця обом вистачить! То як, згода? – він простягнув Джекові долоню.

- Звісно, згода, - Джек міцно потис простягнену руку.

Бенкет продовжували надворі. Сидячи поруч зі Деном, Джек намагався продумати план подальших дій. Проте йому ніяк не вдавалося зібрати думки докупи. Він з’їденого і випитого голова стала важкою, мов камінь, і повіки заплющувалися.

У чорнильному небі над головою яскраво сяяли два місяці. Тубільці розпалили величезне вогнище на площі та влаштували танці під відкритим небом. Омахи полум’я бухали вгору в такт ударам величезного барабану, у який били тубільці. На середину кола вийшов хлопець із двома запаленими смолоскипами у руках і почав вправно жонглювати ними.

Перед очима Джека миготіли та підстрибували два божевільних сонця, що викручувалися химерними спіралями, окреслюючи у нічній темряві вогненні кола й вісімки. Він дивився то на високий стовп полум’я, що розколов ніч надвоє, то переводив погляд на танцівниць, що кружляли навколо вогню, мов комахи, приваблені світлом. У середині кола тепер була дівчина – тоненька і зграбна, вона моторно крутила чотирма смолоскипами. Джек прикипів очима до мініатюрної дівочої фігурки.

- Гарна, правда? – п’яно засміявся під вухом Ден.

– Атож…

Джекові раптом згадалося, що колись Ден пробував залицятися до Ірми, але дістав одкоша. Друг боляче це переживав, але потім ніби заспокоївся. А згодом Ірма почала зустрічатися із ним, Джеком…

Вони пили ще, дивлячись на танок. Величезний калейдоскоп із мерехтливих світляків кружляв перед очима, то зливаючись у суцільну заграву, то розпадаючись на десятки блискучих крапок. Ш-шу! – свистіли вогненні батоги, розсікаючи повітря. У відповідь земля глухо стугоніла, як велетенський барабан. Джек відчув, як тепла прозора вода заливає вушні раковини, підборіддя та носа, змикається над розплющеними очима. Нараз він різко труснув головою і повернувся до Дена.

- Ти не все мені показав, - він глянув у вічі приятелеві.

- Звісно, - добродушно посміхнувся Ден. При світлі полум’я його очі були золотистими.  – Ти ще не бачив найголовнішого. Ходімо, - у золоті очей навпроти Джека світилися доброта і щирість.

Вони повернулися у палац, минули анфіладу кімнат. Жестом зупинивши Джека на порозі, Ден зайшов до наступної зали.

- Прошу! Дозволь, кохана, представити тобі мого давнього друга, - вигукнув він. Зайшовши до зали, Джек сторопів. Поручі зі з господарем палацу стояла висока білявка. Ірма.

Так, це вона! Ірма стояла непорушно, простягаючи до нього руки, мов остовпіла він здивування. Вона була одягнена у широкий білий балахон із золотою облямівкою, що приховував обриси постаті, і дивилася на Джека мерехтливими сірими очима, у яких блищали сльози. Водночас жінка усміхалася...  

Звідкіля вона тут опинилася?! Пояснення її появи, одне одного безглуздіше, зароїлися у його голові. Джекові на мить приверзлося, що у його черепній коробці метушиться рій розтривожених бджіл, хапливо шукаючи виходу назовні.

- Може, обніметеся після довгої розлуки? – залізною рукою Ден притягнув Джека до дружини і мало не штовхнув на неї. Джек побачив просто перед собою величезні сірі очі, такі знайомі, біляве волосся… Зненацька хміль, що нахлинув було з такою силою, минув утік, як морська вода у пісок. А з ним щезли і марення. Він зрозумів, хто ця жінка.

- Ден… то ти одружився з Апегою?!

Запекла боротьба двох чоловіків тривала якихось півхвилини. Пручнувшись зі всіх сил, Джек штовхнув друга в обійми жінки, що далі стояла поруч, нерухома, із застиглою усмішкою на губах. Щось голосно клацнуло, і руки Ірми зімкнулися, наче лапка на миші. Ден дико закричав, прохромлений у декількох місцях залізними штирями, що ховалися у її широченних рукавах. Він заборсався і захрипів у смертельних обіймах, з його рота цівкою хлинула темна кров, забризкуючи білосніжну одіж убивці.

Звісно, це була не Ірма. А хитромудрий механізм. Подібну до цієї іграшку придумав спартанський тиран Нубіс і назвав на честь своєї дружини – Апегою. Лялька мала вигляд жінки; ледь хтось засуджений на смерть наближався до неї, вона закидала йому на спину обидві руки, усіяні, як і груди, гострими шипами, які приховував довгий одяг. Джек колись читав про це…

Ден якийсь час ще пручався, намагаючись розімкнути смертельні обійми, а потім стих, утративши свідомість, і обвис у руках Апеги. Незворушна і прекрасна, як чарівне видіння, вона міцно тулила його до своїх грудей, по-материнськи лагідно усміхаючись, і у її задумливих сірих очах, здавалося, стояли сльози.

Відступивши від пари, що завмерла в обіймах, Джек прошепотів:

- Що ж, я радий за тебе… Нарешті й ти знайшов справжнє кохання!

Через декілька днів йому вдалося полагодити зв’язок із Землею. Якраз на третій день, коли народився його син.

… - Так, усе добре, зі мною, і з дитиною. Такий гарний хлопчик, здоровий, щойно заснув ось. Але я мало не збожеволіла, коли ти зник, - Ірму душили ридання, вона почала схлипувати вголос.

- Не плач, люба, я тебе прошу…

- Ти казав, що жодного рейсу до народження дитини, ти мав лишатися на Землі. А потім просто зник, розчинився у космосі. І мені повідомили, що загубили твій сигнал! Ця твоя чортова компанія заявила…

- У мене сталася поломка. А після неї стільки всього трапилося… Послухай, - голос Джека набув звичної твердості, - я скоро повертаюся на землю. І ще, Ірмо, я уже знаю, де ми виховуватимемо нашого малюка…

- Що ти таке говориш…

Тобі тут сподобається, Ірмо, думав Джек, оглядаючи пагорби, вкриті синювато-зеленою травою. Йому нестерпно хотілося чимскоріш побачити сина, взяти його на руки. Я підготував домівку для нас. Це гарна планета, невелика, але для нас трьох вистачить. І тут живуть приязні люди, і, ти не повіриш, але я тепер -  їхній король.

Він видерся на верхівку пагорба. Раптово згадав: це була «газонокосарка». Ота чудернацька машина, якою батько викошував траву біля дому.

Де ж старий узяв її? Невже поцупив у музеї старовинних речей?..

Подув вітру куйовдив волосся Джека і приємно холодив шкіру. Над замком попереду громадилися темні хмари. Збиралося на дощ.